ДихотомІя права на життя І смерть у християнськІй традицІЇ

Смерть складає, поза сумнівом, найбільш сильну і глибоко хвилюючу проблему життя людини. Людина так влаштована, що вона помирає. В цьому велике таїнство і благо розвитку, еволюційної досконалості роду людського. Відмінності в праві, культурі і навіть особистому відношенні до смерті не в силах відмінити самого факту смерті. Впродовж століть її феномен є незмінним інтересом для філософів, релігійних діячів, людей мистецтва.

Право на смерть або як його називають – еутаназія досить поширене не лише у сьогоденні, цим терміном оперували ще у колах філософів-стоїків, називавши так «гарну смерть», яка личить освіченій людині.

Важливою є релігійна заповідь «не вбий», яка виступає забороною заподіяння смерті як найстрашнішого, що може відбутися з людиною, найгіршого, що може зробити одна людина по-відношенню до іншої. Якби людство не сприйняло її на достатньо ранніх стадіях свого буття, воно не вижило б у боротьбі за своє існування як біологічний рід. Ця заповідь послужила основою ухвалення перших юридичних законів.

Життя - це дар даний Богом, від якого немає права відмовлятися людина. Блаженний Августин розвинув платонівську ідею про безсмертя душі і Божественний суд, напередодні якого і повинна будувати своє земне життя людина. Це означало повне засудження акту суїциду, як зради Христа.

Християнський погляд на людське життя відкидає саму можливість його самовільного припинення. І не тільки тому, що це дар, посланий Господом і яким ми, не вправі розпоряджатися на власний розсуд. Не менше важливе і інше. Оскільки Бог є любов, все, що Він дає людині, Він дає їй заради її ж блага. У тому числі і страждання. Причому дає їх кожному згідно його сил. Ось чому, з погляду християнства, безглуздих страждань не буває. Просто ми, люди, по своїй немочі будь-яке страждання, будь-який біль ототожнюємо із злом. Саме тому і доводиться часто чути: «Навіщо Господь заподіює людині страждання? Яке в них значення?»

Для віруючої людини відповідь очевидна. Це потрібно для підготовки до вічного життя. Страждання, особливо передсмертні, очищають душу людини від гріхів, підводять людину до покаяння тоді, коли ніщо інше не дієве. Якщо ж лікар вбиває хворого, то душа вбитого йде у вічність непідготовленою, а якщо хворий сам виявив бажання так померти, то ще і загостреною гріхом самогубства.

І накінець хочу зазначити, що людство часто йшло проти волі Божої і результати відомі. Пригадаймо, яким був кінець будівництва Вавилонської вежі? Яка доля чекала гігантського лайнера під назвою «Титанік», котрого як заявив один з членів екіпажу «Сам Господь не зможе потопити»? Країни, які зробили крок на зустріч еутаназії вже зазнали її руйнівного ментального впливу.

Нам необхідно пам’ятати, що минулого не змінимо. Теперішнє перед ним безсиле. А вплинути на майбутнє можливо лише тоді, коли воно засноване на повчальному досвіді минулого і теперішнього.

Кривенчук Марія Євгенівна, Ізюмець Наталія Миколаївна,  студенти Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Науковий керівник: професор кафедри філософії Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Шефель С.В.

ВИНИКНЕННЯ ПРАВА НА ЖИТТЯ: СПРОБА ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Проблема життя людини вивчається представниками різних наук: генетики, фізіології, психології, соціології, філософії. Такий різносторонній підхід не призвів до єдиного і універсального розуміння даного питання. Основна причина цього криється в тому, що дотепер вивчення здійснювалося відокремлено. Так, життя в матеріалістичному розумінні є однією з форм існування матерії. Проте, крім цього підходу є і інші.

Даючи характеристику даної категорії з позиції синергетики і космології необхідно сказати: по-перше, життя, взагалі – це постійний і безперервний, безпочатково-безкінцевий процес, саморегульований і самовідтворюваний. По-друге, життя людини – це вища ступінь розвитку природи. По-третє, життя – це відкрито протікаючий процес, суб’єктивно-об’єктивної взаємодії, який має активний, перетворюючий характер.

Багато точок зору виникає з визначенням який момент вважати початком життя людини – моменту народження, момент зачаття, момент формування організму, момент початку роботи мозку або момент початку роботи серця?

Одні вчені вважають, що початком життя людини слід вважати перебування в утробі матері, інші ж момент народження. Китайці, наприклад, навіть роки життя людини рахують не з моменту народження, а з моменту зачаття.

Проаналізувавши положення правових актів можна побачити, що і тут немає однозначної відповіді. У ряді конституцій моментом початку життя, вважають, момент народження, однак це не завжди так, оскільки у цивільному законодавстві охороняються права зачатої, але ще не народженої дитини.

Дана проблема має давню історію. Згідно з канонічним правом душа вселяється в момент зачаття. Так, сучасні дослідження організму вагітних жінок стверджують, що вже на 18-й день від зачаття у плоду починається серцебиття, починає діяти власна система кровообігу, формуються основи нервової системи, а плід зовні нічим не відрізняється від народженої людини, хіба що лише розмірами.

