Довідник автора та редактора - Посібник (Тяпкін П.М.)

Розділ І. методичнІ рекомендацІЇ та довІдковІ матерІали з видавничоЇ справи

Методичні рекомендації щодо сумісної роботи автора і редактора

Загальні положення

Редагування як вид культурно-творчої практики у сучасному книго­видавництві – обов’язкова умова ефективності і якості інформаційної діяльності. Редагування – це творчий і разом з тим виробничий процес створення книги. Практично в кожному випадку між автором і читачем стоїть видавець (редактор). Найголовніше завдання редактора допомог­ти авторові зробити книгу так, щоб її змогли зрозуміти читачи. А це мож­на забезпечити широко використовуючи мовні, стильові, смислові прави­ла побудови книги. Вимоги максимального задоволення потреб читачів виробило деякі редакторські правила підготовки видань, які повинні бути знайомі і авторам:

– готуючи нову роботу треба знати все, що було видано з цієї тема­ тики раніше;

– в новому рукописі повинні бути елементи новизни (тема, засоби викладення, літературні прийоми і т. ін.);

– працюючи над рукописом треба пам’ятати, що в ньому повинно бути викладений мотив, пояснення щодо цієї роботи;

– кількість пояснюючих елементів нової роботи повинно бути не­обхідною і достатньою, а також мати правильне співвідношення зі змістом нового повідомлення, яке складає смислову основу цієї роботи.

Науковці і викладачі Харківського національного університету внутрішніх справ працюють, як правило, над науковою і навчальною літературою. Кожен з цих видів по­требує окремого авторського і редакторського підходу.

Наукова література

Одним з найбільш авторитетних жанрів наукової літератури є монографія. Це научний твір, в якому із найбільшою повнотою викладені ма­теріали, що зв’язані з певною проблемою. Монографія дає можливість від описання окремих емпіричних фактів та їх вивчення перейти до сис­темного викладення наукових теорій, до обґрунтування концепцій, відпрацювання стратегії наукового пошуку. Наукова монографія – це підведення підсумків проведеної наукової роботи і необхідний щабель для подальшого наукового пізнання.

Досить активно використовується і такий жанр, як наукова стаття. Вона не ставить за мету повнобічне і вичерпне відображення результатів наукового пошуку. Статті фіксують хід поетапної наукової діяльності.

Дисертація – це науково-дослідницька робота, що підготовлена для привселюдного захисту та отримання наукового ступеню. Її зміст та структура повинні відображати предмет і завдання наукового дослідження, його актуальність та практичну значимість, основні підсумки і перспективи використання отриманих автором результатів.

Тези доповідей, автореферати дисертацій повинні містити в стислому виді основні положення доповіді чи дисертації, давати мож­ливість іншим науковцям ознайомитись зі змістом досліджень.

Робота редактора над змістом наукової літератури

Підготовка до видання наукової літератури припускає всебічний аналіз змісту, відповідності до жанрових особливостей, цільовому при­значенню та читацької адреси. Редакторський аналіз починається з оцінки теми та її розробки. Редактор повинен пам’ятати, що в кожному науковому творі невід’ємні об’єктивні знання та оцінки (суб’єктивні) понять автора. Основу змісту наукового твору складає система наукових по­нять, які дають уявлення про завдання, процес та підсумки наукового пізнання того чи іншого об’єкта дослідження. В процесі редакторського аналізу треба постійно контролювати правильність застосування науко­вих понять. При введенні в текст наукового поняття повинні бути розкриті його зміст, обсяг, структура. Авторові слід чітко дотримуватись законів логіки та правил встановлення понять. Тому при роботі над рукописом треба особо контролювати сорозмірність наукових визначень, які використовуються. Визначення, за законами логіки, не можуть бути заперечли­вими чи суперечливими, вміщувати двозначність. Треба виправляти ті визначення, які йдуть через невідомі читацькі аудиторії наукові поняття.

Редактору треба дуже обережно, ставитись до наукових ідей, феноменальних знань та емпіричних фактів, які є доробком автора, але ж і досить ретельно перевіряти їх повноту, доступність, якість методики опи­сання, оригінальність.

Треба пам’ятати про те, що важливим критерієм оцінки змісту нау­кового твору є ступінь реалізації в ньому певного метода отримання знань. При цьому редакторові слід оцінити його сутність, наукову пер­спективність, конкретність, чіткість.

У змісті наукової літератури знаходять своє відображення такі фор­ми наукових знань, як закони науки, класифікації, типології. Редакторська практика показує, що закони слід вводити до тексту при обґрунтуванні істинності авторської концепції, викладенні власних теорій та шляхів пе­ретворення їх в життя. Наукові класифікації використовуються для вик­ладення в розгорнутому виді сучасної картини тієї чи іншої наукової про­блеми. Вони дають можливість висувати ґипотези, робити прогнози. Ти­пологія – це метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчлену­вання або групування об’єктів досліджень за допомогою ідеалізованої моделі. Типологія будується на основі виявлення схожості та відмінності предметів, що вивчаються, вироблення засобів їх ідентифікації.

Редакторський аналіз змісту наукового твору припускає також оцін­ку форми подавання матеріалу. В сучасних роботах поряд з традиційною текстовою формою використовуються таблиці, формули, ілюстрації.

Робота над структурою наукового твору

 Наукові твори, якими б вони не були за жанром, обсягом можна умовно розділити на три частини: ввідну, основну і заключну.

Ввідна частина повинна підготувати читача до сприйняття матеріалу. В ній формулюється тема, визначаються найзначні її аспекти. В цій частині авторові слід сказати про новизну і актуальність теми, її науково-практичне значення, ступінь розглянутості цієї проблеми в літературі, внесок в її розробку тих чи інших учених. Ця частина повинна зробити, установку читача на сприйняття матеріалу, визвати зацікавленість. У ввідній частині розглядаються найбільш важливі і складні аспекти проблеми, визначаються методи дослідження.

В основній частині наукового твору відображається авторська ком­петенція, розкривається тема, реалізується ідея твору. Вона дає нове знання про предмет дослідження на основі аналізу та синтезу викладено­го наукового дослідження.

В заключній частині підводяться підсумки дослідження, формулю­ються висновки, надаються рекомендації щодо шляхів подальшого дослідження проблеми.

