ПозитивнІ та негативнІ наслІдки приЄднання украЇни до свІтовоЇ органІзацІЇ торгІвлІ

До основних позитивних наслідків приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ) можна віднести зростання обсягів експорту та пожвавлення виробництва у певних галузях економіки. Таке зростання буде наслідком зменшення тарифних i нетарифних обмежень для українських товарів на світових ринках і витрат на транспортування товарів національного походження, враховуючи свободу транзиту товарів територією країн – членів СОТ. При цьому буде забезпечено кращі умови захисту українських виробників шляхом справедливого вирішення торговельних спорів i відповідного скорочення дискримінаційних заходів, що застосовуються до українських експортерів. Іншим позитивним моментом є те, що вітчизняні підприємства будуть учасниками міжнародної торгівлі на більш стабільних і передбачуваних умовах, маючи при цьому доступну інформацію щодо законодавства та правил у галузі торгівлі в інших країнах. Створення таких умов буде наслідком поширення на вітчизняні підприємства принципів, норм i стандартів СОТ, апробованих протягом десятиріч у багатьох країнах світу, та відповідної трансформації українського законодавства. У подальшому ці умови сприятимуть збільшенню іноземних інвестицій в економіку держави. Крім того, вітчизняні виробники отримають полегшений доступ до світових ринків товарів, послуг, технологій та капіталів, а іноземні компанії – до ринків збуту в Україні. Все це буде додатковим стимулом для підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств i впровадження ними новітніх технологій. Водночас уряд України матиме можливість використання міжнародних заходів захисту внутрішнього ринку. Це, зокрема, застосування антидемпінгових та компенсаційних заходів захисту внутрішнього ринку від субсидованого експорту i введення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу. Набуття Україною членства в СОТ – необхідний практичний крок на її шляху до європейської інтеграції. Так, виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною i Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, більшість статей якої ґрунтуються на принципах СОТ, реалізація положень Спільної стратегії ЄС щодо України i запровадження зони вільної торгівлі з ЄС неможливі без вступу України до СОТ у найближчій перспективі. При цьому вступ до СОТ забезпечить передбачуваний розвиток торговельно-економічних стосунків України з країнами Центральної, Східної та Західної Європи i країнами Балтії.

Зі вступом України до СОТ пов’язані також негативні наслідки. Так, з метою вступу до СОТ Україна повинна зменшити тарифні й нетарифні обмеження, які застосовуються для захисту внутрішнього ринку, з одночасним скороченням державної підтримки для окремих галузей національної економіки (сільське господарство, автомобілебудування). Внаслідок цього вітчизняні підприємства в багатьох випадках вимушені будуть діяти в умовах жорсткої конкуренції. Крім того, лібералізація торговельного режиму України збільшить залежність національної економіки від стану світової економіки. Таким чином, за кількістю та значимістю для України переважають позитивні наслідки приєднання до СОТ. Водночас слід звернути увагу на те, що в окремих галузях та секторах економіки може складатися різне співвідношення позитивних та негативних наслідків вступу до СОТ. Слід наголосити, що після прийняття рішення про вступ України до СОТ переговорний процес щодо умов приєднання буде продовжуватися і важливо забезпечити такі їх результати, щоб не завдати суттєвої шкоди провідним галузям вітчизняної економіки. Крім того, необхідно враховувати, що наслідки вступу до СОТ змінюватимуться в часовому вимірі. Проблеми вступу до СОТ виходять сьогодні для України на перший план. Ключовим у контексті приєднання до СОТ виступає питання: як максимізувати потенційні переваги участі в багатосторонній торговельній системі та мінімізувати можливі негативні наслідки приєднання до неї?

Мисько Олександр Володимирович, курсант групи ІКМ-05-15 ХНУВС Науковий керівник: начальник кафедри економічної безпеки ННІПФКМ ХНУВС, канд.тех.наук Петрова І.А.

ХОЛДИНГОВІ СИСТЕМИ В СТРУКТУРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Економічні перетворення в Україні повинні бути націленими на вирішення найважливішого завдання – радикальних змін в системі управління економікою як на макрорівні, так і на мікрорівні. Зміни на мікрорівні полягають в перебудові організаційної структури управління діяльності підприємств, створенні промислово-фінансових груп, холдингових компаній. Необхідність створення і розвитку нових в Україні форм підприємництва обумовлена потребою підприємств у гнучких структурних формах, здатних адаптуватися до швидких змін зовнішнього середовища.

Однією з найпоширеніших структур, характерних для розвинутої ринкової економіки, є така форма організації, як холдинг (холдингова система). Функціонування холдингових систем, з одного боку, має ряд переваг перед звичайними акціонерними товариствами, а з іншого боку – характеризуються особливостями, що породжують нові проблеми і труднощі, що не є характерні для окремих компаній. Ефективність процесу створення холдингів залежить від державного регулювання підприємницької діяльності та від розробки і впровадження в практику відповідних сучасним холдингам інструментів менеджменту організацій. Такі питання, як формування структури холдингової компанії у взаємозв'язку з її життєвим циклом, створення ефективного механізму взаємодії холдингової групи з інвесторами, активізація діяльності менеджерів у розробці і реалізації інвестиційних проектів, потребують розвитку з урахуванням особливостей національної економіки України.

Як показує досвід таких країн як Польща, Угорщина створення холдингових компаній при переході до ринкової економіки є наслідком проведених економічних реформ. Основу розвитку холдингових компаній складає акціонерна власність, тому створення і розвиток цих компаній тісно пов'язані з такими процесами, як приватизація, корпоратизація, створення ринкової інфраструктури. Аналізуючи холдингові компанії, слід розглядати перспективи розвитку її материнської (головної) фірми та холдингової групи (системи), що включає поряд із головною також дочірні фірми. Останні, у свою чергу, теж можуть бути пов'язані взаємним володінням акціями (капіталом).

Формування холдингів в Україні й почалося шляхом реорганізації колишніх відомств і головкомів. У процесі акціонування підприємств відбувалося об'єднання контрольних пакетів і передача їх центру – материнській компанії, що по суті заміняла формально скасоване відомство. Це об'єднання здійснювалося, як правило, адміністративними методами, зберігаючи і закріплюючи підпорядкований статус акціонерних товариств.

