1.1. зміст управлінської праці та психології управління
1.1.1. Основні терміни та визначення
Процеси управління мають місце там, де здійснюється загальна діяльність людей для досягнення певних результатів. Головною озна- кою управління в соціальних системах є вироблення рішення на осно- ві аналізу та оцінки інформації суб’єктом управління (менеджером). Основними компонентами, що входять до структури системи управління, є: суб’єкт управління, об’єкт управління, мета управлін- ня, управлінські взаємовідносини, функції управління, механізм управління та інше.
Менеджер завжди виходить з певної мотивації, тобто розумін- ня, переконання у важливості прийнятих настанов, законів держави, необхідності їх дотримання для ефективної діяльності усіх соціаль- них структур. Ефективність діяльності менеджера набагато вища, якщо він діє не тільки за інструкціями, але ще й за переконаннями. Ступінь розуміння менеджером змісту та значимості завдань з управління підприємством, фірмою, підтримання правопорядку сут- тєво впливає на характер стратегічних та тактичних завдань, які він ставить перед своїми підлеглими.
Через управління менеджери різних рівнів здійснюють свою ор- ганізаційну діяльність на рівні держави, регіону, міжгрупових та міжособистісних взаємодій, організовують спільну діяльність на досягнення намічених цілей, спільних результатів. Таким чином, суб’єкт управління надає стійкість, стабільність об’єкту, підтримує його функції, спрямованість його розвитку. Між суб’єктом та об’єктом управління є діалектичний взаємо- зв’язок та взаємовплив.
Психологія управління як наука вивчає такі явища: 1. Психологічні аспекти діяльності менеджера: • психологічні особливості управлінської праці; • психологічний аналіз особистості менеджера, вимоги до його особистісних якостей; • психологічні аспекти прийняття управлінських рішень; • індивідуальний стиль управління менеджера. 2. Психологічні аспекти діяльності організації: • можливість використання психологічних факторів для ви- рішення управлінських завдань; • закономірності формування сприятливого соціально-пси- хологічного клімату в організації; • закономірності формування оптимальних міжособистісних взаємовідносин в організації;
• проблеми психологічної сумісності; • мотивація праці членів організації. 3. Психологічні аспекти взаємовідносин менеджера з членами ор- ганізації: • проблеми створення та функціонування системи комуніка- цій в процесі взаємодії; • проблеми управлінського спілкування. Психологічними особливостями управлінської діяльності є: • неалгоритмічний, творчий характер діяльності, яка здійс- нюється за відсутністю інформації в умовах обставин, що часто змінюються; • висока психологічна напруженість, яка настає в результаті великої відповідальності за прийняті рішення. У системах управління завжди існують нерозривні взаємовідно- сини між суб’єктом та об’єктом. Вони складаються як горизонталь- но між паралельними підструктурами, так і вертикально — у ієрар- хічних підструктурах. Управління можна вважати успішним за умов, якщо суб’єкт (менеджер) визначив мету взаємодії правильно, а об’єкт (виконавець) має засоби та можливості для її реалізації. Управлінська взаємодія може реально функціонувати тільки в тому випадку, коли об’єкт управління виконує команди суб’єкта управ- ління. Тому для здійснення управлінського процесу необхідно, з од- ного боку, наявність у суб’єкта управління певної мотивації (потре- би) та можливостей керувати об’єктом, а з іншого — наявність у об’єкта управління відповідної мотивації (бажання) та здатності виконувати ці команди таким чином, щоб у їх взаємодії був двосто- ронній інтерес, відчувалась взаємозалежність. Належний рівень усвідомлення суб’єктом та об’єктом управління принципу двосто- ронньої зацікавленості проявляється у їх більш-менш однаковому розумінні цілей управління.
Процес цілепокладання є визначною умовою ефективності управлінської діяльності менеджерів та управлінських структур. Наявність та зміст цілей детермінують існуванням системи управління, яка функціонально організовується саме для досягнення певних цілей. Відсутність загальної мети перешкоджає формуванню системи управління або вона функціонує якийсь час даремно та спо- нукається якимись неадекватними завданнями. Зміна чи втрата цілей означає розпад та загибель функціональної системи. Тому менеджери усіх рівнів системи управління повинні чітко, зрозуміло та доступно для підлеглих визначити цілі їх діяльності у складних та більш простих справах.