Редакторові при роботі над структурою твору слід визначити, чи відповідає структура змісту твору, при цьому особливу увагу звертаючи на цілісність, системність, відповідність та зв’язаність викладення ма­теріалу. Цілісність передбачає вивчення побудови матеріалу як єдності всіх його частин; системність дає можливість виявити єдину структуру тво­ру разом з тим, що окремі його частини – необхідні елементи цієї наукової роботи; відповідність дає можливість порівняти обсяг тієї чи іншої частини твору до її змістової значущості, пізнавальності; зв’язаність викладення матеріалу передбачає його систематизацію, характер співвідношення час­тин тексту, ефективність послідовності викладення змісту.

Робота редактора над мовою і стилем наукового твору

 Помітною рисою мови наукового твору є максимальна точність нау­кової термінології, одноманітність виразів. Гадаємо, що полісемія термінів – явище негативне, воно робить більш важким процес наукове о дослідження.

Прямий обов’язок редактора – знайти помилки, зв’язані з невірним використовуванням точних за своєю природою термінів, або тих, що увійшли до державних стандартів.

Треба завжди пам’ятати, що помилкове використання термінів може перейти в інші друковані роботи, стати звичним. Досить розповсюдженою є безпідставна взаємозаміна термінів, їх багатозначність, помилкова си­нонімія. Редактору слід дуже уважно обмірковувати джерела їх виник­нення, шляхи усунення.

Якщо в роботі використовується формалізована або машинна мови, то треба пам’ятати, що вони завжди мають свої словники і абетку, свої каталоги правильних висловів.

Довідниковий апарат

В наукових виданнях досить велике значення має довідниковий апарат. Редактор зобов’язаний вирішити питання про необхідність та правомірність розміщення є книзі вказівника, бібліографічного списку, додатків і т.ін. Як показує практика, вдало розроблений довідниковий апарат відтворює необхідні умови для роботи з науковою книгою, дозво­ляє читачу швидко орієнтуватись в її змісті тощо. Інколи довідниковий матеріал дозволяє скоротити обсяг основного змісту за рахунок раціонального розподілу над­мірної інформації елементів довідникового характеру.

В той же час і автору, і редактору треба пам’ятати, що надмірно великий довідниковий апарат виданий значно удорожчує книгу, збільшує витрати на її видання. Редактор повинен вибрати найбільш раціональний варіант оформлення титульного аркуша, його звороту, обкладинки (палітурки), корінця книги.

Як правило, відомості про авторів, порядок розташування їх прі­звищ на титулі, заголовок тощо приводяться так, як їх дали самі автори. Але класична книга містить ініціали, прізвища авторів (за абеткою), на­зву (першу та допоміжну), вид видання. Якщо до складу авторського ко­лективу входить більше трьох чоловік, то їх прізвища вказують на звороті титулу. Тут же наводяться прізвища укладачів, перекладачів, рецен­зентів, наукових рецензентів, наукових чи відповідальних редакторів.

В наукових книгах на звороті титульного аркуша друкують прикнижкову анотацію або реферат, які вміщують тему, предмет дослідження, основну проблему, характер та цільове призначення видання. Одним із обов’язкових елементів довідникового апарату наукової книги є бібліографія, тобто бібліографічні посилання та бібліографічні списки. Форма та порядок їх наведення викладені нижче.

До обов’язкових елементів довідникового апарату належать перед­мова, вступ, післямова. Вони розширюють знання читачів про характер видання, його цілі, завдання, специфіку.

Передмова характерна для кожного наукового видання. Воно містить вичерпні відомості про вид і цілі видання, його місце серед ви­дань цієї тематики, загальну характеристику змісту, структуру, жанрову специфіку. В науковій книзі передмови, як правило, авторські, або від імені наукового редактора, або від укладача, видавця.

Вступні статті торкаються тих питань, які зв’язані з творчістю автора, розкриваються наукова цільність його теорії, гіпотези тощо, аналізується історія цієї наукової думки. У передмові обов’язково наво­дять біографію вченого, розповідають про його науковий доробок. Авто­рами передмов, як правило, є видні учені, авторитети, корифеї науки.

Редактору слід пам’ятати, що редагування передмови і вступу тре­ба проводити після редагування основного тексту, бо таким чином можна запобігти повторів і витримати логіку викладення, структуру видання.

В післямові, що, до речі, є досить рідким елементом наукової книги (крім перекладених), пояснюються сучасне ставлення до проблеми, роль автора у висвітленні цієї теми, різність існуючих концепцій.

Примітки і коментарі вміщуються як в сносках, так і в самому тексті. Вони дозволяють пояснити наукові факти. Ці елементи довідникового апарату дозволяють ефективно критикувати застарівші теорії, гіпотези.

Одним із елементів довідникового апарату є показник (предметний, прізвищ, географічних та історичних назв тощо).

Додатки як елемент довідникового апарату досить традиційні. Тут містять креслення, тексти нормативних документів, пам’ятки наукової думки і т.ін. Редактор обов’язково повинен перевірити доцільність до­датків, їх правдивість і повноту. На кожний додаток в основному змісті повинно бути посилання. .

Якщо у книзі друкується один твір, то він називається змістом, як­що кілька – складом: які містять або в кінці, або на початку книги.

Навчальна література

Загальна характеристика, порядок видання навчальної літератури, її види викладені в Тимчасовому положенні про редакційно-видавничу діяльність Університету внутрішніх справ.

Але про деякі дефініції треба нагадати.

Цільове призначення навчальної літератури – засіб навчання, вихо­вання і розвитку творчих здібностей курсантів (слухачів).

Предмет (характер інформації) навчальної літератури – це нав­чальний предмет, тобто ті знання, навички та вміння, які відповідають програмі навчання.

Тип учбового закладу, для якого видається посібник обов’язково сприяє на характер викладання предмету навчання або засоби його вик­ладення. Безперечно, що підручник з цивільного права або оперативно-розшукової діяльності має бути викладений різними мовами і бути різними за обсягом для цивільних юридичних вузів і вузів МВС України.

Читацька адреса у виданні повинна бути максимально відзначена. Кожний навчальний посібник повинен мати свою точну адресу, що закріплюється записом на звороті титульного аркуша.

Створення навчальної книги – діло професійно важливе. Творцями книги є автор, редактор, рецензент, коректор, художник, складач, вер­стальник, друкар і брошурувальник. Координує і контролює цю роботу редактор.

