РоздІл 7

ІНФОРМАЦІЙНИЙ РИНОК І МЕХАНІЗМ ЙОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

7.1. Поняття та структура інформаційного ринку

Хоча поняття та класифікація ринків розглядаються в багатьох дисциплінах, доцільно навести деякі визначення їх та властивості, необхідні для подальшого сприйняття матеріалу.

Ринок — сфера обміну, яка характеризується системою економічних відношень між виробниками і споживачами продукції та послуг у процесі їх реалізації [35].

Ринки, як і товари, можна класифікувати за різними ознаками. На думку Ф. Котлера [59], щоб віднести ринок до певного класу, необхідно встановити:

Що є предметом купівлі-продажу на ринку?

Чому це купують, тобто яка мета покупки?

Хто купує або хто є суб’єктом акту купівлі?

Як здійснюється покупка?

Додатково А. Хоскинг пропонує з’ясовувати ще обсяги закупівель і де здійснюється покупка. Він виділяє такі найпоширеніші ознаки, за якими розрізняють ринки [116, с. 104]:

Як показує досвід розвинених країн світу, з розвитком інформаційних технологій інформація перетворюється на звичайний товар, причому такий, який стає наймасовішим об’єктом купівлі-продажу. Отже, суттєвою особливістю розвитку ринкових відносин на сучасному етапі є формування інформаційного ринку. Прискорення розвитку останнього сприяє переходу до інформаційного суспільства і є головним фактором інформатизації всіх сфер діяльності людини.

Ще науково не осмислено і не оцінено той факт, що інформаційний ринок за масштабами (оборотом) і темпами зростання у більшості розвинених країн світу значно випередив ринок матеріальних продуктів і послуг.

На теперішній час поняття інформаційного ринку ще не є повністю визначеним, його змістовне наповнення змінюється разом зі зміною підходів до визначення інформаційної сфери економіки і відрізняється в різних країнах (див. розділ 1).

Закон України «Про науково-технічну інформацію» так визначає інформаційний ринок: «Це сукупність правових, економічних та організаційних відносин з приводу продажу та купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг» [43].

Правові відносини проявляються за: врегулювання процесів створення та використання інформаційних ресурсів, систем, технологій і т. ін.; захисту інформації та прав суб’єктів господарювання в інформаційній сфері; захисту інтелектуальної власності розробників ІПП тощо.

На сьогодні інформаційне законодавство в Україні повністю ще не сформоване. Але значну частину інформаційних законів уже розроблено та прийнято Верховною Радою України. Це Закон України: «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах».

Відповідно до Бернської конвенції, програмам для ЕОМ і БД надається охорона нормами авторського права, як і літературним творам. Основним законом, що захищає права виробників програмних продуктів в Україні є Закон України «Про авторське право і суміжні права». На стадії розроблення знаходяться проекти ще цілої низки інформаційних законів.

Говорячи про законодавчу базу, слід відмітити, що недостатньо створити потрібні закони, необхідно зробити їх дійовими, тобто розробити ефективний механізм їх дії. Особливо це актуально для захисту інтелектуальної власності на програми та бази даних.

Економічні відносини проявляються за зіставлення запропонованої кількості, якості, номенклатури і цін на товари з їх попитом. Вони залежать також від платоспроможності користувачів і від ступеня розвитку їх потреб. Крім економічного, на попит впливають й інші фактори, в тому числі демографічні, територіальні, соціальні. Їх дія не пов’язана напряму з економічними відносинами в процесі купівлі-продажу, але вони відчутно впливають на розвиток ринку, поведінку користувачів та їх вибір.

Організаційні відносини охоплюють елементи державного регулювання взаємодії виробників і розповсюджувачів інформаційних продуктів і послуг.

Виникнення «самостійного ринку» в основному зумовлене наявністю специфічних товарів, що пропонуються для придбання, використання, споживання або привернення уваги, а також продавців і споживачів.

Розглядаючи інформаційний ринок, мову ведуть про такий специфічний товар, яким є інформаційний товар з усіма його характерними особливостями та формами подання — у вигляді інформаційних ресурсів, продуктів, технологій, програмних продук­тів та інформаційних послуг. Саме вони є результатом спрямо­ваної діяльності, для здійснення якої необхідний ринок засобів виробництва, ринок робочої сили, наявність фінансових, правових та інших регулювальних структур та органів, що визначають взаємозв’язок між усіма складовими ринку.

Місце інформаційної продукції та послуг у системі товарних відносин в Законі України «Про інформацію» (ст. 39) визначається так: «Інформаційна продукція та інформаційні послуги гро­мадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбачених Законом».

Характеризуючи інформаційний ринок, ми спиратимемося на стандартну термінологію маркетингу, що поділяє ринок на сектори, сегменти.

Сектор ринку — це сукупність однотипних, схожих товарів, визначений обсяг товарної маси, оцінений у вартісних або натуральних одиницях. Тобто поділ здійснюється за об’єктами купівлі-продажу.

Сегмент ринку — це сукупність споживачів, що демонструють схожі потреби та мають близьку або однакову поведінку.

Виділення основних взаємодіючих складових інформаційного ринку, поділ його на сектори та сегменти може здійснюватися за різними ознаками: за формою надання інформації, за характером, сферою застосування, за ступенем зміни рівня знань за використання інформаційних продуктів і послуг тощо. Це залежить від мети такого поділу. Приклади поділу інформаційних продуктів і послуг наведено у підрозділі 5.1.

Як зазначалося, сектори інформаційного ринку виокремлюють за ознакою однорідності інформаційних продуктів і послуг. Предметом продажу та обміну на інформаційному ринку є: інформаційні ресурси, технології та системи, ліцензії, патенти, товарні знаки, «ноу-хау», інженерно-технічні послуги, інформація та інші види інформаційних послуг.

Огляд статистичних довідників розвинутих країн переконує в тому, що спеціальних видань з розподілення інформаційної продукції за галузями чи секторами економіки і відповідного поділу інформаційного ринку на сектори немає.

Узагальнивши різні підходи до поділу інформаційного ринку, виділимо сектори, які найбільше відповідають міжнародним стандартам, що особливо важливо для статистичного аналізу розвитку інформаційних ринків різних країн:

Апаратні засоби оброблення інформації;

Телекомунікаційне обладнання;

Програмні продукти;

Послуги;

Електронна інформація;

Електронні угоди;

Інтегровані інформаційні системи.

Зазначимо, що існують й інші підходи до такого поділу, частково вони розглядалися у підрозділі 5.2.

1. Ринок апаратних засобів оброблення інформації включає*:

системи оброблення даних (обчислювальні системи);

багатокористувацькі системи;

великі системи;

середні системи;

малі системи;

робочі станції;

персональні комп’ютери (ПК);

портативні ПК;

настільні ПК;

принтери для ПК;

офісне обладнання;

апаратуру передавання даних;

мережеве обладнання.

2. Ринок телекомунікаційного обладнання включає:

обладнання, що розміщується у приміщеннях користувача (приватні телефонні установки, сполучені з міськими мережами; приватні телекомунікаційні комутатори; термінальне обладнання; мобільне обладнання, інше обладнання);

обладнання, що забезпечує надання комунікаційних послуг (апаратура для надання послуг з комутації; апаратура для надання послуг з передавання даних/звуку (голосу)).

3. Ринок програмних продуктів включає всі види програмної продукції.

В Україні програмні продукти стали об’єктом купівлі-прода­жу з середини 80-х років, коли за спеціальною постановою ДКНТ СРСР програми було визнано продукцією виробничо-технічного призначення. До таких продуктів ставилися численні вимоги:

запис на машинні носії та оформлення технічної документації відповідно до чинних стандартів та інших нормативних документів;

проведення державних, міжвідомчих або відомчих випробувань;

прийняття у виробництво;

виготовлення за затвердженою у встановленому порядку технологією;

прийняття службою технічного контролю і нормоконтролю організації-розробника;

забезпечення гарантіями постачальника;

реєстрація у багатьох державних органах.

Розвиток ринкових відносин і необхідність подальшого збільшення обсягів розроблення програмних засобів, комплексність робіт з програмування та необхідність враховувати не тільки технічні характеристики, а й соціальні та економічні аспекти у процесі розроблення та впровадження програмних засобів, а також очевидність їх специфіки дали змогу розглядати програмні продукти як самостійний клас, а отже, як окремий сектор інформаційного ринку.

Відповідно до стандарту ISO-9000 програмний продукт — це набір комп’ютерних програм, процедур і, можливо, пов’язаних з ними документів і даних.

Отже, програмні продукти — це спеціально упаковані та офор­млені для комерційного продажу, прокату, надання в оренду або лізинг пакети програм, розроблені і/або поставлені системними чи незалежними постачальниками. Вони не включають спеціально розроблені прикладні програмні рішення, які закуплені в інших фірм-виробників чи у третіх фірм і якими фірми-розробники систем «під ключ» доповнюють свої обчислювальні системи.

Первинними категоріями програмних продуктів є:

системне програмне забезпечення;

допоміжні програми-утиліти;

прикладні програмні засоби;

прикладні програмні рішення.

У вартість програмних продуктів, віднесених до цих категорій, частково включають майбутні витрати на їх супроводження, обслуговування і/або підтримку.

Дамо коротку характеристику програмних продуктів.

Системне програмне забезпечення і допоміжні програми-утиліти є програмними продуктами, розробленими для:

управління обчислювальними системами через базові операційні системи і мови програмування;

підвищення ефективності робіт системного персоналу шляхом використання засобів оцінювання продуктивності обчислювальної системи;

поліпшення операційних можливостей обчислювального обладнання маршрутизацією потоків даних, що проходять через різні пристрої ЕОМ, та управлінням введенням-виведенням;

збереження програмної цілісності програм через супровод­ження і забезпечення безпеки програм;

перетворення програм з однієї мови на іншу;

організації додаткових наборів даних за допомогою застосування засобів сортування-злиття і моніторингу даних.

Основними компонентами системного програмного забезпечення є операційні системи та розширення їх і програми централізованого управління даними, або допоміжні програми-утиліти, призначені для виконання типових дій з носіями даних: (ініціалізація дисків, перевірка дисків на наявність пошкоджених ланок, оптимізація розміщення файлів на диску тощо). Вони називаються також зовнішніми командами операційної системи. Приклади: програми форматування; резервного, динамічного ущільнення; оптимізації; обмеження доступу; архіватори.