Сучасна холдингова група (система) являє собою багаторівневу структуру, у якій підприємства можуть виступати одночасно холдингами і дочірніми фірмами стосовно різних членів групи. Дочірні підприємства в холдинговій системі можуть утворювати стосовно материнської компанії (центрального холдингу) декілька рівнів, сполучених вертикальними і горизонтальними зв'язками. Принциповим питанням управління такою складною структурою є розподіл повноважень між центральним апаратом (материнською компанією) і дочірніми підприємствами. Цей розподіл повинен забезпечувати рівновагу між інтересами (стратегією) холдингу й інтересами дочірніх фірм. Інтереси членів холдингової групи змінюються в часі під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, змінюється і співвідношення між ними, тому для забезпечення рівноваги необхідні нові організаційні форми. Характер і форми взаємодії центрального холдингу з дочірніми підприємствами залежать від стадій життєвого циклу холдингової групи. На ранніх стадіях розвитку («народження», «дитинство») ця взаємодія характеризується централізацією управління, сильними вертикальними зв'язками, слабкою автономією структурних ланок. На цьому етапі дочірні підприємства можуть не мати повної юридичної самостійності, а мати статус підрозділів. Управління такою компанією може базуватися на лінійно-функціональній схемі, що включає як окремі підрозділи, так і підконтрольні підприємства. На подальших етапах розвитку відбувається виділення цих структурних ланок у самостійні організації, ступінь підконтрольності материнській фірмі визначається її часткою у її капіталі. Відбувається формування власне холдингової групи, при цьому схема управління змінюється з лінійно-функціональної на матрично-департаментну з переносом функцій по оперативному управлінню і прийняттю рішень на дочірні компанії. Функції материнської компанії, що є центральним холдингом, у новій структурі носять стратегічний і фінансовий характер: визначення цілей і стратегії, управління власністю, визначення принципів і методів управління, торгівля цінними паперами.

Українська економіка уже практично пройшла перший етап корпоратизації господарської діяльності – первісне накопичення капіталу, активів, перейшовши до структурування економічної діяльності. Поштовхом до цього стала інтеграція України до світового співтовариства, де українські підприємства не витримували конкуренції. В рамках реструктизації бізнесу великі українські групи розпочали процес створення вузькоспеціалізованих холдингів. Так, Група «Систем Кепітал Менеджмент» для максимально ефективного використання людських та інфраструктурних ресурсів, підвищення ефективності і конкурентноздатності бізнесу, і таким чином забезпечення лідерських позицій створила холдингову систему у складі: Метінвест Холдинг, Донбаська Паливно-Енергетична компанія, Фарлеп (Life:)), Сьогодні Мультимедіа, Сармат. Яскравими прикладами успішної холдингової діяльності є холдингові та фінансово-промислові групи: Приват, Інтерпайп, Індустріальний Союз Донбасу, Норд, Укрпромінвест, що в свою чергу складаються із холдингів, концернів.

Держава має забезпечувати розвиток корпоратизації економіки, адже концентрація капіталу однієї холдингової групи в одному центрі може виконати багато важливих завдань: модернізація виробничих потужностей, підтримка технологічних зв'язків і кооперації; підвищення екологічної безпеки виробництва; розвиток соціальної сфери підприємства; участь груп у розвитку регіонів, підтримка культури, освіти; розвиток науки, концентрація науково-технічного потенціалу впровадження інноваційних проектів; підвищення координації діяльності різних галузей економіки і їх фінансової стійкості; інтеграція національної економіки у світову систему.

Та у діяльності корпорацій в Україні є ряд проблем, що зумовлені українськими реаліями: рейдерство, лобіювання власних інтересів неофіційними методами, використання корупційних схем, максимізація прибутку без урахування інтересів підприємств та трудових колективів, деструктивність стратегії для суспільства. Для зменшення деструктивного впливу холдингових систем потрібно розробити відповідну нормативну базу – закони «Про корпорації», «Про власність», «Про приватну службу охорони та детективну діяльність», «Про об’єднання, злиття підприємств» тощо. Також необхідно реформувати системи фінансового, податкового, антимонопольного, екологічного, виробничого, соціального, трудового, кримінального контролю за діяльністю корпорацій та створення спеціального контрольного органу. Але важко здійснювати вплив на великі бізнесові групи, адже володіючи значними капіталами, вони управляють українською політикою.

Мігна Олександра Миколаївна, студент 2 курсу ХЮІ ХНУВС  Науковий керівник: доцент кафедри економіко-правових дисциплін ХЮІ ХНУВС канд.пед.наук, Кузьменко Ю.В.

ПРОБЛЕМА РЕЙДЕРСТВА В УКРАЇНІ

Характерною рисою сучасного генезису світової економіки є нарощення процесів злиття і поглинання компаній, оскільки на сьогодні вони відіграють важливу роль щодо підвищення їх конкурентноздатності. Усе це призводить до змін в організаційній структурі світового господарства, оскільки численна сукупність малих і середніх підприємств перетворюються на потужні транснаціональні компанії, що стає основним суб’єктом забезпечення економічного розвитку на інноваційній основі. Проте, в Україні злиття і поглинання компаній усе частіше відбуваються на підставі силового захоплення власності – рейдерства.

Основні проблеми економіки, пов’язані із «захопленням»: втрати для акціонерів; негативні наслідки перепрофілювання або зупинки підприємств, що супроводжуються втратою робочих місць і деформацією галузевої структури; погіршується інвестиційний клімат, оскільки для потенціальних інвесторів виникають додаткові інвестиційні ризики. Разом з тим, внаслідок рейдерських конфліктів порушуються принципи корпоративних відносин, оскільки підривається віра підприємців та інших членів суспільства у дієвість інститутів державної влади та у захищеність їх власності.

Отже, слід зазначити, що проблема рейдерства є сучасною і гострою проблемою сьогодення України, яка потребує негайного її вирішення.

Під рейдерством розуміють досить широкий спектр дій: від звичайного законного ворожого поглинання підприємства до його бандитського захоплення. Його умовно поділяють на «біле», «сіре», та «чорне».

«Білі» рейдери діють виключно за законом, використовуючи законодавчі прогалини, відшукують прогалини та помилки у статуті акціонерних товариств, організовують скуповування акцій або боргів підприємства, намагаючись тимчасово погіршити його фінансове та економічне становище, здешевлюють акції.

«Сірому» рейдерству характерні дії поза межами закону: використання сфальсифікованих документів, подвійний реєстр і незаконні збори акціонерів, підкуп чиновників, представників правоохоронних органів, суддів щодо прийняття потрібних судових рішень, створюючи тим самим простір для корупції.

