Про принципи кримінально-виконавчого права україниПринципи права завжди були серед найбільш досліджуваних проблем у вітчизняній та зарубіжній правничій науці [1]. Причому до принципів кримінального права дослідники звертались аналізуючи інші питання: підстав кримінальної відповідальності, застосування норм кримінального законодавства, призначення покарання тощо [2]. На жаль, сьогодні не можна констатувати, що проблема принципів кримінального права розроблена досконало. Останній варіант переліку принципів кримінального права в Україні було запропоновано в спеціально присвяченій цьому роботі 1995 р. [3]. За час, що минув, держава отримала Конституцію та нові Кримінальний і Кримінально-виконавчий кодекси. Безперечно, пріоритети в законодавчому регулюванні кримінально-правових відносин істотно змінилися. Але науковий світ майже не відреагував на це, не піддав прискіпливому аналізу принципові положення кримінального і кримінально-виконавчого права з позицій системного підходу. Тому дуже важливим для науки кримінального права видається дослідження його принципів і створення певної їх системи. У свою чергу, правоохоронні органи мають своєчасно одержати науково обґрунтовані рекомендації щодо застосування норм Загальної частини Кримінального кодексу України (далі – КК) України, які б закріпили принципові положення. Тому у дослідженні проблеми принципів кримінального права поки що крапку ставити рано. Точки зору і наукові позиції вчених багато в чому розходяться. І перше питання, яке, природно, виникає, чи можуть існувати принципи, властиві тільки кримінальному праву. А якщо такі принципи існують, то в якому співвідношенні вони знаходяться із загальноправовими принципами, а також між собою? У юридичній літературі, присвяченій аналізу як загальноправових, так і кримінально-правових принципів, частіше за все правові принципи розділяються на дві категорії (загальні і спеціальні), або три (загальні, міжгалузеві і галузеві) і ін. Вважається, що принципи як основоположні ідеї, засади знаходять своє втілення в інститутах кримінального права як безпосередньо, так і опосередковано через міжгалузеві і спеціальні принципи [4]. Виходячи з цього, принципи кримінального права слід визначати як загальні засади, положення про напрям, характер, підстави і обсяг законодавчого регулювання суспільних відносин, що виникають під час призначення кримінальних покарань. У цій статті ми зробимо спробу детальніше зупинитися на принципах кримінально-виконавчого права, оскільки у подальшому будемо розглядати проблеми, пов’язані з виконанням та відбуванням покарання у виді позбавлення волі. До того ж, схожі проблеми щодо визначення принципів та їх змісту існують і в кримінальному, і у кримінально-виконавчому праві. Норми права реалізуються в практичній діяльності органів виконання покарання. У зв’язку з цим, правові принципи одночасно є і принципами кримінально-виконавчої політики, кримінально-виконавчого права та законодавства, принципами діяльності кримінально-виконавчих установ і які вперше закріплені в чинному кримінально-виконавчому законодавстві (ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України – далі КВК України) [5]. Серед учених наразі немає єдності в питанні про принципи кримінально-виконавчого права, їх співвідношення з принципами кримінально-виконавчої політики, а також принципами діяльності кримінально-виконавчої системи. Ми ж підтримуємо думку, що відносно принципів кримінально-виконавчого права кримінально-виконавча політика має визначальне значення, оскільки остання знаходиться в тісному зв'язку з розвитком суспільних відносин [6]. Вважаємо, що доцільніше говорити про принципи кримінально-виконавчої політики, куди повинні ввійти всі принципи кримінально-виконавчого права і законодавства, принципи діяльності кримінально-виконавчих установ. Кримінально-виконавчий кодекс України містить спеціальну статтю, в якій закріплені принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань: «Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань» (ст. 5 КВК України). Як бачимо, тут принципи не підрозділяються, не класифікуються на загальноправові, міжгалузеві і галузеві, цей перелік не носить системний характер. У літературі дотепер немає єдності у визначенні критеріїв класифікації, виділенні принципів, що мають юридичне закріплення в одній або декількох правових нормах чинного законодавства. Поки тут вельми великий елемент суб’єктивізму і, отже, пропонуються різні варіанти поєднання цих принципів. Не претендуючи на вичерпне дослідження даного питання, хотілося б вказати на деякі критерії виділення таких принципів: 1) принципи повинні розповсюджуватися на всю правову спільність, для якої вони виділяються; 2) ідеї, положення, характерні лише для окремого інституту, не можуть «претендувати» на роль галузевого принципу; 3) не можна одні і ті ж ідеї та положення відносити до принципів і мети одночасно (наприклад, виправлення і ресоціалізацію); 4) не можна як основні положення і ідеї змішувати принципи і засоби політики (суспільно