Крім того, до цієї категорії відносять програмні системи прийняття рішень, програмні компоненти інформаційно-обчислювальних систем, електронні таблиці, програмні засоби автоматизованого проектування, сумісної обробки даних і розроблення об’єктно-орієнтованих додатків, а також програмні засоби, що дають можливість користувачеві здійснювати пошук, організацію та реорганізацію даних, управління та маніпулювання даними і базами даних.

Прикладні програмні засоби та рішення включають програми, розроблені для вирішення специфічних задач, необхідних для реалізації найважливіших функцій виробництва та бізнесу. Такими «загальногалузевими» горизонтальними функціями, що реалізуються з допомогою програмних засобів, є: облік, управління персоналом, розрахунки з працівниками, управління проектами та інші функціональні комплекси задач управління. З іншого боку, до даної категорії належать програмні засоби, що забезпечують готові рішення специфічних прикладних задач для так званих «вертикальних ринків» (наприклад, для банківського/фінансо­вого, промислового/виробничого ринків, науки, освіти, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища тощо).

Номенклатуру програмних засобів і перелік зразків продукції, що можуть бути віднесені до сектору «програмні продукти» і пропонуються на ринку України, наведено у табл. 7.1.

Таблиця 7.1

НОМЕНКЛАТУРА ПРОГРАМНИХ ЗАСОБІВ

Закінчення табл. 7.1

Крім розглянутої класифікації, ринок програмних продуктів можна поділити за іншими ознаками. Зокрема:

За класом ЕОМ і способом виготовлення програм розрізняють:

1. Стандартні (масові) програми;

2. Програми на замовлення.

За типом споживача заведено виділяти такі сегменти ринку:

1. Корпоративний сегмент (юридичні особи);

2. Ринок SОНО (малий та домашній офіс — «small office-home offiice»);

3. Ринок індивідуальних споживачів (фізичні особи).

Кількість програмних продуктів, пропонованих на ринку ПП, щорічно зростає у багато разів. Численність програмних продуктів зумовлена багатьма факторами, серед яких можна виділити такі:

Стрімкі зміни технічних засобів, які дають змогу ставити та вирішувати все складніші задачі на якісно новому рівні;

Постійне поліпшення характеристик технічних засобів за умови значного зниження вартості одиниці корисного ефекту;

Власна, незалежна від техніки, логіка розвитку програмних систем;

Посилення тенденції до інтеграції та комплексування;

Посилення тенденції до спеціалізації, спрямованої на вирішення проблем певних груп користувачів;

Бажання не відставати у конкурентній боротьбі та надавати своєму ПЗ властивостей, які сподобалися користувачеві у ПЗ, пропонованому конкурентами;

Створення своєрідного симбіозу великих і малих фірм, які працюють на ринку ПП, завдяки чому досягається взаємний виграш.

4. Ринок послуг охоплює::

послуги у сфері інформатизації;

послуги з навчання, підготовки і перепідготовки;

мережеві послуги;

телекомунікаційні послуги.

Послуги у сфері інформатизації у свою чергу поділяються на:

консультативні послуги;

послуги зі створення програмного забезпечення;

послуги з оброблення даних;

послуги, пов’язані з базами даних;

послуги з технічного обслуговування і ремонту конторських, лічильних машин і комп’ютерної техніки;

інші послуги у сфері інформатизації.

Детальний опис послуг, за кожною з цих груп наведено у додатку 15.

До послуг з навчання і перепідготовки, відповідно до ДК 016-97 віднесено:

постійну підготовку, що надається організаціями чи запрошуваними спеціалістами;

постійну підготовку в межах підприємств, стажування, самопідготовку;

підготовку у сфері засобів оброблення інформації і навчання мовам;

заочне навчання (всіх рівнів);

освітні радіо- чи телепередачі;

підготовку службовців державних адміністрацій;

навчання дорослих письму.

До сектору мережевих послуг входять: електронна пошта, телеконференції, система електронного обміну даними EDI та обчислювальні мережі, що забезпечують транспортні послуги, електронні мережеві дошки оголошень (BBS), інші системи, що об’єднують користувачів ПЕОМ.

Мережеві послуги визначаються як платне обслуговування з урахуванням доданої вартості. Це послуги з управління мережами, мережевої обробки даних і передавання повідомлень у мережах.

Сектор телекомунікаційних послуг включає*:

послуги мереж передавання звуку (голосу);

послуги мереж передавання даних (обслуговування приватних ліній, послуги з комутації даних);

послуги з установлення та обслуговування обладнання у приміщеннях користувача.

5. Ринок електронної інформації має чотири сектори [78]:

Сектор ділової інформації — охоплює:

біржову та фінансову інформацію — інформацію про котирування цінних паперів, валютні курси, облікові ставки, ринок товарів і капіталу, інвестиції, ціни. Генераторами цієї інформації є біржі, спеціальні служби біржової та фінансової інформації, брокерські компанії та банки. Найвідоміші на Заході агентства, що пропонують доступ до біржової та фінансової інформації, — Reuters і Telerate;

економічну та статистичну інформацію — числову економіч­ну, демографічну, соціальну інформацію у вигляді часових рядів, прогнозних моделей, оцінок тощо, яка надається державними службами, а також комерційними дослідницькими та консалтинговими фірмами.

Економіко-статистична інформація зазвичай не потрібна у чистому, непереробленому вигляді для більшості видів ділової діяльності, оскільки передусім є об’єктом аналізу та досліджень.

Глобалізація світових економічних процесів спричинила створення економіко-статистичних баз даних і надання послуг на їх основі. Значну роль у цьому процесі відіграють державні і міжурядові організації. Серед них можна виокремити: «OECD» (бази даних з економічної статистики країн і зовнішньої торгівлі); «GSI-ECO» — не тільки готує базу даних «EUROSTATCRONOS», але й надає послуги діалогового доступу до них; обчислювальний центр з економічних і суспільних наук («WSR») — який спільно з австрійським інститутом економічних досліджень («WIFO») пропонує доступ до широкого спектру міжнародних і національних баз даних зі світової економіки, що містять відомості про глобальні зміни в структурі промислового виробництва, торгівлю, фінансову діяльність.

Серед приватних інформаційних служб у сфері статистичної інформації можна виокремити DRI (Data Resource Inc.), створену в 1969 р.

Пошук статистичної інформації — в основному прямий, адресний — здійснюється за формальними ознаками об’єкта (країна, показник тощо). Користувач, як правило, отримує можливість статистичної обробки знайденої інформації як за допомогою засобів, що надаються діалоговою інформаційною системою, так і власними засобами за передавання результатів пошуку в ЕОМ користувача;

комерційну інформацію про підприємства, фірми, корпорації, напрями їх роботи та продукцію, ціни, фінансовий стан, зв’язки, угоди, керівників тощо. Комерційна інформація необхідна підприємцеві передусім для добору партнерів, пошуку клієнтів, установлення контактів з ними. Крім того, обізнаність щодо діяльності партнера або клієнта дає підприємцеві впевненість у повній інформованості про нього. Доступ до комерційної інформації уможливлює також вивчення діяльності конкурентів та їх продукції, відстежування дій регулювальних організацій щодо даної сфери бізнесу.

Серед відомих західних фірм, які працюють у цьому секторі, можна назвати Dow Jones News/Retrieval і фірму «Кредит реформ» Європейської комісії.

В Україні великі бази даних створено на багатьох державних підприємствах. Вони доступні лише у відомчих мережах і не доступні у відкритих телекомунікаційних каналах, крім баз даних ряду комерційних інформаційних служб, які формуються на основі звітів підприємств, що надаються Держкомстатом України;

інформацію про комерційні пропозиції — про купівлю/продаж за певними товарними групами. Доступ до такої інформації дає змогу підприємцеві здійснити закупівлю за оптимальними цінами, вивчити ринок пропонованого товару зсередини цього ринку, першим відповідати новим запитам споживачів і тим самим вигравати ринок, залишатися на лідируючих позиціях в умовах жорсткої конкуренції.

Цей вид інформації має найбільший попит. Постачальниками її є практично всі мережі загального доступу. Здебільшого вона створюється стихійно за рахунок інтеграції повідомлень про купівлю/продаж, вміщуваних самими користувачами мережі в спеціалізовані конференції або в системи дошок оголошень. Зокрема, в мережі Relcom — це інформація комерційних конференцій групи relcom.commerce, у мережі СИТЕК — це дошка оголошень ТЕЛЕБАЗАР тощо. За систематизації такої інформації виділяють розділи: електронний ринок, нерухомість, будматеріали, метали тощо;

ділові новини у сфері економіки та бізнесу — надаються спеціальними інформаційними службами.

У додатку 16 наведено перелік деяких комерційних баз даних в Україні на CD-носіях.

Сектор юридичної інформації — включає системи доступу до електронних збірників указів, постанов, інструкцій та інших документів, виданих органами державної та місцевої влади.

Виділення юридичної інформації із спеціальної інформації в окремий сектор пов’язане з активною діяльністю законодавчих органів «під час реформ», коли оперативний доступ до цього виду інформації набуває для бізнесмена особливого значення. На Заході відомим і популярним постачальником юридичної інфор­мації є служба LEXIS. В Україні як вдалий приклад комерційної діяльності на ринку юридичної інформації можна назвати довід­кову систему «ЛІГА», що містить повний набір законів і нормативних документів.

Сектор інформації для фахівців — охоплює:

професійну інформацію — спеціальні дані та інформацію для фахівців різних спеціальностей (з медицини, педагогіки, астрономії, астрології тощо). Цей розділ інформації поки що недостатньо представлений на українському ринку електронної інфор­мації, де переважає інформація для підприємців і фахівців техніч­ного спрямування;

науково-технічну інформацію — документовану, бібліографічну та реферативну, довідкову інформацію і дані у сфері фундаментальних, прикладних, природничих, технічних і суспільних наук, галузей виробництва та інших сфер людської діяльності. Науково-технічна інформація розглядається окремо від професійної, оскільки цей вид інформації становить значну частину загального обсягу електронної інформації.