Неоднозначне тлумачення, невизначеність даного питання у законодавстві є ґрунтом для можливих зловживань, тому необхідне чітке закріплення даного положення на правовому рівні.

Кривко Iгор Олександрович, курсант групи ІКМ-06-16 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук Артеменко Я.І.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР СЬОГОДЕННЯ: КОМУНІКАЦІЇ, ЯК ПРОБЛЕМА

Кожна можливість змінити себе -

це можливість змінити весь світ.

Пауло Коельо

Тільки лише завдяки суспільству, тобто єдності, людина змогла досягти тих, у прямому й переносному значенні, позахмарних висот, на яких вона зараз перебуває. Майже кожне досягнення людини – це результат сумісної праці багатьох: починаючи від розробки концепції до безпосереднього виробництва. Основою же суспільного об'єднання, безперечно, є комунікація. Вона не причина, а, скоріше, матеріал соціальної будівлі

В сучасному світі комунікація втрачає характер цілісного, неподільного феномену: вона «розпорошується» на різноманітні практики, які, в свою чергу, мають складну та різнорівневу структуру. Крім того, саме поняття «комунікація» позбулося вихідного змісту, синонімічного слову «спілкування». Під комунікацією сьогодні можна розуміти і передачу інформації, і засоби цієї передачі, і символічний обмін всередині культури і, нарешті, звичайний міжособистісний діалог. Отже, на мій погляд, з огляду на сучасні цивілізаційні реалії, доречним є використання поняття «комунікації» (у множині) замість «комунікація».

Різні аспекти комунікації досліджували К. Ясперс, М. Бубер, Т. Кун, М. Бахтін, Е. Левінас, Б. Вальденфельс. До проблем комунікації підходили з різних позицій і, практично завжди вони (комунікації) удостоювалися самих високих оцінок в якості консолідуючої сили суспільства і культури.

Варто зауважити, що сучасні комунікації роблять досить своєрідний вплив на людину. Глянемо на екзистенціальний (особистісний) аспект даної проблеми. Інтернет, мобільний телефон - засоби передачі інформації й не більше того. Вони портативні, зручні, сучасні, але не здатні замінити спілкування, тому що є лише ланкою в нескінченному ланцюжку передачі даних. Проблема полягає в розрізненні змісту і функцій спілкування та передачі даних. Цікавим є і соціальний аспект проблеми комунікації. Протягом століть непорушної була формула Д. Дідро: «Щира, чесна людина повинна віддавати перевагу родині над собою, батьківщині – над родиною, людству - над батьківщиною». В умовах глобального інформаційного простору ця ж формула працює у зворотному напрямку. Суспільний інтерес породжується часткою, прогресивні методи інформування віддаляють людей один від одного, співробітництво між індивідами зосереджується на ґрунті комерційного інтересу, солідарність перетворюється на корпоративність. Тобто, людина стає лише ланкою в ланцюзі інформації, ланкою не мислячою, яка має свою мету, а, всього-на-всього, зведену до конкретної функції. Сьогодні найпоширенішою функцією людини стає роль «адресата» або «відправника» інформаційного повідомлення.

Немає сенсу пручатися розвитку інформаційних технологій та глобалізаційним процесам. Однак, чи варто перетворюватися на засіб? Людина повинна бути самодостатньою особистістю. На мій погляд, необхідно лише підкоректувати напрямок соціального руху. У першу чергу, потрібно виховувати нові покоління так, що в них була тяга до безпосереднього, живого спілкування, бути може, навіть засобами обмеження доступу до сучасних технологій. Потрібно розв’язувати проблему не революційними методами, а шляхом поступової зміни психології, світогляду. Інакше ми дійдемо до резервацій людей, що практикують спілкування «вживу».

Куценко Катерина Юріївна, студент групи ПЗдср-06-4 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Невечеря С.О.

АНАЛІЗ «НЕПРАВИЛЬНИХ» ФОРМ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ В ДІАЛОЗІ ПЛАТОНА «ДЕРЖАВА»

Інтерес сучасних філософів, політиків і правознавців до теорії держави Платона, з нашого погляду, актуалізується не тільки невичерпним багатством і глибиною теоретичного спадку давньогрецького мислителя, але й потребами сьогодення. Проблематизація процесу державного будівництва, дихотомічність обґрунтування політичного проекту та його втілення, дослідження причин занепаду форм державного устрою, за Платоном, допомагає усвідомити складність політичних перетворень.

Серед багатьох факторів побудови держави Платон вперше в історії проаналізував антропологічний аспект політики. Мислитель виокремив інтерес суспільних груп як фундаментальний стимул політики за два тисячоліття до відкриття принципів соціальної методології сучасної філософії історії. Жанр політичної утопії, історична віддаленість концепції, суперечливий політичний пафос і методологічне обґрунтування Платона не заважають високій оцінки його теорії. За Платоном, ідеальна держава породжується світом ідей як втілення Блага – єдності розуму, краси, добра. Але ідеальну державу в земних умовах неможливо створити в силу «слабкості і недовершеності людського роду». Платон вважає, що головна причина псування суспільств і державних устроїв – у пануванні корисливих інтересів, порушенні міри, браку моральності і професіоналізму.