корисна праця, соціально-виховна робота і ін.); 5) не можна ідеї, основні положення, властиві одній групі засобів впливу на засуджених, поширювати на інші галузі кримінально-виконавчої політики. Традиційним у науці кримінально-виконавчого права є погляд, згідно з яким принципи кримінально-виконавчого права поділяються на три групи: загальноправові, міжгалузеві, галузеві [7]. Не вдаючись до дискусії щодо цього питання, висловимо думку, що міжгалузеві принципи поглинаються галузевими, об’єднуються з ними, тому варто говорити про дві групи принципів кримінально-виконавчого права. Насамперед до них відносять такі принципи: законність, гуманізм, демократизм, поєднання методів переконання і примусу, диференціація і індивідуалізація виконання покарання, сполучення переконання і примусу. Доцільно, на наш погляд, цей перелік доповнити принципами соціальної справедливості і моральності. Дамо стислу характеристику визначених принципів. Принцип суворого дотримання законності означає, що всі працівники установ, які виконують кримінальні покарання, а також усі особи, до яких застосовані ці заходи, зобов’язані суворо підпорядковувати свою діяльність і поведінку законам та іншим нормативним актам, що регулюють порядок та умови виконання і відбування кримінальних покарань. Цей принцип законодавчо закріплено у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України. Посадові особи цих установ і органів несуть передбачену законом відповідальність та забезпечення законності у їх діяльності. Сьогодні, коли Україна проголосила наміри будувати правову державу, принцип законності набуває особливого змісту і значення. Суворе дотримання законності є однією з найважливіших умов перетворення України у цивілізовану правову європейську державу. Гуманізм кримінально-виконавчого права полягає насамперед у тому, що його впровадження спрямоване на захист суспільства від злочинних зазіхань. Страждання і певні позбавлення спричиняються незначній меншості (злочинцям) в ім’я інтересів переважної більшості громадян. Гуманність щодо самих засуджених полягає у тому, що: а) кожний засуджений згідно зі своїм правовим статусом продовжує залишатися громадянином держави (ст. 7 КВК України). Досвід минулих років переконує, що недостатньо проголосити будь-які, навіть найгуманніші принципи. Більш важливо їх дотримуватись. Реалізація принципу гуманізму у кримінально-виконавчому праві неможлива сьогодні без орієнтування на загальновизнані міжнародно-правові акти щодо прав і свобод людини, поводження з особами, які відбувають покарання. Україна офіційно підтримала такі міжнародно-правові акти, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, Звід принципів захисту усіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі, Європейські пенітенціарні правила та інші [8]; б) застосовуючи покарання, держава прагне не тільки покарати злочинця, а й запобігти скоєнню ним злочинів у майбутньому, якщо це можливо, переконати його у необхідності законослухняної поведінки, певною мірою виправити його соціальні погляди; в) у процесі виконання покарання засудженому необхідно створювати умови для нормального людського існування (забезпечувати харчуванням, приміщенням для проживання, побутовим та медичним обслуговуванням, можливістю набувати нових знань); г) особам, які звільнені від відбування покарання, надається соціальна та психологічна допомога для їх соціальної адаптації до умов вільного життя. Разом з цим слід зазначити, що дотримання у кримінально-виконавчому праві принципу гуманізму не повинно сприйматися як філантропія, всепрощення. Принцип демократизму у кримінально-виконавчому праві виявляється у практичному виконанні волі громадян держави через свої представницькі органи влади. Демократизм знаходить свій вияв також у тому, що діяльність установ і органів, які виконують покарання, здійснюється під наглядом громадських організацій. Громадськість має можливість брати широку участь у безпосередній роботі, спрямованій на досягнення мети деяких кримінальних покарань (наприклад, виправні роботи). Принцип соціальної справедливості знаходить своє втілення у тому, що при виконанні покарання кожному засудженому має забезпечуватись справедливе ставлення, гарантуватись справжня рівноправність громадян перед законом, судом і іншими правоохоронними органами незалежно від відношення до релігії, національності та інших чинників. Застосування засобів заохочення і стягнення повинно здійснюватись у суворій відповідності з вимогами законів та інших відомчих нормативних актів з урахуванням характеристики особи, поведінки засудженого і переслідувати цілеспрямований виховний вплив на засудженого з метою пристосування його до життя у суспільстві. Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини [9], кожна особа для визначення її прав і обов’язків та для встановлення обґрунтованості висунутого їй кримінального обвинувачення має право на підставі повного рівноправ’я на розгляд гласно і з дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом. У процесі відбування покарання повинна ефективно працювати система зниження терміну залежно від поведінки засудженого, його психологічної і соціальної орієнтації. Вивчення практики застосування покарань з погляду справедливості їх призначення показує, що реалізація принципу соціальної справедливості вимагає вдосконалення, насамперед щодо судової практики. Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбування покарання правоохоронні органи керувались не тільки вимогами законів, але й враховували вимоги загальноприйнятих людських норм поведінки, їх діяльність має бути підпорядкована дотриманню традиційних норм моралі, підкріпленню загальнолюдських цінностей новими гуманними і демократичними правилами, застосуванню і поширенню заохочення як основного засобу виховного впливу, а також невідкладному вирішенню інших проблем. Вказаний принцип знаходить своє вираження також у формуванні в суспільстві свідомої терпимості, неупередженого ставлення до тих, хто відбув покарання, створенні умов для соціальної реабілітації осіб, яких звільнено з місць позбавлення волі. Диференціація та індивідуалізація виконання покарання і реалізації виховно-попереджувальних засобів припускає, по-перше, класифікацію засуджених (розподіл їх на відносно однорідні групи); по-друге, організацію кримінально-виконавчої діяльності з урахуванням особливостей особи засудженого, ступеня тяжкості вчиненого злочину, поведінки в період виконання покарання. Первинну кримінально-правову диференціацію засуджених проводить суд на стадії виголошення вироку, керуючись нормами кримінального закону, у тому числі положеннями Загальної частини КК України. На цій стадії обирається реальна або умовна міра покарання, її вид, вид і строк (міра) позбавлення волі. Подальша класифікація засуджених йде на підставі вже норм кримінально-виконавчого законодавства і здійснюється установами й органами виконання покарання. При виконанні позбавлення волі в першу чергу враховуються вимоги роздільного тримання засуджених залежно від їх соціальних, біологічних якостей (вік, стать, громадянство, стан здоров’я, наявність у засуджених жінок малолітніх дітей тощо). Диференціація (класифікація) засуджених проводиться також у межах однієї установи (переведення на поліпшені умови тримання, система структурних дільниць виправних і виховних колоній, створення локальних профілактичних ділянок і т. ін.). Індивідуалізація виконання (відбування) покарання і застосування інших виховно-запобіжних засобів тісно пов’язана з диференціацією засуджених і також починається при призначенні винній особі конкретного покарання. Норми кримінального, кримінально-процесуального права вказують на необхідність ретельного виявлення індивідуальних обставин, що впливають на призначення винному справедливого і доцільного покарання. Зрозуміло, що правові можливості індивідуалізації досить обмежені. Позначається вплив інших принципів кримінально-виконавчого права (справедливості, законності), мети кримінально-виконавчої діяльності і, перш за все, мети загального попередження злочинів). Не можна не враховувати і обмежених можливостей установ і органів, що виконують покарання (у тому числі способів психодіагностики засуджених, засобів корекції їх поведінки). Але за наявності можливостей вони повинні бути максимально повно реалізовані. Тому цей принцип вимагає від персоналу кримінально-виконавчих установ і органів постійного підвищення рівня професійної психолого-педагогічної підготовки. Поєднання переконання і примусу є характерним для будь-якої галузі діяльності держави. На ньому базуються і норми кримінально-виконавчого права. Кожне з кримінальних покарань – це щонайперше захід державного примусу. Але у процесі його виконання примус може і повинен сполучатися з методами переконання. Співвідношення цих методів може залежати від того, наскільки тяжким є вчинений злочин, а також від особистих якостей засудженого, різновиду покарання, виду установи, де відбувається це покарання, і її режиму, від ступеня криміналізації особи засудженого тощо. До специфічних (галузевих) принципів слід відносити роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і виховних колоніях (ст. 92 КВК України); відбування засудженими всього строку покарання в одній виправній чи виховній колонії (ст. 93 КВК України); зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі під час відбування ними покарання (ст. 100 КВК України); закріплення результатів карально-виховного впливу після відбування засудженим терміну покарання, надання йому соціальної і психологічної допомоги (гл. 24–26 КВК України). Отже, вивчення деяких аспектів загальної проблеми принципів кримінально-виконавчого права дало можливість дійти до таких висновків. У питанні про співвідношення принципів кримінально-виконавчої політики, кримінально-виконавчого права і принципів діяльності установ виконання покарання підтримаємо точку зору В. М. Трубникова [10], який відстоює позицію, що коло основних положень (засад), які варто розглядати як принципи кримінальної, а також кримінально-виконавчої