Організація інституту військового духовенства армії української народної республіки

Проблема зародження, організації та діяльності капеланів в українських військових формаціях першої половини XX ст. є найменш дослідженою у вітчизняній науці. Це було зумовлено насамперед тим, що впродовж десятиліть радянська історіографія розглядала всі державні утворення в Україні періоду національно-визвольних змагань за незалежність 1917–1920 рр. та їх збройні сили як «буржуазно-націоналістичні» та «антинародні». Водночас військове духовенство розглядалося з позиції державно-церковних відносин, які визначалися комуністичною ідеологією радянського режиму, власне, як і всі священнослужителі, «реакційним» класом. Отже, в радянській історіографії, яка була слугою тоталітарної системи, склалося дві характерні тенденції щодо даної проблеми: повне ігнорування або брутальна фальсифікація.

Досліджувана проблема має не лише науково-пізнавальний інтерес, але й практичну значимість, коли йдеться про використання набутого досвіду в процесах реформування Збройних Сил України на сучасному етапі. Вартий уваги насамперед такий її аспект, як співвідношення християнських моральних цінностей з обов’язками, які покладаються на воїна, зобов’язаного силовими методами відстоювати суверенітет своєї країни, її національні інтереси.

Проблема історії військового духовенства українських збройних формацій привертає увагу ще й тому, що, незважаючи на значну активізацію досліджень із даної теми в сучасній Україні, досі не створено цілісної картини функціонування капеланства армій національних державних утворень ХХ ст.

У добу незалежності України з’явилися наукові праці: В. Голубка, В. Довбні, А. Кентія, М. Кравчука, В. Кондратюка, В. Литвина, Ю. Павленка, О. Реєнта, І. Срібняка, Я. Тинченка, Б. Якимовича, які відтворюють невідомі сторінки нашої минувшини. Але, досліджуючи військове будівництво та діяльність збройних сил, сучасні історики залишають поза межами аналізу організацію, структуру, форми і методи діяльності військового духовенства. І лише в останні роки з’явилися наукові праці, присвячені організації та діяльності військових священиків. Так, окремі аспекти проблеми інституту військового духовенства в арміях УНР і Гетьманату висвітлюють Б. Андрусишин, В. Борщевич, В. Марчук, В. Ульяновський, В. Футулуйчук.

Значний внесок у дослідження окремих аспектів проблеми зробили історики діаспори. Серед наукових праць, присвячених організації та діяльності служби капеланів в українських військових формаціях першої половини ХХ ст., відзначимо історико-мемуарні нариси отців П. Пащевського, П. Білона, публікації перемиського дослідника О. Колянчука, а також студії діаспорних істориків В. Вериги, Р. Колісника, отців І. Нагаєвського, М. Небелюка, П. Содоля.

Визначний історіограф доби визвольних змагань Л.Шанковський постійно підкреслював велику наукову вартість архівних документів для дослідження літопису Українського війська. Найбільшу цінність становлять документи фондів Міністерства ісповідань УНР, вищих органів влади та військових міністерств державних утворень в Україні у 1917–1919 рр. – Центральної Ради, Гетьманату, УНР. Щоправда, дуже мало архівних документів присвячено конкретній діяльності капеланів.

У ході антигетьманського повстання у листопаді-грудні 1918 р. відбулося бурхливе зростання українського війська Директорії. Зусиллями Головного Отамана С. Петлюри й талановитих, відданих українській справі воєначальників Є. Коновальця О. Осецького, М. Юнаківа, П. Єрошевича, В. Петріва, М. Капус­тянського, М. Омеляновича-Павленка та інших у ході другої українсько-більшовицької війни 1919 р. були створені цілком боєздатні Запорізький корпус, Осадний корпус Січових Стрільців, кілька піших дивізій.

Керівництво Української Народної Республіки (УНР) зробило певні висновки з досвіду попереднього військового будівництва за часів Центральної Ради, відтак намагалося враховувати фактор військового духовенства у процесі піднесення морально-бойового стану війська. В одному з перших законів про автокефалію Української Православної Церкви від 1 січня 1919 р. зазначалося, що Головний священик Армії УНР входить до складу Українського Церковного Синоду. Для забезпечення релігійно-духовних потреб особового складу збройних сил у січні 1919 р. створено Головну управу військового духовенства, що була частиною Генерального штабу Армії УНР, яка взяла на облік близько 30 капеланів військових частин і наказом від 15 січня 1919 р. оголосила їх на службі в армії. За статусом і правами військові священики були прирівняні до старшин у званні підполковника й отримували відповідне матеріальне забезпечення. Звичайно, всі вони були православного віросповідання [1, с. 149]. Зауважимо, що в корпусі Січових Стрільців Є. Коновальця, який майже наполовину складався з галицьких греко-католиків, при штабі було впроваджено представників православної та греко-католицької Церков. Діяльністю православних капеланів керував протоієрей О. Маричев, а греко-католицьких – отець С. Гребенюк. Представники різних течій християнства тісно співпрацювали заради спільної мети – укріплення морально-бойового стану вояків корпусу, який, до речі, був найбільш боєздатною формацією Армії УНР [2, с. 115].

Слід відзначити, що вже в грудні 1918 р. відразу ж по вступі Армії УНР до Києва і приходу Директорії до влади в Україні було впроваджено інституцію військового духовенства й наказом Головного Отамана призначено Головним священиком українського війська отця Антонія Матеюка. Це був досвідчений релігійний діяч, який отримав духовну освіту в Холмській духовній семінарії й душпастирував на батьківщині. Він близько сприйняв ідеї Української революції 1917 р., представляв Холмщину й Підляшшя в Центральній Раді, будучи військовим священиком 248-го запасного полку, який дислокувався в Києві. З 1917 р., коли розпочалася перша українсько-більшовицька війна, о. Антоній став капеланом Запорізького загону генерала К. Прісовського, який боронив Київ, відступав до Житомира й повернувся в столицю навесні 1918 р. За Директорії військовий священик був обраний до складу Українського Священного Синоду, брав активну участь у становленні національної Церкви та розбудови структури армійського духовенства. У листопаді 1919 р. його, хворого на тиф, захопили в полон у Жмеринці денікінці і розстріляли [3, с. 206].