Робота редактора над рукописом навчальної книги починається з звіряння змістів рукопису і навчальної програми. Сувора відповідь викладеного до навчальної програми, ціль, обсяг, послідовність і т.ін. – це перша умова прийняття рукопису до подальшої роботи.

Далі слід проаналізувати зміст навчального видання. Традиційно існують чотири вимоги до змісту: 1 – знання, викладені в підручнику, які і з основою науки; 2 – знання допомагають виховувати світосприяння кур­сантів; 3 – при викладенні знань з навчального предмету здійснюється зв’язок з практичною діяльністю органів внутрішніх справ; 4 – знання по­винні бути доступними для цього рівня курсантів (різними за змістом, науковим апаратом і т.ін.).

Структура, композиція навчального видання – це його логічна по­будова. Тут треба виділяти основний зміст (знання, що складають нав­чальний предмет); додатковий зміст (наприклад – додатковий матеріал, текст історичного джерела); пояснюючий текст (популяризаторські при­клади); апарат організації засвоєння або методичний апарат (питання і завдання, таблиці, вправи і т.ін.); малюнки; апарат орієнтування (пе­редмови, вступи, змісти, рубрики, покажчики і т.ін.).

Оцінка мовно-стильових засобів навчального видання

Мова підручника повинна бути ясною, точною, виразною, ла­конічною. Вона дуже залежить від характеру навчального предмету, чи­тацької адреси тощо. Тому весь комплекс умов побудувати неможливо. І, тим не менше, мова підручника повинна бути доступною, тобто мова по­винна бути доступною для цієї вікової групи читачів. Якщо редактор про це пам’ятує, то він обов’язково повинен виправити всі надмірно складні мовленнєві конструкції. Стиль викладення повинен бути досить емоційним (а таку забарвленість можуть, дати образні вирази, яскраві приклади). Треба пам’ятати, що терміни в навчальну літературу вводять­ся через визначення або наукові описання. Редактор повинен за цим стежити. Інша умова редакторської оцінки рукопису – точність мови, словозастосувань, цитат. За помилки тексту характеру відповідальність несе перш за все редактор.

Загальні вимоги до авторського рукопису

До авторського рукопису, в залежності від характеру видання та йо­го призначення, крім основного тексту твору, обкладинки і титульної сторінки, включається ілюстративний матеріал, а також необхідні еле­менти довідкового апарату.

Автор повинен надавати свій рукопис у редакційно-видавничий, відділ (видавництво) комплектно. Рукопис слід підписати автором (керів­ником авторського колективу) і пронумерувати, починаючи з титульної сторінки, й до останньої сторінки. Загальна кількість сторінок простав­ляється у верхньому правому кутку першої сторінки.

Текст рукопису слід друкувати на однієї стороні аркуша білого паперу формату А4 (210x297 мм), що дозволяє вносити в текст різні виправлення. На одній сторінці рукопису повинно бути не більш 30 рядків, причому у кожному рядку не повинно бути більш 60 знаків загалом з міжсловними інтервалами. Заголовки та підзаголовки відділяють від основного тексту зверху і знизу трьома інтервалами і друкують малими літерами.

Всі цитати автор повинен звірити з джерелами і розписатись з пра­вого боку сторінки рукопису. Цитати слід приводити з додержанням пра­вил правопису, пунктуації та виділень (курсив, жирний) першод­жерела.

Зноски а рукопису друкуються також через два інтервали або внизу сторінки під основним текстом, або в кінці рукопису (затекстові зноски) лід назвою «Список рекомендованої літератури» (для навчально-методичної літератури) або «Список використаної літератури» (для науко­вої, довідкової та іншої літератури).

Цифровий матеріал, як правило, повинен оформлятися у вигляді таблиць. Таблиці друкують а тексті рукопису або на окремих аркушах і включають у загальну нумерацію сторінок, причому у таблицях і в тексті рукопису повинні бути взаємні відсилки.

Текст, розміщений у графах таблиць, необхідно розподіляти рівномірно по всьому полю графи таким чином, щоб він не виходив за лінії граф. Бокових таблиці необхідно друкувати з додержанням підпорядкованості строк.

Числа у таблицях, які мають більш чотирьох знаків слід підрозділять на класи (по 3 цифри у кожному) з інтервалом в один удар друкарської машинки, за винятком чисел, що позначають номери та дати. Примітки та зноски до таблиць слід друкувати безпосередньо під таблицею.

Правила скорочення слів і словосполучень та їх застосування

Скороченню підлягають різні частини мови, іменники, прикметники, дієслова, а також дієприкметники скорочуються однаково у всіх грама­тичних формах, незалежно від роду, числа, відмінку та часу.

Іменники та інші частини мови, крім прикметників і дієприкметників, скорочують лише у випадку, якщо вони наведені у списку скорочень.

Примітка. Складні і складноскорочені іменники (наприклад, радіобібліотека, фотогравюра) не скорочують, за винятком випадків, які наведено у цьому списку.

Допускається користуватись загальноприйнятими скороченнями, наприклад: і так далі — і т.д., рік (роки) — р (рр.).

Прикметники і дієприкметники скорочують відкиданням частини слова. Скорочення, прийняті для іменників, поширюються на прикметники і пасивні дієприкметники, утворені від того ж кореня, наприклад, академія — акад., академічний — акад. видання — вид., виданий — вид.

Особливі випадки скорочення прикметників і дієприкметників наве­дені у списку скорочень.

Прикметники і дієприкметники (у тому числі ті, що означають географічні і етнографічні поняття і назви мов), які закінчуються на:

-авський   уельський       -інський

-адський   -ений               -ірський

-ажний      -енний             -ічний

-азький     -енський         -кий

-айський   -ентальний     -ний

-альний     -ерський         -ній

-альський  -еський                       -овий

-аний         -ецький           -ований

-анський   -инський         -овський

 -арський -ичий              -одський

-ативний   -ичний           -ольський

-атський   -іальний         -орський

-евий         -івський          -ський

-ейський   -ійський         -чий

-ельний     -ільний                        -яний,

скорочують відкиданням цієї частини слова.

Прикметники, які закінчуються на -графічний, -логічний, -номічний, -навчий, скорочують відкиданням таких частин слова:

-афічний, -огічний, -омічний, -авчий, наприклад, географічний — геогр., біологічний — біол., астрономічний — астрон., книгознавчий — книгозн.

