Про принципи кримінально-виконавчого права україни

Принципи права завжди були серед найбільш досліджуваних проблем у вітчизняній та зарубіжній правничій науці [1]. Причому до принципів кримінального права дослідники звертались аналізуючи інші питання: підстав кримінальної відповідальності, застосування норм кримінального законодавства, призначення покарання тощо [2].

На жаль, сьогодні не можна констатувати, що проблема принципів кримінального права розроблена досконало.

Останній варіант переліку принципів кримінального права в Україні було запропоновано в спеціально присвяченій цьому роботі 1995 р. [3]. За час, що минув, держава отримала Конституцію та нові Криміна­льний і Кримінально-виконавчий кодекси. Безперечно, пріоритети в законодав­чому регулюванні кримінально-правових відносин істотно змінилися. Але нау­ковий світ майже не відреагував на це, не піддав прискіпливому аналізу принци­пові положення кримінального і кримінально-виконавчого права з позицій сис­темного підходу. Тому дуже важливим для науки кри­мінального права видається дослідження його принципів і створення певної їх си­стеми. У свою чергу, пра­воохоронні ор­гани мають своєчасно одержати науково обґрунтовані рекоме­ндації щодо за­стосування норм Загальної частини Кримінального кодексу України (далі – КК) України, які б закріпили прин­ципові поло­ження.

Тому у дослідженні проблеми принципів кримінального права поки що крапку ставити рано. Точки зору і наукові позиції вчених багато в чому розходяться. І перше питання, яке, природно, виникає, чи можуть існувати принципи, властиві тільки кримінальному праву. А якщо такі принципи існують, то в якому співвідношенні вони знаходяться із загальноправовими принципами, а також між собою?

У юридичній літературі, присвяченій аналізу як загальноправових, так і кримінально-правових принципів, частіше за все правові принципи розділя­ються на дві категорії (загальні і спеціальні), або три (загальні, міжгалузеві і галу­зеві) і ін. Вважається, що принципи як основоположні ідеї, засади знаходять своє втілення в інститутах кримінального права як безпосередньо, так і опосе­редковано через міжгалузеві і спеціальні принципи [4]. Виходячи з цього, принципи кримінального права слід ви­зна­чати як зага­льні засади, положення про напрям, характер, підстави і обсяг за­коно­давчого ре­гулювання суспільних відносин, що виникають під час призначення криміналь­них покарань.

У цій статті ми зробимо спробу детальніше зупинитися на принципах кримінально-виконавчого права, оскільки у подальшому будемо розглядати проблеми, пов’язані з вико­нанням та відбуванням покарання у виді позбавлення волі. До того ж, схожі проблеми щодо визначення принципів та їх змісту існують і в криміна­льному, і у кримінально-виконавчому праві.

Норми права реалізуються в практичній діяльності органів виконання покарання. У зв’язку з цим, правові принципи одночасно є і принципами кримінально-виконавчої полі­тики, кримінально-виконавчого права та законодавства, прин­ципами діяльності кримінально-виконавчих установ і які вперше закріплені в чинному криміна­льно-виконавчому законодавстві (ст. 5 Кримінально-вико­навчого кодексу України – далі КВК України) [5]. Серед учених наразі немає єдності в питанні про принципи кримінально-виконавчого права, їх співвідношення з принципами кримінально-виконавчої політики, а та­кож принципами діяльності кримінально-виконавчої системи. Ми ж підтримуємо думку, що відносно принципів кримінально-виконав­чого права кримінально-виконавча політика має визначальне значення, оскільки остання знахо­диться в тісному зв'язку з розвитком суспільних відно­син [6]. Вважаємо, що доцільніше говорити про принципи кримінально-виконав­чої політики, куди повинні ввійти всі принципи криміна­льно-виконавчого права і законодавства, принципи діяльності кримінально-ви­конавчих установ.

Кримінально-виконавчий кодекс України містить спеціальну статтю, в якій закріплені принципи кримінально-виконавчого законодавства, вико­нання і відбування покарань: «Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань грунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального засто­сування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з ви­правним впливом, участі громадськості в передба­чених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань» (ст. 5 КВК України). Як бачимо, тут принципи не підроз­ді­ляються, не класифікуються на загальноправові, міжгалузеві і галузеві, цей перелік не носить системний характер.