Розрізняють два типи цілей: стратегічні та тактичні. Стратегі- чні цілі спрямовані на якийсь, більш загальний, соціально-значимий кінцевий результат (наприклад, підвищення якості навчального про- цесу). Тактичні цілі ближчі у часі, їх вирішення дозволяє поступово наблизитися до основної стратегічної мети. Між ними існує діалек- тичний взаємозв’язок, можливість взаємопереходу. Коли ми набли- жуємося до реалізації стратегічної мети, вона переходить у розряд тактичних і ми повинні побачити перед колективом нову перспекти- вну стратегічну мету, яка повинна обумовити смисл та значимість подальшої діяльності. Постановка цілі завжди пов’язана із завданнями та їх вирішенням.
шити, щоб досягнути основної мети.
Залежно від масштабності управлінських проблем та рівня під- готовленості учасників управлінського процесу підхід до вирішення
стратегічних, тактичних, оперативних, кінцевих та проміжних за- вдань може бути різним. На базі основоположних цілей ставлять- ся більш детальні, оперативні завдання для підлеглих рівнів управління. Ефективність управління залежить не тільки від чіт- кого співвідношення інтересів суб’єкта та об’єкта управління, деталізації цілей за рівнями та видами. Необхідно також забезпе- чити реальність впливу суб’єкта на об’єкт; передбачити шляхи реалізації загальних інтересів через індивідуальні; встановити відповідність між рівнем розвитку суб’єкта та об’єкта управління, ініціювати зацікавленість об’єктів управління у досягненні поста- вленої перед ними мети. Таким чином, основною характеристикою взаємодії суб’єкта та об’єкта управління в процесі цілепокладання є те, що мета управлін- ня, з точки зору суб’єкта — це бажаний результат його функціону- вання, здобутий шляхом вирішення поставлених керівництвом завдань. В цьому плані мотивація, цілі управління з боку об’єкта (виконавця) та суб’єкта (менеджера) не завжди співпадають.
1.1.2. Функції управління
Управління забезпечується рядом функцій. Під функціями управління розуміють конкретні напрями діяльності: • прогнозування; • планування; • організація; • координування (регулювання); • стимулювання (мотивація); • контроль. Для дослідження цілей виконуються певні дії, кожна з яких є особливою системою операцій. Ці дії в значній мірі визначають ус- пішність діяльності усієї системи управління і називаються «управ- лінськими функціями».
За своїм загальним значенням функції управління можна поді- лити на цільові та організаційні. Цільові функції є не тільки необхідним, але й визначним еле- ментом управлінської діяльності. Їх значення складається із спря- мованості до певної мети системи, яка може охопити регіон, устано- ву тощо. Призначення організаційних функцій полягає у використанні оптимальних методів об’єднання спеціалістів, співробітників для ре- алізації цільової функції системи, забезпечення діяльності усіх її підструктур. Управління також включає в себе функції планування та про- гнозування. Прогноз в управлінні — це передбачення суб’єктом кін- цевого результату роботи системи у майбутньому, побудова образу мети та способів його досягнення. Високі здібності до прогнозуван- ня — це найважливіша якість менеджера, що забезпечує оптимальну стратегію дій. Планування — це розробка рішення про те, якими повинні бути кінцеві результати, їх виконавці, етапи виконання, шляхи досягнен- ня. Прийняття рішень — це пусковий механізм у психологічній структурі дії, що означає перехід від аналізу ситуації до практичної дії, яка здійснюється відповідно до плану. Виконання дій, що передбачені планом, потребує здійснення ряду організаційних функцій: • загальноорганізаційної; • матеріально-технічного забезпечення; • економіко-фінансового розвитку;