Причина домінування науково-технічної інформації в обсязі професійної інформації полягає в тому, що науково-технічні працівники більш підготовлені до використання інформаційних технологій. Такий стан характеризується початковим етапом інформатизації суспільства, з її розвитком потрібно чекати зменшення відносної частки науково-технічної інформації у загальному обсязі електронної інформації.

Доступ до науково-технічної інформації — найстаріший вид інформаційних послуг. Він існує, напевно, з часу появи обчислювальної техніки.

Сьогодні доступ до такої інформації надають великі бібліотеки, зокрема Державна науково-технічна бібліотека України (ДНТБ), де експлуатується програмне забезпечення, розроблене і рекомендоване ЮНЕСКО (наприклад, бібліотечна програма «ІРБІС», яка базується на СУБД ISIS, розробленій спеціально для зберігання бібліографічної інформації). Науково-технічна інформація ДНТБ міститься в базах даних, доступ до яких надається через глобальну мережу Internet з допомогою спеціально розроблених броузерів;

доступ до першоджерел — доступ до бібліографічної та реферативної інформації, а також до повнотекстових електрон­них баз даних. Однією з найбільших спеціалізованих фірм на Заході є фірма «University Microfilm». В Україні послуги з доступу до електронних даних першоджерел на цей час не надаються (якщо не зважати на мережу електронних дошок оголошень (BBS) FIDO, де на вузлах можна знайти чимало художніх та інших текстів).

Сектор масової, споживчої інформації — включає:

новини і літературу — інформацію служб новин та агентств преси, електронні журнали, довідники, енциклопедії. Із західних постачальників інформації новин найбільш відома служба NEXIS. В Україні прорив у цій сфері недавно зробило АТ РІДКОМ, що організувало на комерційному сервері Relis доступ до електрон­ної інформації агентств ПОСТФАКТУМ і WPS. На жаль, коли ця інформація потрапляє на комп’ютер користувача, вона значною мірою є вже застарілою;

споживчу та розважальну інформацію — місцеві новини, погоду, програми радіо- і телепередач, розклад руху транспорту, довідники готелів, ресторанів, інформацію щодо прокату машин тощо. Тобто інформацію, орієнтовану на домашнє, а не на службове використання. Характерними прикладами є американські служби «Source» і «CompuServe». Основою формування сектору масової споживчої інформації в Україні можуть в майбутньому стати NBС, але поки що через нечисленність користувачів цей сектор відносять до сектору спеціальної інформації.

6. Ринок електронних угод — включає системи банківських і міжбанківських операцій, електронних торгів, системи резервування квитків на транспорт і місць у готелях, замовлення товарів, послуг тощо.

Ринок електронних угод в Україні представлений:

системами замовлення квитків на залізничний та авіатранспорт (наприклад, система замовлення квитків на залізничний транспорт «Сирена-3»);

системами електронних банківських операцій (наприклад, система SWIFT, яка використовується в багатьох комерційних банках, а також за здійснення банківських операцій між Національним банком України та його підрозділами тощо).

Упровадження електронного обміну даними забезпечує можливість безпаперового, автоматизованого обігу офіційних документів (документообігу) як всередині підприємства, так і між різними організаціями (банки—клієнти, центр—філії, постачальники—споживачі). Упровадження інформаційних технологій в комерційну діяльність підвищує ефективність спілкування між торговими парт­нерами і зменшує витрати на оброблення документів оператором-людиною. Оскільки електронний обмін документами включає пряме введення замовлення в комп’ютер фірми-виробника, з його допомогою можна уникнути затримок, викликаних пересиланням поштою, а також повторного введення даних і тим самим змусити товар рухатися швидше. Таке прискорене постачання вважається принциповим для оперативного виробництва та обліку товарів. Оперативний облік товарів дає великі фінансові вигоди за рахунок скорочення товарних запасів, отже, зводить до мінімуму необхідні грошові позики. Безпаперова інформаційна технологія базується на міжнародному стандарті EDIFACT (Electronic Data Interchange for Administration. Commerce and Transport).

7. Ринок інтегрованих інформаційних систем, здатних забезпечити ефективне управління підприємством, почав формуватися в останні кілька років. Можна виділити два сектори цього ринку: фінансово-управлінські системи та виробничі системи [51].

Фінансово-управлінські системи включають підкласи локальних і малих інтегрованих систем. Такі системи призначені для ведення обліку за одним або декількома напрямами (бухгалтерія, збут, склади, облік кадрів тощо). Системами цієї групи може скористатися практично будь-яке підприємство, якому необхідне управління фінансовими потоками та автомати­зація облікових функцій.

Системи цього класу за багатьма критеріями є універсальними, завдяки чому цикл упровадження їх невеликий, іноді можна скористатися «коробковим» варіантом, придбавши програму, самому встановити її на персональному комп’ютері.

Фінансово-управлінські системи значно простіше адаптувати до потреб конкретного підприємства. Часто пропонуються «конст­руктори», з допомогою яких можна практично повністю «перекроїти» початкову систему самостійно або з допомогою постачальника, встановивши зв’язки між таблицями баз даних або окремими модулями.

Виробничі системи включають підкласи середніх і великих інтегрованих систем. Ці системи насамперед призначені для управління виробничим процесом і планування його. Облікові функції виконують допоміжну роль, часом неможливо виділити модуль бухгалтерського обліку, оскільки інформація в бухгалтерію надходить автоматично з інших модулів.

Такі системи значно складніші для встановлення (цикл упровадження може тривати від 6—9 до 18 місяців і більше), оскільки система охоплює потреби всього підприємства, що потребує значних спільних зусиль працівників підприємства і постачальника програмного забезпечення.

Виробничі системи часто зорієнтовані на одну або декілька галузей і/або типів виробництва: серійне складальне (електроніка, машинобудування), дрібносерійне і дослідне (авіація, важке машинобудування), дискретне (металургія, хімія, упаковка), безперервне (нафто- і газовидобування). Мають значення також типи організації самого виробничого процесу.

У табл. 7.2 наведено перелік інтегрованих систем, пропонованих на українському ринку.

Таблиця 7.2

ПЕРЕЛІК ІНТЕГРОВАНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ

Для опису сегментів ринку інформаційних продуктів і послуг скористаємося пропозицією М. Поппеля та Б. Голдстайна класифікувати сегменти цього ринку на основі двох характеристик:

кому призначені продукти і послуги;

що робиться за допомогою інформаційних продуктів і послуг для споживача;

За першою ознакою — залежно від типу споживачів інформаційних продуктів і послуг — можна виділити такі сегменти ринку:

споживчий сегмент — передавання інформації та розваг і споживання їх приватними особами;

сегмент взаємодії — взаємодія фірм-розробників інформаційних продуктів (створення та експлуатація мереж для поширення своєї продукції, розроблення стандартів тощо);

сегмент забезпечення бізнесу — споживання інформаційної продукції та послуг, інформаційних технологій під час реалізації різних видів діяльності: закупівлі, виробництва, обслуговування, маркетингу, поширення продукції. Використання інформаційних технологій має характер, що повторюється. Інтенсивне впровадження базується на кількісному аналізі «вартість—ефективність». Термін життя систем — 8—12 років;

інтелектуальна робота — передавання і споживання інформації менеджерами та іншими фахівцями. Життєвий цикл виробів на цьому сегменті короткий.

За другою ознакою — дії, що виконуються за допомогою елементів інформаційних технологій зі створення інформаційних продуктів і послуг, — у рамках виділених раніше (за першою ознакою) сегментів інформаційного ринку пропонується вирізняти:

транспортування — організація фізичного потоку інформаційного продукту різними засобами;

перенесення з носія на носій — перенесення інформаційного продукту з одного носія на інші (людина — ЕОМ);

зберігання — зберігання інформаційного продукту електрон­ними або традиційними засобами;

оброблення — перетворення інформаційного продукту;

інформацію — вид інформаційного продукту, що включає дані, знання, а також програмні засоби їх оброблення, призначені в основному для пізнавальних цілей;

розваги — вид інформаційного продукту, призначений в основному для забезпечення дозвілля та отримання задоволення.

Оскільки має місце конвергенція сегментів ринку, то перетин усіх основних елементів інформаційних технологій і сегментів ринку інформаційних технологій дає уявлення про основні сфери поширення інформаційних технологій. У [12] такий перетин називається «Решітка ІТ». Це дає змогу визначити межі попиту споживачів на окремі види продукції, прогнозувати розвиток ринку інформаційних технологій.

7.2. Механізм функціонування інформаційного ринку

Інформаційний ринок, як реально та ефективно функціонуючий механізм, заснований на загальних законах суспільного виробництва. Він передбачає повну економічну самостійність і відповідальність виробників, свободу підприємництва, незалежну купівлю-продаж інформаційних ресурсів, продукції та послуг, засобів інформаційного виробництва, робочої сили, грошових коштів, цінних паперів.

Під механізмом функціонування ринку розумітимемо сукупність правил та економічних законів, що регламентують процес доведення товарів від виробників до споживачів.

Економічний механізм сучасного ринку, зокрема інформаційного, являє собою єдність об’єктивної і суб’єктивної сторін.

Об’єктивна сторона полягає в дії об’єктивних економічних законів, що керують товарним виробництвом і ринком через систему ринкових відносин та економічних категорій.

Суть того або іншого процесу чи явища як у природі, так і в суспільстві розкривається через основні логічні поняття, пов’я­зані з ним, які в економічній науці називаються економічними категоріями.

Економічна категорія — це логічне поняття, яке розкриває суть економічних явищ і процесів, економічних відносин між людьми.

Основні поняття, пов’язані з ринком: товар, гроші, ціна, пропозиція, попит, вартість тощо.

Товар — це продукт виробництва або діяльності людини, створений для задоволення будь-яких потреб через обмін. У цьому визначенні ми бачимо дві властивості товару, дві його сторони: 1) здатність товару задовольняти ті чи інші потреби людей, його корисність, яка називається споживчою вартістю товару; 2) здатність товару обмінюватися на інший товар у співвідношенні, яке називається міновою вартістю і є формою прояву вартості товару на ринку.

Вартість — це кількісна сторона товару, вона визначається витратами праці, капіталу, фізичних і духовних сил людини, її знань, досвіду і майстерності для виготовлення даного товару. Обмін одного товару на іншій можливий за рівності цих витрат на його створення, за рівності їх вартостей.