У держав, приналежних до негативного типу, існують відмінності, які породжують різні форми держав. Негативний тип держави виступає в чотирьох різновидах: тимократія, олігархія, демократія, тиранія. В порівнянні з досконалою державою, кожна з чотирьох форм є сходинкою деякого послідовного спотворення форми досконалої.

Тимократія – влада честолюбців, на думку Платона, ще зберігає ознаки «досконалого» устрою. Першими ознаками початку занепаду являється пристрасть до збагачення і прагнення до стягнення. Накопичення золота у приватних осіб губить тимократію. Мисливці за дорогоцінними металами починають збирати і зберігати золото і срібло, завдяки чому колишній скромний образ життя змінюється на розкішний, що зумовлює перехід до олігархії.

Олігархія – це устрій, в основі якого лежить майновий ценз; у влади стоять заможні, а бідняки не приймають участь в управлінні. Встановлення майнового цензу стає законом і нормою олігархічного устрою. В олігархії не виконується закон слідування ідеї Блага, який Платон вважає основним для ідеальної держави. З’являється прагнення удостоїтися почестей, розвивається схильність до наживи; там отримують ухвалу заможні – їх призначають на державні посади. Ідея Блага як мета держави замінюється корисними інтересами, внаслідок чого і встановлюється олігархія. Але прагнення до багатства і нехтування всім, крім наживи, як народжують, так і знищують олігархію. Подальший розвиток олігархії призводить, за Платоном, до зміни у ще гіршу форму державного устрою – демократію. Демократія визначає як Благо і мету свободу. В демократичній державі тільки і чути, яка свобода чудова, і що лише в такій державі потрібно жити вільній особі. В демократичній державі - повна свобода, відвертість та можливість робити, що хочеш. Демократичний устрій ще більш посилює роз’єднаність бідних і заможних класів: виникають повстання, кровопролиття, боротьба за владу, що призводить до появи найгіршої державної системи - тиранії. Величезне прагнення до одного і нехтування іншим спотворює демократичний устрій і підготовлює потребу в тиранії.

На думку Платона, якщо якась дія робиться надто або переходить міру, то це призводить до протилежного результату. Надлишок свободи призводить до появи держави, де взагалі відсутня свобода, - тиранії. Тиранія – тип державного устрою, де суспільство живе за примхою однієї людини, під владою одного над усіма.

Таким чином, теорія держави Платона вперше визначила найважливіші аспекти успішної реалізації політичного проекту: збіг інтересів політичних еліт зі спільною метою, гармонізацію громадських свобод і відповідальності, професіоналізм і моральність політиків.

Лесь Олена Олександрівна, курсант групи ІКМ-06-12 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд.філос.наук, доцент Грищенко Н.В.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ОСНОВНА ПРАВОВА ЦІННІСТЬ

Важлива роль у розвитку українського суспільства належить соціальній справедливості, яка в умовах поглиблення соціальної, політичної та правової реформ виступає визначальним чинником стабілізації суспільства, умовою подолання наслідків тоталітарного режиму, зародження цивілізованих засад розбудови української демократичної державності.

Багато вчених та філософів досліджували аспекти справедливості з абсолютно різних точок зору. Ліберальну концепцію справедливості розробляли та відстоювали Дж. Ролз, Р. Дворкін, Т. Нагель, Ч. Лермор, Ю. Хабермас. Позицію комунітаризму представляли М. Сендел, М. Уолцер, Ч. Тейлор. Філософською основою лібералізму являються ідеї Дж. Локка, Т. Гоббса та І. Канта.

В історії розвитку людської цивілізації поняття справедливості мало різне змістовне навантаження – етичне, політичне, юридичне і використовувалося для закріплення політичного, морального, юридичного ставлення людини до дійсності, слугувало ідеологічним чинником для визначення соціально-політичних пріоритетів розвитку суспільства.

Слова «право» (jus) та «справедливість» (justitia) мають єдиний корінь, хоч і визначають собою різні, але дуже близькі за сутністю явища, які взаємно обумовлюють буття одне одного. Там, де існує право, як об’єктивна система можливостей самовияву і самореалізації людини через взаємовідношення її з іншими людьми і державою в цілому, має буття справедливість. І навпаки, там де існує справедливість, має місце буття права як реальної, а не абстрактної, чи то ще гірше, ілюзорної можливості самореалізації особистості. Це право ніким не створюється і не надається, воно об’єктивне. Воно або є, або його немає. Відсутність права означає наявність неправа, що з необхідністю породжує буття несправедливості. І навпаки, при наявності в суспільстві несправедливості право перетворюється на неправо, яке існує в формі безправ’я одних і свавілля інших. Не може бути менше чи більше права, як не може бути вищим право одних і нижчим право інших, все це неправо, реалізація якого обумовлює буття несправедливості.