політики, ширше за обсяг положень – принципів кримінального або кримінально-виконавчого права, оскільки до перших належать саме загальні положення. Тому доцільніше розглядати не принципи права, а принципи кримінальної та кримінально-виконавчої політики. Щодо поняття принципів права в літературі є різні точки зору. Але слід звернути увагу на дві обставини. По-перше, як вже підкреслювалося вище, принципи права найбільш яскраво і повно відображають його суть у всьому різноманітті. Основоположні ідеї і уявлення, таким чином, як би виводяться з аналізу змісту існуючих нормативно-правових актів, визначаються ідеї, основні положення, що отримали офіційне закріплення в нормах права. По-друге, уявлення, що склалися в науці про принципи права, сформувалися на основі правозастосовної практики, що значно звужує їх зміст. Принципам права відводиться функція обслуговування потреб правозастосування, потреба тлумачення існуючих кримінально-правових норм. Ці два негативні моменти, що характеризують суть і зміст принципів права, значно звужують їх можливості безпосереднього регулювання суспільних відносин, реального регулювання поведінки їх учасників. Принципи права немов перебувають у закритому вакуумі правотворчості і правозастосування, не стикаються з реальною дійсністю і не реагують на ті зміни, що відбуваються в різних соціальних сферах. Виходить, що функції принципів права, як вони розуміються зараз наукою кримінального права, зводяться лише до регулювання формально-юридичних питань. Не заперечуючи великої значущості втілення принципів права в змісті нормативно-правових актів і їх правозастосуванні, вважаємо, суть і зміст принципів повинні відображати правосвідомість і правовідносини. Вийти за ці межі можна тільки за умови, якщо розглядатимемо: по-перше, не принципи права, а принципи кримінальної політики; і, по-друге, коли принципи політики відображатимуть специфіку і закономірності існуючих у суспільстві правосвідомості і правовідносин. Список літератури:1.Трайнин А. Н. Основные принципы социалистического уголовного права // Советское государство и право. – 1947. – № 10. – С. 63–77; Виттенберг Г. Б. Развитие основных принципов уголовного права в новом Уголовном кодексе РСФСР // Правоведение. – 1962. – № 4. – С. 88–95; Загородников Н. И. Принципы советского уголовного права // Советское государство и право. – 1966. – № 5. – С. 65–74; Фефелов П. А. Понятие и система принципов советского уголовного права. – Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1970. – 144 с.; Келина С. Г., Кудрявцев В. Н. Принципы советского уголовного права. – М.: Наука, 1988. – 176 с. та ін. 2. Коган В. М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия. – М.: Наука, 1983. – 183 с.; Наумов А. В. Применение уголовно-правовых норм (По материалам следственной и прокурорско-судебной практики): Учебное пособие. – Волгоград.: НИ и РИО ВСШ МВД СССР, 1973. – 176 с.; Похмелкин В. В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1990. – 176 с.; Санталов А. И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1982. – 96 с. 3.Коржанський М. Й. Про принципи уголовного права України //Право України. – 1995. – № 11. – С. 69–72. 4. Кригер Г. А., Кузнецова Н. Ф. Проблемы социальной обусловленности уголовного закона //ХХУ съезд КПСС и дальнейшее укрепление социалистической законности. – М., 1977. – С. 120–125; Кригер Г. А. Место принципов советского уголовного права в системе принципов права //Сов. гос. и право. – 1981. – № 2. – С. 102–106. 5.Кримінально-виконавчий кодекс України// Відомості Верховної Ради України.– 2004. – № 3–4. – Ст. 21. 6.Сизая Е. А. Разграничение принципов уголовно-исполнительного права от принципов уголовно-исполнительной политики, целей и задач, функций и иных юридических категорий пенитенциарного законодательства //Уголовно-исполнительная системе: право, экономика, управление. – 2007. – № 2. – С. 20–23. 7. Сперанский И. А. Советское исправительно-трудовое право. – М.: 1983. – С. 19–20; Наташев А. В. Принципы советского исправительно-трудового права. – М., 1978; Трубников В. М., Харченко В. М. Поняття виправно-трудового права. Предмет і система курсу: Конспект лекції. – Х.: УкрЮа, 1994. – 20 с. 8. Права человека. Основные международные документы: Сб. документов. – М.: Межд. отношения, 1989. – С. 106–125; Международная защита прав и свобод человека. – М.: Межд. отношения, 1990. – С. 290–319 та ін. 9.Загальна декларація прав людини. Прийнята резолюцією 217 А (Ш)Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1948 р. // Права людини /Упорядник Ю. К. Качуренко. – К., 1992. 10. Трубников В. М. Принципи кримінально-виконавчого права України //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х., 2001. – № 15. – С. 3–9; Трубников В. М. Про систему принципів кримінально-виконавчої політики України //Від громадянського суспільства – до правової держави. Тези 11 Міжнародної науково-практичної конференції. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 506 с. Надійшла до редколегії 20.05.08 І. В. Саленков |
| Оглавление| |