• обліку та контролю; • політико-правового забезпечення; • соціального забезпечення та соціального захисту працівників; • функції мотивації. Загальноорганізаційна функція передбачає розподіл доручень між працівниками, визначення завдань та повноважень між предста- вниками, організацію дисципліни, відповідальність за доручену справу. Часто менеджер повинен разом із загальними функціями управління здійснювати особливі, продиктовані даною сферою ді- яльності, функції управління. Через матеріально-технічні функції менеджер визначає реальні потреби системи та її підсистем у матеріальних ресурсах; виявляє можливості суспільства для задоволення потреби даної системи; розподіляє матеріально-технічні ресурси відповідно до їх наявності та потребами керівних підструктур. Фінансово-економічна функція дозволяє менеджеру вчасно визначати реальну вартість для його організації при здійсненні поставленого завдання та затрати в життєзабезпеченні своїх під- розділів. З цією функцією тісно пов’язана функція обліку та ко- нтролю, яка складається із забезпечення збору, передачі, збері- гання та обробки даних обліку. Облік створює найважливішу ос- нову контролю, суть якого становить виявлення відповідності та невідповідності реального стану керівних підрозділів заданій програмі. Політико-правова функція дозволяє менеджеру системи орієн- туватися у політико-правовому просторі суспільства та одночасно забезпечує ефективне управління підлеглими в рамках організації. Політико-правовий режим у суспільстві закріплює і роль його осно- вних компонентів залежно від притаманних для них власних повно- важень. Соціальна функція управління направлена на те, щоб сприяти ефективному вирішенню суперечок, що виникають у суспільстві, обумовлених такими соціальними явищами, як різнорідність праці
та її оплата, соціальна нерівність людей, наявність громадян, що потребують соціального захисту. Ця функція реалізує принцип соці- альної справедливості. Функція мотивації — найважливіший фактор підвищення ефек- тивності системи управління. Менеджер повинен постійно пам’ята- ти, що найчіткіший план, наукова організація праці не мають сенсу, якщо виконавці не виконують доручену справу чи виконують її не- якісно. Функція мотивації спрямована на забезпечення виконання підлеглими їх обов’язків. З цією метою в системі повинні бути ство- рені умови для моральної та матеріальної зацікавленості працівни- ків при виконанні їх обов’язків. Всі функції в процесі управління взаємопов’язані та здійсню- ються одночасно. Ефективне виконання функцій в значній мірі зале- жить від їх раціонального розподілу між виконавцями. Менеджер повинен вміти якомога доцільніше розподілити обов’язки між підле- глими з врахуванням таких факторів, як їх досвід, професійна підго- товка, наявність спеціальних знань та навичок у вирішенні виробни- чих питань, індивідуальні здібності.
1.1.3. Управлінські відносини
У процесі здійснення функцій управління між співробітниками виникають певні управлінські відносини. Основою їх формування виступають цілі та функції управління. Стратегічна мета управління виступає як загальний, соціально опосередкований інтерес щодо ін- тересів суб’єктів управлінських стосунків. Але в той же час носії функцій управління мають свої особливі інтереси. Таким чином, управлінські відносини виступають як процес суспільних дій учас- ників управління, в ході якого задовольняються як загальні, так і особистісні інтереси. Відхилення від суспільно необхідних цілей управлінської діяльності одного з її учасників (однієї сторони)
об’єктивно призводить до протиріччя її інтересів з інтересами інших учасників (іншої сторони) цього процесу. Вирішення протиріч у системі управління можливе лише при правильному врахуванні єдності загальних та особистих інтересів управління. Єдність цих інтересів обумовлена об’єктивною основою діяльності учасників управлінської діяльності — наявністю загаль- ної мети, спрямованої на підтримання стабільності та ефективності даного підприємства. Управлінські відносини є необхідним компонентом механізму управління і мають свою структуру. В ній виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відпові- дальності, змагання та ін. Відносини централізму випливають із наявності ієрархії суб’єк- тів управління. Вони виступають у якості форм зв’язку між вищими та нижчими суб’єктами в процесі реалізації управлінських функцій, коли вищі органи управління мають права та обов’язки визначати зміст та спрямованість діяльності нижчих структур для досягнення основної загальної мети у межах єдиної системи управління. Харак- тер відносин централізму визначається залежно від виконання за- гальних та особистих функцій управління. Відносини самостійності передбачають наявність у суб’єктів управлінських відносин своїх прав та обов’язків, які дають їм мож- ливість визначати зміст та спрямованість діяльності відповідно до своїх інтересів, не ігноруючи при цьому загальні обов’язки. Єдність централізму та самостійності в практичній діяльності учасників процесу управління досягається через встановлення від- носин субординації та координації. Відносини субординації виражають підпорядкованість одного суб’єкта іншому в процесі управління єдиним об’єктом. Вони мають місце як між органами управління, відділами та відділеннями, так і на індивідуальному, персоніфікованому рівні між начальниками від- ділів та виконавцями. Відносини субординації необхідні, перш за все, для досягнення спільних інтересів, взаємопов’язаних з особливими