Справедливість найповніше можна реалізувати лише за допомогою права, норм закону. Цінність юридичної норми визначається, зокрема, мірою її справедливості

Отже, сьогодні проблема справедливості поступово переходить з теоретичної площини у практичну, правову, що тісно пов'язана з повсякденним життям пересічних громадян. Тому виникла потреба у новому підході до тлумачення змісту категорії справедливості та її використанні громадянами України для вирішення практичних завдань у відповідності з якісними змінами, що відбуваються у політичному і соціальному житті українських громадян, змінами уявлень про гідний людини рівень життя, європейську орієнтацію української держави. Особливо актуальним стала проблема переосмислення ідеї справедливості у напрямі демократизації та гуманізації змісту останньої, розширення її дії у сфері захисту соціально-економічних прав українських громадян. Перехід до демократичного способу життя та ринку відкриває перед людьми нові перспективи у визначенні змісту справедливості як основної правової цінності.

Литвиненко Анна Сергіївна, студент групи ПЗдср 05-4 ХНУВС

 Науковий керівник: ст. викладач кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС канд. філос. наук, доцент Сошніков А.О.

ПАРТІЙНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ

Питання функціонування партійної системи України, а тим більше напрямків її розвитку є надзвичайно складним і дискусійним. Це обумовлено невизначеністю самого поняття «партійна система України». Якщо під нею розуміти сукупність політичних партій, що існують у країні незалежно від форм інституціалізації згідно з чинним законодавством, то в Україні існує партійна система. Але інші наукові визначення в узагальненому вигляді дають об’ємніше уявлення про партійну систему як політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин партій між собою та з іншими складовими політичної системи суспільства. Крім того, переважна більшість українських партій не відповідає критеріям класичних партій, якими є: наявність керованої організації, що пронизує суспільство, має ідеологію, яка привертає потенційних прихильників, і лідера, який уособлює партію і здійснює реальне керівництво нею; ефективна діяльність цієї організації з відстоювання інтересів своїх членів і ймовірних прихильників; достатня кількість прихильників, які легально підтримують своїми діями цю організацію.

Внаслідок особливостей історичного і політичного розвитку, в Україні сформувались дуже специфічні партії і партійна система. Основними її відмінностями від класичних партійних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться у процесі перетворень, розпаду, об’єднання, реорганізації, що обумовило крайню нестійкість партійної системи. Характерною для більшості українських партій є відсутність стратегічної поведінки, за наявності якої партії починають керуватися стратегією в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах переслідують перш за все довгострокові, головні, державні цілі, а не вузькокорпоративні або взагалі особисті цілі окремих лідерів. Важливим недоліком партійної системи загалом і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової частини партійного будівництва.

Отже, про партійну систему України на сучасному етапі можна говорити умовно. Українські партії у класичному, або наближеному до нього розумінні, перетворилися на другорядних учасників політичного процесу. Роль партій зведено до інструментів у боротьбі за владу і подальший перерозподіл ресурсів країни. Виходячи з цього, існуючі на сьогодні в Україні партії доречно класифікувати не за ідеологічними, а швидше за функціональними ознаками. Можна виділити три такі умовні групи. Першу складають так звані квазіпартії. Характерною їх рисою є експлуатація решток лівої або національно-демократичної ідеології. Найбільші з них (КПУ і СПУ) мають визнаних лідерів і розгалужену мережу організацій, але їх ідеологія, взята з минулого, не привертає нових прихильників. Другу групу становлять партії, що є політичними складовими провідних Фінансово-промислових груп (ФПГ). До них насамперед відносяться Партія регіонів, НСНУ і БЮТ. Третю групу становлять суто технологічні проекти. До таких можна віднести «ЕКО + 25\%», Республіканську партію України.

Зараз партійна система України знаходиться на роздоріжжі. Напрямки еволюціонування партій і трансформації партійної системи визначить подальший хід конституційної реформи, прийняття закону про опозицію і її перетворення на дієвий інститут політичної системи. А отже – є передумови для становлення в Україні на основі квазіпартійної системи справжньої партійної системи. Це буде або система поміркованого плюралізму, яка характерна для Німеччини, Франції, або класична двопартійна система.

Таким чином, у середньостроковій перспективі українська партійна система має прийти до якоїсь із європейських моделей. У іншому випадку – на Україну чекає випадання із загальноєвропейського демократичного простору.

Лященко Ірина Василівна, курсант групи ІКМ-06-02 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд. істор. наук, доцент Цимбал П.В.

ДЕМОКРАТИЧНА МОДЕЛЬ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІЦІЇ: ДОСВІД ТА ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

Докорінна перебудова системи МВС передбачає проведення глибоких змін соціально-економічних, політико-правових і культурних умов функціонування міліції. Вона має перетворитися на демократичну інституцію, яка обслуговує суспільство, протидіє злочинності, забезпечує права і свободи людини, і діяльність якої ґрунтується на підтримці населення. Проте, з початком демократизації українського суспільства, правоохоронні органи, а зокрема міліція, зіткнулися з проблемою легітимності діяльності, довіри з боку громадян, а факти корупції, зловживання владою, катувань та інших порушень прав людини з боку органів, основним завданням яких є захист цих же прав і інтересів, свідчать про потребу негайних змін у цій сфері.

