Право і фольклор: регулятивні норми і форми соціального взаємозв‘язку

У становленні демократичної Української держави особливого значення набуває народна мудрість, яка розглядається як основа культури суспільства. Аналізуючи багатовіковий досвід, фольклор дозволяє діяти, дотримуючись правових норм, і тим самим забезпечує належний їх розвиток і застосування, завдяки чому функціонує суспільство загалом.

З розвитком правовідносин у суспільстві виникає потреба по-новому за допомогою фольклорних норм підходити до вивчення, застосування норм позитивного права. Необхідно формувати нові уявлення про роль позитивного права у суспільстві, його вплив на соціальну сферу та методи його реалізації.

Аспекти порушеноъ проблеми недостатньо досліджені, але частково вони знайшли відображення в працях А. Бичка, С. Грици, К. Жоля, А. Лагунової, О. Литвинова, В. Павлова, С. Сливки, Л. Фуллера, І. Хрючкіної, О. Шабашиної, В. Шаяна та ін. Проте поза сферою вивчення практично залишається питання, яке стосується права і фольклору, також їх вплив на суспільство. Подальшого глибокого вивчення потребують правові аспекти фольклору.

Право розвивається разом із суспільством і є феноменом культури, воно відображає культурно-етнічні особливості правового життя суспільства. Зрозуміти право кожного народу (китайське, японське, мусульманське, німецьке, англійське, українське та ін.) неможливо поза його культурно-історичним розвитком. Оскільки право формує не держава, а суспільство, етнічні особливості народу відображаються у праві. Можна сказати, що право має етнокультурний зміст. Етнокультурний зміст права є відображенням правового менталітету народу, його самобутнього праворозуміння, правової свідомості та правового мислення (правового почуття, правового інтелекту). Менталітет має своє, особливе місце в психологічних та ідеологічних структурах свідомості [1, с. 17].

Давні слов’яни іменували звичай словами «закон», «правда», «право». У правничій сфері термін «правда» означав право. Поширення дії закону як норми обов’язкової поведінки людей під страхом владного примусу призвело до семантичного ототожнення термінів «правда» й «закон» [2, c. 18–19].

Нині термін «право» зрідка ототожнюється з терміном «правда». Акцент на забутих чи невідомих звичаях допоможе усвідомити важливість знання звичаєвого права, яке є найоптимальнішим варіантом наближення до норм природного права.

В основі розуміння звичаєвого права лежить концепція національної культури, яка є результатом фольклорного права. Звичаєве право як джерело позитивного права систематизує, формує сукупність відносин певної нації.

Розглядаючи фольклор як невід'ємну частину соціуму, звернемо увагу на людську свідомість як явище багатогранне, у відповідності з яким проходить трансформація того, що створене людиною. Зміна відбувається в процесі життя людини, тому все, що пов'язане з ним, також змінюється. У зв'язку з цим, народна творчість також є явищем змінним і тому розвивається в процесі життя людини.

Функціонування на етнічній території народу власного національного права є невід’ємною ознакою його свободи і незалежності. Однак будівничі т. зв. «правової» держави в Україні вперто і злочинно ігнорують українське національне право. Натомість нав’язують нам найгірші зразки права чужинецького і всіляко підносять т. зв. «міжнародне право».

Джерелами зліпленої ними потворної правової конструкції є римське право, романо-германське право, юдейське право, але в жодному разі – не українське. Звідси й наші проблеми з українською мовою, освітою, економікою, безпекою, владою, судочинством. Доки не утвердимо в Україні українське національне право – доти будемо поневолені й гноблені чужинцями та їхніми місцевими колаборантами. Але для того, щоб боротися за українське національне право, треба його знати.

Кожен етнос має свою історію зародження, взаємодії, трансформації, мутації й виникнення нових модифікацій. В основі етнокультурної ідентичності – спільне походження, мова, традиції, психологія, своєрідний голос «крові». Вони слугують вихідними підвалинами загальної культури етносу, трансформованими в праві через правове почуття. Правове почуття не має в собі негативного заряду, воно спрямоване на комунікацію й толерантність. Базуючись на комунікативних здібностях людини як виразника культури етносу, правове почуття створює умови для узагальнення конкретних випадків, підведення їх під загальне правило, тобто сприяє формуванню права, закладаючи в нього етнокультурний зміст [1, с. 18].