конкретними інтересами за допомогою їх певної взаємопідпорядко- ваності. Відповідно до цього менеджери ставлять цілі перед підлег- лими, які повинні реалізовувати їх у своїй діяльності з врахуванням свого індивідуального інтересу. Відносини координації мають місце між суб’єктами управління не підлеглими один одному. Для них є характерним погодження ді- яльності, об’єднання зусиль під час здійснення конкретних завдань та загальних цілей. Ці відносини є виразом самостійності суб’єктів управління. Координація дій може бути налагоджена між окреми- ми ланцюгами цієї системи, які виконують відносно самостійні, специфічні функції, що не пов’язані між собою єдиною стратегіч- ною метою. Відносини відповідальності забезпечують взаємну відповідаль- ність між суб’єктами управління в процесі використання прав та виконання обов’язків для досягнення цілей управління. Відповідаль- ність є основою здійснення усієї структури управлінських відносин і забезпечує дію механізму виконання прав та обов’язків. Відповідальність формується як результат визнання тих вимог, які висувають один одному суб’єкти управлінської діяльності стосо- вно виконання спільних обов’язків. Ці зв’язки, що створюють об’єк- тивну основу відносин відповідальності, встановлюються шляхом закріплення відповідних економічних, правових та моральних норм. Серед видів відповідальності розрізняють юридичну, моральну, професійну, матеріальну, політичну та ін. Юридична відповідаль- ність відіграє провідну роль в управлінському механізмі, визначаючи правові норми впливу відповідно до адміністративного, громадсько- го та карного законодавства. Атмосфера змагання являє собою зв’язки між самостійними суб’єктами управлінських відносин при виборі найбільш ефектив- них способів досягнення суспільно необхідних цілей. Ці відносини встановлюють такий характер взаємозв’язку між двома та більшою кількістю співробітників, відділами, службами в процесі професій- ного розподілу праці, при якому досягнення найкращих результатів
дозволяє найбільш повно реалізувати ті чи інші завдання. Відносини змагання, впливаючи на інтереси співробітників, заохочують ріст ініціативи, творчості. Створюють стимули для повного розкриття здібностей. Вони є найважливішим способом розвитку демократії в управлінні підприємством, сприяють ліквідації монополізму окре- мих груп та організацій. Управлінські відносини можуть бути основними та неосновни- ми, вертикальними та горизонтальними, формальними та неформа- льними. До основних належать управлінські відносини, що реалізуються шляхом безпосереднього впливу на певний об’єкт — вони займають основне місце в системі соціального управління, реалізуються в про- цесі використання владних повноважень, ґрунтуються на прямому підпорядкуванні суб’єкту управління об’єктів, якими він управляє. Неосновні (допоміжні) управлінські відносини складаються між непідлеглими сторонами управлінського процесу, що включає засто- сування влади. Вертикальні відносини — це відносини підлеглості, субординації. Горизонтальні відносини — це договірні відносини між рівни- ми, незалежними суб’єктами. Поряд з формальними відносинами в процесі управління мо- жуть виникати і неформальні відносини. Вони виникають доброві- льно чи спонтанно на основі особистісних контактів та не залежать від владних повноважень. Від стану неформальних відносин в коле- ктиві співробітників багато в чому залежить стійкість його формаль- ної структури, ефективність та кінцевий результат його діяльності.
1.1.4. Принципи управління
Управляючі структури у своїх діях відносно підлеглих структур спираються на вироблені практикою та узаконені основні правила й принципи управління.