У цьому контексті для нас є важливим зарубіжний досвід створення і функціонування демократичної моделі діяльності поліції інших країн. Аналізуючи зарубіжний досвід, можна виділити такі умови за яких формується демократична поліційна модель, по-перше, наявність демократичної політичної системи певного типу, що забезпечує поділ влади на три основні гілки влади, які не підпорядковані одна одній. Ця конституційна та правова структура визначає повноваження, функції, завдання та місце поліції в правоохоронних органах. По-друге, поліція має підпорядковуватися закону та бути відповідальною перед незалежною судовою владою. Застосування поліцією сили базується на двох основних принципах: пропорційності та субсидіарності (застосування сили має бути вжито як крайній захід). Крім цього її діяльність має бути спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина. По-третє, діяльність поліції має бути не політизованою, не заангажованою та неупередженою. По-четверте, необхідним є встановлення відкритого та самокритичного управління, чутливого до громадських потреб, іншими словами, поліція має сумлінно слугувати суспільству, причому вона повинна сприймати громадські погляди та переконання небайдуже.

Для української міліції актуальним є досвід формування демократичної моделі діяльності поліції сусідніх, посткомуністичних країн: Польщі, Угорщини, країн Балтії та інших. Наприклад, в Угорщині демократична модель правоохоронної системи складається з двох компонентів. У першому випадку мова йде про бажання і здатність держави брати участь у підтриманні громадського порядку та суспільної безпеки. У другому – про здатність і бажання населення залучатися до правоохоронної діяльності у межах місцевих громад.

Пріоритет прав та свобод громадян є світовою тенденцією, яка вимагає створення ефективної системи захисту цих фундаментальних цінностей. Це, в свою чергу, змушує поліцію оперативно вирішувати проблеми пов’язані з довірою, легітимністю та відповідністю діяльності потребам суспільства.

У зв’язку з цим виникає нова концепція розвитку системи правоохоронних органів, а саме модель зорієнтована на права людини. На наш погляд, вона є невідривною від демократичної і в подальшому має трансформуватися в єдину систему, адже в ній вміщеної ідеї, які є принциповими для демократичної правової державі, а саме: заборона дискримінації, заборона добровільного позбавлення життя особи, дотримання норм права, заборона катувань та інших форм негуманного чи принижуючого людську гідність поводження, зобов’язання гуманного ставлення з усіма ув’язненими та ін.

Цінним досвідом є розроблена в кінці ХХ століття в Північній Ірландії система діяльності поліції, в якій права людини ввійшли до таких основоположних понять, як філософія поліції, символіка, організація, управління та керівництво. Крім цього в цій системі визначено порядок застосування сили, відповідальності, набору та підготовки кадрів. Перенесення акцентів на забезпечення прав людини в діяльності поліції посилило практичну співпраці з громадою.

На думку автора як практичним працівникам міліції, дослідникам, так і законодавцям доцільно проаналізувати результати світового досвіду з питань вироблення і запровадження демократичної моделі функціонування правоохоронних органів. Адже, потрібно багато зробити: розширити відповідальність ОВС за стан внутрішньої безпеки держави, вивести на рівень європейських стандартів функціонування в усіх сферах, і головне, у галузі додержання прав людини і основоположних свобод. Міліція має стати демократичною, прозорою, зорієнтованою на обслуговування людини і бути підконтрольною громадянам. При цьому важливо досягти синхронізації процесів демократизації міліції з іншими державними структурами та з інституціями громадянського суспільства як на національному, так і регіональному рівнях.

Маркевич Сергій Володимирович курсант групи ІСД-05-1 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС, канд. політ. наук, доцент Шаповаленко М.В.

МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА В УКРАЇНІ

Інститут президенства в Україні існує відносно недовго, але вже за цей час встиг зазнати чимало змін, які так чи інакше впливали на розстановку політичних сил держави. Різні точки зору, що існують у науковій літературі навколо інституту президентства в Україні, свідчать про певну дискусійність. Серед українських науковців помітні різні підходи до характеристики цього інституту і, насамперед, його місця у конституційно визначеному механізмі здійснення державної влади. У зв’язку з цим політиками не відкидається можливість скасування інституту президентства. Вирішення проблем необхідності й доцільності існування інституту президентства в України зумовило необхідність комплексного теоретичного дослідження цього інституту. Метою даної роботи є виявлення можливих моделей розвитку інституту президентства і визначення тих, з яких Україна дійсно б мала історичну користь, а не виграшну ситуацію для тих чи інших політичних сил.

Пропонуються різноманітні напрями трансформування президентури і деякі з них є досить радикальними. Так комуністи пропонують взагалі скасувати даний інститут оскільки він на їх думку загрожує узурпацією влади однією особою. З даним поглядом перегукується ідея створення колегіального інституту - президії Верхової Ради України якій мають бути передані всі конституційні повноваження президента окрім права застосування вето до ухвалених Верховною Радою законів. Президія має складатися з 20 осіб: 15 депутатів поточного скликання і 5 депутатів попередніх скликань. Головою Президії за даною концепцією є голова Верховної Ради. Він, як і президент до цього, є главою держави і виступає в міжнародних відносинах від її імені.