При «чорному» рейдерстві, окрім використання усіх методів «сірого», використовуються незаконні та силові методи для захоплення бізнесу. «Чорні» рейдери можуть застосовувати фізичне насильство для досягнення своєї мети.

Існує й ще одна форма рейдерства, що на Заході іменується «гринмейлом» – це дії пов’язані із шантажем власника з метою дорожчого продажу своїх акцій та отримання прибутку від перепродажу. В Україні меж між окремими видами рейдерства не існує. Рейдерські операції можуть починатися з «білого» рейдерства, поступово залучаються інші методи, зокрема і силового характеру. Так, наприклад, набуваючи міноритарного пакету акцій рейдери можуть намагатися захопити увесь бізнес, а якщо атака з будь-яких причин не вдалася, вони можуть задовольнитися одержанням прибутків від перепродажу мажоритарию.

Слід відзначити ряд факторів поширення українського рейдерства зумовлено трансформацією вітчизняної економіки, а також відсутністю ефективних систем організації процесів виробництва та управління ними. По-перше, це корупція у владних структурах і правоохоронних органах, які сприяють реалізації неправомірних зазіхань на власність. По-друге, це недосконалість законодавства, що стосується корпоративних відносин, захисту власності. По-третє, це відсутність у країні фондового ринку, який би нормально функціонував, непублічність більшості власників і «ручного» розподілу дивідендів, що створює критичну кількість невдоволених акціонерів і збільшує кількість тих, хто бажає незаконно захопити бізнес. У багатьох випадках основою для рейдерства стали недоліки у процесах приватизації та «непрозорість» приватизаційних схем.

На сьогоднішній день в нашій країні під загрозою поглинання потенційно можуть бути, в першу чергу ті підприємства, що мають у своєму складі земельну складову та об’єкти нерухомості на балансі. Прибутковість підприємств теж є провокуючим фактором для захоплення, але він значно поступається перед попередніми.

Загроза рейдерських атак існуватиме доти, поки не будуть сформовані нормальні принципи корпоративного управління, які б базувалися на відкритості (публічності) діяльності АТ, та прискорених заходів, щодо вдосконалення чинного корпоративного законодавства, ліквідації практики корупційних зловживань і формування вітчизняної судової системи.

Рейдерство в Україні, будучи за змістом і формою подібним піратству, є об’єктивною реальністю сучасного бізнесового світу, що набуло масштабного характеру та створює реальну загрозу його функціонуванню. Тому, зважаючи на недосконалість законодавства та державного управління, українські підприємці мають докладати достатньо зусиль організаційного характеру, аби виробити місце на конкурентному ринку.

Москалик Олександр Миколайович, студент групи С-Фдср-07-3 СФ ХНУВС

 Науковий керівник: професор кафедри соціально-економічних дисциплін СФ ХНУВС Пушкаренко П.І.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ФІКТИВНОГО БАНКРУТСТВА

Термін «банкрутство» походить від лат. bancarotta – розбитий банк. Під ним розуміють встановлену судом неспроможність боржника сплатити свої зобов’язання; примусову ліквідацію підприємства для поділу майна боржника між кредиторами (Економічна енциклопедія).

Злочини, пов’язані з банкрутством є одними з найпоширеніших злочинів в сфері економіки, суспільна небезпечність яких полягає у заподіянні матеріальної шкоди кредиторам, інвесторам та іншим особам (працівникам підприємств-банкрутів), при цьому позбавляючи державу важливого фінансового джерела-кредитів та інвестицій. Тому, з метою зменшити, а в деяких випадках і уникнути можливих фінансових втрат зацікавлених осіб, український законодавець вводить інститут кримінально-карного банкрутства.

Проблемою українського кримінального законодавства про банкрутство є те, що склад злочинів, на відміну від законодавства деяких країн, які мають більший досвід розкриття цих злочинів, побудований так, що вирішальне значения має спричинення «великої матеріальної шкоди кредиторам і державі». Але завдану шкоду видно не одразу, а лише після проведения певних процедур, під час яких зникають документи та втрачаються докази. Тому, з метою уникнення даної проблеми, необхідно незалежним особам здійснювати розрахунок коефіцієнтів рентабельності, ліквідності, платоспроможності та інших, які дають можливість контролювати фінансовий стан підприємства щомісяця. Визначення термінів «фіктивне банкрутство» та «доведения до банкрутства» міститься у ст. 215 Господарського Кодексу України та статтях 218, 219 ККУ.

У практиці банкрутства дуже часто буває і так, що залишки майна підприємства-банкрута за допомогою деяких махінацій «виводяться» із кризового підприємства в нове ще до процедури банкрутства. У результаті виходить така ситуація: підприємство, що має борг, закривають, а його майно успішно працює на новому підприємстві. При цьому керівники боржника, як правило, не несуть жодної відповідальності.

Ще однією проблемою є те, що банкрутство в Україні найчастіше використовується не для отримання кредиторами своїх боргів, а для отримання контролю над підприємством та перерозподілу власності з метою особистого збагачення.

Незаконні дії у разі банкрутства можуть поєднуватись із вчиненням інших кримінально карних посягань, наприклад, злочинів проти власності, одержання хабару, ухилення від оподаткування, у зв'язку з чим дії винного у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Отже, українській державі задля досягнення економічної стабільності варто встановити більш чіткі та об'єктивні критерії для визначення ступеня «злочинності» в діяннях осіб пов'язаних з процедурою банкрутства.

Незважаючи на широке використання в науковому обігу кримінально-правових і кримінологічних термінів «фіктивне банкрутство» та «доведения до банкрутства», відповідних загальноприйнятих понять у світі ще не вироблено. Це обмежує можливості конструктивного діалогу з метою удосконалення, уніфікації та адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, як це визначено Законом України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 р.

Ми поділяємо точку зору В. Бєлих про комплексний підхід законодавчого визначення неспроможності (банкрутства) як цивільно-правової категорії природного процесу конкурентної боротьби у ринковій економіці. Саме таке визначення і практичне застосування цього поняття сприятиме успішному вирішенню завдань по становленню економічно міцних, конкурентноздатних суб'єктів господарювання, формуванню цивілізованої конкуренції як могутньої рушійної сили соціально-економічного прогресу.