Культура етносу відображається в народній мудрості, яка акумулюється в різних фольклорних жанрах. Фольклор, своєю чергою, сприяє формуванню позитивного права з урахуванням національних особливостей. Jus vendit, quod usus approbavit право пропонує те, що схвалене звичаєм [3, с. 29], тобто знання народу відображаються в нормах права. Але потрібно зауважити, що не всі правові норми підпорядковані народній мудрості, через що і з'являються прогалини у позитивному праві.

Знання народної мудрості забезпечують повноцінний розвиток і функціонування суспільства, всебічний розвиток права та розвиток людини зокрема. Не підтримуючи природних процесів, людина тим самим нівелює власну життєздатність і можливість забезпечити належні умови життя для наступних поколінь. Лише почуття відповідальності сприяє тому, що людина піклується про нащадків, яке розвивається завдяки знанням народної мудрості.

Народна творчість формує так зване народне право – своєрідне відображення сукупності природних норм, які є регулятором поведінки людини, тобто контролюючим органом. Регулювання людської поведінки народним правом здійснюється двома способами: зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній спосіб передбачає дію офіційних і неофіційних приписів, які мають певні ознаки, функції, санкції. Звідси й початок утворення державного права як різновиду народного. Внутрішній спосіб формує правові почуття, позитивні емоції, правдиве сприйняття світу, духовно-моральні запити тощо. Саме ці внутрішні аспекти імпровізує народна творчість і створює підґрунтя для формування моральних, а згодом правових норм.

Фольклор є особливим видом народної творчості, який полягає у правдивих або вигаданих творах (усних чи писемних), скерованих на правове виховання, повчання і навчання.

Правове виховання передбачає вплив позитивних норм на поведінку людини та профілактику відхилення від них. Це виховання не завжди є ефективним, тому що далеко недосконале та й мало що робиться для його удосконалення в бік виховання людини, а не її знівечення.

Правове навчання – це навички, знання, наближені до законів природного права, які дають змогу регулювати і змінювати запроваджені норми позитивного права, пристосовуючи їх до природних норм.

Українські народні приказки, прислів'я є надзвичайно важливим і цікавим джерелом для пізнання і вивчення правосвідомості українського народу, тобто погляду народу на основні принципи права. Народні приказки з правничим змістом є висловом народної правосвідомості, і з цього погляду вивчення й вияснення необхідно для пізнання й вивчення правового світогляду народу [4, с. 2].

Необхідно сформувати людину як особистість, з усвідомленими життєвими пріоритетами, щоб вона не порушувала зв’язок з природою. Знання і виконання фольклорних норм наближають людину до природного права, що становить основу для життєвого орієнтира людини. Природне право спирається на сутнісне (абстрактне, загальне) у житті людини. Порушення цього призводить до вирішення правових проблем неправовими засобами, що є, по-перше, помилкою логічного характеру, по-друге, показником низького рівня розвитку суспільства (навіть, якщо у ньому декларуються принципи найвищого правового, як правило, природно-правового ґатунку). Природне право потребує постійного напруження волі й роботи думки, абстрактність дає можливість вибору, вчинку, моральної відповідальності, оскільки спирається на найкращі культурні досягнення творчого характеру, а значить може визначити шлях охорони й рятування людства від тієї загрози, неусвідомлення якої може поставити людство у загальний звичайний ряд усього іншого на цьому світі, що має кінець існування [5, c. 137].

Науковий підхід до дослідження народної творчості допомагає їй бути незалежною з точки зору як науки, хоча ця незалежність має власний шлях розвитку. Народна творчість, зокрема фольклор, допомагає регулювати норми поведінки, культури і самобутності суспільства. Онтологія творчості висвітлює вчення про буття, принципи буття, його структуру і закономірності. Вона містить у собі ракурс буття, який означає незалежне від свідомості існування об'єктивного світу, матерії, природи, а в суспільстві – процесу матеріального життя людей.