Якщо частині слова, яка відкидається, передує літера «й», то при скороченні слова слід зберегти наступну за нею приголосну, наприклад, калійний — калійн., крайній — крайн.

Якщо частині слова передує голосна літера, то при скороченні сло­ва слід зберегти наступну за нею приголосну, наприклад, вчений — вчен.

Якщо частині слова, яка відкидається, передує літера «ь», то слово при скороченні повинно закінчуватись на приголосну, яка стоїть перед нею, наприклад, польський — пол., сільський — сіл.

Якщо частині слова, яка відкидається, передує подвоєна приголос­на, то при скороченні слова слід зберегти одну з приголосних наприклад, іменний — імен.

Якщо слово допускається скорочувати відкиданням різної кількості літер, то при його скороченні слід випускати максимальну кількість літер, наприклад, фундаментальний можна скоротити до фундаментам. фун­дамент., фундам. — слід скоротити: фундам.

При найбільш короткому скороченні слова можливе утруднення в розумінні тексту; в таких випадках слід застосовувати більш повну форму скорочення, наприклад, комічний — коміч., статичний — статич.

У складних прикметниках, які пишуться - через дефіс, кожну складову частину скорочують у відповідності з правилами, що буда наведені вище, наприклад, військово-політичний — військ.-політ., професійно-технічний — проф.-техн.

У складних прикметниках, які пишуться разом, скорочують другу частину слова, якщо можливо застосувати правила, які були наведені раніше, наприклад, агролісомеліоративний — агролісо-меліор., лісогос­подарський — лісогосп.

Однокорінні прикметники і дієприкметники, які відрізняються лише префіксами, скорочують однаково, наприклад, шкільний – шкіл., пришкільний — пришкіл.

Прикметники і дієприкметники в короткій формі скорочують також, як і в повній формі, наприклад, виданий, видано — вид.

Скорочення слова до однієї-початкової літери не допускається, крім слів і словосполучень, які наведено списку.

Скорочувати слово не допускається, якщо воно є єдиним членом речення.

Скорочення слів і словосполучень застосовують в усік областях та елементах бібліографічного опису з урахуванням правил.

Допускається застосовувати скорочення слів і словосполучень в анотаціях і рефератах.

У заголовку бібліографічного опису (колективний автор) застосову­ють лише ті скорочення слів і словосполучень, які вміщені в списку з приміткою «Скорочується також у заголовку опису».

Слова в основній і паралельній назвах скорочувати не допус­кається.

Допускається скорочувати слова в назвах видань, які наводяться у відомостях про джерело при аналітичному описі, крім найменувань міст, наприклад, «Буд-во і архітектура Києва»

Слова і словосполучення скорочувати не допускається, якщо можливе різне розуміння тексту.

Редагування рукопису

Редактор має дві роботи. Перша – ініціювати написання рукопису або знайти авторів, що їх напишуть. А друга робота редактора починається лише після того, як вирішено друкувати рукопис. Тепер завдання редактора – відредагувати рукопис і підготувати його до друку.

Редагування – це допомога авторові у підготовці рукопису до друку. Мета редактора – зробити так, щоб авторські ідеї було викладено якнайясніше, якнайграмотніше та якнайдохідливіше. Ще одне – чітко й акуратно підготувати рукопис до друку, за допомогою спеціальних позначок ясно дати знати набірникові, що йому робити, аби витрати на майбутні виправлення у коректурі були якомога меншими. Редактор – та єдина людина в усьому видавництві, яка знає все про книжку і про все, що з нею відбувається в процесі виготовлення. Протягом усього процесу редактор підтримує всі необ­хідні стосунки з автором або перекладачем, ілюстратором, дизайнером та друкарем.

Звичайно, від автора або перекладача вимагається подати у видавництво рукопис у готовій до друку формі. Проте за всю історію книгодрукування жоден автор цього не зробив. І коли видавець буде таким наївним, що покладатиме обов’язки підготовки рукопису до друку на автора замість того, щоб належним чином поставити роботу редак­тора/редакторів, він не тільки зазнає зайвих витрат, а й випуском продукції низької якості навряд чи добре прислужиться суспільству.

Автор, як правило, дуже поганий редактор своїх творінь. У цьому сенсі редактор має певні переваги навіть перед автором і не лише тому, що має спеціальну освіту в галузі книговидання, а й тому, що читає рукопис стороннім, «свіжим» оком. Кожний розумний автор завжди мріє про такого читача свого твору в рукописі й завжди відчуває вдячність редакторові, якщо той справжній майстер своєї справи. Мудрий автор добре розуміє: єдина мета фахівця-редактора – представити авторські ідеї у книжці абсолютно ясно і чітко. Далі обговоримо одну за одною тези, до яких можна звести всю роботу редактора з підготовки рукопису до друку: чіткість, послідовність, грама­тична правильність, ясність стилю, фактична правильність, законність і пристойність, розмітка для набору.

Чіткість. Послідовність.

Загальна вимога до авторів – подавати до видавництва рукопис передрукованим на машинці або виведеним на принтері. Принаймні для мов, що легко передаються друкованими літерами (наприклад, латинськими), ця вимога – обов’язкова.

Вимоги щодо чіткості поширюються, звичайно, не тільки на авторський рукопис, а й на усі виправлення та мітки редактора (див. також у цьому розділі зауваження щодо розмітки для набору). Крім того, дуже важливо виробити єдину систему редакторських позначок принаймні для кожної країни і дотри­муватися її, роблячи адресовані друкарні зауваження. Одним словом, редактор має так підготувати рукопис до набору, щоб набірник міг не задумуватися над змістом, а робити тільки свою справу.

Іноді кажуть, що редактор «править» рукопис. Справді, деякі правки він таки робить, і про них поговоримо трохи пізніше. Проте набагато важливіша і більша за обсягом робота редактора полягає у забезпеченні послідовності у вживанні та виборі одної з можливих (тобто однаково правильних) форм правопису, пунк­туації тощо. Важливою для деяких мов з нефіксованими або не до кінця встанов­леними правилами письма є також і послідовність у вживанні автором однакових написань одного й того ж самого слова, однакових частин слова тощо.