Ольховик Оксана Сергіївна, студент 5 курсу ХЮІ ХНУВС Науковий керівник: завідувач кафедри економіки і фінансів ХЮІ ХНУВС Миронов В.В.

НАПРЯМИ ПРОТИДІЇ ВІДМИВАННЯ ГРОШЕЙ

Відмивання грошей є складним економіко-правовим явищем, яке не має кордонів. В Україні «відмивання коштів» здебільшого здійснюється через фіктивні компанії, за фіктивними зовнішньоекономічними контрактами з офшорними компаніями або через офшорні банки. Такі кошти часто реінвестуються в Україну через приватизацію або як іноземні інвестиції. Враховуючи такий характер процесів відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом, можна виділити два напрями, які заслуговують найбільшої уваги: по-перше, застосування превентивних заходів, щоб забезпечити юридичні умови для запобігання виникненню фіктивних компаній; по-друге, ефективніший нагляд за банківськими та фінансовими установами з метою унеможливлення їх використання в процесі відмивання грошей.

Актуальність питання стосовно створення ефективної системи боротьби з відмиванням грошей для України посилюється ще й тому, що в економіці нашої країни широко застосовуються готівкові розрахунки. Це об'єктивно створює передумови для «відмивання коштів». Така ситуація підштовхує представників організованої злочинності та ділків тіньової економіки до відмивання коштів на стадії їх розміщення. З огляду на це комерційні банки в Україні стали об'єктом перших спроб держави в боротьбі з «відмиванням грошей» шляхом запровадження правил ідентифікації клієнта.

Головною передумовою створення ефективної системи протидії «відмиванню коштів» в Україні повинно бути прийняття Закону України « Про запобігання та протидію легалізації(«відмиванню»)доходів, отриманих злочинним шляхом». Даний Закон покликаний, по-перше, впровадити дієвий механізм запобігання та протидії легалізації доходів, по-друге, законодавчо закріпити за відповідними державними органами функції відслідковування грошових потоків(особливо через банківські та фінансові установи як установи, без яких неможливий процес відмивання грошей) та здійснення заходів превентивного, юридичного та нормотворчого характеру, спрямованих на запобігання відмиванню коштів. Для створення дійової системи банківського контролю за недопущенням відмивання грошей необхідно здійснити технічне переозброєння, зайнятися перепідготовкою технічного персоналу, у стислі строки внести до банківських автоматизованих систем доповнення щодо: створення системи моніторингу трансакцій, що підпадають під визначення підозрілих; впровадження системи звітів для контролюючих органів щодо виявлених випадків підозрілих операцій; створення окремих автоматизованих робочих місць для перевіряючих; включення до системи нових елементів: довідника про держави, щодо яких є відомості про незаконне виробництво наркотичних засобів, а також у яких розкриття чи надання інформації про здійснення фінансових операцій є незаконним.

Тож можна запропонувати такі засоби боротьби по «відмиванню»грошей в Україні : забезпечення стабільного і поступального економічного розвитку господарського комплексу; підрив фінансової та економічної основ організованої злочинності; законодавче визначення понять «незаконні доходи», «злочинні доходи», «легалізація (відмивання) доходів, одержаних незаконним шляхом»; включення їх також до підзаконних та нормативних актів, що регламентують діяльність уповноважених органів; запровадження практики міжвідомчої розробки пропозицій щодо удосконалення чи зміни законодавчих або нормативних актів, які забезпечують боротьбу з відмиванням «брудних» грошей тощо.

Панкова Олена Олександрівна, курсант групи ІКМ-04-16 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри бухгалтерського обліку і аудиту ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук, доцент Бєляєва Л.А.

ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ БУХГАЛТЕРСЬКОГО І ПОДАТКОВОГО ОБЛІКУ

Значні перетворення в системі господарювання, зміни у відношенні до власності, управлінні господарськими процесами, обумовлені переходом України до ринкових відносин, не могли не торкнутися і бухгалтерського обліку як системи впорядкованого узагальнення інформації про господарську діяльність, стан і рух майна і зобов'язань підприємств.

З появою нових видів інформації і нових груп її споживачів рамки і функції бухгалтерського обліку значно розширилися. Внаслідок цього в нашій державі за принципами, встановленими в міжнародній практиці, формується декілька самостійних підсистем єдиної системи бухгалтерського обліку. Серед них слід виділити і підсистему податкового обліку.

Податковий облік - це підсистема бухгалтерського обліку, яка за певними правилами, затвердженими державою, виконує функції нарахування і сплати податків відповідним державним органам. Основою податкового обліку є контроль за повнотою і своєчасністю нарахування і сплати податків, зборів і обов'язкових платежів. Його призначення - за даними бухгалтерського обліку групувати потрібну інформацію у податкових деклараціях та інших формах звітності.

Податковий облік тісно пов'язаний з фінансовим обліком: вони базуються на одних і тих же первинних документах; фіксують одні і ті ж факти господарського життя; їх ведуть ті ж фахівці – бухгалтери; основна частина інформації, отриманої як в системі фінансового, так і податкового обліку призначена для зовнішніх користувачів.

Відсутність взаємоузгодженості між існуючими на даний час податковим і бухгалтерським обліком не дає можливості відобразити реальний стан фінансово-господарської діяльності підприємства. Впровадження національних стандартів бухгалтерського обліку, як і раніше, зберігає відрив податкового обліку від бухгалтерського, при цьому показники податкового обліку не відбивають реального стану фінансово-господарської діяльності підприємствами, а лише визначають зобов’язання суб’єкта підприємницької діяльності перед бюджетом. Тому доцільно розглянути проблему можливості інтеграції податкового і бухгалтерського обліку в сучасних умовах. Цього вимагає практика підприємств всіх галузей народного господарства, оскільки:

1) формування показників в бухгалтерському і податковому обліку досить істотно відрізняється, а підготовка податкової звітності вимагає значних витрат часу на накопичення даних, що приводить, як правило, до збільшення чисельності працівників бухгалтерії;

2) для заповнення і представлення податкової звітності бухгалтери повинні добре знати чинне законодавство, що вимагає досить частої їх співпраці з податковими органами, а іноді це складно через ряд причин, наприклад, віддаленість окремих платників податків і др;

3) неточності в складанні звітності приводять до застосування штрафних санкцій;

4) наявність значної і досить складної податкової звітності вимагає належного штату перевіряючих з числа працівників податкової адміністрації.

