5.2. психологічний портрет неповнолітнього правопорушника

Особистість неповнолітнього правопорушника, як правило, характеризується низьким рівнем морально-правової соціалізації.

Соціалізація – це процес і результат включення індивіда в систему соціальних відносин. Вона здійснюється шляхом засвоєння індивідом соціального досвіду і відтворення його у своїй діяльності. У процесі соціалізації індивід стає особистістю і здобуває необхідні для життя серед людей знання, уміння, навички, тобто здатність спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми.

Правова соціалізація особистості – це процес входження людини в систему об'єктивно існуючих соціально-правових зв'язків і відносин. У психологічному аспекті вона тісно зв'язана з формуванням системи властивостей і якостей, а також механізмів саморегуляції поведінки особистості, необхідних для її адаптації до специфіки поведінки і взаємин у сфері дії права і для забезпечення її соціально-активної правової поведінки.

Змістом процесу правової соціалізації є засвоєння особистістю:

соціальних цінностей, схвалюваних і охоронюваних правом;

системи діючих правових норм як правил поведінки і критеріїв соціально-правової оцінки фактів, явищ і вчинків, що мають юридичне значення;

знань, навичок і звичок, необхідних для правильної орієнтації в соціально-правовому середовищі, саморегуляції правової поведінки й організації спілкування в рамках правових відносин;

елементів правової культури (представлень, настроїв, установок і стереотипів суспільної і групової правосвідомості і т.п.);

функцій, ролей, статусів і відповідних суб'єктивних прав і обов'язків, властивих людині в зв'язку з місцем, займаним їм у системі правового регулювання.

Правова соціалізація як частина загального процесу соціалізації включає засвоєння суб'єктом необхідного обсягу правових знань, правових вимог, що визначають міру можливої і належної поведінки. У ході правової соціалізації засвоюються критерії оцінок юридично-значимих ситуацій, складається визначене відношення до правових явищ, виробляються навички і формується готовність до правомірної поведінки. Конкретизація відомої формули детермінізму – зовнішні причини діють, опосереднюючись внутрішніми умовами, - стосовно до правової сфери означає, що як зовнішні фактори детермінації виступають правові вимоги, зразки належної поведінки, норми, санкції, що роблять більший чи менший вплив на свідомість особистості, а як внутрішні фактори – сформована в її свідомості ціннісно-нормативна модель, що містить у собі власну концепцію прав і обов'язків, норм і стандартів поведінки, можливих і очікуваних санкцій. Зі сказаного випливає, що правова соціалізація може бути визначена як процес оволодіння суб'єктом правовою практикою і правовим досвідом для придбання, використання навичок правомірної поведінки, для правильної оцінки поведінки навколишніх і сприяння нормальному функціонуванню правової системи.

Відповідальність є найважливішою характеристикою особистості – це те, що відрізняє соціально зрілу особистість від соціально незрілої. У психології в даний час поширена концепція (теорія локусу контролю) про два типи відповідальності. Відповідальність першого типу (інтернальність) зв'язана з тим, що особистість вважає себе відповідальною за все, що з нею відбувається і гарне, і погане. В другому випадку (екстернальність) усе, що відбувається, людина зв'язує не із собою, а з іншими людьми, обставинами, долею і т.д. Легко помітити, що це, скоріше, безвідповідальність.

Серед соціально незрілих підлітків частіше спостерігається екстернальність. Серед молодих делінквентів екстерналів значно більше. Очевидно, це не випадково, тому що зовнішній локус контролю власне кажучи означає зняття суб'єктом відповідальності із себе за все що відбувається з ним. За певних умов така ситуація „полегшує” вихід на здійснення злочину.