Там, де є загальноприйняті словникові норми, праця редактора полегшується: йому досить знайти потрібне слово у словнику Ожегова, Даля чи Оксфорд­ському. Проте навіть у деяких європейських мовах різні словники можуть давати різні варіанти одного й того ж слова. Це змушує видавців розробляти свій влас­ний стиль і в той чи інший спосіб оповіщати читачів про свої норми правопису. Для цього іноді навіть видаються спеціальні посібники, такі як «Правила для авторів і читачів видавництва Оксфордського університету», «Чікагський посіб­ник з редагування», посібник Урядового видавничого бюро США. Зосібна є й відповідні галузеві посібники для редагування наукової літератури.

Особливо важливі термінологічні покажчики. У розділі про переклади спеці­ально зупинимось на цьому, бо часто неможливо видати наукову книжку без попереднього перекладу покажчика термінів до неї (коли він є), який допоміг би перекладачеві від самого початку добиватися послідовності у вживанні тих чи тих варіантів термінів-відповідників, ужитих в оригіналі.

Транслітерація.

Йдеться про передачу засобами місцевого письма слів, запо­зичених з іншої мови, що користується іншою системою письма. Така потреба дуже загострилася у наш час, коли обмін ідеями та культурною інформацією між різними регіонами йде такими темпами, що словники відстають від реального поповнення мови новими словами, і перекладачам та редакторам доводиться щоразу самотужки вирішувати питання про те, як краще засобами своєї мови передати нове іншомовне слово, що не має відповідника. Проблема усклад­нюється, коли треба транслітерувати англійське слово: адже в англійській написання слова не тільки не відповідає його звучанню, а й не регулюється яки­мись всеосяжними і більш-менш раціональними правилами. Так, наприклад, при транслітерації англійських слів азійськими деякі редактори віддають перевагу їхньому реальному звучанню, інші – вважають за краще засобами власної графіки наслідувати їхнє написання. Проблема ускладнюється тим, що деякі країни ще не мають гарних двомовних словників. Усе, що можемо тут зробити, це просто звернути увагу редакторів як на Сході, так і на Заході на те, що треба добивати принаймні послідовності у вживанні варіантів кожного транслітерованого слова.

Пунктуація.

Редагування – не так наука, як мистецтво. Це особливо вірно, коли йдеться про пунктуацію. Звичайно, певна кількість випадків уживання розді­лових знаків регулюється правилами, але переважна більшість таких знаків – так звані «авторські», а вжиток їх цілком залежить від особливостей стилю і смаку. Проте, готуючи рукопис до друку, редактор має дбати передусім про читача, якому авторські розділові знаки повинні допомагати, а не заважати в усвідомленні авторської ж думки. Крім того, має сенс намагатися дотримання певної системи, прийнятої у мові чи прийнятної для неї. Якщо вже й ці два принципи не допомогли вам без зайвих сумнівів розставити коми у реченні, прочитайте його вголос і послухайте, а чи нема у ньому, між іншим, якихось природних, логічних пауз.

Скорочення.

Тут так само, як і з пунктуацією: найчастіше ніхто не скаже, як «вірно» скоротити і чи скорочувати взагалі – себто писати «генерал-майор Ахмед» чи «ген.-май. Ахмед», або «5 футів 9 дюймів» чи «5 ф. 9 д.». Єдине, що треба робити тут і там: добиватися послідовності у вживанні повних або скоро­чених форм, а також однакових варіантів споріднених скорочень.

Уніфікація допоміжних матеріалів.

Багато роботи має редактор, особ­ливо ж при редагуванні наукових монографій та підручників, із символами та умовними знаками, що вживаються в допоміжних матеріалах: таблицях, виносках, математичних та хімічних формулах, позначках на картах, інших ілюстраціях.

Інші проблеми.

Власні та інші назви додають багато зайвого клопоту всім редакторам, крім більшості азійських: адже ці останні не знають проблем великої чи малої літери, переносів та дефісних написань, курсивів чи лапок. Тут також, як і в усьому іншому, коли не можна точно визначити правильність написання, слід принаймні досягти послідовності у межах рукопису. І в мовах з романським письмом є значні проблеми: вживання прописних літер – ставити чи ні прописні у випадку «the federal goverment of Nigeria» або «the Federal Goverment of Nigeria»; складних слів – наприклад, «teхtbooks» «teхt books»–»teхt books»; перенесення складів з одного рядка на інший; вживання курсиву – наприклад, «La Prevsa» чи La Prevsa; вживання метричної чи неметричної систем мір.

Граматика.

Один з обов’язків редактора – убезпечити від граматичних помилок рукопис, що йде до набору. Іноді це нелегко, бо в деяких випадках питання про те, що є нормою, а що помилкою, викликає мало не філософську дискусію.

Як правило, будь-який видавець бажає, щоб у книжках, які випускає його фірма, не було ніяких відступів від того, що освічені люди з добрим смаком вважають граматично правильним. Звичайно, навіть і погоджуючись з цією загальною тезою, ми все одно змушені визнати, що у роботі редактора можуть трапитися складні випадки, які потребують окремого розгляду. Одна з найбільш загальних проблем тут полягає в тому, щоб, виправляючи помилки, не втратити авторський стиль і не завадити авторові у висловленні тих ідей, які він хоче висловити.

Ясність і стиль

Делікатність ситуації, в яку потрапляє редактор, коли хоче виправити граматичну помилку в рукописі, не йде ні в яке порівняння з тим, що починається, коли редактор намагається прояснити думку автора, що її, як він вважає, у рукописі висловлено не зовсім зрозуміло. Якщо ні зміст, ні форма виразу не містить у собі нічого грубо невірного, автор, звичайно ж, з обуренням поставиться до будь-яких змін у ньому, і редакторові знадобиться неабияке терпіння, щоб переконати автора.

Цілком зрозуміло, що більш негативно автори ставляться до редакторських зазіхань на свою стильову манеру. Багато авторів взагалі вважають, що рукопис можна або цілком приймати (включаючи насамперед його стиль), або цілком не приймати і, до речі, з цим погоджується багато видавців. Йдеться, звичайно, не про інформативні книжки, а про творчі праці та, передусім, художню літературу.

Щодо книжок, що мають на меті насамперед донести до читача певну фактичну інформацію, то вони, як правило, пишуться не письменниками-професіоналами i навіть не дуже досвідченими авторами, а просто знавцями якоїсь спеціальної галузі. Саме працюючи з цією категорією авторів, редактор має найширші можливості допомогти їм донести свої знання до читачів у найбільш ясний та привабливій формі. Однак для такої спiвпрацi необхідна повна довіра між автором i редактором, якому треба не лише добре знатися на граматиці та стилiстицi, а й бути дипломатом. А головне: він повинен добре відчувати, що єдина його мета — допомога авторові максимально точно висловити те, що він хоче i може сказати читачеві.