У літературі дотепер немає єдності у визначенні критеріїв класифікації, виділенні принципів, що мають юридичне закріплення в одній або декі­ль­кох правових нормах чинного законодавства. Поки тут вельми великий елемент суб’єктивізму і, отже, пропонуються різні варіанти по­єднання цих принципів.

Не претендуючи на вичерпне дослідження даного питання, хотілося б вка­зати на деякі критерії виділення таких принципів: 1) принципи повинні роз­повсю­джуватися на всю правову спільність, для якої вони виділяються; 2) ідеї, по­ло­ження, характерні лише для окремого інституту, не можуть «претенду­вати» на роль галузевого принципу; 3) не можна одні і ті ж ідеї та положення відно­сити до принципів і мети одночасно (наприклад, виправлення і ресоціа­ліза­цію); 4) не можна як основні положення і ідеї змішувати принципи і за­соби політики (сус­пільно корисна праця, соціально-виховна робота і ін.); 5) не можна ідеї, ос­новні положення, властиві одній групі засобів впливу на за­су­дже­них, поширю­вати на інші галузі кримінально-виконавчої політики.            

Традиційним у науці кримінально-виконавчого права є погляд, згідно з яким принципи кримінально-виконавчого права поділяються на три групи: за­гальноправові, міжгалузеві, галузеві [7]. Не вдаючись до дискусії щодо цього питання, висловимо думку, що міжгалузеві принципи поглинаються галузевими, об’єднуються з ними, тому варто говорити про дві групи принципів кримінально-виконавчого права.

На­самперед до них відносять такі принципи: законність, гуманізм, демократизм, поєднання ме­тодів переконання і примусу, диференціація і індивідуалізація виконання покарання, сполучення переконання і примусу. Доцільно, на наш погляд, цей перелік до­повнити принципами соціальної справедливості і моральності.

Дамо стислу характеристику визначених принципів.

Принцип суворого дотримання законності означає, що всі працівники установ, які виконують кримінальні покарання, а та­кож усі особи, до яких за­стосовані ці заходи, зобов’язані суво­ро підпорядковувати свою діяльність і по­ведінку законам та іншим нормативним актам, що регулюють порядок та умови виконання і відбування кримінальних покарань. Цей принцип законо­давчо за­кріплено у ст. 5 Кримінально-виконавчого кодексу України. По­садові особи цих установ і органів несуть передбачену законом відповідальність та забезпе­чення законності у їх діяльності.

Сьогодні, коли Україна проголо­сила наміри будувати правову державу, принцип за­конності набуває особли­вого змісту і значення. Суворе дотри­мання законності є однією з найважливі­ших умов перетворення України у цивілізовану правову європей­ську державу.

Гуманізм кримінально-виконавчого права полягає насамперед у тому, що його впровадження спрямоване на захист суспільства від злочинних зазі­хань. Страждання і певні позбавлення спричиняються незначній меншості (злочин­цям) в ім’я інтересів переважної більшості громадян.

Гуманність щодо самих засуджених полягає у тому, що:

а) кожний засу­д­жений згідно зі своїм правовим статусом продов­жує залишатися грома­дянином держави (ст. 7 КВК України). Досвід минулих років переконує, що недостатньо проголосити будь-які, навіть найгуманніші принципи. Більш ва­жливо їх дотри­муватись.

Реалізація принципу гуманізму у кримінально-виконавчому праві немож­лива сьогодні без орієнтування на загальновизнані міжна­родно-правові акти щодо прав і свобод людини, поводження з особами, які відбувають по­карання. Україна офіційно підтрима­ла такі міжнародно-правові акти, як Міжнародний пакт про грома­дянські і політичні права, Мінімальні стандар­тні правила повод­ження з ув’язненими, Звід принципів захисту усіх осіб, які піддаються за­триманню або ув’язненню у будь-якій формі, Європейські пенітенціарні правила та ін­ші [8];

б) застосовуючи покарання, держава прагне не тільки пока­рати злочи­нця, а й запобігти скоєнню ним злочинів у майбутньому, якщо це можливо, переко­нати його у необхідності законослухняної поведінки, певною мірою виправити його соціальні погляди;

в) у процесі виконання покарання засудженому необхідно створювати умови для нормального людського існування (забезпе­чувати харчуванням, приміщенням для проживання, побутовим та медичним обслуговуванням, мож­ливістю набувати нових знань);

г) особам, які звільнені від відбування покарання, нада­ється соціальна та психологічна допомога для їх соціальної адаптації до умов вільного життя.