Така модель розвитку інституту президента дуже нагадує СРСР, де фактично керував країною колегіальний орган – Політбюро ЦК КПРС, а на міжнародній арені репрезентував державу Генеральний секретар ЦК. Але на мою думку дана модель не є дієздатною, оскільки за такою схемою фактично одна особа стає керівником держави.

Якщо говорити про можливість еволюції чинної парламентсько – президентської форми правління до чисто парламентської то тут необхідно зробити декілька зауважень. В парламентських республіках президент, як правило, обирається представницьким органом і має переважно символічні повноваження. В таких країнах діють двопалатні парламенти, дуже важливу роль в державній політиці відіграє уряд, а його голова фактично є керівником держави. Для запровадження такої моделі в Україні потрібно чимало змінити. За умов парламентаризму необхідні, насамперед потужні політичні партії, які б не створювались залежно від ситуації, мали б чітку ідеологічну платформу та стабільний електорат. Поки що дана модель видається недоцільною, оскільки слабка партійна система, недотримання угод між різними політичними силами стають причиною того, що парламент являється органом настільки нестабільним, що віддавати йому одному право вирішувати головні питання розвитку держави просто небезпечно. До того ж, якщо Президента обиратиме парламент, то кандидатом на цей пост має бути людина, діяльність якої не викликатиме конфлікти між різними політичними силами та гілками влади. В даний час, на жаль, в нас таких постатей немає.

Існує також думка відносно створення чисто президентської держави, але дана модель може призвести до надмірної централізації влади, закритості її від суспільства, високого рівня бюрократизму та корупції.

Я вважаю що нинішня модель інституту президента за парламентсько – президентської форми правління є достатньою і ефективною на нинішньому етапі розвитку держави. Перехід до такої системи покликаний сформувати новий еталон президентури і парламентаризму. Я не стверджую що дана модель не має вад і не буде викликати криз, але за неї країна хоч і з труднощами, але поступово наближається до визнаного всіма розвиненими демократичними державами стандарту якості функціонування політичних інститутів.

Матвієнко Маргарита Олександрівна, студентка ІІ курсу Сумської філії ХНУВС  Науковий керівник: доцент кафедри гуманітарних дисциплін Сумської філії ХНУВС, канд. філос. наук Геращенко Т.Г.

ЩОДО ПИТАННЯ ПРО СУТНІСТЬ ДЕРЖАВИ І ПРАВА У ПРАЦЯХ ГЕГЕЛЯ

В зв’язку з необхідністю обґрунтування сутності державності виникає необхідність звернення до філософської спадщини, а саме до Г.Гегеля. Йому вдалось поєднати найважливіші висновки філософських систем стародавнього світу з науковими поглядами філософів свого часу.

Гегель акцентував увагу на теоретико-концептуальній стороні свого політико-правового вчення, підкреслюючи своєрідність власного філософського розгляду проблем права і держави. «Держава … є по суті індивідуальною державою, до того ж особливою державою».

Поняття про право у Гегеля має своєю основою не волю окремої особи, а загальну волю, що має самостійне існування в часі. «Право полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі».

Поняття «право» вживається в гегелівській філософії права у таких значеннях: право як свобода ( ідея права). В концепції Гегеля, де домінуючою є ідея свободи, «свобода» і «право» існують як щось єдине і неподільне, тому і виражають спільний зміст; право як певний щабель і форма свободи ( особливе право). Філософ розрізняє абстрактні і конкретні форми особливого права, а система права становить собою певну ієрархію цих форм; право як закон ( позитивне право ). Гегель стверджує, що «Те, що є право в собі, покладено в своєму об’єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначенню, є позитивним правом».

Перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності і повної визначеності. Лише зовнішні сторони людських відносин, а не їх внутрішня сфера можуть бути предметом законотворчості.

Право і свободу Гегель об’єднав в одному контексті, де пріоритет надавався загальному, а індивідуальна доля людини приносилась у жертву загальному.

Гегель розрізняв цивільне суспільство і державу. Він обґрунтував необхідність публічного оголошення законів, публічного судочинства і суду присяжних, критикуючи концепцію всюдисущої поліцейської держави. Ці його погляди дістали підтримку та розвиток в подальшому і це є помітним до сьогодні.

Цивільне суспільство у трактуванні Гегеля – це опосередкована працею система потреб, що ґрунтується на приватній власності й загальній формальній рівності людей. При цьому Гегель вказував на взаємозв’язок соціально-економічних і політичних сфер цивільного суспільства й держави, про необхідний і закономірний, діалектичний характер цих зв’язків і співвідношень.

У Гегеля воля, право, справедливість дійсні лише в державі, що відповідає ідеї держави. Філософсько-правове вчення Гегеля вплинуло на подальшу історію політико-правової думки. На думку Т.І. Ойзермана, Гегель може претендувати на роль «філософського диктатора», проголосивши себе «монопольним володарем енциклопедичної філософської істини». Гегелівська філософія дала досить широкий простір для обґрунтування як консервативних, так і критичних опозиційних поглядів. Можна з впевненістю сказати, ідеї гегелівської філософії права та держави в оцінках, інтерпретаціях та інших різноманітних зв’язках із сучасністю продовжують жити.