В теорії та практиці управління виділяють загальні принципи, тобто правила, якими зобов’язані керуватися всі суб’єкти управлін- ня, незалежно від свого статусу. Ці галузеві принципи діють на га- лузевому, інституційному та груповому рівнях. До найбільш загаль- них належать такі принципи: • соціальної спрямованості; • законності та управлінської діяльності; • об’єктивності; • системності; • комплексності; • гласності; • поєднання колегіальності та єдиноначальства. Соціальна спрямування — це необхідність для органів управ- ління в процесі вироблення й реалізації управлінських рішень вра- ховувати інтереси суспільства, галузі, конкретної організації та соці- ально-професійної групи. Принцип законності складається з того, що організація та ді- яльність органів управління та співробітників регулюється нормами права. Принцип законності стверджує підзаконний характер управ- лінської діяльності, обов’язок кожного суб’єкта управління діяти у межах наданих йому прав та повноважень. Принцип об’єктивності — безпосередньо виявляється у нау- ковій обґрунтованості та реалістичності завдань управління. Цей принцип потребує знання та врахування об’єктивних закономірнос- тей взаємодії суб’єкта та об’єкта управління, врахування наявних можливостей, реального стану суспільних процесів. Цей принцип дозволяє керівній системі використовувати знання об’єктивних за- конів для дослідження практичних завдань управління.
Принцип системності — припускає, що суб’єкт управління при виборі способів, методів, форм впливу на об’єкт повинен врахо- вувати всі ті зміни, які відбуваються в оточенні, у межах якого фун- кціонує та розвивається дана система управління. Принцип комплексності полягає в тому, що в кожному до- статньо складному явищі необхідно враховувати всі його аспекти: технологічні, економічні, соціальні, ідеологічні, психологічні, орга- нізаційні, політичні. Принцип гласності — це забезпечення доступності обговорення та компетентної участі всіх представників управлінських відносин у прийнятті рішень на основі широкої інформованості та врахування загальної думки, гласність включає в себе правдиву, своєчасну та широку інформацію про реальний стан справ та організації. Принцип поєднання єдиноначальства та колегіальності в процесі управління відображає взаємодію двох форм прояву влад- них повноважень. Єдиноначальство прямо пов’язане з персональ- ною відповідальністю менеджера за результати прийнятих рішень та є важливим засобом забезпечення оперативності управління. Колегі- альність виступає як форма колективної розробки проектів рішень і тим самим підвищує ступінь їх обґрунтованості.
1.1.5. Методи управління
В управлінні використовуються різноманітні методи, адекватні характеру професійних завдань, що вирішуються, відповідно до ета- пів управлінського процесу. Розрізняють чотири групи методів: методи підготовки, прийняття, організації, контролю виконання управлінських рішень.
За характером впливу на виконавців: економічні, організаційно- розпорядницькі, правові та соціально-психологічні. За характером впливу на виконавців розрізняють методи прямого (безпосередньо- го) та непрямого (опосередкованого) впливу: адміністративного, матеріального та морального стимулювання роботи. За масштабами застосування: загальні (інтерв’ю, аналіз діяль- ності, тести) та спеціальні (організація службової діяльності). У кожному конкретному випадку метод повинен відповідати особливостям діяльності суб’єкта та об’єкта управління. На практи- ці використовується відповідна комбінація методів, яка забезпечує комплексність впливу. Значна увага повинна приділятися тим мето- дам, які найбільш повно відповідають змісту певних етапів вирішен- ня управлінських завдань, один з найбільш відомих методів — це метод «мозкового штурму». Він застосовується для визначення зна- чимості проблеми, врахування усіх факторів, усунення недоліків, просунення нових способів вирішення проблемних ситуацій. Найбільш демократичним методом вироблення колективного рішення є дискусія. Вона припускає притягнення широкого загалу спеціалістів та співробітників для обговорення складної проблеми. Дискусія потребує також певної організації: визначення певної проблеми, використання відповідних методичних правил, знань та навичок. Комплексним методом, який може бути використаний для дося- гнення усіх стадій підготовки управлінського рішення, може служи- ти метод «ділових ігор». Він застосовується при навчанні вирішення складних проблемних ситуацій, які потребують участі багатьох заці- кавлених спеціалістів та організацій для свого вирішення. В діловій грі можуть програватися різні ситуації, прогнозуватися альтернатив- ні виходи, моделюватися різні варіанти подій. Одним із методів, що застосовуються суб’єктом управління, є регламентний метод. Він являє собою порядок виконання управлін- ських рішень та служить для розподілу управлінських завдань між виконавцями. Такий порядок здійснюється у вигляді регламенту.