Отже, при розгляді питання про інтеграцію податкового і фінансового обліку йдеться не про зменшення надходження платежів до бюджету або зниження податкового навантаження, а про спрощення стягування податків і підвищення ефективності функціонування податкової системи. Враховуючи той факт, що в даний час йде процес законотворчості (уточнюються національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку, розглядається проект Податкового кодексу), є можливість погоджувати основні положення бухгалтерського і податкового обліку, що дасть змогу бачити реальну картину фінансово-господарської діяльності підприємств.

Подолян Артем Миколайович, курсант групи ІКМ-06-15 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри бухгалтерського обліку і аудиту ННІПФКМ ХНУВС, канд. наук з держ. управл. Кіданова Н.Б.

ПОДАТОК НА ДОДАНУ ВАРТІСТЬ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день в Україні існує податкова система, яка не є простим копіюванням досвіду інших країн. Адже податкова система має відображати конкретні умови конкретної країни, рівень розвитку економіки, соціальної сфери, її зовнішню та внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. В зв’язку з цим склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятись.

Податок на додану вартість - це частина новоствореної вартості на кожному етапі виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), що надходить до бюджету після їх реалізації. Інакше кажучи, ПДВ - це непрямий податок, який стягується до бюджету у вигляді надбавки до ціни товару, який сплачується споживачами.

Податок на додану вартість на сучасному етапі розвитку податкової системи нашої країни відіграє дуже велику роль, адже він є одним із головних джерел наповнення Держбюджету України. І саме велику увагу треба приділити його впливу на економічну і соціальну сферу нашої держави.

У своєму первозданному вигляді податок з обігу був задуманий як податок на будь-який обіг товарів (продаж, поставка) за цінністю обороту незалежно від того, оплачується товар безпосередньо готівкою, реалізується в кредит чи збувається за будь-який еквівалент.

Податок на додану вартість відноситься до податків на споживання оскільки ним підлягає оподаткуванню споживання товарів, робіт і послуг.

Упровадження ПДВ обумовлено цілим рядом його позитивних характеристик. Насамперед це можливість охопити більш широку базу оподаткування порівняно з іншими формами універсальних акцизів. Також ПДВ пристосований і до експортно-імпортних операцій. Немало важно й те, що ПДВ практично не залишає шансів ухилитись від сплати. Надходження з ПДВ доволі рівномірно розподіляються по території країни, що спрощує проблему взаємовідносин між центральним та місцевими бюджетами.

Ще однією глобальною проблемою стосовно ПДВ є його ставка. В сучасних умовах низької заробітної платні переважної частини населення, постійної затримки її виплати, тяжкої економічної ситуації ставка ПДВ все-таки завищена. Існує думка, що на період подолання економічної кризи доцільно було б знизити ставку до 10-15\% з метою розширення сукупного суспільного попиту. А також можна було б ввести декілька податкових ставок для різних груп товарів, про що свідчить зарубіжний досвід.

При зменшеній ставці податку у суб'єктів господарювання можуть з'явитися додаткові стимули для збільшення обсягів виробництва продукції та надання послуг, в результаті чого буде мати місце розширення бази оподаткування та, у кінцевому рахунку, зростання загальної суми доходів бюджету. Нарешті, зменшення податкового тиску може сприяти збільшенню доходів населення та зростанню сукупного попиту.

Для того, щоб ПДВ став універсальним фінансовим інструментом ринкової економіки України, необхідно вдосконалювати механізм оподаткування, виправляти ті недоліки які зараз є у вітчизняному законодавстві з оподаткування ПДВ, оскільки воно не відповідає загально світовим стандартам і не враховує специфічних умов переходу України до ринкових відносин.

На даний час Україна прагне цього і постійно покращує функціонування ПДВ враховуючи свій досвід та досвід інших країн, намагаючись не повторювати ті помилки які були зроблені в інших країнах.

Пономаренко Оксана Дмитрівна, студент групи ОАдср-04-2 ХНУВС Науковий керівник: доцент кафедри бухгалтерського обліку і аудиту ННІПФКМ ХНУВС, канд.екон.наук, ст. науковий співробітник Янова І.П.

АУДИТ ГОТІВКОВИХ ГРОШОВИХ КОШТІВ ТА

ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЗЛОВЖИВАНЬ

Найбільш часті правопорушення в громадській діяльності підприємств спостерігаються в операціях з готівковими грошовими коштами у касі. У зв’язку з чим, аудитор проводить суцільну перевірку руху грошових коштів у касі.

Перевірка каси здійснюється у декілька етапів, у тому числі: раптова ревізія каси; перевірка правильності заповнення первинних касових документів та ведення касової книги; перевірка встановленого ліміту каси та додержання його підприємством; перевірка своєчасності проведення інвентаризації каси; перевірка правильності видачі готівки з каси; правильність оприбуткування готівки; перевірка достовірності обліку касових операцій та інші.

У процесі перевірки операцій з готівковими грошовими коштами можуть бути виявлені наступні типові випадки розкрадання готівкових грошових коштів шляхом: часткового або неповного їх оприбуткування в касу підприємства. Механізм злочину полягає в тому, що касир не проводить по касі деякі документи, а зазначену суму привласнює. Перевірка здійснюється шляхом зіставлення та аналізу документів, які відображають не тільки рух грошових коштів, а й рух матеріальних цінностей; підроблення авансового звіту по відрядженню. Механізм розкрадання грошей даним способом полягає у тому, що бухгалтер у змові з касиром підробляє в авансових звітах різні реквізити, наприклад, строк перебування особи у відрядженні. Крім того, привласнювати грошові кошти по відрядженню можуть і інші особи, які насправді не були у відрядженні. Найчастіше такі зловживання здійснюються наприкінці кварталу або року, коли відмічається економія коштів, призначених для службових відряджень. Поряд з аналізом первинних документів, перевіряється, чи не підписували працівники якихось документів у ті дні, коли перебували у відрядженні; привласнення депонованих сум. Механізм розкрадання готівки таким шляхом полягає у тому, що касир у змові з бухгалтером підробляють підпис депонента в розрахунково-платіжній відомості, або в депонентській відомості, або у видатковому касовому ордері. За заробітною платою, яка не одержана своєчасно, працівник пізніше звертається в бухгалтерією. На практиці привласнення депонованої заробітної плати стосується премій, надбавок і інших видів грошової винагороди, про які вони не проінформовані. У ході перевірки аналізуються первинні касові документи та зіставляються підписи працівників підприємства; підроблення розрахунково-платіжної відомості. Механізм розкрадання полягає у механічному завищенні загальної суми грошей у останній колонці розрахунково-платіжної відомості «До видачі на руки». Ці підроблення можуть бути викриті шляхом підрахунку підсумків у розрахунково-платіжних відомостях як по горизонталі, так і по вертикалі. Кінцеві підсумки порівнюються із сумою, зазначеною у видатковому касовому ордері та в первинних документах по нарахуванню заробітної плати. Вибірково перевіряється, чи не записані в розрахунково-платіжні відомості підставні особи; підроблення виписки банку. Касир, підробляючи виписки, може привласнювати певну суму грошей. Особливо це стосується випадків, коли на руках у касира є запасні, чисті і підписані керівником і головним бухгалтером підприємства грошові чеки. Для того щоб приховати неоприбуткування грошей в касі, касир після одержання виписок з розрахункового рахунку в банку підробляє шифр операцій.