Разом з цим слід зазначити, що дотримання у кримінально-виконав­чому праві принципу гуманізму не повинно сприйматися як філантропія, всепро­щення.

Принцип демократизму у кримінально-виконавчому праві виявляється у практичному виконанні волі громадян держави через свої представ­ницькі органи влади. Демократизм знаходить свій вияв також у тому, що діяль­ність установ і органів, які виконують покарання, здійснюється під наглядом громадських організацій. Громадськість має можливість брати широку участь у без­посередній роботі, спрямованій на досягнення мети деяких кримі­нальних пока­рань (наприклад, виправні роботи).

Принцип соціальної справедливості знаходить своє втілення у тому, що при виконанні покарання кожному засудженому має забез­печуватись справе­дливе ставлення, гарантуватись справжня рів­ноправність громадян перед законом, судом і іншими правоохоронними органами незалежно від відно­шення до релі­гії, національ­ності та інших чинників. Застосування засобів за­охочення і стяг­нення повинно здійснюватись у суворій відповідності з вимо­гами законів та ін­ших відомчих нормативних актів з урахуванням характерис­тики особи, поведі­нки засудженого і переслідувати ціле­спрямований вихов­ний вплив на засудже­ного з метою пристосування його до життя у суспільс­тві. Згідно зі ст. 10 Загальної декларації прав людини [9], кожна особа для визначення її прав і обов’язків та для встановлення обґрунтованості висуну­того їй кримінального обвинувачення має право на підставі повного рівно­прав’я на розгляд гласно і з дотриманням усіх вимог справедливості не­залеж­ним і неупередженим судом. У процесі відбування покарання повинна ефективно працювати сис­тема зниження терміну залежно від поведінки засудженого, його психологі­чної і соціальної орієнтації.

Вивчення практики застосування покарань з погляду справедливості їх призначення показує, що реалізація принципу соціальної справедливості вимагає вдосконалення, насамперед щодо судової практики.

Принцип моральності потребує, щоб під час виконання і відбування по­карання правоохоронні органи керувались не тільки ви­могами законів, але й враховували вимоги загальноприйнятих люд­ських норм поведінки, їх діяль­ність має бути підпорядкована до­триманню традиційних норм моралі, під­кріп­ленню загальнолюдських цінностей новими гуманними і демократич­ними пра­вилами, застосу­ванню і поширенню заохочення як основного засобу виховного впли­ву, а також невідкладному вирішенню інших проблем. Вказаний принцип знаходить своє вираження також у формуванні в суспі­льстві свідомої терпимості, неупередженого ставлення до тих, хто відбув покарання, ство­ренні умов для соціальної реабілітації осіб, яких звільнено з місць позбав­лення волі.

Диференціація та індивідуалізація виконання покарання і реалізації вихо­вно-попереджувальних засобів припускає, по-перше, класифікацію засудже­них (розподіл їх на відносно однорідні групи); по-друге, організацію кримі­нально-виконавчої діяльності з урахуванням особливостей особи засудже­ного, ступеня тяжкості вчиненого злочину, поведінки в період виконання покарання.

Первинну кримінально-правову диференціацію засуджених проводить суд на стадії виголошення вироку, керуючись нормами кримінального за­кону, у тому числі положеннями Загальної частини КК України. На цій стадії обирається реальна або умовна міра покарання, її вид, вид і строк (міра) позбавлення волі. Подальша класифікація засуджених йде на підставі вже норм криміна­льно-виконавчого законодавства і здійснюється установами й органами ви­ко­нання покарання. При виконанні позбавлення волі в першу чергу вра­хову­ються ви­моги роздільного тримання засуджених залежно від їх соціаль­них, біо­логіч­них якостей (вік, стать, громадянство, стан здоров’я, наявність у засудже­них жінок малолітніх дітей тощо). Диференціація (класифікація) засуджених проводиться також у межах од­нієї установи (переведення на поліпшені умови тримання, система струк­турних дільниць виправних і виховних колоній, створення локальних профі­лактичних ділянок і т. ін.).