Народний світогляд і життєва філософія, висловлені в прислів'ях, приказках та інших жанрах українського фольклору є незамінним науковим надбанням людини, яким необхідно користуватися на її благо.

Вчинок людини є результатом її думки, тобто людина повинна навчитися думати на рівні високих моральних цінностей. Народне надбання – фольклор повинен бути постійно у свідомості, в душі кожної людини. Навчаючи контролювати думки, він дасть змогу бути впевненими і в будь-якій ситуації не втрачати здорового глузду. Поведінка людини залежить, насамперед, від її думок, які стають словами, вчинками, звичками, характером, що визначає долю людини.

Право розвивається разом із суспільством і є феноменом культури, воно відображає культурно-етнічні особливості правового життя суспільства. Зрозуміти право кожного народу неможливо поза його культурно-історичним розвитком. Оскільки право формує не держава, а суспільство, етнічні особливості народу відображаються в праві. Можна сказати, що право має етнокультурний зміст [1, с. 17].

Різножанровий простір фольклору навчає не забувати головну істину – творцем мудрості є людина. Фольклор спрямований на неповторення помилок, які допускалися упродовж життя і регулюється властивістю природного права – наставляти на шлях істини і зміцнювати зв'язок людини з природою. Особливістю є те, що поведінка повинна відповідати нормам природного права, які є її регулятором. Для досягнення поставленої мети потрібно створити необхідний ґрунт, тобто умови, які в процесі розвитку будуть набувати очікуваного результату. Людина перебуваючи в сприятливій обстановці матиме такий світогляд, який сприяє належному розвитку позитивного права в межах природного і контролюється останнім.

Кожна людина є частинкою Всесвіту, і зміна ситуації починається з самої людини. Несвоєчасне підпорядкування законам природи тягне за собою наслідки, які призводять до порушення діяльності своєрідного годинникового механізму, тобто механізму природи. Залежність людини від природи є постійною і неупередженою властивістю будови життя, приналежністю до її сталих процесів.

Людина має вибір вчиняти відповідно до природних норм чи не дотримуватися їх. Останнє тягне за собою своєрідний ланцюг зворотної дії, тобто вибір впливає безпосередньо на ту людину, яка його робить. Отже, людина повинна усвідомлювати, наскільки важливим є вибір вчиняти ті чи інші дії. Розуміння наслідків дасть їй змогу зробити правильний вибір відповідно до норм природного права та справедливості.

Отже, щоб людина здатна була втілити природне право в процесі життя, їй необхідно актуалізувати справедливість, яка забезпечує виконання норм природного права і можливість протиставлення позитивних та негативних норм. Бачення позитивних і негативних норм, вміння їх розрізняти є метою дослідження фольклору, який наближує людину до удосконалення позитивного права щодо природних норм. Народна мудрість є найкращим помічником, фундаментальною базою для досягнення вище вказаної мети.

Позитивне право регулює поведінку людини і санкціонує її у випадку невідповідності його нормам. Недотримання законів природного права тягне за собою застосування санкцій до людини, яка не підкоряється цим законам і відповідно створює негативне позитивне право, звідси й кажуть: «всяк правду знає, та не всяк про неї дбає» [3, с. 87], тому й небхідно досягнути максимального дотримання людиною, насамперед, норм природного права, тому що за їх порушення санкції настають у всіх випадках без винятків, а порушуючи норми позитивного права досить часто бувають прогалини: «в нас таке право: без свідків побив, то й пропало» [3, с. 87].

У суспільстві продовжує поглиблюватися криза духовно-моральних цінностей. Майнова диференціація, яка різко підсилилася, необхідність виживати і боротися за елементарний рівень існування створили передумови для стихійного формування «нової» системи цінностей, в основі яких філософія грубого прагматизму і егоїзму, перекрученого індивідуалізму. У результаті склалася ситуація моральної уседозволеності, коли правий той, у кого більше прав, хто сильніший, хитріший, більш меткий; коли жити «краще» тому, у кого обмаль моральних принципів.