Зусиллями Духовної управи під керівництвом отця А. Матеюка військові частини укомплектовувалися капеланами, хоча нерідко командири самостійно запрошували на службу місцевих священиків. Слід визнати, що в умовах безперервних бойових дій проти більшовицьких, денікінських та польських військ інституція капеланів Армії УНР не набула чітких організаційних форм, як це було, зокрема, в Галицькій армії або російській, де кожний полк мав військового священика. Полкових капеланів у армії майже не було. Щоправда, всі дивізії були ними укомплектовані. Зокрема, дивізійними священиками були: 1-ї Запорізької – о. А. Волкович, 2-ї Волинської – о. В. Сукачів, 3-ї Залізної – о. П. П’ятаченко, 4-ї Київської – М. Маринич, П. Мельник, 5-ї Херсонської – о. М. Раїнський, 6-ї Січової – о. П. Білон, о. П. Табінський, Окремої кінної – о. М. Обертович.

Відсутність законодавчих правових актів щодо організації служби військового духовенства негативно відбивалося на її діяльності, що серйозно непокоїло досвідчених капеланів. Про це свідчить архівний документ – лист дивізійного священика о. Василя Сукачіва до Міністра ісповідань уряду УНР, у якому він наголошував: «Необхідно, щоб авторитет панотців мав підставу і в законних установах – себто – в штатах. Між тим, на превеликий жаль, становище військового панотця дуже мало з’ясовано. Військові штати передбачають всіх панотців без розділу як тілько куренних, а послідній окремий наказ підрозділяє весь склад панотців: на головного і «решту» і тільки, без розділу на дивізійних, бригадних та інших. Не береться до уваги ні сан, ні довголітня служба – всі приравнені по посаді до підполковника. Необхідно виробити досить обосновані штати духовенства, його управління, докладно визначити обов’язки кожної ступені управління, його підлеглість в праці і службовий зв’язок одного з другим, щоб взагалі управління собою виявляло гарно налагоджений апарат, де все між собою зв’язано і одно другому допомога. За зразок можна взяти штати військового духовенства за старі часи» [4, Оп. 2, спр. 110, арк. 21].

Варто зауважити, що недоліки в організації служби військового духовенства були здебільшого результатом об’єктивних обставин, насамперед, безперервних бойових дій Армії УНР на кількох фронтах. Особливо складна ситуація утворилася восени 1919 р., коли Армыю притиснули до західних кордонів держави. Саме тоді Міністерство ісповідань УНР очолив відомий український релігійний і громадський діяч, перший ректор Кам'янець-Подільського університету та міністр освіти в уряді УНР, уродженець Київщини Іван Огієнко.

Армійське духовенство взяло активну участь в акції прийняття присяги оновленого тексту, яку давали уряд та Армія УНР. Цією акцією демонструвалася вірність державного апарату і війська народові України в боротьбі на захист Вітчизни. Урочиста акція супроводжувалася Службою Божою, церковними піснями в присутності керівництва держави й справила глибоке враження на вояків. Після смерті отця А. Матеюка, Головну управу військового духовенства Армії УНР у листопаді 1919 р. очолив Протопресвітер о. Павло Пащевський. Саме в ті дні наприкінці листопада – на початку грудня армія опинилася в оточенні поблизу Любара під загрозою повного знищення або інтернування в Польщі. Зібравшись ыз силами, її частини під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка прорвали фронт і здійснили героїчний рейд по тилах більшовицьких і денікінських військ ыз 6 грудня до 6 травня 1920 р., який увійшов у історію визвольної війни українського народу як Перший Зимовий похід. Серед його учасників були й капелани, які духовно і морально підтримували українських вояків.

Під час Зимового походу, який проліг по землях південних і центральних губерній України, капелани діяли безпосередньо у військових частинах, а протопресвітер П. Пащевський пересувався зі штабом Запорізької дивізії, який виконував функції штабу армії. Слід відзначити, що військові священики надавали широку духовну опіку місцевому селянству, яке через війну часто залишалося без священиків. Наявність в українському війську православних священиків справляла велике враження на місцеве населення Херсонщини, Єлисаветградщини, Катеринославщини, Черкащини, Київщини, де довелося перебувати Армії УНР.

Діяльність капеланів своєї армії високо оцінював її командувач генерал М. Омелянович-Павленко, який у книзі про Зимовий похід писав: «Присутність у війську українському священиків і щире виконання релігійних потреб також дуже імпонувало селянським масам; можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналося в загальній журбі про долю Рідного Краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село – всі жінки загалом клопоталися, щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнилася козацька й селянська думка – прокльони й заклики до помсти змішувалися з салютаційними сальвами та співом гимну «Ще не вмерла Україна» [5, с. 278].

Після повернення Армії УНР із Зимового походу, у м. Ямполі її огляд здійснив особисто Головний Отаман С. Петлюра. Було проведено урочистий молебень, парад військ та виступ Головного Отамана, який щиро подякував козакам, старшинам і військовим священикам за здійснення стратегічної операції та масовий героїзм її учасників. Згодом, 29 липня 1920 р., за підписом Головного Отамана та військового міністра В. Сальського до військ надійшов наказ, у якому зазначалося: «Протоієрею дієвої Армії Павлові Пащевському і священикам Волинської дивізії Василю Сукачіву, Київської дивізії – Миколі Мариничу від імени Республіки і мого оголошую подяку за ту релігійно-моральну допомогу, яку вони давали нашій рідній Армії під час її незабутнього Зимового походу в тилу ворога» [6, с. 3–4]. Тоді ж С. Петлюра оголосив цих капеланів армії Лицарями Залізного хреста.

Таким чином, створений у ході напруженої збройної боротьби Армії УНР інститут військових священиків відіграв важливу роль у підтримці високого морально-бойового духу старшин і козаків. Цьому сприяло вдале доукомплектування військових частин капеланами з почуттями високої національної свідомості, патріотизму, відданості ідеям Церкви і своєму народові. Панотці П. Пащевсь­кий, П. Білон, М. Маринич, В. Сукачів, А. Волкович та інші були не лише душпастирями для козацтва, але й прикладом мужності в ході бойових дій, несли в маси українства правду про боротьбу за народну справу. Велику роль відігравали капелани в особливих умовах – інтернування на території Польщі, коли перебування вояків армії було пов’язано з неймовірно важкими морально-політичними та побутовими умовами. Після ліквідації 1924 р. таборів та отримання статусу емігрантів, дехто з панотців виїхав на Волинь, де отримав парафії, або емігрував за межі Польщі, зокрема, за океан. Усі вони продовжували свою діяльність на користь України.