Михайленко Інна Володимирівна, курсант групи ІКМ-05-12 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС канд. іст. наук, доцент Цимбал П.В.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ: ВІД НАВЧАННЯ ДО ПРАКТИЧНОГО ВТІЛЕННЯ

Реформування органів внутрішніх справ України є невід’ємною частиною загального процесу демократизації країни. Зважаючи на це – актуальним завданням є засвоєння особовим складом правоохоронних органів цінностей демократії та теорії і практики захисту прав людини. Цей підхід, заснований на широкому міжнародному співробітництві, повністю виправдав себе у Західних та багатьох постсоціалістичних країнах.

У цьому контексті для нас важливими є дослідження шляхів демократизації поліцейських систем та їх інтеграції до світової спільноти, які здійснюються через запровадження принципів демократії, міжнародних норм і стандартів дотримання прав людини організаційними й освітніми засобами. Цей підхід відповідає положенням Європейського Кодексу поліцейської етики, який рекомендує здійснювати підготовку поліції на засадах фундаментальних принципів демократії, верховенства права, захисту прав людини, і які мають бути закладені в основу роботи правоохоронців. Отже, міліція, по-перше, має здійснювати забезпечення прав людини за допомогою широкої профілактичної (попереджувальної та роз’яснювальної) роботи; по-друге, вона має охороняти та захищати права й, у межах своєї компетенції, сприяти відновленню у разі їх порушення.

Зважаючи на те, що в сучасному світі навчальна компонента поліції розширюється, становиться більш спеціалізованою і націленою на практичне застосування набутих знань, фахівцями Харківського національного університету внутрішніх справ та Університету Квінз (Канада) у межах Канадсько –Українського проекту «Розбудова демократії» за підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку (СІDA) було створено навчально – методичний комплекс з інноваційного курсу «Права людини та їх забезпечення за умов суспільних змін». Його особливістю є те, що він пристосований до умов країни, яка демократизується та спрямований на застосування у навчальних закладах, які здійснюють початкову підготовку кандидатів на посади рядового, молодшого та середнього начальницького складу ОВС України.

Одним із завдань міліції є забезпечення прав і свобод людини під час виборчого процесу. Для реалізації цього завдання серед інших були задіяні і освітні заходи: організовані наукові дослідження, які включали роботу фокус-груп у Харкові і Львові, проведені семінари-тренінги для керівників міліції громадської безпеки обласних управлінь. Під час занять вони мали змогу засвоїти нормативно правову базу нової виборчої системи, навчалися демократичним методам діяльності, щодо забезпечення умов для розгортання чесних, вільних виборів, виявляли можливі ризики та моделювали ситуації їх уникнення. Можливо вперше керівники відповідальних міліцейських служб працювали з такими досвідченими фахівцями з виборчих питань, як Ендрю Грем, професор Університету Квінз (Канада), М. Ставнійчук (ЦВК), М. Камчатний (КВУ), представниками Громадської ради з дотримання прав людини при МВС України та іншими.

Проведені освітні заходи підсилили ефективність міліції у забезпеченні громадського порядку та прав і свобод людини у виборчих кампаніях і продемонстрували, що міліція відкривається для дієвого рівноправного партнерства з іншими державними, громадськими та міжнародними структурами у вирішенні важливих суспільних питань. Всі погодяться з тим, що проведення демократичних, чесних виборів є однією із головних умов подальшого розвитку країни та її позитивного сприйняття у сучасному світі. З урахуванням цього, міліція має виконувати свою місію, яка полягає у забезпеченні правопорядку і умов для вільного волевиявлення громадян та реалізації ними своїх виборчих прав. І за цими критеріями громадяни оцінюють наскільки ефективно міліції вдалося впоратися з поставленими завданнями.

Результатом проведеної дослідницької і освітньої роботи стало видання методичних рекомендацій та методичного посібника «Компетенція міліції України в охороні прав громадян та громадського порядку під час виборчого процесу», здійсненого у межах проекту «Розбудова демократії». Рекомендації та навчальний посібник були направлені до всіх Управлінь МВС в областях, і успішно використані під час підготовки особового складу ОВС до несення служби в умовах парламентської виборчої кампанії 2006–2007 років.

Отже, можна зробити висновок, що успішне реформування міліції в значній мірі залежить від запровадження цілісної системи демократичної освіти, яка має стати складовою професійної підготовки правоохоронців і безпосередньо впливати на їх практичну діяльність.