До факторів формування як зовнішнього локусу контролю, так і делінквентної поведінки можна віднести: перенесену в дитячому і підлітковому віці емоційну ізоляцію чи відкидання, вплив несприятливого психологічного клімату родини, постійні негативні оцінки діяльності і поведінки. Прагнення зберегти самоповагу (та й просто психоемоційну стабільність) може привести до формування зовнішнього локусу контролю. У даному випадку він відіграє роль захисного механізму, що, знімає відповідальність з особистості за невдачі, дозволяє адаптуватися до постійних зовнішніх негативних оцінок і зберегти самоповагу.

Формування відповідальності прямо зв'язано з наданням особистості волі і самостійності в прийнятті рішень щодо самого себе. Ми хочемо „навчити людину самостійно ходити, але увесь час туге сповиваємо”, тобто „дитяче буття не може визначити зрілої свідомості”. Такий тип виховання називається гіперопікою, у школі він спостерігається ще і при навчанні.

Поняття девіантної (що відхиляється від норми) поведінки зв'язано насамперед з поняттям „норми”.

Норму визначають як середньостатистичний показник, функціональний оптимізм і т.д. Тільки в медичній літературі цих визначень біля двохсот. Норма – поняття відносне. На зорі психіатрії існувало тільки два полярних поняття: божевілля (відсутність психічного здоров'я) і здоров'я (відсутність божевілля). Потім виділилися різні напрямки і навчання: конституціональне, про неврози, психопатії, що заложили основу „малої” психіатрії. Зараз з'явилися такі поняття як фактори ризику, кризові стани, акцентуації характеру і т.п., що лежать між нормою і патологією.

Характер у вузькому змісті слова визначається як сукупність стійких властивостей індивіда, у яких виражаються способи його поведінки і способи емоційного реагування. Дуже важливо розуміти розходження між особистістю і характером. Вже в „життєвій психології” визначення, що застосовуються для опису цих понять, сильно розрізняються. Говорячи про характер, використовують слова „кепський”, „м'який”, „важкий”, „прекрасний” і т.п. У відношенні ж особистості використовуються вираження: „видатна”, „творча”, „сіра”, „злочинна” і т.д. Коли даються оцінки характеру й особистості тої самої людини, то вони можуть не тільки не збігатися, але і бути протилежними. Наприклад, в історії відомі видатні особистості , але з поганим чи навіть психопатичним характером. Важким, „крутим” характером відрізнялися Ф.М. Достоєвський, І.П. Павлов і багато інших відомих історичних особистостей.

Риси характеру відображають стиль поведінки й емоційного реагування, тобто те, як діє людина, а риси особистості – те, заради чого вона діє. Те ж саме відноситься і до особистості, і до характеру злочинця (може бути чимало гарних рис характеру в сполученні зі злочинним діяннями).

Характер може мати різний ступінь виразності: середні характери, акцентуації характеру, психопатії.

Акцентуації характеру розглядаються як крайні варіанти норми і підрозділяються на явні акцентуації і сховані. Як критерії розрізнення патологічних і нормальних характерів можна розглядати критерії психопатій П.B. Ганушкіна -O.B. Кербікова.

Патологічний характер має наступні риси:

– відносна стабільність у часі, тобто мало міняється протягом життя;

– тотальність проявів; ті самі риси характеру виявляються усюди: і в родинному будинку, і на роботі, і на відпочинку, і серед знайомих, і серед чужих – у будь-яких обставинах.

– соціальна дезадаптація – найважливіша ознака психопатій; укладається в тім, що людина постійно випробує життєвих труднощів, не може пристосуватися, причому цих труднощів випробує він сам, чи навколишні його люди, чи і той і інші одночасно.

У чому ж відмінність акцентуацій характеру від психопатій? У випадку акцентуацій характеру може не бути жодного з перерахованих вище ознак психопатій, принаймні ніколи не присутні всі три ознаки відразу.