Список літератури: 1. Кравчук М. В. Правові основи будівництва Національних Збройних Сил України в 1914–1993 рр. – Івано-Франківськ, 1997. – 292 с. 2. Довбня В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917–1920 років. – К., 2002. – 220 с. 3. Борщевич В. Волинський пам’ятник. – Рівне, 2004. – 408 с. 4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. Фонд 1072. Міністерство ісповідань УНР. 5. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. – К., 2002. – 460 с. 6. Українська Народна Республіка. Головна управа війська. Накази. – Б/м, 1920. – 106 с.

Надійшла до редколегії 06.08.08

М. М. Саппа

Українська радянська держава 20-30-х років: організація вищої військової освіти

На розвиток українського суспільства в Радянській Україні і, відповідно, української держави, з початку 20-х років впливали два антагоністичні процеси. Перший був спрямований на формування радянської української еліти і набуття її певною частиною державницьких ідей (до складу державної еліти можуть входити різні за сферою діяльності належністю елітні групи – урядові, партійні, військові, наукові, культурні та ін.) та втілення їх в державотворчу діяльність. Другий, розпочатий за ініціативи компартійного й урядового керівництва Росії та підтримуваний російською й частково – українською елітою, полягав у формування більшовицької супердержави на кшталт Російської імперії, частиною якої мусила стати Україна. Ці процеси відбувалися практично одночасно, але з різними швидкостями [1; 2].

Майже до середини 30-х років у середовищі української радянської еліти, що формувалася, виникали певні державотворчі ідеї, спрямовані на створення суверенної радянської України, які в різний час і з різною інтенсивністю намагалися реалізувати різні елітні й подібні до них угрупування. Їх діяльність не була спланованою заздалегідь, велася розпорошеними зусиллями, офіційно не проголошувалася, про неї не залишилося документальних відомостей, окрім, може, протоколів у архівах НКВС, і зараз судити про неї можна лише за певними вчинками, що залишилися в історичних документах та пам'яті людей.

Одним із напрямків такої діяльності було набуття Україною необхідних атрибутів державності, серед яких була й наявність національної армії. Цьому сприяла поширена тоді концепція Льва Троцького про створення в радянських республіках місцевих Червоних армій. У своїх спогадах він писав: «Жовтнева революція проголосила одним зі своїх завдань розчинення армії в народі. Передбачалося, що збройні сили будуть побудовані за принципом міліції. Тільки така організація армії, що робить народ озброєним хазяїном своєї долі, відповідає природі соціалістичного суспільства. Перехід від казарменої армії до міліційної систематично підготовлявся протягом першого десятиліття» [3].

Відомо, що на початку 1921 р. в радянському війську, розташованому на українських землях, українці складали лише 9\%. Вважається, що тоді – на початку 20-х років ХХ ст. – для зміцнення своїх позицій в Україні більшовики прагнули залучити до військової служби українців і створити в армії сприятливі умови для «обробки» переважно селянського «дрібнобуржуазного та націоналістично вихованого» поповнення в «комуністичному дусі» [4]. Звичайно, виконання цієї «обробки» покладалося на молодих червоних командирів, які б мали бути (бажано через військовий учбовий заклад) виховані в належному дусі.

З іншого боку, для створення національної армії в Україні необхідно було започаткувати підготовку військових командних кадрів, з яких пізніше сформувалась би військова національна еліта.

Останнім часом стали відомими нові факти, які дозволяють більш ґрунтовно висвітлити організацію вищої військової освіти в Радянській Україні, особливості діяльності першого вищого навчального військового закладу та причини його закриття, що й становить мету нашої роботи.

6 червня 1920 р. ЦК КП(б)У ухвалив рішення «приступити до утворення школи червоних старшин, погодженої з плянами РВР з тим, щоб поступово розгорнути її в Центральну Українську школу» [5]. Ця школа – перший вищий військовий навчальний заклад Радянської України – була розташована в Харкові, який був тоді столицею України, на вул. Володарського, 46. Спочатку до Школи набрали 200 курсантів-піхотинців, але згодом – для підготовки старшин-артилеристів та кавалеристів – їх кількість збільшили до 500 [6]. Навчання тривало 3 роки, але перший випуск, зважаючи на те, що юнаки у складі курсантської бригади певний час брали участь у бойових діях, відбувся вже наступного літа. Парад випускників – 76 піхотинців і 15 кавалеристів, які ще до школи набули досвіду військової служби на фронтах громадянської війни, – приймав на Радянській площі в Харкові командувач збройних сил УСРР М. Фрунзе. З вітанням до молодих червоних старшин звернувся й Голова Раднаркому України Х. Раковський [7].

У жовтні 1922 р. було проведене злиття Харківської школи червоних старшин із Київською школою, що почала свою роботу в 1921 р. Того ж 1922 р. ВУЦВК бере шефство над Школою і з кінця 1924 р. вона іменується вже як «Школа червоних старшин ім. ВУЦВК». Звання «почесний юнак школи» одержали голова ВУЦВК Г. І. Петровський, голова Раднаркому В. Я. Чубар, голова ЦКК КП(б)У В. П. Задонський, нарком освіти М. О. Скрипник та інш. За неповними статистичними даними на 1927 р. Школу закінчило близько 1000 українських командирів (7 випусків) [5].