Таким чином, можна зробити висновок, що подальше поглиблення кризи буде мати ще більш руйнівний вплив на ціннісний світ нинішнього і прийдешнього поколінь. Сучасне покоління молоді у більшості своїй характеризується як маргінальне, що не засвоїло цінностей «старого» світу, але й не має змоги сприйняти всерйоз цінності світу «нового». Звідси суперечливість ціннісного світу і поведінки як групової, так і індивідуальної, строкатість світоглядних та політичних установок, організацій і течій, непримиренність у поглядах, нездатність до компромісу і згоди. У цілому аналіз ціннісного світу молоді дає підстави вважати, що її деяка частина вже пройшла нижчу критичну позначку шокової стадії, стан розчарування, розгубленості, безвір’я.

Дослідження нових аспектів моральної чи соціальної культур суспільства дає змогу формувати правові норми, які допомагають виробити стійкі позиції у свідомості народу, який своєю чергою створює фольклор. Порівняння нової й традиційної культур покаже, що злиття їхнього позитивного начала сприятиме створенню якісного продукту, який ввійде у життя людини одним із найбільших її досягнень і стане культурою майбутнього.

Фольклор має свою базу моральних принципів: принцип колегіальності, принцип народного визнання, принцип єдності, принцип налаштовування на хвилю радості. Принцип колегіальності означає запровадження норм, що випливають з певного кола, тобто вони складаються з урахуванням не однієї думки, а думок суспільства, яке має спільні погляди чи інтереси. Принцип народного визнання знаходить свій вияв у підлеглості даного інституту народній думці. Народ створює дані норми беручи їх зі свого способу життя, тому вони започатковані завдяки його загальному погодженню. Принцип єдності має значення для введення в обіг фольклорних норм. Він діє завдяки внутрішній згуртованості певного суспільства, що справляє позитивний вплив на фольклор. Принцип налаштування на хвилю радості полягає в тому, що діяльність в такому напрямку несе в собі піднесений настрій, а результат цієї діяльності задовільняє частину духовних потреб людини.

Для підтримання гармонії в правосвідомості людини потрібно дати їй змогу засвоїти фольклор як необхідний елемент у розвитку людини. Право і моральні норми можуть існувати окремо або взаємопов’язуватися. Фольклор не лише позитивно впливає на право, а й безпосередньо з ним пов’язаний. Такий взаємозв’язок пробуджує в людині прагнення до справедливості. Право часто створюється із порушенням згаданих вище норм. Людина має усвідомлювати увесь спектр вчинків, які призведуть до настання відповідних наслідків, які вона викличе власними діями. Для розуміння людиною вагомості дій, вона має володіти знаннями, які розвивають почуття відповідальності, зокрема, користуватися фольклорними надбаннями, які допомагають створювати належне законодавство.

Знання народної мудрості забезпечують повноцінний розвиток і функціонування суспільства, всебічний розвиток права та розвиток людини зокрема. Не підтримуючи природних процесів, людина тим самим нівелює власну життєздатність і можливість забезпечити належні умови життя для наступних поколінь.

Список літератури: 1. Скакун О. Етнокультурний зміст права // Часопис Київського університету права. – К., 2004. – № 4. – С. 17–24. 2. Івановська О. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект: Навч. посібн. – К.: УВПК ЕксОб , 2002. – 264 с. 3. Права людини і громадянина в афоризмах та прислів'ях: Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія ІІ. Коментарі прав і законодавства. Вип. 2 / Редкол.: П. М. Рабінович та ін. – К.: Атіка, 2001. – 112 с. 4. Яковлів А. Українські народні приказки і звичаєве право // Життя і право. – Львів, 1935. – Ч. 1. (32). – С. 1–10. 5. Литвинов О. М. Право як феномен культури: метафізичні основи природного права // Методологічні проблеми правової науки. Матеріали міжнародної наукової конференції. Харків, 13-14 грудня 2002 р. / Упорядники М. І. Панов, Ю. М. Грошевий. – Х.: Право, 2003. – С. 136–138.