Найважливішою категорією ринку є гроші. Гроші — це товар, який в історичному процесі розвитку обміну і форм вартості виділився з усієї маси товарів і почав відігравати роль загального еквівалента.

З появою грошей товарний обмін перетворився на товарний обіг, опосередкований грошима (Т-Г-Т).

Наступна категорія ринку — ціна товару (тариф за послугу). Ціна товару — це грошова форма його вартості (цінності). Це кількісна категорія, яка може змінюватися під впливом певних факторів, найважливішими з яких є пропозиція товарів і попит на них.

Пропозиція товарів і послуг формується на основі виробничого процесу підприємств, фірм, діяльності установ, організацій, колективів та індивідів, які створюють товари і послуги.

Попит формується на основі потреб індивідів, підприємств, фірм, держави і товариств на товари і послуги. Якщо потреби не мають ніяких економічних обмежень, то попит — це форма потреб, обмежених платоспроможністю суб’єктів споживання.

Пропозиція і попит безпосередньо впливають на формування цін і тарифів на товари і послуги. В основі цін і тарифів лежить вартість товарів і послуг, тобто ціни і тарифи коливаються навколо вартості під впливом співвідношення пропозиції товарів і послуг та попиту на них. Категорії пропозиції, попиту і ціни відображають певні ринкові відносини між виробниками і продавцями, з одного боку, споживачами і покупцями — з іншого.

Кількість економічних категорій ринку не вичерпується наведеними вище. Всі категорії загального товарного виробництва прямо або непрямо пов’язані з ринком. Усі економічні категорії не тільки розкривають сутність певних явищ і процесів, а й відображають певні виробничі відносини з виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг, у тому числі й ринкові відносини.

Усі процеси і явища, всі економічні відносини людей мають стійкі, постійні причинно-наслідкові зв’язки, які лежать в основі вимог і дії економічних законів. Отже, економічний закон — це сукупність постійних, стійких причинно-наслідкових зв’язків усередині економічних явищ, процесів і відносин, а також між ними. Ринок як живий економічний організм виникає, функціонує і розвивається на основі вимог та дії системи об’єктивних економічних законів.

Головну роль у системі законів ринку, законів товарного виробництва відіграє закон вартості. Він діє там і тоді, де і коли функціонує товарне виробництво. Зміст закону проявляється в його основних вимогах. Вони такі:

вартість товару створюється суспільно-необхідними витратами праці, капіталу, знань, фізичних і духовних сил людини в процесі суспільно-корисної діяльності;

витрати на створення товару мають відповідати суспільно-необхідним нормам. Перевищення цих норм призводить до збиткової діяльності, а зниження — до отримання більш високого прибутку;

обмін товарів і послуг відбувається на основі еквівалентності, на основі обміну рівновеликих вартостей.

Закон вартості відіграє дуже важливу роль у товарному виробництві та у функціонуванні ринку. Ця роль проявляється у функціях закону вартості.

Найважливіша функція закону вартості полягає у виконанні ролі об’єктивного регулювальника виробництва та обігу товарів і послуг. Цю функцію закон вартості виконує у поєднанні з діями законів співвідношення попиту і пропозиції, закону попиту і закону пропозиції, через механізм ринкового ціноутворення.

Оскільки ціна є грошовою формою вартості, вона постійно коливається навколо вартості під впливом попиту і пропозиції товару.

Закон попиту полягає в тому, що зв’язок між попитом і ціною — прямий, тобто чим вищий попит на певний товар, тим вища його ціна, оскільки покупці згодні заплатити вищу ціну, щоб його купити.

Закон пропозиції проявляється в оберненій залежності пропозиції товару та його ціни: чим більша пропозиція товару, чим більше даного товару на ринку, тим нижча його ціна.

Через дію цих законів (попиту та пропозиції) ціна виконує інформаційну функцію: якщо ціна товару на ринку вища за його вартість, то це інформує виробників, що товару вироблено недостатньо, що його реалізація вигідна, і вони збільшують виробництво цього товару.

Якщо ж ціна товару нижча від його вартості, то це інформує виробників, що цього товару вироблено більше, ніж необхідно для задоволення попиту на нього, що реалізація цього товару збиткова і необхідно скоротити його виробництво.

Отже, закон вартості змушує виробників скорочувати або припиняти виробництво одних товарів і збільшувати, розширювати виробництво інших. А якщо він регулює обсяг і розвиток виробництва, то, отже, він регулює й обіг товарів. Таким чином, закон вартості у взаємодії з іншими законами виконує функцію об’єк­тивного регулювальника виробництва та обігу товарів і послуг.

Регулюючи виробництво, закон вартості тим самим установлює й підтримує певну пропорційність товарного виробництва, в чому і полягає його друга функція. Цю функцію закон вартості виконує через механізм коливання цін товарів навколо їх вартості. Виробники, скорочуючи або збільшуючи виробництво тих або інших товарів, тим самим вносять зміни в структурну пропорційність товарного виробництва.

Закон вартості також стимулює підвищення продуктивності праці і розвиток продуктивних сил. Цю функцію він виконує через механізм співвідношення індивідуальної і суспільної вартості товару на ринку та отримання надприбутків.

У гонитві за надприбутками або під загрозою розорення всі виробники змушені постійно підвищувати продуктивність праці: займатися науково-технічним прогресом, впроваджувати нові та новітні знаряддя виробництва, застосовувати безвідходну або маловідходну технологію, підвищувати освітній рівень, кваліфікацію, професіоналізм працівників.

А якщо всі товаровиробники на всіх підприємствах підвищують продуктивність разом, удосконалюють виробництво, то це прискорює розвиток продуктивних сил суспільства в цілому.

Нарешті, закон вартості через ринок диференціює виробників за їх прибутками та добробутом, розділяючи їх на багатих і бідних, на підприємців і найманих працівників.

Важливу роль у функціонуванні ринку відіграє закон конкуренції. Не зупиняючись детально на з’ясуванні змісту і дії цього закону в різних видах і формах конкурентної боротьби, відмітимо, що економічною основою конкуренції є різниця між вартістю товару і витратами на його виробництво.

У змісті та дії закону конкуренції виявляється основний закон ринку, суть якого полягає у тому, що всі ринкові операції базуються на позитивній різниці між прибутками від реалізації товару і витратами на створення його. При цьому кожний суб’єкт ринку прагне до максимуму цієї різниці. Тому ринкова операція має значення тільки в межах гранично низьких витрат і гранично високого прибутку, в іншому разі операція втрачає здоровий глузд, стає збитковою.

Дія закону вартості і закону конкуренції пов’язана з дією закону співвідношення індивідуальної та суспільної вартості товару. Сутність цього закону полягає в тому, що всі товари або послуги на ринку реалізуються не за їх індивідуальною вартістю, а за суспільною, ринковою вартістю. Унаслідок дії цього закону індивідуальні вартості однорідних товарів зводяться до єдиної галузевої або ринкової вартості, на якій базується ринкова ціна товару. За позитивної різниці між суспільною та індивідуальною вартістю виникає надприбуток.

Суб’єктивна сторона ринкового механізму представлена діяльністю всіх суб’єктів ринку, що діють на основі своїх потреб, інтересів та цілей. Основні суб’єкти ринку — це виробники, споживачі і держава. Розглянемо роль цих суб’єктів у ринковому механізмі.

Виробник як суб’єкт ринку виступає у вигляді підприємств, фірм, корпорацій, виробничих об’єднань, організацій та установ. Він визначає і забезпечує пропозицію товарів і послуг, впливає на формування витрат виробництва, альтернативної вартості, на формування ринкових цін і тарифів, на формування прибутку. Цей суб’єкт діє в межах гранично високих витрат і гранично низьких прибутків. За цими граничними величинами він припиняє діяльність, тому що вона втрачає сенс.

Виробниками (постачальниками) інформаційних продуктів і послуг є:

підприємства з виробництва обчислювальної техніки, засобів передавання та оброблення інформації;

організації, зайняті розробленням програмного забезпечення;

центри-генератори баз даних (ЦГБД), які створюють бази даних, є їх власниками та здійснюють експлуатацію їх;

центри оброблення інформації на основі баз даних (ЦОБД), які розподіляють інформацію на основі баз даних;

служби телекомунікації, передавання та електронного оброб­лення даних;

державні органи та інформаційні служби при державних органах (структури, що забезпечують інтереси держави та охорону закону, а також генерують або надають офіційну державну інфор­мацію);

науково-дослідні, аналітичні, консалтингові, інформаційні, інформаційно-аналітичні та інші подібні організації, що надають послуги кінцевому споживачеві не тільки у вигляді інформації, а й у вигляді готової продукції — проектів, рекомендацій, методик, інформаційні служби при наукових товариствах тощо;

банки, біржі та інші об’єкти загальної ринкової інфраструктури;

комерційні фірми, що спеціалізуються на виробництві та розповсюдженні програмних засобів та інформаційних систем різних типів;

бібліотеки, навчальні заклади, видавництва, рекламні агентства та інші подібні структури, що зберігають у відкритому доступі і нецілеспрямовано розповсюджують інформацію та результати її оброблення.

Загальною і кінцевою метою виробництва і будь-якої діяльності є задоволення потреб людей. Тому найважливішим суб’єктом ринку є споживач з його потребами, запитами та інтересами. Саме споживач формує таку важливу сторону ринку, як попит на товари і послуги, обсяг попиту, його різноманітні види і нескінченні коливання. Споживач диктує виробництву обсяг, асортимент і якість товарів і послуг, суттєво впливає на формування альтернативної вартості, цінності товарів і послуг, їх цін і тарифів.

Споживачами інформаційних продуктів і послуг може бути будь-яка організація або фізична особа.

Важливим суб’єктом ринку є держава, яка не тільки ніколи не була пасивною щодо економіки, а навпаки, завжди активно впливала на неї. З розвитком суспільного виробництва роль і значення держави як суб’єкта економіки і ринку зростає. Втручання держави здійснюється через індикативне регулювання економіки за допомогою економічних важелів. Такими важелями є державні інвестиції, державне споживання продукції приватного і колективного секторів, державна податкова і митна політика, регулювання виробництва через ринок позикового капіталу і державне індикативне програмування та прогнозування економіки. Нарешті, держава здійснює пряме регулювання економіки за допомогою стратегічного планування. Але це не означає, що держава обмежує свободу ринку, що ринок стає регульованим з боку держави.