В цілому, за тими уривчастими відомостями, що в нас є, харківська Школа червоних старшин постає навчальним закладом із професійними знаннями, високою культурою і безумовною національною орієнтацією. Серед її вихованців, старшин і викладачів багато професійних військових, якими й зараз пишається Україна. Перелічимо лише тих, чиї прізвища вдалося розшукати:

Двічі Герой Радянського Союзу Маршал К. С. Москаленко;

Герой Радянського Союзу генерал армії А. Л. Гетьман;

Герой Радянського Союзу генерал армії С. Г. Поплавський (зам. міністра оборони Польської Народної республіки);

генерал армії Ф. Ф. Жмаченко – командувач 40-ї армії, що брала участь у форсуванні Дніпра;

генерал-полковник М. П. Кирпонос – командир 70-ї стр. дивізії, який очолював оборону Києва у 1941 р.;

генерал-лейтенант К. М. Дерев’янко, який у вересні 1945 р. від імені Радянського Верховного Головнокомандування скріпив своїм підписом Акт капітуляції Японії;

генерал-лейтенант І. Д. Бурмаков – командир 31-ї стр. дивізії, що під час штурму Кенігсберга першою прорвала оборону німців,

генерал-майор Є. П. Шаповалов – командир 23-ї гв. мотострілкової бригади, під керівництвом якого було знищено велику кількість живої сили і техніки ворога, звільнено табір військовополонених;

полковник В. І. Недбаєв – командир 358-го стр. полку, що форсував р. Одер і першим захопив плацдарм на німецькій території;

полковник К. Ф. Ребрик – командир мотострілкового батальйону, що відначився під час звільнення Польщі [8–11];

Герой Радянського Союзу генерал-майор Г. М. Преображенський (з 1936 р. викладав у Школі червоних старшин військову тактику);

генерал-майор П. Є. Почема;

генерал-майор А. Г. Ткачов;

генерал-майор С. М. Борзилов;

генерал-майор Д. М. Бурдов.

Високий рівень навчання й національного виховання в Школі підтверджується не тільки переліком видатних військових, імена яких були пов’язані зі Школою Червоних старшин, а й короткими (і неповними ще) згадками про її викладачів і вихователів. Нагадаємо, що К. Дерев’янко, як стверджують його біографи, опанував японську мову, що стала йому в нагоді під час роботи в Китаї та Японії, саме в Школі червоних старшин. У вільний час курсанти відвідували гуртки поезії (керівник В. Сосюра) та прози (керівник П. Панч). А. Головко, який згодом став відомим українським письменником, у 1921 р. викладав у школі політекономію, а шкільним хором у 1922–1933 рр. керував К. Є. Богуславський – відомий український композитор і співак. До речі, для цього хору він написав кілька пісень на слова В. Сосюри та Л. Первомайського. Є. М. Світський, відомий у той час художник (на Всесвітній виставці 1937 р. у Парижi його роботу було удостоєно «grand prix» – найвищої нагороди), викладав у школі топографію (і винайшов кілька навчальних приладів-макетів місцевостей із лінзами, що полегшували засвоєння цієї дисципліни курсантами).

Тактику та стратегію партизанської війни курсантам викладав один із найкращих знавців цієї справи Ю. Тютюнник – колишній член Центральної Ради (1917 р.), генерал-хорунжий, командувач армії УНР у Другому Зимовому поході територією Радянської України (листопад 1921 р.). У тогочасному Харкові Ю. Тютюник був також відомий і як культурний діяч: він написав три книжки, з яких найвідоміша – «З поляками проти Вкраїни» (1924 р.), писав кіносценарії (зокрема, був співавтором сценарію фільму О. Довженка «Звенигора»), редагував кінофільми і навіть зіграв самого себе у стрічці під назвою «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру»).

Українознавство викладав ще один визначний український вояк – полковник УГА (Української Галицької армії) Г. Коссак, заступник командира, а згодом і командир Вишколу УСС (Українських Січових стрільців) (1917–1918 рр.), командувач українськими військами у Львові (5–9.11.1918 р.). Під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. він очолював Третій Корпус УГА, а згодом – тилові служби УГА. У грудні 1924 р. Г. Коссак прибув до Харкова з Праги разом із 200 старшинами Галицької армії на запрошення уряду Радянської України [12].

У 1922–1924 рр. начальником школи червоних старшин був П. П. Ткалун. Він активно співпрацював з ініціаторами політики українізації, особливо з М. Скрипником, із яким, перебуваючи у 1919–1924 рр. у складі Реввійськради 1-ї Української і 12-ї армій, як військком штабу Київського військового округу й начальник харківської Школи червоних старшин, неодноразово спілкувався на різних з'їздах, конференціях, пленумах, нарадах і в дружніх бесідах [13].

Національна спрямованість у діяльності школи мала достатній грунт і глибоке коріння. Про це свідчить навіть плакат, що закликав молодь вступати до Школи червоних старшин: «Сину! Вступи до школи червоних старшин i захист радянській Україні забезпечений!». Атмосфера в навчальному закладі сприяла не тільки національному вихованню, але й національному спрямуванню наукової роботи. Так, у 1928 р., тобто напередодні поступового згортання українізації в Радянській Україні, виходить «Російсько-український словник військової термінології» (упорядники – старшини Харківської школи С. та О. Якубські). У роботі автори намагалися наблизити військово-морську термінологію до народної мови і вирізнити її національні риси. Підсумовуючи роботу, вони зазначали: «Оскільки військової термінології ще не усталено остаточно, упорядчики цього словника мають замір і надалі працювати в цій галузі» [14].

Таким чином, необхідна більшовикам «обробка» українців у військовому навчальному закладі йшла не так успішно, як бажалося, й досить часто молоде поповнення Школи уявляло сутність національної армії не відповідно до більшовицької пропаганди. Так, ще в 1920 р. існувала, на думку чекістів, навіть, «загроза переходу всій школи на бік противника» [15, с. 28].

Посилення сталінського режиму в СРСР та його наступ на націонал-комуністів у республіках спричинило згортання політики коренізації в Україні наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. Свідченням зміни курсу національної політики в Україні став показовий судовий процес над вигаданою чекістами «Спілкою визволення України» (СВУ), що 40 весняних днів 1930 р. тривав у Харкові. Одночасно з цим готувалися нові судові процеси над міфічним «Українським національним центром» (УНЦ) та нібито підпорядкованою йому «Українською військовою організацією» (УВО), у зв’язку з чим на початку 30-х рр. було розпочато репресії як серед військових, так і серед цивільних осіб, які нібито були причетними до цих організацій. Згодом Секретар ЦК С. Косіор на об'єднаному пленумі ЦК і ЦК КП(б)У в листопаді 1933 р. згадував про них: «З усіх контрреволюціонерів, що їх тепер викрито, переважна більшість до нас приїхала з закордону – з Праги, Галичини й інших місць... Це галицькі націоналісти, які цілком продалися польським поміщикам, суттю ополячилися і були виряджені сюди готувати інтервенцію з середини. Після СВУ викрито націоналіста Матвія Яворського. Потім виявлено і викрито так званий український націоналістичний центр, на чолі якого стояли Грушевський, що повернувся «чесно» працювати з радянською владою та пропущений нами на Україну галицький генерал Коссак» [15].

