Проблеми боротьби з торгівлею людьми

Глобалізація, дедалі зростаючий взаємозв'язок і взаємозалежність окремих країн і цілих регіонів призвели до безпрецедентного поширення наприкінці XX століття таких ганебних явищ, як работоргівля та торгівля органами і тканинами людини для трансплантації. Не обійшла ця проблема й Україну, де торгівля людьми, особливо жінками, є однією із галузей кримінального бізнесу, що розвивається дуже стрімкими темпами, загрожуючи правовим та моральним засадам сучасного суспільства. Про це свідчать публікації як науковців, так і фахівців-практиків.

Вперше відповідальність за торгівлю людьми була введена у 1998 році з того часу було зареєстровано 1809 злочинів. Так у 1998 році – 2, 1999 – 11, 2000 – 42, 2001 – 90, 2002 – 164, 2003 – 289, 2004 – 262, 2005 – 415, 2006 – 530.

У 1998 році в чинний на той час Кримінальний кодекс України було доповнено ст. 124 «Торгівля людьми». У цій статті передбачалась відповідальність за відкрите або таємне заволодіння людиною, пов'язане з законним чи незаконним переміщенням особи за її згодою або без згоди через державний кордон України або без такого для подальшого продажу або іншої оплатної передачі з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, у боргову кабалу, усиновлення в комерційних цілях, використання в збройних конфліктах або експлуатації її праці. Завдяки введенню цієї норми в Кримінальний кодекс Україна поряд з Бельгією і Німеччиною, стала третьою державою в Європі, яка на той час законодавчо визнала торгівлю людьми тяжким злочином.

В Україні кримінально-правова боротьба з незаконним вивозом та експлуатацією за кордон жінок передбачає кримінальну відповідальність за складами злочинів, передбачених ст. 146, 149, 154, 302, 303, 331, 332 КК України.

Так за чинним Кримінальним кодексом України, прийнятим 5 квітня 2001 року, передбачена кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або за укладення іншої незаконної угоди щодо передачі людини (ст. 149 КК України). Так, продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов'язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці, — караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Частина 2 ст. 149 КК України визначає, що ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, кількох осіб, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, — караються позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою або пов'язані з незаконним вивезенням дітей за кордон чи неповерненням їх в Україну, або з метою вилучення у потерпілого органів чи тканин для трансплантації чи насильницького донорства, або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна (ч. З ст. 149 КК України).

Як бачимо, кримінальне законодавство України у цій сфері значною мірою відповідає вимогам Ради Європи до боротьби з торгівлею людьми, хоча і потребує певного вдосконалення, так як не позбавлене низки суттєвих недоліків, а саме:

– сама по собі безоплатна передача людини у фактичну власність чи для тимчасового використання, так само як одержання людини внаслідок її купівлі чи іншої угоди, якщо ці діяння не пов'язані з переміщенням її через державний кордон України, не утворюють складу злочину за згаданою статтею;

– кримінальній відповідальності підлягає лише торговець, а покупець залишається нібито непричетним до такої злочинної торгівлі, крім випадків зґвалтування або сексуального насильства над дітьми;

– для притягнення винної особи до кримінальної відповідальності необхідно довести усвідомлення нею неминучості факт наступної (після продажу) передачі жертви третій особі (особам), яка має використовувати її з певною метою (будь-якою із визначених у диспозиції статті), що в даному випадку неймовірно ускладнює практичне застосування цієї норми.

Крім проблем на законодавчому рівні слід відмітити, що виявлення, попередження та розкриття даного виду злочину в першу чергу залежить від поведінки потерпілої особи. Переважна більшість жертв після повернення додому бояться називати імена та діяння «роботодавців» та їх посередників. Та навіть якщо, вони погоджуються повідомити необхідну оперативним працівникам інформацію проблему становить ‑‑ цілий ланцюг постачальників, і сліди багатьох із них на час проведення оперативно-розшукових заходів старанно «заметені».

Багато опитаних потерпілих заявляли, що вони не будуть порушувати кримінальні справи проти тих, завдяки кому вони опинилися у складній ситуації за кордоном. Практично всі потерпілі не вірять, що їх заяви будуть розглянуті чи будуть вжиті дійові заходи стосовно работоргівців. Вони бояться громадської думки і зневажливого ставлення з боку правоохоронних органів. За відсутності заяв дуже важко з'ясувати, хто ж насправді займався переправленням потерпілих за кордон.

Крім того, члени злочинних угруповань, пов'язаних з торгівлею людьми, можуть погрожувати їх безпеці чи безпеці їх дітей, інших членів їх родин. В таких випадках жінки побоюються, що злочинці знайдуть їх знову, якщо вони повернуться додому Все це свідчить про певний негативний момент. Обвинувачені в кримінальному злочині мають право вислухати докази та свідчення свідків про них. Неможливість свідка з'явитися до суду є однією з причин відкладення справи. Обвинувачені можуть просити про відкладення справи, сподіваючись на відсутність свідків. Через довгі затримки свідки можуть втратити чіткі спогади про події. У більшості випадків після судових справ потерпілі були піддані фізичному насильству, працювали в небезпечних умовах, крім того, що ці люди виконували примусові роботи, вони могли бути травмовані внаслідок фізичного та психологічного насильства і страждати від болю психологічного та психосоматичного походження. Люди, які потерпіли від торгівлі, часто не мають фізичної можливості працювати із-за пошкоджень, які вони отримали. Адекватна підтримка, допомога в працевлаштуванні та отриманні освіти дозволить жертвам торгівлі поліпшити їх життя.

Покарати тих, хто займається транспортуванням «живого товару» з України, надто складно. І, можливо, цьому допомагає декілька чинників. Як серед високих чиновників, так і серед рядових службовців УВС, паспортно-візової і митної служб, адміністрації існує традиційний стереотип щодо жінок, які виїхали на роботу за кордон і були втягненими до секс-індустрії та проституції. Загальна думка зводиться до того, що « вони (тобто жінки) самі винуваті. Вони знають, на що йшли, коли виїжджали за кордон». Таким чином, питання боротьби з організованою торгівлею людьми переміщується до сфери моралі й виховання. По суті, ми зіштовхуємося з філософією невтручання. Дуже багато офіційних осіб вважають питання работоргівлі надуманим і типовим для країн Західного світу, але не для України.

Також, за існуючої процедури контролю над діяльністю приватних фірм з боку державних правоохоронних і контролюючих органів малоймовірним є припинення їх злочинної діяльності. З матеріалів ліцензування також неясно, чи працюють у галузі переміщення українських громадян за кордон ті фірми, що не пройшли саме ліцензування. Багато фірм звертаються за ліцензією після декількох років роботи, а у разі відмови ‑‑ працюють без усяких юридичних підстав. Прикладом слугує цілий ряд українських туристичних фірм, що займаються незаконним вивозом туристів, переважно, жінок за кордон.

Труднощі аналізу торгівлі жінками і пов'язаних з нею злочинів полягають у тому, що ця проблема має вихід на такі глобальні соціальні проблеми, рішення яких у руслі світової ліберально-демократичної традиції поки не знайдено. Це, по-перше, проблема проституції, по-друге, проблема жіночої нелегальної міграції, по-третє, проблема наркоманії та інших криміналізованих видів діяльності, пов'язаних з торгівлею людьми.

Всі згадані проблеми є складовою частиною боротьби з торгівлею людьми. Подолання даної проблеми стане можливим лише за умови комплексного вирішення всіх проблем на законодавчому та соціальному рівні. Також необхідно постійне вдосконалення тактики та методики попередження, розкриття та розслідування злочинів.