Індивідуалізація виконання (відбування) покарання і застосування ін­ших виховно-запобіжних засобів тісно пов’язана з диференціацією засудже­них і та­кож починається при призначенні винній особі конкретного пока­рання. Норми кримінального, кримінально-процесуального права вказують на необхідність ретельного ви­явлення індивідуальних обставин, що впливають на призна­чення винному справедливого і доцільного покарання.

Зрозуміло, що правові можливості індиві­дуа­лізації досить обмежені. Позначається вплив інших принципів криміна­льно-ви­конавчого права (справедливості, законності), мети кримінально-ви­конавчої ді­яльності і, перш за все, мети загального поперед­ження злочинів). Не можна не враховувати і обмежених можливостей установ і органів, що ви­конують покарання (у тому числі способів психодіагностики засуджених, за­собів корекції їх поведінки). Але за наявності можливостей вони повинні бути максимально повно реалізовані. Тому цей принцип вимагає від персоналу кримі­нально-виконавчих установ і органів постійного підвищення рівня про­фесійної психолого-педагогічної підготовки.

Поєднання переконання і примусу є характерним для будь-якої галузі діяль­ності держави. На ньому базуються і норми кримінально-ви­конавчого права. Кожне з кримінальних покарань – це щонайперше захід держав­ного примусу. Але у процесі його вико­нання примус може і повинен сполу­чатися з методами переконання. Співвідно­шення цих методів може залежати від того, наскільки тяжким є вчинений злочин, а також від осо­бистих якостей засудженого, різновиду по­карання, виду установи, де відбува­ється це покарання, і її режиму, від ступе­ня кримі­налізації особи засудженого тощо.

До специфічних (галузевих) принципів слід відносити розділь­не тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і вихов­них коло­ніях (ст. 92 КВК України); відбування засудженими всього строку покарання в одній виправній чи виховній колонії (ст. 93 КВК України); зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі під час відбування ними по­карання (ст. 100 КВК України); закріплення результатів карально-виховного впливу після відбу­вання засудженим терміну покарання, надання йому соці­альної і психологічної допомоги (гл. 24–26 КВК України).

Отже, вивчення деяких аспектів загальної проблеми принципів кримінально-виконавчого права дало можливість дійти до таких висновків.

У питанні про співвідношення принципів кримінально-виконавчої по­лі­тики, кримінально-виконавчого права і принципів діяльності установ ви­ко­нання покарання підтримаємо точку зору В. М. Трубникова [10], який відстоює позицію, що коло основ­них положень (засад), які варто розгляда­ти як принципи кримінальної, а також кримінально-виконавчої політики, ширше за обсяг поло­жень – принципів кримінального або кримінально-виконав­чого права, оскільки до пер­ших належать саме загальні положення. Тому доцільніше розглядати не принципи права, а принципи кримінальної та кримі­нально-виконавчої політики.     

Щодо поняття принципів права в літературі є різні точки зору. Але слід звернути увагу на дві обставини.

По-перше, як вже підкреслювалося вище, принципи права найбільш яск­раво і повно відображають його суть у всьому різноманітті. Основоположні ідеї і уявлення, та­ким чином, як би виводяться з аналізу змісту існуючих нормативно-правових актів, визначаються ідеї, основні положення, що отримали офіційне закріп­лення в нормах права.

По-друге, уявлення, що склалися в науці про принципи права, сформува­лися на основі правозастосовної практики, що значно звужує їх зміст. Принципам права відводиться функція обслуговування потреб правозастосування, потреба тлумачення існуючих кримінально-правових норм.

Ці два негативні моменти, що характеризують суть і зміст принципів права, значно звужують їх можливості безпосереднього регулювання суспільних відносин, реального регулювання поведінки їх учасників. Принципи права немов перебувають у закритому вакуумі правотворчості і право­застосування, не стикаються з реальною дійсністю і не реагують на ті зміни, що відбуваються в різних соціальних сферах.