Надійшла до редколегії 01.08.08

Рецензії

Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні: Монографія. – Х.: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. – 446с.

Сучасний етап розвитку знань про систему протидії злочинності характеризується не лише кількісним зростанням відповідних досліджень, але й якісним їх удосконаленням за рахунок застосування широкого арсеналу пізнавальних методів інших наук. Цей процес є закономірним. В його основі лежить усвідомлення й розуміння того факту, що ефективність протидії злочинності, особливо з системними її проявами, значною мірою залежить від ступеня розробки організаційних питань та управлінських проблем, без яких справжня оптимізація базової діяльності просто неможлива.

Таким чином, проблема, яку підняв О. М. Литвинов є дійсно актуальною в сучасних умовах розвитку як наукової думки, так і українського суспільства та держави. Наукова новизна дослідження не викликає сумнівів, оскільки це одне з перших в Україні комплексне дослідження даного явища.

Наукове дослідження виконане на високому професійному рівні, тема досліджена досить повно. Автор показав глибокі знання по темі, вміння самостійно узагальнювати і аналізувати нормативні матеріали, спеціальну літературу, робити правильні, науково-обґрунтовані висновки, формулювати визначення правових понять і пропозицій по вдосконаленню законодавства.

Положення, висновки та рекомендації, які містяться у монографії, достатньою мірою науково обґрунтовані. Методологія дослідження проблем функціонування соціально-правового механізму протидії злочинності в Україні обрана автором з урахуванням специфіки поставленої мети, а також об'єкта й предмета дослідження, до того ж він керується широким арсеналом пізнавальних методів.

Не викликає сумнівів обґрунтована автором ідея щодо необхідності ввести в науковий обіг категорію «соціально-правовий механізм діяльності». Адже це поняття дозволяє з нових позицій, відмінних від традиційних системно-структурних досліджень, проаналізувати, встановити та визначити сукупність синергетичних зв'язків між окремими елементами й компонентами протидії злочинності, тим самим проклавши своєрідний місток між базовою діяльністю та відповідними функціями, методами заходами кримінологічного впливу, а також (і це – головне) оцінкою ефективності функціонування названої системи в цілому та за окремими напрямками.

Певний науковий інтерес становлять думки й пропозиції автора, зокрема щодо: системного й комплексного характеру протидії злочинності, обумовленого існуванням розгалуженої сукупності зв'язків та відносин між елементами, які постійно видозмінюються та комбінуються; системи заходів різного характеру, які на думку автора повинні якісно вплинути на тенденції трансформації середовища функціонування соціально-правового механізму протидії злочинності; класифікації загальних та спеціальних методів протидії злочинності; нової наукової парадигми законопроекту «Про профілактику злочинів», його концептуальних положень, юридичних засобів нормотворення; принципової можливості інтегрування структур віктимологічної та спеціально-кримінологічної профілактики в рамках соціально-правового механізму, що розглядається, тощо.

На користь достовірності основних положень монографії О. М. Литвинова свідчить: по-перше, значна кількість проаналізованих ним чинних законодавчих та інших нормативних актів; по-друге, репрезентативна статистична база, покладена в основу обґрунтування окремих висновків; по-третє, результати самостійних аналітичних викладів, якими підтверджуються зроблені узагальнення; по-четверте, список використаних джерел, який налічує 480 найменувань робіт у галузі філософії, соціології, психології, кримінології, криміналістики, кримінального процесу, кримінального права і теорії оперативно-розшукової діяльності.

Викладені в монографії висновки та пропозиції доцільно використовувати: в науково-дослідній роботі для подальшого дослідження проблем протидії злочинності в Україні; у правотворчості при підготовці змін і доповнень до законів і підзаконних нормативно-правових актів; у навчальному процесі в юридичних вищих навчальних закладах при викладенні навчальної дисципліни «Кримінологія», при розробці науково-практичних посібників і методичних рекомендацій, а також в науковій роботі студентів, слухачів, курсантів, викладачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів.