Нині в розвинених країнах ринкової економіки держава займається загальнодержавними проблемами і не втручається у сферу ринкових процесів, щоб управляти ними, а виступає лише як суб’єкт ринку, як виробник і споживач товарів і послуг. Що виробляти, на основі якої технології, скільки виробляти, за якою ціною і кому продавати — все це вирішує ринок.

У розвинених країнах сьогодні існує своєрідний розподіл праці, умовний поділ економіки на ринкову, засновану на ринковому механізмі саморегулювання, і планову, тісно пов’язану з державним сектором і державним регулюванням. Сучасна економіка розвинених країн у цьому плані є змішаною. Свій вплив на економіку і ринок держава здійснює через державний сектор економіки, через державну власність і підприємницьку діяльність — як підприємець. Вона існує на ринку, з одного боку, як виробник матеріальних благ і послуг, а з іншого — як найбільший споживач через систему державних замовлень і закупівель.

Економіка України також є змішаною. Певна частина або сектор національного господарства країни належить організаціям, заснованим урядом або органами місцевої влади, і вони управляють нею. Інша частина належить або приватній особі індивідуально, або колективу приватних осіб і, відповідно, вона (вони) управляють нею. Ця частина економіки на сьогодні збільшується в результаті приватизації. Такий процес спостерігається і в інформаційній сфері.

Отже, сучасний механізм інформаційного виробництва і ринку — це структура з чотирьох ланок. Це:

система об’єктивних економічних законів товарного виробництва;

інтереси і цілі виробників інформаційних товарів (інформаційних продуктів і послуг) — корпорацій, фірм, підприємств та окремих виробників;

державний сектор і державне регулювання процесу інформатизації економіки;

інформаційні потреби, запити та інтереси споживачів.

Важливим для розуміння специфіки механізму функціонування інформаційного ринку є ознайомлення з функціональними ролями суб’єктів ринку, які вони виконують у проектах інформатизації економіки.

Усіх суб’єктів інформаційного ринку за їх функціональними ролями поділяють на: замовників, розробників, власників, посередників.

Замовник — організація, яка здійснює фінансування і загальне управління роботами за створення інформаційних технологій, ресурсів та систем загалом. У державному секторі замовником, як правило, виступають органи державного управління. В більшості відомств є підрозділи або посадові особи, що координують і контролюють створення інформаційних систем (ІС), за які несе відповідальність дане відомство. Найкраще це організовано у тих відомствах, у яких інформаційна продукція, в тому числі у вигляді БД, є основною продукцією, наприклад, у Держкомстаті, Укргідрометеоцентрі, Мінекономіки. Особливо слід виділити Держкомітет з проблем науки і технологій, який є найбільшим замов­ником БД за рахунок держбюджету та координує діяльність десятків інформаційних служб і розробників БД.

Виробник (розробник) — організація, що здійснює розроблення, постачання та впровадження інформаційних систем, включаючи інформаційні технології і всі види забезпечення: технічне, програмне, лінгвістичне, але, як правило, не відповідає за саму інформацію. Розробниками виступають як державні, так і недержавні організації, що володіють відповідними технологіями. Після впровадження в експлуатацію вони, як правило, здійснюють тільки супровід, авторський нагляд і в практичному використанні БД та інформаційних систем участі не беруть.

Власник — здійснює збирання, оброблення, введення інформації, ведення БД, іноді інформаційне обслуговування користувачів. Власником може бути спеціалізована інформаційно-обчислювальна організація (наприклад, головний інформаційно-обчислювальний центр — ГІОЦ), науково-дослідний інститут, державна служба, підприємство, організація. Власник зазвичай самостійно здійснює збирання, оброблення та введення інформації, тому повинен нести відповідальність за її якість.

Посередник — організація, що спеціалізується на інформаційному обслуговуванні на основі систем передавання даних, регіональних представництв, дилерської мережі тощо. Ринковим посередником може бути окремий підприємець або організація, що доводять товари та послуги від виробника (вендора*) до споживача. Ринкові посередники полегшують відносини між споживачами та виробниками товарів.

Як посередники іноді виступають державні, а частіше недержавні підприємства, що здійснюють інформаційне обслуговування користувачів на основі множини БД, включаючи постачання копій БД. В Україні найбільш розвинена мережа посередників є в системі науково-технічної інформації (НТІ) та державної статистики. Система НТІ на інформаційному ринку представлена, зокрема, Інститутом проблем реєстрації інформації НАНУ (ІПРІ), який пропонує користувачам різні види інформаційного обслуговування, зокрема доступ у режимі on-line до бази даних Національного банку України, різноманітну власну довідкову та аналітичну інформацію.

Органи державної статистики, обслуговуючи головним чином відповідні державні структури, надають інформаційні послуги підприємцям, яких цікавлять окремі регіони, галузі чи ринки. Найповнішу статистичну інформацію надають Держком­стат, НДІ Держкомстату та Головний міжрегіональний інформаційний центр.

З цими державними структурами можна співпрацювати й на ринкових засадах. Зокрема, чимало підприємств стали посередниками у продажу інформпродуктів ІПРІ та держстатистики.

Функції посередника виконують також публічні бібліотеки.

Будь-які товари, в тому числі інформаційні, мають бути доведені від виробника до споживача. Складовою механізму функціонування ринку, яка має важливе значення для успіху фірми, є структура розподільної системи — сукупність посередників і ринкових каналів, які виробник використовує для доведення своїх товарів і послуг до кінцевого споживача (користувача).

Доставка може здійснюватися різними шляхами, які називають каналами розподілу або ринковими каналами. Найпоширенішими на інформаційному ринку дві моделі:

прямого продажу (канал «виробник—споживач»). Виробник безпосередньо продає свої товари кінцевому споживачеві;

через ринкових посередників.

Каналом прямого продажу користується більшість фірм, що надають інформаційні послуги, оскільки сама природа послуги вимагає безпосереднього контакту між постачальником і споживачем: фірми, що розробляють проекти інформаційних систем та інформаційних технологій за замовленням, фірми — системні інтегратори тощо. Хоча деякі підприємства, наприклад, центри — генератори баз даних, що спеціалізуються на послугах доступу до БД, можуть використовувати посередників — інформаційних брокерів. Для фірм-початківців привабливішим є прямий продаж, оскільки для підтримки реселерів*, дилерів**, а тим більше дистриб’юторів*** потрібні великі кошти та чималий штат працівників. Аналітики відмічають, що використання моделі прямого продажу значно дешевше за моделі з підтримкою каналів збуту. Тому інформаційні фірми, якими б великими вони не були, віддають перевагу першій моделі. Нині у США через прямий продаж здійснюється близько однієї третини всього обсягу продажу (ця цифра збільшилася на 15\% з початку 90-х років).

З погляду споживача, посередники знижують ціну товарів і послуг, оскільки роблять непотрібними численні «контакти» між вендором і споживачами, які у разі відсутності посередника є необ­хідними. Водночас вони надають товару додаткової корисності — форми, місця, часу і придбання [99].

Корисність — здатність товару чи послуги задовольняти потреби споживача.

Корисність форми — додаткова споживча корисність, створювана через таку зміну форми продукту, в результаті якої він може краще задовольнити потреби споживача.

Корисність місця — додаткова споживча корисність, яка виникає завдяки тому, що товар пропонують у зручному для покупця місці.

Корисність часу — додаткова споживча корисність товару, створювана завдяки своєчасній пропозиції його.

Корисність придбання — споживча корисність товару, створювана у разі придбання його у власність.

Нині в Україні, скоріше за все, не існує в чистому вигляді ні першої, ні другої моделі продажу — існує певний гібридний варіант, коли сама компанія займається продажем і безпосередньо (і роздрібним, і оптовим) і має дилерів і дистриб’юторів.

Важливим є зважений підхід до прийняття рішення щодо формування ринкових каналів. Недоцільно впроваджувати в Україні «неадаптовані» маркетингові та фінансові механізми, що довели свою ефективність в інших країнах, але не враховують специфіки та місткості українського ринку.

Кількість і типи посередників, що беруть участь у роботі каналу розподілу, залежать від виду товару і специфічних прийомів маркетингу в конкретній галузі. Наприклад, заходи, прийнятні для виробника комп’ютерного та телекомунікаційного обладнання, не обов’язково прийнятні для фірми — системного інтегратора чи фірми, що надає послуги доступу до баз даних.

Найбільшого поширення набули такі канали розподілу:

Виробник—оптовик*—роздрібний торговець** (дилер)—спо­живач. Виробник продає свої товари оптовому торговцю, а той, у свою чергу, — роздрібним торговцям, які потім перепродають їх кінцевим споживачам. Такий спосіб розподілу особливо привабливий для невеликих виробників, які не в змозі наймати власних торгових агентів.

Виробник—торговий агент*** (брокер****)—споживач. Цей спосіб розподілу характерний для видів інформаційної діяльності, де для ведення переговорів про укладення угод необхідні фахівці (наприклад, розроблення або впровадження інтегрованої інформаційної системи, послуги доступу до баз даних).

Виробник—роздрібний торговець—споживач. Виробник про­дає свої товари роздрібним торговцям, які потім перепродають їх кінцевим споживачам. Цей канал найбільш поширений у споживчому сегменті інформаційного ринку. Типові товари, щодо яких використовується цей спосіб розподілу, — персональні комп’ю­тери та комплектовання до них, відеоігри, частина програмних продуктів тощо.

Виробник—торговий агент (брокер)—оптовик—роздрібний торговець—споживач. Цей спосіб розподілу характерний для великих фірм, які не тільки поставляють апаратні засоби оброблення інформації та комунікаційне обладнання, а й надають послуги з системної інтеграції на власній техніко-техно­логічній платформі.