Точність факту

Приступаємо до вивчення ще однієї функції редактора, для якої дуже важко встановити певні правила. Звичайно редактор просто не має часу перевіряти кожний факт у кожній книжці. Проте, читаючи рукопис, редактор, який взагалі багато читає i має багату ерудицію, може помітити фактичні помилки.

Справжній редактор має шосте почуття на пiдозрiлi речі. Коли в рукописі сказано, що гора Аконкагуа в Аргентинi має 22835 м висоти, і автору пощастить на редактора, який знає, що найвища гора світу Еверест не сягає й 9000 м, то такий редактор, звичайно ж, виловить помилку, а потім залізе в довідники i переконається, що цифра в рукописі, як не дивно, слушна, хоч ідеться насправді не про метри, а фути, отже слід було написати 22 835 футів замість 22 835 м. Чи йдеться про мови народів Азії, а у переліку цих мов трапляється «суданська». Не треба бути фахівцем з азійських мов, щоб знайти, що Судан розташований в Африці, і редактор, звичайно, це знає. Він бере цю дивну мову собі на замітку i з’ясовує, що автор мав на увазі сунданезiйську — одну з мов iндонезiї. Або згадка про якогось відомого імператора датована на століття пiзнiше його смерті: автор помилився або у даті, або в iменi імператора, і редактору доведеться це з’ясувати. Кожен редактор мiг би навести багато таких прикладiв, і у кожного редактора свої способи виловлювання фактичних помилок, як і свої принципи щодо того, якою мiрою вважати такi речi своїм обов’язком. Коли при першому читаннi редактор виловлює помилку за помилкою, навряд чи варто навiть дочитувати до кінця рукопис: його спід повернути автору чи вiддати рецензенту-фахiвцю в тiй галузi, якiй присвячено рукопис, аби вiн компетентно розсудив.

Законність та пристойність

Звичайно питання законності та пристойності розглядаються ще перед тим, як прийняти рукопис до публiкацiї. Проте редактор несе вiдповiдальнiсть перед видавцем за детальне вивчення рукопису, в тому числі й на цей предмет. Він повинен точно переконатися, що жодне місце в рукописі не вступає в конфлікт із законами країни, з політикою видавництва, а також з нормами добропорядності та пристойності. Коли у редактора виникнуть якісь сумніви з цього приводу, він навряд чи зможе розвіяти їх на власний розсуд чи у розмовах з автором. Про свої побоювання, скажімо, позову з боку людей, що «розвiнчує» автор рукопису, або порушення загальноприйнятих норм пристойності, редактор повинен негайно інформувати своє керівництво. Щодо норм, то вони, зрозуміло, швидко міняються навіть в одній i тій самій країні, та й навряд чи їх взагалі можна точно встановити. Відтак кожну таку проблему слід вирішувати вiдповiдно до конкретних обставин місця і часу, дослухаючись власного розуму i власної совiстi. Ще одне спеціальне юридичне питання книжкової справи — літературна власність. Редактор передусім має переконатися, що автор рукопису, з яким він працює, не порушує прав літературної власності інших авторів або видавців

Розмітка для набору

У формах, що мають спецiально виробничий вiддiл, редактор не несе повної відповiдальностi, власне, за друкування киижки. Проте за будь-яких умов роль редактора в процесi виробництва досить важлива. По-перше, саме редактор відповідає за те, щоб рукопис був на 100\% готовий до друку, тобто представлений у повному обсязi (чого практично не буває, коли рукопис вперше потрапляє у видавництво вiд автора): мав титульну сторiнку, змiст, передмову, примiтки, iлюстрацiї з пiдписами й пояснениями до них, карти, схеми, заголовки до всiх розділів, бiблiографiю, словники тощо. Нарештi, коли вже є верстка всiх сторiнок, робиться покажчик змiсту (iмен, назв, термiнiв тощо) номерами сторiнок. По-друге, саме редактор координує роботу автора, ілюстратора, дизайнера друкаря. Саме він представляє iнтереси як автора, так i видавця у взаєминах з технiчними службами. І, нарештi, дуже важливою частиною редакторської роботи є пiдготовка розмiтки для набору. Саме редактор повинен вказати набiрниковi види i розмiри шрифтів, довжину рядкiв, вiдстань мiж рядками та iншi параметри зовнiшнього вигляду кожної сторiнки. Якщо книжка має дизайнера (художньо-технiчного редактора), то таку розмiтку звичайно робить вiн, а редактор пише консультує його роботу. Проте у малих видавництвах, де нема ні дизайнера, ні виробничого відділу, редактор обговорює дизайн книжки просто в друкарні. Домовившись із друкарем з усіх принципових питань, редактор далі розмічає кожну сторінку рукопису за допомогою спеціальних позначок, адресованих набiрникам. Так, спеціально обговорюються шрифти для основного тексту, розмiчаються окремо заголовки i підзаголовки, виноски, що друкуються дрiбнiшим шрифтом, i так на кожній сторiнцi. Набiрник, який одержує розмітку, буде знати, де використати основний шрифт, а де вживати, дивлячись на редакторські позначки.

Знаряддя редактора

Не так уже й багато є в редактора iнструментiв, що їх можна взяти до рук. Основні знаряддя редакторської праці — інтелект та уява, а також добра загальна освіта, інтелектуальна допитливість, любов до читання книжок з найрізномані­тніших питань та предметів, гостре і точне відчуття мови.

Проте деякі цілком матеріальні предмети редакторові все ж потрібні. Це, насамперед, ручки – бажано яскравих кольорів, щоб редакторські помітки чітко відрізнялися від авторського тексту. Далі: ножиці та клей або прозора липка стрічка – ніяких скріпок, бо вони завжди губляться або захоплюють зайві аркуші! І, нарешті, байдуже, у великому чи малому видавництві, слід мати нумератор для наскрізної пагінації сторінок від початку до кінця.