Загалом монографія О. М. Литвинова «Соціально-правовий механізм протидії злочинності в Україні» є грунтовним науковим дослідженням, і безперечно збагатило юридичну науку.

М. І. Іншин, д-р юрид. наук, професор

Марцеляк О. В. Вибори народних депутатів України: історія, теорія, практика: Навчальний посібник. – Х.: «Прометей-Прес», 2008. – 636 с.

Хоча автор класифікував свою роботу як навчальний посібник, – все ж вона не вписується у тривіальні рамки звичайного навчального видання. Вимогливий читач відразу відчує тут високий теоретичний рівень, глибокі узагальнення, які грунтуються на власних дослідженнях автора та новітніх досягненнях сучасної юридичної науки.

Перевага цієї роботи також у тому, що теоретичний матеріал вдало поєднано із історичною та сучасною практикою. Слід відзначити дуже вдало продуману структуру роботи, яка дає змогу розкрити найголовніші аспекти теми.

Навчальний посібник логічно починається з поняття та видів виборчих систем, де значне місце приділяється виборчій системі України, її сучасному стану та шляхам оптимізації (підрозділ 1.3., с. 77–94).

Цікавою видається аргументація автора про частку пропорційної виборчої системи при виборах народних депутатів України. О. Марцеляк вважає, що ця система потребує деякого удосконалення, зокрема, врахування «а) географічного представництва, коли кожна адміністративно-територіальна одиниця буде представлена своїм депутатом, обраним у цьому регіоні і підзвітним своїм виборцям; б) структурованого представництва, коли представницький орган являтиме собою дзеркальне відображення українського суспільства...; в) ... відображатиме партійну політичну ситуацію в країні через представництво не лише політичних партій, а й незалежних кандидатів». (с. 87). З цими пропозиціями важко не погодитись, оскільки хоча запровадження пропорційної виборчої системи в Україні не суперечить загальноприйнятим світовим стандартам, вона вже продемонструвала свої недоліки в умовах України.

Все ж найбільший інтерес для нас особисто становить друга глава посібника «Еволюція виборчого законодавства України з формування вищих представницьких органів», оскільки інститут виборів має достатньо глибокі історичні корені на українських землях. Автор досить детально розглядає процес виборів до вищих представницьких органів у часи перебування України у складі Австрійської та Російської імперій. Зокрема, автор вірно зазначає, що «новелою виборчого законодавства Росії 1917 р. було запровадження в країні засад пропорційної виборчої системи» (с. 114). Це виявлялося в голосуванні виборів не за конкретного претендента, а за кандидатів, представлених списком. Разом з тим демократизм цього Закону виявлявся і в тому, що воно враховувало низький освітній рівень населення ряду регіонів країни (фактично їх неграмотність). Тому у ряді віддалених від центру виборчих округів використовується поєднання пропорційної та мажоритарної виборчих систем. Тому О. Марцеляк погоджується з думкою Ю. Дмитрієва та В. Ісраеляна – авторів книги «Избирательное право и процесс в Российской Федерации» (2004 р.) про те, що Положення про вибори до Установчих зборів 1917 р. було найдемократичнішим серед усіх країн того часу (с. 117).

У навчальному посібнику автор приділяє певну увагу утворенню та діяльності Української Центральної Ради. Та, на жаль, автор обійшов своєю увагою дискусійне питання про те, яким же органом влади була Центральна Рада? Чи це був парламент, чи предпарламент, чи просто громадсько-політична організація, які владні функції вона мала?

Помітний науковий та практичний інтерес становлять висновки та узагальнення автора, присвячені формуванню вищих радянських представницьких органів України. Автор справедливо наголошує, що перше виборче законодавство радянської України, незважаючи на те, що воно позбавляло виборчого права певні категорії населення, водночас містило низку досить демократичних норм. Це, по-перше, скасування майнового цензу, по-друге, запровадження рівних виборчих прав для чоловіків і жінок, по-третє, зниження вікового цензу до 18 років; по-четверте, наділення виборчим правом іноземців, які належали до робітників та трудового селянства (с. 139). Слід відзначити, що цей приклад об`єктивного аналізу сутності історико-правових процесів є типовим для даної роботи і свідчить про високий рівень теоретичних узагальнень автора. Йому вдалося уникнути тепер уже традиційно стандартного, спрощеного підходу до оцінок подій та явищ радянської доби.      

