Шляхи розвитку оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах - Збірник (Клочко А.М.)

Методика здійснення ідентифікації клієнта як спосіб зниження ризиків

У всьому світі все більше визнають за необхідне забезпечити, щоб їхні банки мали в своєму розпорядженні належні правила контролю вивчення тих клієнтів, з якими вони мають справу.

Стабільні процедури по ідентифікації мають особливе значення для безпеки та стабільності банків, оскільки:

– вони намагаються захистити репутацію банків і цілість банківських систем шляхом зменшення вірогідності перетворення банків у засіб фінансового злочину;

– вони складають суттєву частину управління ризиками (наприклад, надання основи для ідентифікації, обмеження та контролювання впливу ризику на активи та пасиви, включаючи активи під управлінням.

До вагомих недоліків в українській системі боротьби з відмиванням коштів можна віднести:

– низький практичний ефект і неактивне застосування положень законодавчої бази;

– ігнорування правила ідентифікації клієнта у багатьох трансакціях;

– брак ефективних процедур надання свідоцтв, які сприяли б розслідуванням у сфері відмивання грошей.

В Україні існує певна неузгодженість законодавчих норм, чіткого визначення механізму проведення фінансового моніторингу.

Для ідентифікації клієнта – юридичної особи, фінансова установа обов’язково повинна ідентифікувати фізичних осіб, що є власниками цієї юридичної особи, що мають прямий або опосередкований вплив на неї і одержуючі економічну вигоду від її діяльності. У випадку, якщо юридична особа є господарським суб’єктом, необхідно ідентифікувати фізичних осіб, що мають істотну частину в цій юридичній особі. В цьому випадку, сама ідентифікація значно затрудняється, адже необхідно робити відповідні запити до юридичної особи, тому що Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах (Постанова НБУ від 12.11.2003 № 492) процедура надання таких даних не передбачена. Клієнти часто подають про себе неповну, або недостовірну інформацію, перевіряти яку комерційні фінансові установи не зацікавлені.

Методика проведення ідентифікації не може бути результатом творчості відповідальних працівників з проведення фінансового моніторингу фінансових установ.

Так, окрема увага приділяється заповненню та веденню Анкети – внутрішнього документа банку. Вона містить інформацію, отриману банком за наслідками ідентифікації і вивчення клієнта, результати аналізу його операцій, а також висновки банку щодо репутації клієнта і оцінки риски здійснення ним операцій по легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. Форма анкети затверджується розроблюється і затверджується фінансовою установою. Бажано, щоб вона діяла в чітко визначених рамках, з метою уникнення будь-яких непорозумінь.

Особливу проблему становить ідентифікація клієнтів, за дорученням яких діє певна особа чи фірма, або які є бенефіціарами за угодами чи операціями. Законодавство вимагає ідентифікації клієнтів, які стоять за особами, які виконують певні дії. Коли факт наявності доручення доведено або встановлено бенефіціара, особи, які здійснюють операції, повинні надати відомості про їх клієнтів чи бенефіціарів. У сумнівних випадках від фінансової установи вимагається проведення розслідування стосовно клієнта або бенефіціара.

Таким чином, ідентифікація клієнта, як спосіб управління ризиками, важлива для фінансової установи. Україна в цьому питанні зробила серйозний крок до того, щоб стати країною з надійно захищеною фінансовою системою. Все ж слід зазначити, що в цьому напрямку виникла низка спірних питань узгодженості норм законодавства. Вирішення цієї проблеми дасть можливість більш ефективно проводити ідентифікацію клієнтів і значно знизити ризики фінансової установи.

Яковлєва О. В., викладач кафедри бухгалтерського обліку і аудиту навчально-наукового інституту підготовки фахівців кримінальної міліції Харківський національний університет внутрішніх справ

Щодо державного департаменту фінансового моніторингу

Система фінансового моніторингу в Україні охоплює фактично всіх надавачів фінансових послуг і передбачає тісну взаємодію різних міністерств та відомств. Кожна з цих установ відіграє специфічну, визначену в законодавстві роль та становить цілісну систему. Координація діяльності суб’єктів фінансового моніторингу та їхнє методологічне забезпечення покладено на спеціально вповноважений орган – Державний департамент фінансового моніторингу (Держфінмоніторинг).

Основними завданнями Держфінмоніторингу України стала участь у реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму; збирання, оброблення та аналізу інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу; створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму; налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іноземних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері; забезпечення в установленому порядку представництва України в міжнародних організаціях з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму.