Також редакторові дуже потрібні найрізноманітніші довідники, аби перевіряти правопис, факти, дати тощо. Не всі видавництва можуть дозволити собі тримати просто в офісі спеціальну довідкову бібліотеку, але на кожному редакторському столі все одно треба мати принаймні орфографічні та енциклопедичні словники (якщо енциклопедій мовою країни не існує, редакторові обов’язково треба володіти іноземними мовами і користуватися тими довідниками). Потрібні редакторові також довідники з питань стилістики, як загальної, так і спеціальної у тій галузі, з якою він переважно працює. І зрештою, якщо загальна довідкова бібліотека у видавництві є, вона повинна включати багатотомні енциклопедії різними мовами, спеціальні словники, атласи та інші види довідкових видань. Проте і така бібліотека не завжди може задовольнити редактора, та у своїх пошуках він не мине великих публічних чи університетських бібліотек.

Читання коректури

Співробітник видавництва (найчастіше це редактор) одержує з друкарні коректуру (верстку) майбутньої книжки, надсилає її автору, з виправленнями отримує її назад, вивчає авторські помітки, аби переконатися, що вони достатню ясні й точні, потім сам уважно читає коректуру і, якщо не всі істотні зауваження були зроблені автором, додає до авторських поміток свої власні та зрештою повертає коректуру друкарні.

Одною з основних причин зайвих витрат на друкарські роботи, як і низької поліграфічної якості, є те, що видавництво часто самоусувається від читання коректур, лишаючи автора сам-на-сам з друкарнею. Видавці й досі гадають, що від моменту, коли рукопис потрапив до друкарні, й до того, коли готові примірники потрапили на склад, їм нема чого робити. Цей спосіб мислення і дуже збитковий, і не професійний: справжній видавець той, хто контролює ситуацію завжди та всюди. Поступово більшість видавців у країнах з низьким рівнем друкарської вичитки коректур усвідомлюють: для підвищення якості своїх видань, вони самі повинні читати верстку. Ні автори, ні друкарі самотужки робити цього не повинні.

При нормальній роботі автор і редактор двічі читають коректуру: перший раз гранки, і вдруге – верстку, себто власне пробний набір готових пронумерованих сторінок, які набірник склав зі щойно виправлених гранок. Однак там, де друкарі нехтують своїми обов’язками щодо коректури, а видавці не дуже сумлінно ставляться до вигляду рукописів, які вони надсилають до друкарень, необхідно ще й додаткове читання виправлених коректур (себто гранок або верстки), а можливо й не одне.

Більшість авторів не знайомі з технікою друку, і тому свої помітки в коректурах вони часто роблять абияк. Редактор має показати авторові зручні та економні способи правки. Вони будуть не тільки корисні авторові, а й вигідні видавцеві, оскільки більшість замін лінотипих рядків відбувається саме через те, що під час читання коректур робляться нові помилки. Аж авторові закортіло вставити кілька слів на початку довгого абзацу, то треба перебирати його увесь. На стадії верстки витрати на зміни в тексті ще зростають, коли внаслідок вставки з двох слів додається зайвий рядок, то треба до кінця розділу переносити кожен останній рядок на нову сторінку.

Вимагає обережності викреслення слів з коректури, бо дуже велика відстань між словами неприємна для очей, і набірнику доведеться перебрати кілька рядків, аби поступово, непомітно заповнити пробіл після того, як одне слово довелось прибрати з набору. (Тут варто ще раз відзначити перевагу арабської та перської графіки з традиційними з’єднувальними лініями між літерами, які при необхідності можна подовжити).

Авторська правка

У більшості країн існують чіткі норми авторської відповідальності за перевищення певних обсягів змін у тексті на стадії коректури, коли йдеться не про виправлення помилок, що з’явилися в тексті з вини видавництва чи друкарні, а про нові ідеї чи переосмислення. Друкарня несе матеріальну відповідальність тільки за ті помилки, що їх справді припустився набірник, а видавець додатково оплачує певну (тобто, як правило, обумовлену в контракті) кількість змін у тексті які воліє зробити автор понад виправлення друкарських помилок. Всі ж інші виправлення, які перевищують обумовлений контрактом обсяг змін у тексті, оплачує сам автор. Це і є так звана авторська правка – традиційний предмет суперечок між авторами і видавцями.

На практиці мало кому з видавців щастило домогтися від авторів неухильного дотримання обсягів авторської правки. Однак видавець повинен пам’ятати, що закон цілком на його боці в тих випадках, коли, скажімо, на автора зійшло натхнення переписати всю книжку в коректурі і внаслідок цього видавець одержує такий рахунок з друкарні, що мало не сягає вартості першого набору. Щоправда, буває і так, що «переписуванням в коректурі» займається видавничий редактор, а це також влітає в копієчку.

 

Робота редактора найнапруженіша з усіх видавничих професій. Вона вимагає високого інтелекту, майстерності, дипломатичності. Вона має свої поразки і свої перемоги.

Бувають дні, коли редакторові здається, що все і всі проте нього – автор, художник, друкар... Зате тільки редактор може відчути справжню насолоду, коли все виходить гаразд, адже він єдина людина, яка знає все, що відбувалося й відбувається з кожною книжкою на всіх етапах її довгого народження. А одна з найвищих нагород редактора – довіра автора. Історія знає зворушливі приклади тісної дружби великих письменників з їхніми редакторами або навіть і такі приклади, коли жодними гонорарами не можна було спокусити автора зрадити видавництво через те, що в тому видавництві працював редактор, якому автор цілком і повністю довіряв. Отож, редактор – це остання людина, що працює з рукописом перед тим, як він іде далі до людей, котрі матеріалізують його книжку.

Методичні рекомендації щодо структури, змісту та обсягів підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів

ЗАТВЕРДЖЕНО рішенням Вченої ради Науково-методичного центру вищої освіти від 29 липня 2005 р. протокол N 6

 

Методичні рекомендації розроблені з урахуванням законів України «Про видавничу справу», «Про вищу освіту» та Указу Президента України N 1013/2005 від 04.07.2005 р., якими необхідно керуватися під час підготовки підручників та навчальних посібників.

1. Загальні положення

Підручники та навчальні посібники - основні книги для навчальної діяльності студентів.

Підручник - навчальне видання, що містить систематизоване викладення навчальної дисципліни, відповідає програмі дисципліни та офіційно затверджене як такий вид видання.