Під регламентом управління розуміють установлення сукупності правил, які визначають структуру, функції та порядок діяльності суб’єктів, що здійснюють управління конкретними об’єктами. При виконанні управлінських рішень широко застосовуються методи колективної та індивідуальної матеріальної мотивації (оклад, заробітна плата, премія тощо). Метод розпоряджень про- являється у вигляді наказів, інструкцій, що називаються актами управління. Адміністративні методи основані на підпорядкуванні закону, правопорядку, старшими посадовими особами та мають характер обов’язків. Таким чином, основними етапами в управлінській діяльності є: збір та оцінка інформації про притаманну суб’єкту мотивацію, оцінка його досвіду, постановка мети, прийняття та розробка про- грам дій. Вирішення конкретних завдань, контроль за виконанням та оцінка результатів, порівняння результатів із поставленими цілями. Однією з головних якостей менеджера є вміння усвідомлювати та чітко ставити стратегічну мету, визначати та прогнозувати перс- пективи діяльності керівних підструктур, а головною якістю сумлін- ного виконавця — вміння прийняти цю мету, реалізувати її в ряді тактичних завдань та знайти адекватні способи її вирішення. Їх дія- льність складає управлінські відносини. Ці відносини визначаються, насамперед, особливостями соціально-економічної системи та скла- даються між різними людьми, тому обумовлені особливостями їх свідомості. Менеджер та виконавець завжди виступають як свідома особи- стість. Менеджер виступає як верхня ланка в системі управління, оскільки повинен ставити цілі перед виконавцями та контролювати процес їх виконавчої діяльності. Виконавець є підлеглою ланкою, але виступає як активний об’єкт діяльності, тому що має певну особистісну мотивацію, своє розуміння та оцінку поставлених перед ним завдань, проявляє вибіркове ставлення до особистості менеджера, що в значній мірі впливає на результат його діяльності
та загальну об’єктивність досягнення мети в системі управління. Будучи суб’єктами, менеджер та підлеглий здійснюють цілеспря- мовану, свідому діяльність, але при наявності специфіки в їх дія- льності, вона завжди здійснюється відповідно до загальних зако- нів етики.
|
Суб’єкт
управління — це структурно визначені об’єднання людей, що наділені
управлінськими повноваженнями та здійс- нюють управлінську діяльність.
Об’єкт
управління — це окремі люди та групи, на які спрямо- вані організаційні,
систематичні, планомірні впливи суб’єкта управління. Метою такого впливу є
спрямування об’єкта пев- ним шляхом розвитку, надання йому стану
організованості, від- повідності певним вимогам.
Соціальне
управління — це безперервний процес дії менедже- ра (суб’єкта управління) на
організаційну групу людей або на кого-небудь з цієї групи окремо (об’єкт
управління) з метою ор- ганізації та координації їх спільної діяльності для
досягнення найкращих результатів при наявності психологічної сумісності.
Психологія
управління — це галузь психологічної науки, яка вивчає психологічні аспекти
процесу управління та спрямована на оптимізацію й підвищення ефективності цього
процесу.
Постановка
цілей — визначення бажаного результату, який треба здобути після здійснення дій
управління.
Завдання
— це постановка конкретних питань, які треба вирі-
Поняттям
«функції управління» визначається та багатогранна роль, яку виконує суб’єкт
управління при реалізації завдань, як всієї системи в цілому, так і окремих її
елементів. Через управ- ління забезпечується, з одного боку, взаємозв’язок усіх
підстру- ктур системи, а з іншого — розвиток, зміна, вдосконалення кожної з
підструктур, що входять до складу даної системи.
Принципи
управління — це основні правила, норми, керівні установки, на основі яких
організується процес управління, на- уково обґрунтована організація
управлінських функцій, вибір адекватних методів та прийомів управлінських
впливів.
Читать: 1.1. зміст управлінської праці та психології управління |