Державне регулювання фінансового моніторингу, щодо протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом забезпечується наступними нормативно-правовими актами:

Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», який є базовим у цієї сфері;

Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 63, 64);

Наказом Державного департаменту фінансового моніторингу Міністерства фінансів України від «Про затвердження Вимог до організації фінансового моніторингу суб’єктами первинного фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії запровадженню в легальний обіг доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму» 24.04.03 N40;

Постановою Правління НБУ «Про затвердження Положення про здійснення банками фінансового моніторингу» від 14.05.03 N 189.

Окремим питанням, пов’язаним із імплементацією базового Закону, є прийняття нормативних актів, що мають регулювати порядок вчинення фінансовими операторами дій, пов’язаних з проведенням первинного фінансового моніторингу. Безпосередньо із закону випливає встановлення:

– порядку реєстрації суб’єктами первинного фінансового моніторингу фінансових операцій, що підлягають фінансовому моніторингу;

– порядку подання цими суб’єктами Держфінмоніторингу інформації про фінансові операції, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу;

– порядку взяття на облік Держфінмоніторингом фінансових операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу.

Разом з тим, постановою Правління Національного банку України від 14 травня 2003 року № 189 затверджено «Положення Про здійснення банками фінансового моніторингу», яке, зокрема, включає:

– вимоги до правил внутрішнього фінансового моніторингу й програм його проведення; – порядок ідентифікації клієнтів;

– порядок реєстрації банком операцій, які підлягають фінансовому моніторингу;

– порядок надання інформації уповноваженому органу;

– права й обов’язки відповідального працівника банку (філії);

Базовим Законом передбачено, що Держфінмоніторинг, за наявності достатніх підстав вважати, що фінансову операцію може бути пов’язано з легалізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, надає правоохоронним органам відповідні узагальнені матеріали. Такими правоохоронними органами в Україні є Генеральна прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, податкова міліція Державної податкової служби України.

Виявляється, створений урядовим рішенням Державний департамент просто не зможе виконувати частину своїх повноважень, або принаймні виконуватиме їх лише формально. Основними завданнями цього органу є законодавче забезпечення, налагодження співробітництва, участь у реалізації державної політики, збір, обробка і аналіз інформації про фінансові операції, які підлягають обов’язковому фінансовому контролю, та інші операції, пов’язані з легалізацією нелегально отриманих доходів; сприяння виявленню таких операцій, і нарешті, забезпечення ведення обліку фінансових операцій, які мають ознаки, сумнівних або незвичайних.

Виконання цих завдань вимагає розкриття конфіденційної інформації, що становить банківську таємницю. В ст. 62 Закону України «Про банки та банківську діяльність» передбачена схема розкриття банківської таємниці, визначені органи, які можуть отримувати таку інформацію. Згідно із цим законом Держфінмоніторинг не має право на отримання банківської таємниці. Крім цього, в Указі Президента «Про заходи щодо запобігання легалізації (відмивання) доходів, отриманих злочинним шляхом» від 10 грудня 2001 року (№1199/2001) на основі якого, власне, й був створений Держфінмоніторинг визначено, хто саме здійснює первинний і повторний контроль за фінопераціями, і серед цих держустанов Держфінмоніторингу немає. Таким чином, Департамент не може виконати свої функції в повному обсязі.

У зв’язку із вищезазначеним, можна зробити наступні висновки. Діяльність Департаменту фінансового моніторингу регулюється окремими нормативно-правовими актами, які тільки частково встановлюють його повноваження та чітко не встановлюють його завдання та функції. Тобто постала необхідність прийняття окремого нормативно-правового акту, який би регулював діяльність Департаменту фінансового моніторингу. В цьому законі необхідно передбачити його завдання, функції, повноваження тощо. При цьому звернути увагу на те, щоб усунути протиріччя, які існують в законодавстві, що регулює діяльність Департаменту фінансового моніторингу.

 

[1] Самописець – це пристрій або процес, який записує або декодує інформацію (про набір номеру, маршрутизацію, адресацію, сигналізацію), яка передається за допомогою приладу або обладнання, через провід або в електронному вигляді та не містить суті передаваного повідомлення. Самописці використовуються для фіксації дати та часу телефонних розмов, номеру на який дзвонив абонент тощо.

[2] Відстежуючий пристрій – це пристрій або процес, який фіксує вхідні електронні або іншого роду імпульси, що ідентифікують вихідний номер або іншу інформацію (про набір номеру, маршрутизацію, адресацію, сигналізацію), за якою можна ідентифікувати джерело її надходження, та яка не містить суті передаваного повідомлення. Відстежуючі пристрої найчастіше використовуються для визначення номерів телефону абонентів, які робили вхідні дзвінки та місця знаходження абонента.

[3] Етап попередньої оперативної перевірки у справах про вбивства на замовлення, пов’язані з економічною діяльністю, фактично відсутній, оскільки факт умисного спричинення смерті людині часто є очевидним уже з моменту огляду місця події