Г. Й. Коссак був арештований 15 січня 1931 р. і звинувачений у керівництві підпільною контрреволюційною організацією галичан «УВО», членстві у «Військо-офіцерській контрреволюційній організації» та «Українському національному центрі». Постановою колегії ОДПУ СРСР від 7 лютого 1932 р. Коссак був засуджений до позбавлення волі на 6 років. Ще раніше Ю. Тютюнник був арештований і переправлений до Москви. 3 грудня 1929 р. Колегія ГПУ СРСР засудила його до найвищої міри покарання – розстрілу.

Відбулись арешти викладачів та курсантів і в Школі червоних старшин як у «націоналістичному» вищому навчальному закладі. У матеріалах допитів працівника УРЕ В. І. Копача (С. І. Холодний) міститься схема вигаданих слідчими осередків УВО від Москви та Харкова і навіть до Далекого Сходу, де наводиться перелік харківських установ, «інфікованих» УВО, серед яких зазначена і Школа червоних старшин [16]. На жаль, через брак відомостей не можна перелічити всі прізвища людей, причетних до Школи, заарештованих у той час.

Незабаром почалася й друга хвиля репресій. У лютому 1938 р. знову арештували Г. Коссака. Це відбулося в Москві, де він викладав немецьку мову на фабриці ім. Клари Цеткін. Його звинуватили у шпіонажі та в участі в контрреволюційній організації. 2 березня 1939 р. рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР Г. Коссак був засуджений до страти і розстріляний наступного дня.

Серед відомих нам людей, які були пов’язані зі Школою червоних старшин і репресовані, слід згадати одного перших начальників Школи І. Г. Клочка. У 1923–1936 рр. він займався на розвідувальною і дипломатичною роботою. У 1937 р. комбриг Клочко був арештований і 10 вересня розстріляний.

Згадуваного нами начальника Школи (з квітня 1922 р. по вересень 1924 р.) П. П. Ткалуна за обвинуваченням в участі у військовій змові та підготовці терористичного замаху на Сталіна (у 1935–1937 рр. Ткалун був комендантом Кремля) 29 липня 1938 р. було засуджено до страти Військовою колегією Верховного суду СРСР. На слідстві не забули і про його українське минуле. Так, протокол допиту від 20 лютого містить докладні зізнання в шпигунстві на користь Польщі, показання про участь в українській націоналістичній організації і про підготовку військового перевороту.

У 1924–1929 рр. начальником і комісаром Школи був комдив А. М. Борисенко, якого 1937 р. було арештовано й розстріляно. З 1929 р. до початку 30-х р. посаду начальника Школи посідав С. М. Мищенко. 21 квітня 1941 р. його – тоді вже генерал-майора, викладача Військової академії ім. М. Фрунзе – арештували, а 16 жовтня 1941 р. стратили.

Репресії зачепили не тільки начальників Школи, а й викладачів та вихованців. Так, літератора, колишнього вихованця Школи В. П. Зоріна (Велю Пашуна) 1937 р. було арештовано і розстріляно. Того ж 1937 року разом з іншими викладачами Школи червоних старшин було заарештовано й художника Є. Світського, викладача топографії. Пiд час допитiв його жорстоко били, вiн втратив слух. (Напередодні вiйни Світський був звільнений з ув’язнення). Начальника штабу Військової Академії ім. М. Фрунзе комбрига І. П. Кіт-Війтенка (у 1920-30-і рр. був курсовим командиром Харківської Школи червоних старшин), колишнього офіцера австро-угорської армії у 1938 р. засудили до 15-річного терміну і звільнили у 1954-му.

Протягом певного часу перший в Україні вищий військовий навчальний заклад – Школа червоних старшин (її викладачі, старшини й колишні вихованці) – зазнавав сталінських репресій, а в 1938 р. її практично розформували, реорганізувавши у Харківське артилерійське училище. Однак, спираючись на непрямі факти – якість вихованців Школи, фаховий і культурний рівень, політичні погляди їх викладачів і старшин, настрої, що панували в той час серед селян, які становили основну частку курсантського поповнення, – можна визначити головний чинник, який дозволив досягти значних успіхів у її роботі. Цим чинником було створення діяльнісної атмосфери в Школі, спрямованої на такий розвиток національної свідомості, яка й мотивувала в курсантів подальше особисте культурне зростання, професійну соціалізацію та високі професійні вимоги до себе.

Список літератури: 1. Саппа М. М. Х. Раковський у державотворенні Радянської України: боротьба проти автономізації України // Вісник НУВС. – 2006. – Вип. 33. 2. Саппа М. М. Державотворча еліта: головні відмінності // Вісник ХНУВС. – 2006. – Вип.32. 3. Троцкий Л. Продолжает ли еще Советское правительство следовать принципам, усвоенным 20 лет тому назад? // Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев). – 1937. – № 66-67. 4. Гриневич Л. В. Військове будівництво в України у 20-ті – на початку 30-х років ХХ ст.: національний аспект: Автореф. дис… канд. іст. наук. – Львів, 1995. 5. Пам’ятка про школу червоних старшин ім. ВУЦВК. – Х., 1929. 6. Чекалин В. Кузница командных кадров // Военные знания. – 1969. – № 5. 7. Випуск червоних старшин // Армія і революція. – 1921. №2–3. 8. Гетьман А. У вогні народжена // Літературна Україна, 1980. – 15 липня. 9. Бабенко В. Наші земляки у світовій історії: 55 років тому закінчена Друга світова війна // Україна. – 2000. – № 9. 10. Шевченко В. Забутий генерал // День. – 2002, 2 листопада. 11. Гончаров Ф. Незабутні роки // Літературна Україна. –1980, 15 липня. 12. Сеньків М. В., Думинець І. О. З історії боротьби за соборність українських земель. 1917–1945 рр. – Дрогобич: Відродження, 1995. 13. Черушев Н. С. 1937 год: Элита Красной Армии на Голгофе – М.: Вече, 2003. 14. Якубський С. та О. Російсько-український словник військової термінології. Х.: ДВУ, 1928. 15. Дукельский С. ЧК на Украине // ВЧК/ГПУ: документы и материалы / Ред.-составитель Фельштинский Ю. Г. – М.: Изд-во гуманитарной литературы 1995. 16. ДА СБУ. – Спр. 49647-ФП. – Арк. 435–436.