Розглянемо механізм взаємодії вендора, дистриб’юторів і дилерів. Узагальнену схему відносин між ними та кінцевим користувачем наведено на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Схема відносин між вендором, дистриб’ютором, дилером і кінцевим користувачем

Вендори. Яку модель ринкового каналу доцільно вибрати та скільки партнерів має бути у вендора в ідеалі? Це залежить від того, наскільки відомою є торгова марка та яким є попит на продукцію виробника. За деякими оцінками, в ідеального вендора має бути 3—4 дистриб’ютори та близько 10 прямих реселерів. Ціни для дистриб’ютора мають бути нижчими за ціни для прямого реселера.

Найважливішими характеристиками вендора є:

— розуміння ним ринку;

— логістика;

— наявність stock рrісе рrotection (умова, коли вендор у разі зниження цін компенсує збитки дистриб’ютора, який не встиг продати товар за попередньою ціною);

— відкриття вендором кредитної лінії.

Якщо структура вендора достатньо розвинута, у нього є два підрозділи: по роботі з каналом і з просування товару на ринку.

Уважається, що якщо вендор у певний момент часу бере собі нового дистриб’ютора, він поводиться некоректно щодо каналу. Існує співвідношення «відняв/додав» — це залежність величини збільшення обігу нового дистриб’ютора за рахунок «віднімання» частки в інших дистриб’юторів до величини збільшення його обігу за рахунок розширення ринку продукції цього вендора. Якщо дистриб’ютор починає «віднімати» в інших більше, ніж «додає» до обсягу ринку, то зменшується маржа, виникає цінова війна, демпінг. У такому разі вендор стає менш привабливим для партнерів. Дистриб’ютори працюють у кращому випадку з маржею 3—5\%.

Вендор також може мати представництва, які братимуть на себе питання просування продукції, сервісу, підтримки та можуть самостійно вирішувати фінансові питання.

Одним з найпроблемніших питань у взаємовідносинах дистриб’юторів і вендорів є управління загальними маркетинговими фондами.

Отже, підсумувавши викладене, можна визначити, що ідеальний вендор повинен забезпечувати:

1) коректне ставлення до каналу (не брати занадто багато дистриб’юторів);

2) забезпечувати логістику та проведення маркетингових заходів;

3) мати «запас міцності», щоб підвищувати конкурентоспроможність своїх партнерів, які беруть участь у тендерах;

4) створювати низку «технічних» умов (кредитні лінії, бонуси за передоплату);

5) надавати можливість представництву проявляти максимум самостійності у вирішенні фінансових питань (формування плану, виділення коштів з маркетингових фондів, розширення кредитних ліній).

Дистриб’ютори — фірми, що здійснюють функції торгового посередника організації-виробника. Оптимально спланувати свою покупку, врахувати ціновий спад, передбачити появу нових продуктів з кращим співвідношенням ціни та продуктивності вдається не багатьом. Цими та низкою інших питань на глобальному рівні займаються дистриб’ютори. Відмінною рисою ролі дистри­б’юторів у ланцюгу розповсюдження товару (каналі) є те, що до них надходить «найгарячіша» інформація як від вендорів (виробників), так і від замовників і споживачів.

Дистриб’юторські компанії здатні не лише першими відчувати тенденції, а й безпосередньо впливати на формування ринку товару. Більше того, будь-які їх дії та проблеми впливають на дилерську мережу та кінцевих користувачів.

Функції дистриб’ютора поділяють на «обов’язкові» та «вільні».

До обов’язкових функцій належать:

фізичні функції, тобто доставка товарів з однієї точки світу в іншу, приймання замовлень, відправлення замовлень споживачу;

розумові функції — передбачення подій на ринку. Тобто треба передбачити, що буде потрібно замовнику в певний період часу та на яку продукцію буде попит.

До «вільних» функцій відносять фокусування дистриб’ютор­ської фірми на ринку, тобто визначення того, чим вона себе відрізняє від конкурентів (наприклад, послуги фірми та способи надання їх).

Існує дві стратегії поведінки дистриб’юторської фірми на ринку: надання стандартного набору послуг і гнучкий підхід з урахуванням бажань конкретного клієнта чи групи клієнтів.

Обов’язковою програмою для всіх дистриб’юторів є розвинута логістика, ефективна митна служба та інформаційні механізми як в роботі з виробниками, так і з клієнтами, тобто фінансова, інформаційна і товарна логістика.

Дистрибуція може існувати в чистому або спеціалізованому вигляді. Досить складним є питання щодо прямого продажу дистриб’юторами. Закони, за якими здійснюються прямий про­даж і продаж через дилерську мережу, принципово різняться. Закон дистрибуції полягає у здійсненні максимальної кількості транзакцій за одиницю часу, при цьому вартість цієї транзакції повинна бути якомога нижчою. Прямий продаж здійснюється за іншою схемою: транзакція може бути одна, але велика. Прямі поставки дистриб’юторами можливі як виключення, в двох випадках:

1. Є можливість продати товар, але немає партнера (дилера), який може здійснити угоду;

2. Пряма поставка дистриб’ютором є основною вимогою замовника. В цьому разі дилерська мережа не підривається і немає сенсу відмовляти такому клієнту.

В особливу категорію суб’єктів ринку виділяють субдистриб’юторів. Це фірми, які купують товар у дистриб’ютора для подальшого перепродажу дилерам. Вони можуть значно впливати на ринок та ціни, оскільки обсяги закупівель досить великі. Ставлення до цього явища досить неоднозначне: одні дистриб’ютори вважають його позитивним, інші — «п’ятою ланкою в каналі», яка призводить до демпінгу і змагань між дистриб’юторами, порушуючи рівновагу на ринку.

Дилери. Згідно із західною практикою дилер — це реселер, тобто перепродавець. Виникає питання, кого саме дистриб’ютор може вважати своїм дилером? Відомо, що майже 100\% дилерів купують продукцію більш як в одного дистриб’ютора. Критерії оцінки різняться: деякі дистриб’ютори вважають, що найважливішою є регулярність закупівель, інші, крім цього враховують й «грошовий поріг» (тобто дилером уважається той, хто бере товар на певну суму за певний термін часу).

У випадку, коли критерієм є регулярність закупівель, виділяють так званих «нішевих» дилерів, які досить тривалий час розробляють проект для конкретного клієнта і роблять великі замовлення у дистриб’ютора.

Загальновизнано, що 20\% дилерів забезпечують 80\% обігу дистриб’юторських компаній. Існує й інша закономірність: у середньому лише 20—30\% дилерів віддають перевагу більш-менш постійним діловим відносинам з одним дистриб’ютором та відповідно 70—80\% дилерів не мають постійних дистриб’юторів. Тобто й у цьому випадку діє вже згадуваний емпіричний закон Парето, або принцип 20/80.

Дилерські фірми забезпечують продаж і розповсюдження обладнання та програмного забезпечення, водночас виконуючи функцію зворотного зв’язку з виробниками та проектувальниками для поліпшення характеристик запропонованої продукції і формування рівня цін. Роль інформаційних дилерів аналогічна ролі агентів з продажу товару. Основна відмінність полягає передусім у специфіці інформації як об’єкта купівлі-продажу. Інформаційний дилер повинен: уміти зіставляти та аналізувати доступну інформацію про запропоновані товари, що міститься в різноманітних джерелах; бути каталізатором в інформаційному обміні; сприяти розповсюдженню досягнень науки і техніки; здійснювати збирання та зберігання інформації, а також надавати її користувачам за їх вимогою; створювати масиви фактографічної інформації; аналізувати зібрану інформацію і виявляти нові тенденції та напрями досліджень.

Основним способом утримання дилерів є ціновий. Але досить важливим для дилера є й наявність у дистриб’ютора товарів та оперативна інформація про наявність цих товарів. Найбільш оперативним способом забезпечення дилерів необхідною інформацією стає створення власного Web-вузла, на якому розміщуються дані, що цікавлять дилерів. Не менше значення для дилерів мають зручність і низька вартість процесу закупівлі, стабільність і прогнозованість поставок. Одним з найбільш ефективних, але водночас й ризикованих способів утримання дилерів є надання їм кредиту.

Очевидно, що для дилера велике значення має здатність дистриб’ютора надавати специфічні послуги. Наприклад, здійснювати логістику для дилерів, працювати з вендорами щодо залучення коштів для реклами, вказувати адреси дилерів у рекламі дистриб’юторів, рекламувати дилерів у пресі за рахунок дистриб’ю­торів.

Новим у дистриб’юторському бізнесі є ідея про те, що дилерів треба не утримувати, а «вирощувати». Наприклад, приведення моделі бізнесу дилера у відповідність до моделі дистриб’ютора, щоб їм було зручніше працювати один з одним.

У роботі з дистриб’ютором для дилера найважливішими є: запропонована ціна та наявність товару; можливість отримання кредиту; інформаційна підтримка; специфічні послуги.

Останнім часом на інформаційному ринку набуває поширення партнерська модель ведення бізнесу, за якої використовується такий канал розподілу: вендор—партнер—замовник (споживач). Це найпростіша схема. Існують й складніші канали з дистриб’юторами та/або партнерами декількох рівнів і типів. Розглянемо кілька прикладів.

Корпорація Sun Microsystems — системний інтегратор, лідер у розвитку ідеології відкритих систем, донедавна використовувала саме найпростішу схему в усьому світі, крім США, де вона працювала з замовниками напряму [118]. Нещодавно корпорація запровадила таку схему поділу партнерів:

за рівнем підготовки персоналу: виділено три групи партнерів за знанням:

техніки класу робочих груп (WorkGroup);

техніки класу підприємства (Enterprise);

техніки класу центрів даних (DataСentre);

за моделлю побудови бізнесу: залежно від джерела доходу розрізняють партнерів, що здійснюють:

продаж системних рішень;

продаж прикладних розробок;

надання послуг.

Корпорація Sun уважає, що основна місія представництва (партнера) вендора в певному регіоні полягає у проведенні грамотної маркетингової стратегії і тактики, а також у створенні збалансованої системи каналів просування продукції на ринок. Корпорація Sun через диференційовану систему скидок управляє конкуренцією між партнерами. Партнер, який інвестує свій час, зусилля і кошти в «розробку» для замовника, отримує переваги перед іншими. Водночас, безпосередньо від Sun для замовника є доступною інформація про реальний рівень кваліфікації партнера. Наприклад, вендор може давати замовнику поради такого типу: «За ступенем складності Вам доцільно працювати з компанією рівня Еnterprise». Рекомендації щодо вибору замовником конкретної компанії-партнера Sun не надаються.