У науковій доповіді будуть розглянуті й інші зловживання з готівковими коштами, прийоми та способи їх виявлення, пропозиції щодо попередження.

Поперечна Марина Василівна, студент 5 курсу ХЮІ ХНУВС Науковий керівник: завідувач кафедри економіки і фінансів

ХЮІ ХНУВС Миронов В.В.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Головним національним інтересом є сталий розвиток економіки та добробут громадян України. Забезпечення національних інтересів та економічної безпеки – найважливіші функції держави, реалізація яких покликана посилювати позиції в міжнародному співтоваристві. Мабуть, ні в кого не викликає сумніву те, що найбільшою небезпекою для України є стан її економіки. Саме економічні проблеми ставлять під загрозу існування України як суверенної держави.

Забезпечити економічну безпеку держави можливо лише комплексом заходів. Так, держава повинна дбати як про власну економічну безпеку, так і про захист прав усіх суб'єктів, зокрема й тих, що провадять підприємницьку діяльність. Водночас підприємництво, згідно з Основним Законом, не має прав на самозахист. Відсутність чітко визначеного права підприємців на гарантування власної безпеки, за умов відновлення права підприємства на основі державних гарантій призводить до витрат, змушує їх іти на певні кроки щодо гарантування власної безпеки, що в свою чергу спричиняє порушення «Кримінального кодексу України», Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін. Підходячи до економіки як до динамічної системи, що розвивається за рахунок власних механізмів, нескладно зауважити, що поняття безпеки тут адекватно поняттю стійкості і стабільності процесу суспільно-економічного розвитку.

Безпека будь-якої економічної системи характеризується великою кількістю ознак стану зовнішнього і внутрішнього середовища її функціонування, які впливають на загальний економічний розвиток: його стабільність, стійкість, прогресивність. Економічна безпека – не тільки комплекс заходів протидії загрозам, а й здатність системи забезпечити ці заходи, здатність гарантувати стабільність розвитку і досягнення цілей цього розвитку.

Стійкість і безпека – найбільш важливі характеристики будь-якої системи, зокрема й економічної, вони вимагають серйозної уваги з боку органів управління будь-якого рівня, особливо в періоди трансформацій у системі.

Ознаки, на підставі яких визначаються спроможність протистояти окремим видам небезпеки, – це критерії економічної безпеки в цілому. Стабільність і невразливість інформаційної, фінансової, технологічної, інших підсистем підприємства є запорукою надійної його захищеності.

Спираючись на вищезазначене можна виділити фактори покращення забезпечення економічної безпеки: зростання внутрішнього валового продукту, підвищення інноваційної та інвестиційної діяльності; стабільність в сфері фінансової політики; зменшення кредитних ризиків; стабільна ситуація основних виробничих фондів в агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; прискоренні темпи розширення внутрішнього ринку, його незалежність від кон’юнктури зовнішніх ринків; безпечне зростання частки іноземного капіталу в важливих галузях економіки; ефективність антимонопольної політики; ефективність роботи паливно-енергетичного комплексу, що сприяє енергетичній безпеці країни; державне регулювання і посилення контролю в сфері економіки; «детінізація» економіки; перевага загальнонаціональних інтересів над особистими, регіональними, корпоративними.

Потравка Аліна Володимирівна, студент 4 курсу ХЮІ ХНУВС

Науковий керівник: начальник кафедри економіко-правових Дисциплін ХЮІ ХНУВС Безуглова І.В.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ УПРАВЛІННЯ АКЦІОНЕРНИМИ ТОВАРИСТВАМИ

Перехід до ринкової економіки – складний, тривалий та багатогранний процес перебудови соціально-економічних та правових засад системи господарювання. Його складність вимагає здійснення комплексу заходів, серед яких вагоме місце займає врегулювання основ правового базису ефективного функціонування акціонерних товариств. Доля нашої держави, її господарської системи багато в чому залежить від того, наскільки повно і збалансовано будуть враховані та забезпечені за допомогою права інтереси окремих осіб (фізичних і юридичних), їх груп та прошарків, суспільства в цілому у сфері господарювання, що є економічною основою державного суверенітету. Зміст здійснюваних в Україні економічних перетворень у кінцевому підсумку зводиться до оптимального врахування та забезпечення як публічних, так і приватних інтересів, в управлінні ними і через них з метою побудови соціально орієнтованої ринкової економіки.

Конфлікт інтересів в акціонерному товаристві виникає з приводу: 1) наявності у посадової особи товариства, уповноваженої підписувати угоди, фінансової зацікавленості в укладенні певної угоди, що не відповідає інтересам товариства та його акціонерів; 2) використання посадовою особою того або іншого органу товариства, свого посадового становища для ведення власного бізнесу всупереч інтересам товариства та його акціонерів; 3) намагання власника контрольного пакету акцій приймати рішення, що суперечать інтересам решти акціонерів.

Врегулювати питання конфлікту інтересів можна на двох рівнях: законодавчому та локальному. Закон має регулювати особливо важливі моменти цієї проблеми, залишаючи для локального рівня врахування специфіки виникнення та врегулювання подібних конфліктів у конкретному товаристві При цьому пріоритет, звичайно, має надаватися законові, а не підзаконним нормативним актам (у тому числі рекомендаційного характеру), за допомогою яких компетентні державні органи (Фонд державного майна України та ін.) намагаються усунути прогалини у вітчизняному акціонерному законодавстві.