Систематичні звернення до документів дозволили О. Марце­ляку зробити важливі спостереження, показати взаємодію багатьох факторів, які впливали на еволюцію виборчого законодавства України. Автор опрацював велику кількість наукових праць та джерел. Це дало можливість достатньо повно проаналізувати виборчий процес та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що стосуються процесу виборів народних депутатів, питання відповідальності за порушення виборчого законодавства України. Виділяються своєю конкретністю практичні рекомендації, сформульовані автором, стосовно удосконалення вітчизняного виборчого законодавства.

Про нову, цікаву та корисну книгу прийнято говорити: «Її треба на книжкову полицю». Але у цьому стандартному виразі є маленький негативний нюанс: на книжкову полицю – значить – до сховища, від очей. Що стосується рецензованої роботи доктора юридичних наук Олега Марцеляка – то її можна рекомендувати не лише «на книжкову полицю», але й як настільну книгу.

Володимир Греченко, д-р іст..наук.

На книжкову полицю

Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / Авер’янов В. Б., Дерець В. А., Школик А. М. та ін.; За заг. ред. Авер’янова В. Б. – К.: Юстініан, 2007. – 288 с.

З 1998 р. в Україні офіційно розпочато адміністративну реформу, основними завданнями якої було визначено формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і місцевому рівнях управління; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг тощо. Вагоме місце у розв’язанні названих завдань відводиться науці адміністративного права, представники якої повинні на теоретичному рівні сконструювати та належним чином обґрунтувати ті концепції, які згодом мають отримати нормативне закріплення.

У зв’язку з цим неабиякий інтерес як для науково-теоретичного обґрунтування адміністративної реформи, так і для практики функціонування державного управління представляє колективна праця вчених-правознавців, виконана під керівництвом відомого вченого у галузі адміністративного права та державного управління В. Б. Авер’янова.

Цікавість зазначеної роботи полягає у тому, що авторам вдалося поєднати у її змісті надзвичайно важливі, для будь-якого дослідження підходи, пов’язані із аналізом і синтезом у межах однієї праці як сучасних зарубіжних розробок у галузі управлінської діяльності та її нормативного забезпечення, так і передових вітчизняних концепцій. Результатом такого підходу стало наповнення видання главами, присвяченими вивченню сучасних європейських концепцій державного управління; організації державного управління в європейських країнах; адміністративного права зарубіжних країн, а також його принципів. Крім цього, автори приділили значну увагу також і детальному дослідженню сучасного стану та тенденцій розвитку вітчизняного державного управління, розглянувши зміст та різновиди управлінських відносин у системі органів виконавчої влади; діяльність з надання адміністративних послуг; проблеми та перспективи розвитку процедурного забезпечення державного управління. Не обійшли увагою вчені і концептуальні засади реформування українського адміністративного права, зосередившись на висвітленні «людиноцентристської спрямованості нової доктрини адміністративного права»; перспектив оновлення предмета та методу адміністративно-правового регулювання; можливості систематизації адміністративного законодавства; проблем становлення в Україні адміністративного судочинства. На завершення роботи читачам запропоновано ряд цікавих з наукового та практичного боку додатків.

Аналіз зазначеного видання дозволяє зробити висновок про його і системний характер, який виявився у наповненні останнього комплексом питань, пов’язаних між собою однією проблематикою – адміністративно-правового забезпечення реформування вітчизняного державного управління.

У зв’язку з цим, можна бути впевненим, що названа праця представлятиме інтерес для широкого кола читачів, починаючи від курсантів та студентів, які опановують дисципліни адміністративно-правового блоку, та закінчуючи науковцями та практичними працівниками органів державної влади та місцевого самоврядування.

Мельник Р. С., канд. юрид. наук