Найпростішої моделі ринкового каналу дотримується і корпорація Hewlett-Packard (HP). На думку президента російської компанії-інтегратора TopS (партнера HP) Ф. Глікмана, будь-яке ускладнення цієї схеми через включення до неї дистриб’юторів, дилерів і взагалі будь-яких реселерів небажане [93], оскільки у такому разі діє інший підхід до організації бізнесу: є замовлення, потрібно відвантажити продукцію у точній відповідності до специфікації. Якщо клієнту необхідний ще й сервіс, слід звертатися до сервісного центру. І якщо у клієнта є потреба у запасних частинах (платі або/і кабелі тощо), це турбує дистриб’ютора.

Корпорація IBM організувала таким чином взаємини з реселерами і партнерами. З позицій фінансових взаємовідносин з вендором, в IBM виділяють партнерів першого і другого рівня. Пер­ший рівень — дистриб’ютори, постачальники рішень, реселери з окремих груп продуктів, агенти і системні інтегратори. Для груп продуктів, щодо яких у IBM є дистриб’ютори, з’являються партнери другого рівня, також зі статусом реселера або постачальника рішень. Вони можуть контактувати з вендором з усіх питань, крім фінансів і логістики. Наприклад, у Росії, по лінійці RS/6000 в IBM зараз два дистриб’ютори (Verysell і Marvel), один системний інтегратор (IBS), сім постачальників рішень (Alliance, BCC, HetNet, ЛАНИТ, Mecomp, NWG, «Техносерв») і приблизно 20 партнерів другого рівня.

Крім цієї схеми, IBM використовує схему за програмою PartnerWorld.

Єдина для всіх бізнес-партнерів IBM програма включає такі чотири критерії відбору партнерів: розробники; інтегратори ПО; провайдери системних рішень і комплексних послуг; партнери, орієнтовані на побудову персональних систем і три види показників: внесок у прибуток IBM; компетентність і кваліфікація при розгортанні додатків; орієнтація на задоволення запитів замовників.

За мірою відповідності критеріям і внеску в спільну справу вводяться три рівні партнерства: звичайний партнер, партнер з поглибленими зв’язками, почесний партнер.

Звичайний партнер (Member) — початковий рівень у партнерській ієрархії: щорічно оновлюваний профіль бізнесу, угода з вендором.

Партнер з поглибленими зв’язками (Advanced) — підвищений рівень зобов’язань і компетентності, що підтверджується сертифікатами технічних фахівців і менеджерів з продажу. Першочергова підтримка з боку IBM з надання рекомендацій і проведення спільної маркетингової діяльності.

Почесний партнер (Premier) — рівень для партнерів, що підтвердили свою прихильність марці IBM і можливість впливати на замовників. З такими партнерами укладається угода з установленим річним обсягом продажу і співпраця здійснюється відповідно до шкали оцінювання ступеня задоволення запитів замовників. IBM у пріоритетному порядку надає рекомендації для потенційних замовників партнера, проводить широку підтримку спільних маркетингових заходів, запрошує на форуми Business Parthner Connections.

7.3. Етапи та тенденції розвитку інформаційного ринку України

У формуванні інформаційного ринку України можна виділити три етапи.

Перший етап розпочався ще в глибині радянських часів й закінчився приблизно в 1988 р. масовим поширенням ПЕОМ. Цей етап характеризувався тим, що існувала досить чітка система державних закупівель комп’ютерної техніки, в основному радянського виробництва. Поняття «програмна продукція» практично не існувало, оскільки програмне забезпечення закуповувалося разом із комп’ютерами та сприймалося невіддільно від нього. Більшість радянських користувачів не уявляли, що ту саму задачу можна вирішити, використовуючи різні програмні продукти, які на той час вже існували на Заході.

На цьому етапі в Україні (як і загалом в СРСР) кожна організація, що мала комп’ютер, була змушена запрошувати програмістів для написання програм під виробничі задачі підприємства. Персональних комп’ютерів було дуже мало, в основному організації мали складні у використанні машини, працювати на яких могли лише спеціалісти.

Державні структури здебільшого «крали» програмні продукти. Обчислювальні центри або інші організації, що використовували програмне забезпечення, працювали на «піратських» копіях програмних продуктів, причому не стільки на закордонних (яких у країні практично не було), скільки на продуктах радянських програмістів, ринок яких тільки формувався.

У цей час починають заявлятися різні фірми, що перекладали відомі західні програмні продукти на російську мову та продавали їх (за іншими назвами) як свою власність. Наприклад, Всесоюзний центр алгоритмів і програм «Центрпрограммсистем» переклав dBASE і продавав цю програму як «REBUS», а FохРго — як «Карат». Ні про який захист прав на інтелектуальну власність на програмні продукти не було й мови.

Послуги з оброблення інформації та інформаційного обслуговування у цей період здійснювалися мережею відомчих обчислювальних центрів різних видів і полягали у централізованому обробленні інформації за замовленнями користувачів (див. підрозділ 4.1).

Значного розвитку набув сектор послуг з упровадження (монтажу, налагодження та введення в експлуатацію), ремонту та технічного обслуговування ЕОМ та інших засобів обчислювальної техніки. Для надання таких послуг було створено мережу спеціалізованих підприємств «Захід-ЕОМ-комплекс».

Другий етап (1988—1992 рр.) характеризувався появою персональних комп’ютерів у масовому масштабі. Розвиток і становлення приватного підприємництва в Україні потребували нової техніки. Кордони відкрилися, в Україну стала надходити велика кількість інформації про західні програмні продукти, поширюються піратські копії різних програм. На початку 90-х років в лексиконі програмістів і користувачів з’являється поняття дистриб’ютора, який встановлює програмні продукти на диск. Програмні продукти іноді вже можна купити в магазинах, але роблять це лише окремі «сміливці». Купівля спричинюється здебільшого не самими програмними продуктами, а документацією до них, без якої розібратися та ефективно працювати з ПП було вже досить важко.

На цьому етапі через перехід від адміністративно-командної системи господарювання, за якої переважали вертикальні інформаційні зв’язки (від вищих органів — командна інформація, і у зворотному напрямку — звітна інформація), до ринкової, за якої виникла потреба в організації горизонтальних (між підприємствами) інформаційних потоків, кардинально змінились інформаційні потреби споживачів. Але через відсутність відповідних системо-технічних рішень (технічних і програмних засобів) вони не задовольнялися. З одного боку, через економічну кризу держава виявилася неспроможною оплачувати роботи зі створення нових системних рішень, а з іншого — споживачі були неплатоспроможні. Відсутність попиту на працю вітчизняних ІТ-фахівців і програмістів спричинила їх масовий виїзд, здебільшого на Захід. Розвитку інформаційного ринку в Україні також не сприяла практична відсутність механізму його функціонування.

Третій етап розпочався в 1992 р. і продовжується й сьогодні. На ринку значно збільшується кількість представництв іноземних компаній, що займаються виробництвом як програмного забезпечення, так і наданням інформаційних послуг. На теперішній час багато великих корпорацій із світовим ім’ям мають представницт­ва в Україні — Microsoft, Oracle, Informix та ін. Досить широка дистриб’юторська та дилерська мережа кожної з цих компаній є підтвердженням того, що в Україні розвивається інформаційний ринок.

Збільшується кількість українських фірм, які займаються розробленням ПЗ, системною інтеграцією та наданням інформаційних послуг. Вітчизняним фірмам досить важко конкурувати з іноземними корпораціями. У більшості випадків з допомогою програмних продуктів українських компаній вирішуються задачі, що пов’язані саме з українськими реаліями і не можуть бути вирішені з допомогою програм іноземного виробництва (бухгалтерські, різні антивірусні програми, орієнтовані на віруси «українського походження», лінгвістичні програми).

Розвиток українського інформаційного ринку відбувається в основному за рахунок іноземних програмних продуктів. Але їх поширення має й негативні наслідки. Через нерозвиненість власного виробництва ПП вітчизняні програми не можуть на належному рівні конкурувати з іноземними. Ця проблема є типовою для українського ринку. Вона може бути вирішена тільки за умови подолання економічної кризи.

Для України, як і для інших країн світу, характерним є бiльш динамiчний розвиток інформаційного ринку порiвняно з iншими сферами економiки. Але, з урахуванням загального економiчного стану, існують і власнi реалiї.

Як зазначалося у Доповіді про стан інформатизації в Україні [87], найбiльш характерним компонентом ринку засобiв iнформа­тизацiї є ринок персональних комп’ютерiв. I на ньому також позначився стан економiки в Українi. Після фiнансової кризи 1998 р. значно знизилися обсяги продажу ПК у великих продавцiв i дещо зрiс обсяг продажу комплектовання. Це свiдчить про те, що значна кiлькість ПК складається невеликими приватними пiд­приємствами чи приватними особами i продається за готiвку приватним чи корпоративним споживачам. За деякими оцiнками, частка такого «сiрого» ринку ПК становить 40—60\% вiд усього обсягу закупiвель ПК в Українi i в основному проходить поза системою державної статистики. Тому оцiнка ринку ПК сьогоднi базується не на достовiрних економiчних моделях, а лише на соцiологiчних, iмовiрнiсних та iнших моделях.

У табл. 7.3 наведено обсяги продажу в Україні в 1999 р. персональних комп’ютерів і серверів деяких провідних постачальників [84].

Таблиця 7.3

КІЛЬКІСТЬ ПК І PENTIUM-СЕРВЕРІВ, ПРОДАНИХ В УКРАЇНІ в 1999 р.

На основі опитування досить широкого кола користувачів ПК виявлено, що серед використовуваних програмних продуктiв перше мiсце посiдають редактори текстiв (77\%), друге — бухгалтерiя (67\%), далi — використання мережi Iнтернет (56\%) i робота з базами даних (55\%). Частка складних програмних продуктiв не перевищує 15\% [87]. Обслуговуванням комп’ютерiв у 17\% респондентiв займаються спецiалiзованi фiрми, а у решти — штатнi фахiвцi, якi вiдповiдають практично за всi аспекти функцiону­вання iнформацiйних систем на пiдприємствi: апаратнi та програмнi збої, ремонт, упровадження нових технiчних і програмних засобiв, а також навчання персоналу. Велика кiлькiсть таких фа­хiвцiв (за деякими оцiнками — близько 100 тис. осiб) зумовлена низьким рiвнем комп’ютерної грамотностi. За непрямими даними, 50 тис.—60 тис. ПК щороку модернiзуються.