Надійшла до редколегії 15.08.08

О. В. Гейда

Теоретичні аспекти правовідносин політичних партій та громадян України як суб’єктів політичної системи

Державна незалежність України відкрила перед українським народом можливість політичного розвитку, головним показником якого є становлення та розвиток демократичної політичної системи, зокрема, політичних партій. Як елементи політичної системи партії виконують роль соціальних посередників між групами, що виражають різноманіті інтереси, та урядовими структурами, між громадянським суспільством і державою. У процесі функціонування суспільства політичні партії активно взаємодіють з іншими елементами політичної системи, серед яких особливе місце посідають ті громадяни нашої держави, які виступають носіями суб’єктивних політичних прав та обов’язків. Питання взаємодії політичних партій та громадян досліджували Д. В. Лук’янов, М. В. Примуш, В. С. Журавський, А. В. Грабильников, Г. О. Саміло та ін. Однак слід зауважити, що, розглядаючи аспекти відносин політичних партій і громадян, автори не зосереджували уваги на відносинах, що врегульовані нормами права та відбуваються у правовому полі.

Мета статті – дати визначення поняття правовідносин суб’єктів політичної системи суспільства, окреслити основні правові форми взаємодії політичних партій та громадян України як суб’єктів політичної системи.

Конкретні соціальні процеси, форми життєдіяльності суспільства завжди відбуваються в межах певних соціальних інститутів, відносин і норм. публічні форми політичного життя суспільства реалізуються через особливий соціальний механізм – політичну систему суспільства, його політичну організацію.

У юридичній літературі існують різні визначення поняття політичної системи. Так, погляди на цей соціальний механізм можна звести до двох основних напрямів: широке і вузьке розуміння політичної системи як суспільного явища.

Петришин О. В. наголошує, що теорію держави та права, предмет якої становлять інституційні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить, передусім, вузьке поняття політичної системи, під яким розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формуванні і здійсненні політичної влади [5, с. 61].

Слід зазначити, що вітчизняні вчені неоднозначно ставляться також до визначення елементів політичної системи. Якщо ж відправною є думка, що теорію держави та права цікавить визначення політичної системи у вузькому розумінні, як підкреслює О. В. Петришин, варто взяти за основу визначення політичної системи у вузькому розумінні, запропоноване В. В. Копєйчиковим, згідно з яким політична система визначається як сукупність суб’єктів, що беруть участь у реалізації політичної влади, тобто в управлінні справами суспільства [12, с. 43], яке, на думку автора, є найточнішим у вузькому розумінні. Отже, можна визначити такі основні елементи політичної системи:

1. Держава, що представлена різними органами державної влади, які виконують владні функції та беруть участь у здійсненні політичної влади;

2. Об’єднання громадян – громадські об’єднання та політичні партії (блоки політичних партій);

3. Народ, населення певної частини території держави, що бере участь у вирішенні питань загальнодержавного політичного значення (вибори, референдум тощо);

4. Людина, громадянин як індивід, що приймає певні політичні рішення.

Слід зауважити, що досить часто до політичної системи у вузькому розумінні відносять церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств та інші. Однак такі організації з принципових міркувань повинні перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади і тому не можуть належати до елементів політичної системи суспільства. Що стосується молодіжних та жіночих організацій, то вони можуть ставати елементами політичної системи, коли беруть участь у вирішенні питань загальнодержавного значення та певним чином впливають на прийняття органами державної влади важливих політичних рішень.

Аналізуючи наявні елементи політичної системи, слід звернути увагу на особливе значення політичних партій, які є первинними політичними інститутами. Політичні партії є своєрідними посередниками між народом, єдиним джерелом влади в державі, що за допомогою політичних партій здійснює свої повноваження, і самою державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

Поруч з політичними партіями в сучасних державах одним з основних суб’єктів політичної системи є, безумовно, громадянин – вільна людина, яка задовольняє свої інтереси, реалізує свої економічні, політичні, духовні та культурні потенції безпосередньо або через систему створюваних громадянами соціальних інститутів. Це положення підтверджено не тільки нормами національного законодавства, а й міжнародно-правовими документами з прав людини, пов’язаними з регулюванням форм безпосередньої демократії. Так, ст. 21 Загальної декларації прав людини надає кожній людині право участі в управлінні своєю країною, а ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права – кожному громадянину право ведення державних справ, юридично визначаючи їх безпосередніми суб’єктами політичної системи певної країни [3, с. 200].