Виходить, що функції принципів права, як вони розуміються зараз нау­кою кримінального права, зводяться лише до регулювання формально-юридич­них питань. Не заперечуючи великої значущості втілення принципів права в змісті нормативно-правових актів і їх правозастосуванні, вважаємо, суть і зміст принципів повинні відображати правосвідомість і правовідносини. Вийти за ці межі можна тільки за умови, якщо розглядатимемо: по-перше, не прин­ципи права, а принципи кримінальної політики; і, по-друге, коли принципи по­літики відображатимуть специфіку і закономірності існуючих у суспільстві правосвідомості і правовідносин.

Список літератури:1.Трайнин А. Н. Основные принципы социалистического уголовного права // Советс­кое государство и право. – 1947. – № 10. – С.  63–77; Виттенберг Г.  Б. Развитие осно­вных принципов уголовного права в новом Уголовном кодексе РСФСР // Правоведение. – 1962. – № 4. – С. 88–95; Загородников Н. И. Принципы советского уголовного права // Со­ветское го­сударство и право. – 1966. – № 5. – С. 65–74; Фефелов П. А. Понятие и система принципов со­ветского уголовного права. – Сверд­ловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1970. – 144 с.; Келина С. Г., Кудрявцев В. Н. Принципы советского уголов­ного права. – М.: Наука, 1988. – 176 с. та ін. 2. Коган В. М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия. – М.: Наука, 1983. – 183 с.; Наумов А. В. Применение уголовно-правовых норм (По материалам следст­венной и прокурорско-судебной практики): Учебное пособие. – Волгоград.: НИ и РИО ВСШ МВД СССР, 1973. – 176 с.; Похмелкин В. В. Социальная справедливость и уголовная ответс­твенность. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1990. – 176 с.; Санталов А. И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во Ленинг­радского университета, 1982. – 96 с. 3.Коржанський М. Й. Про принципи уголовного права України //Право України. – 1995. – № 11. – С. 69–72. 4. Кригер Г. А., Кузнецова Н. Ф. Проблемы социальной обусловленности уголовного закона //ХХУ съезд КПСС и дальнейшее укрепление социалистической законности. – М., 1977. – С. 120–125; Кригер Г. А. Место принципов советского уголовного права в системе принципов права //Сов. гос. и право. – 1981. – № 2. – С. 102–106. 5.Кримінально-виконавчий кодекс України// Відомості Верховної Ради України.– 2004. – № 3–4. – Ст. 21. 6.Сизая Е. А. Разграничение принципов уголовно-исполнительного права от принципов уголовно-исполнительной политики, целей и задач, функций и иных юридических категорий пенитенциарного законодательства //Уголовно-исполнительная сис­теме: право, экономика, управление. – 2007. – № 2. – С. 20–23. 7. Сперанский И. А. Советское исправительно-трудовое право. – М.: 1983. – С. 19–20; Наташев А. В. Принципы советского исправительно-трудового права. – М., 1978; Трубников В. М., Харченко В. М. Поняття виправно-трудового права. Предмет і система курсу: Конспект лекції. – Х.: УкрЮа, 1994. – 20 с. 8. Права человека. Основные международные документы: Сб. документов. – М.: Межд. отношения, 1989. – С. 106–125; Международная защита прав и свобод человека. – М.: Межд. отношения, 1990. – С. 290–319 та ін. 9.Загальна декларація прав людини. Прийнята резолюцією 217 А (Ш)Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1948 р. // Права людини /Упорядник Ю. К. Качуренко. – К., 1992. 10. Трубников В. М. Принципи кримінально-виконавчого права України //Вісник Націона­льного університету внутрішніх справ. – Х., 2001. – № 15. – С. 3–9; Трубников В. М. Про систему принципів кримінально-виконавчої політики України //Від громадянсь­кого суспільства – до правової держави. Тези 11 Міжнародної науково-практичної конфере­нції. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 506 с.

Надійшла до редколегії 20.05.08

І. В. Саленков