Неудачін Дмитро Олександрович, студент групи ПЗдср-04-1 ХНУВС

Науковий керівник: ст. викладач кафедри філософії і політології ННІПЕС ХНУВС, канд. філософ. наук, доцент Сошніков А.О.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕМОКРАТІЙ (НА ПРИКЛАДІ КОНСТИТУЦІЇ ЧЕСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ)

Останні два століття на території Центральної, Східної та Південної Європи характеризувалися трьома революційними хвилями демократизаційних перетворень. Перша хвиля пройшла на теренах Західної та деяких країн Центральної Європи в період між Французькою революцією (1789-1815) і першою світовою війною. Наступна хвиля демократизації відбулася у сімдесятих роках двадцятого століття, коли зникли праві диктатури в Греції, Португалії та Іспанії. Чехословацький перехід до демократії в 1989 році належить до третьої хвилі. У Центральній, Східній та Південній Європі демократичні трансформації супроводжувалися певними труднощами, оскільки вони зачіпляли не лише сферу політики, а були пов’язані зі змінами в економіці, формуванні національної свідомості народу й держави. Чехословаччина належала до держав, у яких комуністична система зовні виглядала найбільш міцною. Революція тут відбулася пізніше ніж, наприклад, у Польщі, Угорщині чи в Німецькій Демократичній Республіці. Але комуністи доволі швидко залишили правлячі позиції. Таким чином, демократичні трансформації відбулися відносно швидко та спокійно. Апофеозом всіх цих зусиль раннього етапу демократизації стало прийняття нової Конституції Чеської Республіки, яка вступила в дію з моменту розподілу федерації 01.01.1993 року. Основні принципи чеської політичної системи сконцентровані в статті 9 чеської конституції. Конституція називає ці принципи «принциповими знаряддями демократичної правової держави». Їх зміна чи змістове спустошення цих основних принципів є неприпустимим.

Конституція містить наступні демократичні принципи: 1. Верховенство (суверенітет) народу 2. Демократична форма держави 3. Правова держава 4. Єдина держава 5. Гарантування основних прав і свобод людини. 6. Законність державної влади. 7. Поділ влади 8. Вільне змагання політичних партій 9. Повага основних демократичних принципів 10. Мажоритарний принцип 11. Захист меншин

Конституція слугує одразу кільком цілям:

- окреслює основні інститути демократичної держави та відносини між ними;

- містить основні принципи, на яких базується держава та її політична система;

- безпосередньо містить перелік основних прав і свобод людини та громадянина.

Досвід Чеської Республіки в цьому питанні є актуальним для використання в комплексному та доповненому вигляді в інших країнах світу, де зустрічаються перепони на шляху до побудови консолідованої країни, єдиної системи управління, створенні ефективних державних інституцій та правового розвитку громадянського суспільства в цілому.

Овчаренко Тетяна Олегівна курсант групи ІСД-07-1 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри філософії і політології ХНУВС канд. філос. наук, доцент Шитов С.І.

ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ МОРАЛЬНИХ НОРМ У

ПІДПРИЕМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Проблема моральних норм у галузі бізнесу завжди була дуже гострою. Ї справа тут не тільки у протиріччі між глибокими потребами відповідати суспільно визнаним моральним вимогам з одного боку і законами жорсткої конкурентної боротьби – з іншого.

Самопочуття людини як особистості дійсно в багатьох випадках залежить від суспільної оцінки. Але існує ще один аспект, який має ураховувати бізнесмен будь-якого рівня. Йдеться про те, що рівень морального авторитету підприємця безпосереднім чином перетворюється у прибуток, або, навпаки, фінансові втрати його комерційного підприємства.

Демонструвати власну аморальність у бізнесі вкрай необережно: це відлякує потенційних клієнтів, руйнує стосунки з партнерами; викликає сильне психологічне напруження саме у підприємця.

Інший аспект проблеми полягає у тому, що навіть у випадках, коли керівництво комерційної організації відверто піклується щодо моральної складової власних стосунків з персоналом і клієнтами, виникає стійке враження, що у даному випадку «працюють» подвійні стандарти і етичні норми використовуються з прагматичною метою, але замасковано.

Ї зовсім не випадковим здається у зв’язку з цим той факт, що спадщина всесвітньо відомого спеціаліста з етики ділових стосунків Дейла Карнегі (ідеї якого склали засаду багатьох учбових посібників стосовно керівництва персоналом і будівництва відносин з клієнтом) неодноразово претерпала жорстку критику як з боку західних психологів, так і фахівців з етики у країнах колишнього СНД. Сенс багатьох зауважень полягає в існуванні потенційної загрози перетворення цієї методології спілкування у засіб маніпулювання свідомістю співрозмовників. З цього приводу, наприклад, відомий американський психолог Еверет Шостром звинуватив Дейла Карнегі саме у цьому.

І все це незважаючи на те, що Карнегі на сторінках власних книг наполегливо стверджує про позитивні наміри, про спрямованість його рекомендацій на допомогу у виявленні добрих почуттів до співрозмовника.

Зрозуміло, що дуже важливо, коли підприємець приділяє увагу щодо моральних норм у процесі власної діяльності. Але, одночасно з цим, має існувати позитивний соціальний клімат у суспільстві в цілому. У протилежному випадку навіть найкращі наміри можуть виявитися марними. На жаль, це стосується і сучасної України. В умовах, коли згідно деяких оцінкам 70\% їх мешканців знаходиться за межею бідності, важко очікувати доброзичливого ставлення більшості населення до підприємців та їх діяльності (незалежно від їх особистого світосприйняття та моральної позиції).