Будучи суб’єктом політичної системи, громадянин України має певні суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які він реалізує через конкретні правовідносини, в які він вступає з іншими елементами політичної системи – державою, органами державної влади, політичними партіям, органами місцевого самоврядування. Таким чином, слід підкреслити: нас цікавить не будь-яка взаємодія між громадянами та політичними партіями, а такі відносини, що відбуваються в правовому полі та врегульовані нормою права. Необхідно зазначити, що такі правовідносини мають головну відмінність, що визначає їх особливий статус та загальнодержавну значимість. За загальним правилом, під правовими відносинами розуміють урегульовані правом суспільні відносини, що знаходяться під охороною держави, учасники яких є носіями взаємно кореспондованих юридичних прав та обов’язків. Особливість правових відносин між суб’єктами політичної системи полягає в об’єкті цих відносин: ним є суспільні відносини формування та здійснення політичної влади: вибори до Верховної Ради, Президента України, формування Кабінету Міністрів України тощо, а отже, в процесі таких правовідносин вирішуються питання загальнодержавного значення, що визначає їх виключність та особливу значимість. Таким чином, під правовими відносинами суб’єктів політичної системи слід розуміти врегульовані нормами права суспільні відносини щодо формування та здійснення політичної влади в державі, учасники яких пов’язані юридичним правами та обов’язками [2, с. 123]. Такі правовідносини складаються зі специфічних елементів. Так, суб’єктами, як уже зазначалося, є держава (органи державної влади, які виконують владні функції та беруть участь у здійсненні політичної влади), різні об’єднання громадян, народ, населення певної частини території держави яке бере участь у вирішенні питань загальнодержавного політичного значення, людина, громадянин як індивід, що приймає певні політичні рішення. Об’єктом правового регулювання даних правовідносин є влада. Відповідно суб’єктивними правами є право брати участь у виборах, референдумах, а юридичними обов’язками – обов’язок народного депутата виступати в Парламенті від імені народу.

Розглянемо види правовідносин, що виникають між політичними партіями як центральними елементами політичної системи та громадянами.

Аналізуючи Конституцію України та ряд законодавчих актів, можна дійти висновку, що громадянин України є своєрідним системоутворюючим елементом політичної системи. Саме громадяни України утворюють український народ (який, у свою чергу, теж є суб’єктом політичної системи), що відповідно до Конституції України є єдиним джерелом влади в Україні. Тільки громадяни України, які мають право голосу на виборах, приймають рішення про створення політичної партії, а також мають право вступати до політичних партій. Це право гарантується Конституцією України і є одним з основних політичних прав громадян. Громадяни України, а також громадяни інших держав, що перебувають на території України на законних підставах, мають право створювати громадські організації. Громадяни України шляхом виборів обирають Верховну Раду України – єдиний законодавчий орган влади та Президента України – главу держави, тобто беруть участь у формуванні держави – головного інституту політичної системи [3, с. 201]. Таким чином, громадянин України в юридичному контексті є обов’язковим елементом політичної системи України, оскільки без нього неможливе утворення інших її елементів.

На думку автора, найбільш тривалими є правовідносини, пов’язані з членством громадян у політичних партіях, адже очевидно, що членство в політичних партіях надає громадянам можливість брати безпосередню участь у боротьбі за владу шляхом участі партій у виборах до органів державної влади. Законодавство багатьох країн регламентує вирішення основних питань, пов’язаних із членством у політичних партіях і закріплює загальні принципи цих відносин: принцип індивідуального членства, принцип рівності всіх членів партії, принцип вільного та добровільного членства.

Членство в політичній партії має бути фіксованим дає змогу вести облік членів партії, визначити її політичну вагу. Особливою умовою фіксації є наявність заяви громадянина України, поданого до статутного органу партії, про бажання стати її членом. Право визначати форму фіксації членства закон надає власне політичній партії. Принцип фіксованого членства.

Принцип вільного та добровільного членства, зумовлений правом на об’єднання, закріплений в Україні як на конституційному рівні, так і безпосередньо в Законі «Про політичні партії в Україні». Цей принцип гарантується трьома основними положеннями. По-перше, нікого не можна примусити до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії [8]. По-друге, це положення відносно відкритості членство в політичних партіях повинно бути відкритим: громадяни мають рівні конституційні права та обов’язки і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. По-третє, належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання будь-яких пільг і переваг [2, с. 67].

Законодавчо закріплений принцип вільного та добровільного членства обмежується певними умовами, перша з яких – досягнення певного віку. Відповідно до ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні», членом політичної партії може бути лише громадянин України, який згідно з Конституцією України має право голосу на виборах. Дане положення не містить прямої вказівки на вік, однак аналізуючи ст. 70 Конституції України, в якій зазначено, що право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років, а громадяни, яких суд визнав недієздатними, не мають права голосу, можна сказати, що членом політичної партії може бути дієздатний громадянин України, який досяг вісімнадцяти років [2, с. 68].

Другою умовою, що обмежує можливість вступу до партії, є належність до певної категорії осіб, чия професійна діяльність на службі державі є несумісною з членством у політичній партії. Згідно зі ст. 6 ч. 3акону «Про політичні партії в Україні» до них належать:

судді;

працівники прокуратури;

працівники органів внутрішніх справ;

співробітники Служби безпеки України;

військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії припиняють членство в цій партії. Це положення, крім Закону України «Про політичні партії в Україні», знайшло своє відображення і в спеціальних законах, які регулюють порядок діяльності згаданих служб (ст. 3 Закону України «Про Міліцію», ст. 5 Закону «Про статус суддів», ст. 16 Закону «Про Конституційний Суд України», Закон України «Про прокуратуру», Закон України «Про Службу безпеки України»). Мета даних обмежень – запобігти втручанню політичних партій у діяльність важливих органів влади.

Третя умова полягає в тому, що громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Таким чином, відносини, пов’язані з набуттям і припиненням членства в політичних партіях, права та обов’язки членів лише частково врегульовані Законом «Про політичні партії в Україні», переважна більшість питань, згідно з цим Законом, повинна регламентуватись партійними статутами. У той же час даний Закон містить кілька нових положень, які вигідно відрізняють його від Закону «Про об’єднання громадян»: забороняється колективне членство в партіях, закріплюється обов’язкове фіксоване членство, скасовується неприпустимість перебування у складі членів партії осіб, засуджених до відбування покарання в місцях позбавлення волі.

Щоб уточнити існуючі обмеження громадян України на членство в політичній партії, необхідно проаналізувати систему міжнародно-правових актів із прав людини. Так, Загальна декларація прав людини зазначає, що «кожна людина має право на свободу мирних зборів та об’єднань», і жодним чином не обмежує це право [10, с. 228].

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. також закріплює право кожної людини на свободу асоціацій (ст. 22), однак передбачає деякі обмеження: «Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, окрім тих, які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної або суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я та моральності населення, а також прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції» [10, с. 249].

Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод закріплює право на об’єднання, також встановлюючи деякі обмеження: «Ця стаття не перешкоджає введенню законних обмежень користування цим правом для осіб, які входять до складу збройних сил і поліції, державного управління» [10, с. 330].