Однiєю з найдинамiчніших сфер ринку iнформацiйних технологiй є Iнтернет. Відповідно до результатів дослідження компанії Netcraft у 1998 р. в Україні кількість серверів у мережі Internet становила 1 млн. Згідно з даними експертів компанії Inktomi, на лютий 2000 р. їх нараховувалося вже понад 6 млн. Загальна кількість Web-сторінок на серверах Internet — понад 1 млрд. Обсяги і темпи зростання Web-ресурсів мережі Internet вражаючі [68].

У додатку 17 наведено перелік каталогів та інформаційно-пошукових систем, які допомагають орієнтуватися в інформаційних ресурсах Інтернет.

Аналiз результатiв опитування показав, що 91\% респондентiв використовують Iнтернет для отримання iнформацiї, 88 — для листування, 36 — для реклами своєї фiрми, 25\% — для розваги.

На 1 сiчня 1999 р. обсяг виконаних робiт і послуг в обчислювальних центрах проти 1997 р. знизився майже у 1,7 раза (у порiвнянних цiнах) i становив 50,3 млн грн. Переважна частка цього обсягу — роботи з автоматизованої обробки iнформацiї та з розроблення програмних засобiв (вiдповiдно 62 та 16\% загального обсягу виконаних робiт), при цьому частка робiт на ПК продовжує зростати.

Данi Держкомстату говорять про практичне припинення виробництва ПК, а також обчислювальних i керуючих комплексiв на державних пiдприємствах.

Можливiсть вирiшення стратегiчного питання створення потужної iндустрiї виробництва конкурентоспроможної обчислювальної технiки в Українi хоча й забезпечується наявнiстю науково-технiчного потенцiалу, але гальмується вiдсутнiстю коштiв.

Аналiз динамiки експорту-iмпорту комп’ютерних послуг показав, що порiвняно з 1997 р. у 1998 р. на 15\% (з 5118,88 тис. до 4336,58 тис. дол. США) зменшився експорт послуг, а iмпорт збiльшився на 283\% (з 4990,32 тис. до 19 133,26 тис. дол. США), внаслiдок чого сальдо не тiльки рiзко зменшилося, а й стало вiд’ємним (з 128,56 до – 14 769,68). Зазначимо, що цi цифри не вiдповiдають реальним обсягам комп’ютерних послуг, оскiльки частина їх перебуває у «тiнi». За даними Держкомстату, витрати на придбання програмних засобiв за рiк зросли у 1,4 раза.

Стосовно ринку програмних засобiв слiд зазначити, що, за орiєнтовними даними, сьогоднi тут працюють близько 300 фiрм, 70\% з яких знаходиться у м. Києвi. При цьому безпосередньо комерцiйним розробленням програм займається менше третини їх, решта — дистрибуцiєю та системною iнтеграцiєю. Розробки здійснюються лише в галузi прикладного програмного забезпечення. Основна частка припадає на системи бухгалтерського облiку, офiсного дiловодства, банкiвськi системи, так званi Iнтер­нет-продукти. Решта категорiй ПЗ представлена недостатньо або не представлена взагалi. Значний обсяг вiтчизняного ринку програмних засобiв становлять рiзноманiтнi iнформацiйно-пошуковi системи, а також комерцiйнi, юридичнi та iншi бази даних.

Створення програмних засобiв є однiєю iз сфер дiяльностi, де реально може бути використаний великий науково-технiчний потенцiал України. Слiд зазначити, що через недостатнiсть попиту на програмнi засоби на внутрiшньому ринку через низький рiвень застосування iнформацiйних технологiй створення цих засобiв може стати складовою нацiональної економiки у разі орiєнтацiї їх на експорт. Прикладом може слугувати досвiд Iндiї, де у цiй галузi створено близько 200 тис. робочих мiсць для висококвалiфiкованих фахiвцiв, а також успiхи Iрландiї, Iзраїлю, Пакистану i Таїланду.

Для розвитку такої галузi Україна має високоосвiченi, квалi­фiкованi i порiвняно дешевi трудовi ресурси (найважливіший фактор), а також достатню телекомунiкацiйну iнфраструктуру. Дiяль­нiсть у цьому напрямi дасть змогу створити велику кiлькiсть робочих мiсць для висококвалiфiкованих фахiвцiв, зменшити вiд­плив iнтелектуального потенцiалу з України i забезпечити у перспективi зростання обсягiв надходжень до бюджету вiд оподаткування новостворених пiдприємств, а також сприятиме створенню iмiджу України як високотехнологiчної держави.

У 1994 р. відбувся перший продаж ліцензій, що давали право на використання програмних продуктів на визначену кількість робочих місць. Це говорить про те, що деякі кроки до цивілізованого інформаційного ринку в Україні вже зроблено.

На цьому ж етапі в Україні з’явилася комп’ютерна преса, яка почала відігравати значну роль у розвитку інформаційного ринку, у формуванні суспільної думки, орієнтованої на купівлю ІПП у протидію їх несанкціонованому копіюванню та використанню. До найбільш поширених і популярних періодичних видань належать: Сhiр (Україна), СоmputerWeek-Моscоw (СНД), Соmputer World/Киев (Україна), Hot Line (Україна), РС World Ukraine (Україна), Банковские технологии (СНД), Компьютерное обозрение (Україна, Росія), Компьютеры+Программы (Ук­раїна, Росія). На телебаченні створено спеціальні програми («Комп’ютер Х» та ін.).

Інформаційний ринок неможливий без демонстрування нових технологій і продуктів. Його динамічний розвиток і постійне оновлення підтверджується великою кількістю різноманітних виставок, конференцій, презентацій. Всесвітньо відомими є дві ключові події: весняна виставка СеВІТ у Ганновері (напрям, пов’язаний з ринком SОНО, — окрема виставка Ноmе Еlectrоnіс, яка проводиться восени ) та Соmdex Fall — відбувається щоосені у Лас-Вегасі. Найбільші комп’ютерні виставки у країнах СНД: Сomtec, Netcom, Softool, WindowsЕхро, UnіхЕхро, Internet/Intranet, MultimediaЕхро, EnterNеt. Крім того, важливою подією є міжнародна виставка інформаційних технологій і телекомунікацій EnterEX, у 2001 р. вона проходила у Києві 20—24 лютого.

Кількість виставок в Україні та за її межами зростає, зростає й кількість фірм, що беруть у них участь. Виставки проходять не лише у Києві, а й у регіонах. Це є підтвердженням зростання та динамічного розвитку українського інформаційного ринку.

На українському інформаційному ринку спостерігаються такі основні тенденції, розвиток яких визначає його стан на майбутнє:

основну масу персональних комп’ютерів, що купуються, становлять машини нового покоління (на базі процесора Pentium). Їх купують фінансово спроможні організації, у тому числі й державні (див. підрозділ 4.3);

раніше придбані моделі комп’ютерів (на базі процесорів 80286, 80386 і навіть 80486) у великих містах передаються на безкоштовній або частково компенсаційній основі в регіональні філіали підприємств і фірм або їх працівникам для особистого користування, у середні та інші навчальні заклади;

активно розвивається індустрія модернізації IBM-сумісних комп’ютерів нарівні з придбанням нових комп’ютерів;

набуває розвитку українська база виробництва комп’ютерів через активний розвиток фірм, що збирають комп’ютери в Україні з імпортного комплектовання;

інтенсивно розвивається індустрія програмного забезпечення (ПЗ) для локальних і глобальних мереж, систем забезпечення віддаленого доступу та електронної пошти;

спостерігається зміщення ринку у бік індивідуальних розробок інформаційних технологій і систем на замовлення;

відбувається активне залучення нових груп користувачів ЕОМ, які не мають базової освіти і навичок роботи і використовують комп’ютер удома, тобто розвивається споживчий сегмент ринку. На думку експертів, частка домашніх комп’ютерів зросте і складатиме від 40 до 70\% від загального обсягу парку (залежно від підвищення рівня життя населення);

швидкими темпами зростає сектор ринку, пов’язаний з наданням різних мережевих послуг, у тому числі Інтернет-послуг;

надзвичайно поширеними є процеси нелегального копіювання і використання програм та інших інформаційних продуктів, не зважаючи на правові та організаційні заходи, що вживаються державою.

Український інформаційний ринок має свої особливості.

По-перше, формування українського ринку інформпослуг перебуває на початковій стадії і характеризується низьким рівнем структурованості, передусім спеціалізації послуг і розподілу сфер діяльності. Розвиток інформаційного ринку за традицією йде від центру до регіонів — більшість структур інформаційного бізнесу зосереджено в столиці.

По-друге, держава поки що відіграє на українському інформаційному ринку пасивну роль. Вона практично не регулює інформаційний ринок — ні організаційно, ні економічно. Отже, досягти стабільності національного ринку за умови пріоритетного становища на ньому вітчизняного виробника поки що не вдається. Слабкість правового регулювання інформаційного ринку накладає серйозні обмеження на його розвиток.

По-третє, держава на ринку виступає і як основний замовник, і як основний споживач. Більшість українських підприємців нічого не знають про те, що може запропонувати їм ринок інфор­мації. Сектор домашнього споживання інформаційних продуктів і послуг розвинено недостатньо.

Беручи до уваги потенціал України, в близькій перспективі можна очікувати створення в країні ринку інформаційних продуктів і послуг, аналогічного за значущістю та прибутковістю відповідним ринкам країн Європи.

Загалом можна говорити про досить стійкі тенденції і перспективи розвитку українського інформаційного ринку, однак реалізація цих тенденцій визначатиметься активною політикою державного регулювання. Інвестиційна, митна і податкова політика держави можуть значною мірою стимулювати розвиток українського ринку засобів обчислювальної техніки (ЗОТ) і ПЗ. Зниження митних тарифів на зарубіжне комплектовання та збільшення тарифів на готові зарубіжні вироби ЗОТ дадуть змогу стимулювати вітчизняних виробників.