Для профілактики та розв’язання конфлікту інтересів між акціонерами і посадовими особами акціонерного товариства, на нашу думку, в законі доцільно передбачити:

- забезпечення публічності та доступності державної реєстрації цього товариства як суб'єкта підприємницької діяльності (тобто публікації відомостей про реєстрацію), її скасування, а також оголошень про підписку на акції, скликання загальних зборів акціонерів в єдиному загальнодержавному офіційному органі масової інформації, який має бути доступним для осіб, причетних до діяльності того або іншого товариства, джерелом інформації про основні її параметри;

- встановлення між посадовими особами органів товариства і самим товариством договірних відносин шляхом підписання контракту, який передбачав би певні обов'язки та встановлював обмеження для цих осіб (з метою запобігання зловживанню ними своїм посадовим становищем та пов'язаними з цим можливостями, а отже, й виникненню конфлікту інтересів, а також для цивілізованого розв'язання такого конфлікту у разі його виникнення);

- обов’язок зазначених осіб (незалежно від того, чи є вони найманими працівниками або акціонерами) повністю відшкодовувати заподіяну товариству з їх вини (в результаті невиконання або неналежного виконання покладених на них обов’язків) шкоду, включаючи й упущену вигоду;

Викладені в законодавчих актах України питання правової регламентації питань управління акціонерними товариствами не мають чітких рекомендацій щодо функцій окремих органів управління та відповідного їх розподілу, що дозволяє по-різному трактувати їх в конкретній практиці діяльності акціонерних товариств. Це ускладнює реалізацію завдань, які стоять перед управлінням акціонерними товариствами, знижує ефективність цього управління і в деяких випадках призводить до порушення інтересів акціонерів.

Прилепко Ірина Володимирівна, студент групи ІКМ-05-15 ХНУВС

Науковий керівник: начальник кафедри економічної безпеки ННІПФКМ ХНУВС, канд.тех.наук Петрова І.А.

АНАЛІЗ РИНКУ ВЗУТТЯ В УКРАЇНІ З МЕТОЮ ВИЯВЛЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

Людство завжди надавало взуттю великого значення. Наші предки шили взуття із добре вичиненої і фарбованої шкіри, вишивали кольоровими нитками, часто золотими.

Сучасний ринок взуття також вражає своїм розмаїттям, однак українські виробники поступово втрачають на ньому свої позиції, все більше імпортних виробів, більшість з яких не найкращого ґатунку. Алеж, потужності вітчизняної взуттєвої промисловості дозволяють виробляти до 120-130 млн. пар взуття щорічно. Проте зараз вони використовуються лише на 10-12\%.

Конкурентоспроможність українського взуття на ринку найбільшою мірою перебиває нелегально ввезена дешева та неякісна продукція виробництва Китаю та інших країн. Ще однією проблемою на ринку взуття в Україні є велика кількість норм та стандартів, які потребують вдосконалення, але яких потрібно дотримуватися і яким повною мірою не може відповідати навіть високоякісне (наприклад, якісне італійське) взуття. Асортимент представлених у роздрібній торгівлі товарів розширився. Але на ринку зростає кількість підробок, вироблених в Україні під лейблами відомих закордонних фірм.

Іншою проблемою галузі є низька платоспроможність населення. В зв’язку з цим, конкуренція між виробниками відбувається за рахунок цін. Ті, хто може дозволити дорожче взуття (яке в порівнянні з імпортованою продукцією дорогим є відносно) звертають увагу і на якість, і на марку.

Останнім часом у структурі пропозиції дещо зменшилася частка елітного взуття. Високоякісне і дороге взуття провідних фірм поки що не по кишені більшості населення країни, через високі ціни контингент споживачів таких виробів в Україні обмежений 5 відсотками населення.

Для підвищення конкурентоспроможності необхідно також покращити дизайн продукції. За рівнем продажів взуття Україна поки що відстає від європейських країн. В Україні середній показник складає 3 пари взуття на душу населення, тоді як в Західній Європі – 6-8 пар. Хоча сегмент споживачів, які купують 2-3 пари взуття в рік, в Україні постійно росте і за даними досліджень, складає більше 52\%.

Якість взуття має вирішальне значення на конкретному ринку взуття. Визначення факторів, що впливають на конкурентоспроможність даного товару, зокрема його споживчі властивості, безпечність, відповідність нормативним документам, умовам договорів, за якими воно закуповувалося, є необхідною умовою для виходу на сучасний ринок.

Незважаючи на те, що виробники взуття сьогодні зустрічаються з масою проблем, починаючи від нестачі сировини та матеріалів і закінчуючи проблемами з дизайном, статистика свідчить, що виробництво зростає приблизно на 10-12\% за рік. Все частіше можна бачити якісне і недороге українське взуття і на полицях магазинів, і на різноманітних ярмарках. Враховуючи ці позитивні тенденції, виробникам слід і надалі працювати над поліпшенням якості та асортименту своєї продукції для завоювання різних ринків.

Потреби споживачів на взуття постійно зростають і змінюється їх характер. На даний час у зв’язку зі зміною умов праці, побуту та відпочинку, а також культурно-освітнього рівня споживачів вимоги до взуття стають дедалі різноманітними. Споживач потребує взуття не лише для повсякденного або домашнього вжитку, а й для виконання різних видів робіт, активного відпочинку, для заняття спортом, вихідне, нарядне, а залежно від сезонного призначення та кліматичних умов експлуатації – взуття різних конструктивних особливостей.

Задоволення попиту населення у якісному взутті залежить не тільки від збільшення обсягу його виготовлення, від правильного формування асортименту та рівня його якості, який оцінюється самим покупцем, що безпосередньо відбивається на попиті на конкретні види виробів, але і вчасним проведенням експертизи якості в разу необхідності.

У сучасних умовах ринок наповнюється широким асортиментом взуття, особливо шкіряного. Для чоловічого і жіночого модельного взуття та особливо модного найвагомішими стають естетичні властивості. Взуття цих двох груп повинне відрізнятися від повсякденного новизною й оригінальністю фасону та моделі, високоякісними матеріалами, високим рівнем виконання технологічних операцій у процесі виготовлення, модного фурнітурою тощо.