У конвенції МОП № 87 «Про свободу асоціацій і захист права на організацію» говориться, що трудящі без будь-якого обмеження мають право створювати організації, а також вступати в них. Разом із тим, ст. 9 документа встановлює, що національне законодавство визначає, якою мірою гарантії, передбачені цієї конвенцією, застосовуватимуться до збройних сил і поліції [11, с. 167].

В «Основних принципах незалежності суддів» закріплено, що, відповідно до Загальної декларації прав людини, члени судових органів, як і інші громадяни, користуються свободою слова, віросповідання, асоціацій і зібрань, проте, користуючись таким правом, судді повинні поводитися так, щоб забезпечити повагу до своєї посади і зберегти неупередженість і незалежність судових органів [11, с. 327].

Таким чином, можна зробити висновок, що на сьогодні всі громадяни мають право на об’єднання в політичні партії, політичну діяльність і захист своїх прав. Обмеження політичних прав стосуються тільки окремих, прямо вказаних у договорах категорій громадян і тільки на основі законодавства. Відповідно до Міжнародного пакту про цивільні й політичні права обмеження політичних прав може застосовуватися до двох категорій – армії і поліції. Однак у Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод вказана ще одна категорія, яка підлягає обмеженню у таких прав, – службовці державного управління. Як тоді повинна діяти держава випадку підписання обох міжнародних договорів? Згідно з коментарем до Віденської конвенції про право міжнародних договорів, застосування послідовно прийнятих договорів з одного й того ж питання не знайшло свого повного вирішення не тільки в конвенції, а й у теорії міжнародного права та договірній практиці держав [1, с. 79]. Вирішення такої колізії можливе двома шляхами: по-перше, якщо держава за першим договором узяла на себе зобов’язання не обмежувати права на об’єднання для всіх, категорій громадян окрім двох, то положення другого договору, де згадується ще одна категорія, не може бути застосовано; по-друге, договори можуть розглядатися як такі, що взаємно доповнюють один одного [9, с. 122]. Проаналізувавши чинне законодавство стосовно політичних партій, можна зробити висновок, що в Україні законодавець вирішив цю проблему шляхом взаємного доповнення договорів.

Згідно із Законом України «Про вибори народних депутатів України» взаємодія політичних партій із громадянами відбувається також під час виборчої кампанії. По-перше, виборчі комісії формуються за поданням політичних партій, тобто кожна виборча комісія відповідного рівня фактично складається з представників політичних партій – учасників виборчого процесу. По-друге, така взаємодія відбувається на етапі передвиборної агітації. Згідно зі ст. 66 Закону України «Про вибори народних депутатів України», громадяни України мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми партій (блоків), політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, вести агітацію за або проти партій (блоків), кандидатів у депутати. [6]. По-третє, взаємодія між політичними партіями та громадянами України тісно пов’язана з гарантіями діяльності політичних партій (блоків). Відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України», політична партія (блок), кандидатів у депутати від яких висунуто в багатомандатному окрузі, має право делегувати до Центральної виборчої комісії одного представника з правом дорадчого голосу. Партія (блок) – суб'єкт виборчого процесу може мати не більше п'яти уповноважених осіб у загальнодержавному виборчому окрузі та не більше двох уповноважених осіб у кожному територіальному окрузі. Крім того, у виборчому процесі можуть брати участь офіційні спостерігачі від партій (блоків) [6]. Представником політичної партії, уповноваженою особою та офіційним спостерігачем відповідно до ст.ст. 72, 75 Закону «Про вибори народних депутатів України» може бути тільки громадянин України.

Слід зазначити, що правова регламентація взаємодії політичних партій та громадян не обмежується виборчим законодавством. Відповідно до ст. 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право направляти індивідуальні, колективні чи письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів [7]. Народні депутати зобов’язані розглянути такі звернення і повідомити громадянина про результати розгляду.

Таким чином, правові форми взаємодії суб’єктів політичної системи в концентрованому вигляді виражають найбільш суттєві характеристики відносин громадянського суспільства й держави, населення та влади. Громадяни України як суб’єкти політичної системи відіграють у процесах управління державними справами різні визначені законом ролі і, маючи відповідні права і обов’язки, взаємодіють з іншими суб’єктами політичної системи України – державними органами, громадськими організаціями і політичними партіями. Крім того, кожен громадянин, реалізуючи свої політичні права, виявляє свою політичну волю як носій народного суверенітету, оскільки з волі окремих громадян складається воля українського народу.

Список літератури: 1. Венская конвенция о праве международных договоров: Комментарий / Отв. ред. Н. В. Захаров. – М.: Юрид. лит., 1997. – 336 с. 2. Гейда О. В. Теоретико-правові основи організації та діяльності політичних партій в Україні: Дис. … канд. юрид. наук. спец. 12.00.01 Теорія та історія держ. та права. Історія політ. і правових учень. – Х., 2005. – 190 с. 3. Грабильніков А. В. Громадянин України – суб’єкт політичної системи // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки: Зб. наук. праць: Научное издание. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2004. – Вип. 24. – 668 с. 4. Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект). – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 112 с. 5. Загальна теорія держави та права [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.: За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 432 с. 6. Закон України «Про вибори народних депутатів України» // ВВР України. – 2004. – № 27–28. Ст. 366. 7. Закон України «Про звернення громадян» // ВВР України. – 1996. – № 47. – Ст. 256. 8. Закон України «Про політичні партії в Україні» // Урядовий кур’єр. – 2001. – 28 квітня. – №77. 9. Лук’янов Д. В. Держава і політичні партії (проблеми співвідношення та взаємодії): Дис. … канд. юрид. наук. Спец. 12.00.01 Теорія та історія держ. та права. Історія політ. і правових учень. – Х., 2002. – 202 с. 10. Международные нормы о правах человека и применение их судами РФ (практическое пособие) / Под ред. М. В. Жуйкова. – М.: Права человека, 1996. – 432с. 11. Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов / Сост. Г. М. Мелков. – М.: Юрид. лит., 1990. – 661с. 12. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.: За заг. ред. С.  Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2004. –368 с.

Надійшла до редколегії 18.08.08

Л. Д. Варунц