Навчальний посібник - навчальне видання, що частково або повністю замінює або доповнює підручник та офіційно затверджене як такий вид видання. Вони затверджуються Міністерством освіти і науки як нормативні видання з відповідним грифом. Присвоєння грифа означає, що підручник або навчальний посібник відповідає встановленим вимогам: змісту навчальної програми дисципліни, виконання умов щодо обсягу, належне технічне оформлення.

При створенні підручників та навчальних посібників необхідно враховувати наступне:

- навчальні книги повинні мати високий науково-методичний рівень, містити необхідний довідковий апарат;

- підручники та навчальні посібники мають бути написані в доступній формі, навчальний матеріал має бути пов'язаний з практичними завданнями, в книзі повинні просліджуватися тісні міжпредметні зв'язки.

2. Структура навчальної книги

Структура підручників та навчальних посібників:

- зміст (перелік розділів);

- вступ (або передмова);

- основний текст;

- питання, тести для самоконтролю;

- обов'язкові та додаткові задачі, приклади;

- довідково-інформаційні дані для розв'язання задач (таблиці, схеми тощо);

- апарат для орієнтації в матеріалах книги (предметний, іменний покажчики).

2.1. Зміст

Зміст - це перелік приведених у книзі заголовків рубрик. Заголовки змісту повинні точно повторювати заголовки у тексті. Скорочувати заголовки у змісті або давати їх в іншій редакції порівняно із заголовками у тексті не дозволяється.

До змісту, як правило, необхідно включати всі заголовки рукопису, за винятком підзаголовків, розташованих у підбір з текстом.

Позначення ступенів прийнятої рубрикації («частина», «розділ», «параграф» та їхні порядкові номери) пишуться в один рядок з відповідними заголовками і відділяються від них крапкою.

Всі заголовки у змісті починаються з прописної літери без крапки на кінці. Останнє слово кожного заголовка з'єднують крапками з відповідним номером сторінки у правому стовпчику змісту.

Номери сторінок у змісті рекомендується проставляти простим олівцем.

2.2. Вступ (передмова)

Вступ (передмова) у навчальній книзі повинен відповідати таким основним вимогам: характеризувати роль та значення дисципліни (виду занять) у підготовці фахівця, показувати місце даного курсу (його частин) серед інших дисциплін, містити формулювання основних задач, що стоять перед студентом при вивченні навчальної дисципліни. Обсяг передмови - 0,1 - 0,2 авт. арк.

2.3. Основний текст

Основний текст підручника (навчального посібника) - це дидактично та методично оброблений і систематизований автором навчальний матеріал.

Викладання матеріалу в навчальній книзі повинно відрізнятися об'єктивністю, науковістю та чіткою логічною послідовністю. Композиція підручника, термін, прийоми введення до тексту нових понять, використання засобів наочності повинні бути направлені на те, щоб передати студентові певну інформацію, навчити його самостійно користуватися книгою, захопити його, викликати інтерес до предмета, що вивчається.

2.4. Питання, тести, задачі, завдання

Питання та завдання (для самоперевірки та контролю засвоєння знань) у навчальній книзі дозволяють забезпечити більш ефективне опрацювання студентом навчального матеріалу у процесі самостійної роботи. Такі контрольні питання та завдання, що розміщуються наприкінці кожної структурної частини книги (глави, параграфа) мають сприяти формуванню практичних прийомів і навичок логічного мислення.

Необхідно пам'ятати, що методично вірно поставлені питання та завдання є запорукою того, що процес засвоєння знань у ході самостійної роботи з книгою приведе до їх практичного застосування. У ході виконання контрольних завдань бажано передбачити використання обчислювальної техніки, аудіовізуальних засобів навчання, забезпечити умови обов'язкового використання нормативної та довідкової літератури.

Під час написання навчальних книг необхідно орієнтувати студента на активну пізнавальну діяльність, самостійну творчу працю та вміння розв'язувати задачі. У кожному підручнику, посібнику мають бути приклади, питання, задачі.

2.5. Ілюстрація у навчальній книзі

Вибір виду ілюстрацій залежить від мети, яку ставить перед собою автор.

Можна сформулювати такі загальні рекомендації авторам по ілюструванню навчальних книг:

- ілюстрації мають використовуватися тільки у тих випадках, коли вони розкривають, пояснюють або доповнюють інформацію, що міститься у книзі. Наявність їх дозволяє авторам передати більш чітко, точно та образно програмні матеріали, що викладаються;

- вигляд ілюстрацій має відповідати ступеню підготовленості студентів. Так, у підручниках для студентів молодших курсів ілюстрації мають відрізнятися більшою образністю, ніж ілюстрації для студентів старших курсів, які можуть вільно читати креслення та складні схеми;

 під час підготовки ілюстрацій слід враховувати можливості відтворення типографією та інші фактори. Ось чому на цьому етапі важливою є спільна робота автора та редактора. Автор повинен чітко уявляти, як буде виглядати майбутнє видання;

- ілюстрації у вигляді схем не повинні повторювати матеріалу основного тексту або містити зайву інформацію, що відволікає читача від засвоєння теми;

- подані в підручниках та посібниках технічні креслення, що пояснюють устрій та принципи роботи машин, їх механізмів та вузлів, не повинні містити малозначущих подробиць;

- однотипні ілюстрації у підручнику мають бути виконані однією технікою;

- у статистичних даних доцільно використовувати графіки та діаграми, які є ефективним засобом передачі інформації між величинами і явищами, що вивчаються;

- доцільно використовувати кольорові ілюстрації, які не тільки збагачують інформацію, а й акцентують увагу читачів на основних ідеях ілюстрованого матеріалу.

2.6. Бібліографічний опис

У підручниках (навчальних посібниках) мають бути приведені джерела, звідки запозичено фактичний матеріал, що вказуються у відповідних посиланнях та у бібліографічному списку.

У підручниках (посібниках) необхідно використовувати лише дані, допущені до опублікування у відкритому друці.

У розділі «Бібліографічний список» підручника (посібника) необхідно вказати основну використану та рекомендовану літературу для поглибленого вивчення курсу.

Основними елементами бібліографічного опису є прізвища автора, назва твору, місце випуску, назва видавництва, рік випуску, кількість сторінок. Бібліографічні посилання необхідно давати на останнє видання даного твору або зібрання творів.

2.7. Покажчики

Покажчики мають стати обов'язковим структурним елементом підручників та навчальних посібників. Вони полегшують користування книгою. До предметного покажчика