Для підвищення конкурентоспроможності українського взуття на ринку необхідно, перш за все зменшити нелегальний імпорт взуття. По-друге, необхідно стимулювати та підтримувати підприємства, що постачають сировину та матеріали для виготовлення взуття, наприклад, шляхом надання їм податкових пільг або безвідсоткових кредитів. В- трете необхідно залучити в галузь молодих дизайнерів та розробити нову дизайнерську політику підприємств з метою задоволення потреб споживачів.

Саєнко Катерина Михайлівна, студент 5 курсу ХЮІ ХНУВС Науковий керівник: завідувач кафедри економіки і фінансів ХЮІ ХНУВС Миронов В.В.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Невід'ємною складовою частиною сучасної ринкової економіки є мале підприємництво. Воно відіграє найважливішу роль при вирішені завдань економічного і соціального характеру, що виявляється у виконуваних малим підприємництвом функціях: формування конкурентного середовища; надання ринковій економіці гнучкості, динамічності, сприяння швидкому насиченню ринку, пристосування до мінливості зовнішнього ринкового середовища, мобільності; прискорення втілення в життя новітніх технічних та комерційних ідей, вирішення проблеми зайнятості та питання створення нових робочих місць; демократизація ринкових відносин. Крім того, створення і діяльність великої кількості малих підприємств забезпечує стабільний розвиток регіональної економіки. Малі підприємства використовують здебільшого місцеві ресурси, міцніше прив'язані до місця свого розташування, вони є значним джерелом поповнення місцевих бюджетів, часто беруть участь у спонсоруванні місцевих програм, адже вони є зацікавленими в економічному розвитку території, на якій вони знаходяться. Крім вищезазначених функцій малого підприємництва виділяється саме та, що воно виступає важливим джерелом фінансового та організаційного забезпечення соціального захисту, вносить визначальний внесок у зменшення соціальної напруги і демократизації ринкових відносин. Саме мале підприємництво є фундаментальною основою у формуванні середнього класу - основи здорової ринкової економіки.

Основними причинами гальмування розвитку малого підприємництва в Україні та її регіонах є: відсутність дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва; неймовірно важкий тягар оподаткування, що примушує багатьох суб'єктів малого підприємництва відійти в тіньову економіку;       низькі темпи та перекоси в процесі реформування власності; відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого бізнесу, як підприємництва в цілому; обмеженість або повна відсутність матеріальних фінансових ресурсів;         недосконалість системи обліку та статистичної звітності малого підприємництва, обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення, недосконалість системи навчання та перепідготовки персоналу для підприємницької діяльності тощо.

Ключовими проблемами на шляху подальшого розвитку та росту малого бізнесу в Україні є труднощі при виході на ринок для новостворюваних підприємств та надмірні регулятивні вимоги і податки для діючих підприємств.

Подальший розвиток ситуації без активного та позитивного втручання держави може призвести до згортання, в основному через подальшу тінізацію, малого підприємництва з відповідним загостренням економічних проблем та посиленням соціальної напруги. Через це і виникає необхідність дієвої державної політики підтримки малого бізнесу.

Дії, що спрямовані на забезпечення позитивного розвитку малого підприємництва мають зосереджуватися на таких основних напрямах: створення відповідної нормативно-правової бази; вирішення питань щодо організаційного забезпечення малого підприємництва, насамперед: розробити та прийняти цільові і регіональні програми розвитку та підтримки малого підприємництва з відповідним фінансовим та організаційним забезпеченням; створити спеціалізовану банківську установу або установи з кредитування малого підприємництва; створення механізму фінансової підтримки суб'єктів малого підприємництва як на державному, так і на регіональному рівнях, який би забезпечив формування соціально-економічних та організаційно-правових умов; введення пільгового оподаткування прибутку комерційних банків, одержаного за рахунок кредитування малих підприємств.

Семенова Анна Володимирівна, студент групи 47 ХЮІ ХНУВС

Науковий керівник: начальник кафедри економіко-правових дисциплін,

доцент Безуглова І.В.

ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ,

ЯК ГОЛОВНИЙ ЧИННИК ЇЇ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Україна має значний потенціал економічного розвитку у переважній більшості галузей народного господарства, але існуючі невирішені проблеми економічного характеру створюють негативні тенденції, що є загрозою економічній безпеці держави. Сьогодні Україна потребує суттєвого покращення свого економічного становища.

Існуюча низька купівельна спроможність населення, що обумовлює постійне звуження споживчого ринку. А це, у свою чергу, зводить нанівець усі заходи по підтримці українського товаровиробника.

Поглиблюється криза неплатежів: кредиторська заборгованість значно перебільшує обсяг валового внутрішнього продукту. За таких умов неможливо забезпечити нормальну роботу підприємств.

Ситуація на світовому ринку і, зокрема, стан економіки у нашого найвагомішого торговельного партнера – Росії, об’єктивно обумовлюють, починаючи з позаминулого року, скорочення українського експорту.

Майже десять років кризи призвели до того, що більшість основних фондів у промисловості України вже фізично й морально зношені. Оновлення виробничої бази та номенклатури продукції здійснюється вкрай незадовільними темпами. Україна крок за кроком втрачає той науковий та технологічний потенціал, який дозволяв би їй підтримувати конкурентоспроможність економіки.

Високою є частка енергоємних галузей (насамперед, електроенергетики, паливної, металургійної промисловості), що обумовлює збереження значної залежності вітчизняного виробництва від імпортних енергоносіїв. З іншого ж боку, експорт продукції цих галузей в умовах звуження ринків пострадянських країн суттєво зменшився. Сформувався дисбаланс «ввозу - вивозу», що важким тягарем лягає як на економіку окремих регіонів, так і на економіку України в цілому.

На жаль, ми змушені констатувати, що суттєві диспропорції у сфері матеріально-сировинного забезпечення економічного розвитку, успадковані від колишнього народногосподарського комплексу СРСР та обумовлені природно-географічними особливостями України, вже у роки незалежності було поглиблено внаслідок реалізації заходів непослідовної та незбалансованої економічної політики. На наш погляд, саме низка загроз економічній безпеці і визначає ті актуальні проблеми економічного розвитку України, які необхідно вирішувати першочергово.

Необхідне кардинальне реформування вітчизняної економіки та підвищення її конкурентоспроможності з огляду на те, що Україна послідовно притримується курсу на формування відкритої економіки та інтеграцію у світові економічні структури.

Основними перешкодами на цьому шляху є недосконалість форм та методів державного регулювання економічного розвитку, вади податкової системи