Відсутність першої ознаки виражається в тім, що акцентований характер виявляється не все життя, але часто загострюється в підлітковому віці, а в процесі дорослішання згладжується. Друга ознака – тотальність, також не обов'язкова, риси акцентованого характеру можуть виявлятися не в будь-якій обстановці, а тільки в особливих умовах. Соціальна дезадаптація може не спостерігатися чи буває нетривалою.

Приводом для тимчасових розладів із собою і з оточенням є не будь-які важкі умови (як при психопатіях), а умови, що створюють навантаження на місце найменшого опору характеру, своєрідна „Ахіллесова п'ята” (слабка ланка).

Основні типи акцентуацій характеру (за О.Є. Личко): гіпертимний, циклоїдний, лабільний, астено-невротичний, сенситивний, психастенічний, шизоїдний, епилептоїдний, істероїдний, хитливий і конформний.

Основні риси психологічно незрілої особистості неповнолітнього:

1. У поведінковій сфері: егоцентризм, уникання рішення проблем, нестабільність відносин з навколишніми, переважно однотипний спосіб реагування на фрустрацію і труднощі, непевність у собі, високий рівень претензій при відсутності критичної оцінки своїх можливостей, схильність до обвинувачень.

2. В афективній сфері: емоційна лабільність, низька фрустраційна толерантність і швидке виникнення тривоги і депресії, знижена чи нестабільна самооцінка, поява соціофобій, агресивність.

3. Перекручування мотиваційно-потребної сфери: блокування потреби в захищеності, самотверджень, приналежності, тимчасової перспективи.

4. Наявність когнітивних перекручувань, що підсилюють дисгармонію особистості, „афективна логіка”:

– довільне відображення – формування висновків при відсутності свідчення в його підтримку, наприклад: “я – невдаха” чи “я – супермен”;

– селективна вибірка – побудова висновку, заснованого на деталях, вирваних з контексту: “мене в школі ніхто не любить, тому що я погано учуся”;

– зверхпоширення – побудова глобального висновку, заснованого на одному ізольованому факті;

– абсолютне мислення, проживання досвіду в двох протилежних категоріях: “усе чи нічого”, “ чи світ чорний, чи кольоровий”;

– орієнтація в житті на занадто тверді норми і вимоги, нетерпимість і нетерплячість не дозволяють відносинам особистості знайти стійкість;

– персоналізація – віднесення зовнішніх подій до власної особистості при відсутності аргументів для такого зв'язку: “ця репліка не випадкова, вона відноситься до мене”;

– перебільшення негативних подій і мінімізація позитивних, що приводить до ще більшого зниження самооцінки, неприйняттю “зворотних зв'язків”, “побудові своєрідної стіни між собою і соціальним оточенням”.

Психологічні особливості підліткового віку, коли вони різко виражені, одержали назву “підліткового комплексу”, а обумовлені ними порушення поведінки – “пубертатного кризу” (пубертатний період – період полового дозрівання).

З погляду А.Е. Личко , суть підліткового комплексу складають властиві цьому віку визначені психологічні особливості, поведінкові моделі, специфічно – підліткові поведінкові реакції на впливи навколишнього середовища: реакція емансипації, реакція групування з однолітками, реакція захоплення – хобі-реакція, реакція відмовлення від контактів, ігор, від їжі,

реакція опозиції, реакція імітації позначається в прагненні наслідувати в усьому визначеній особі або образу, реакція компенсації – бажання свою слабість і невдачливість в одній області заповнити успіхами в іншій – властива як дітям, так і підліткам, реакція гіперкомпенсації в підлітків зустрічається частіше, ніж у дітей. Тут наполегливо і завзято домагаються результатів саме в тій області, де виявляються слабкими. Властива з дитинства боязкість у силу гіперкомпенсації може штовхнути на запеклі і безрозсудні по сміливості дії, що зовні можуть здаватися банальними порушеннями поведінки.

Мотиваційна сфера особистості неповнолітніх правопорушників.

                Мотиви людської поведінки зв'язані з потребами особистості. Потреби формують нормальні соціально-значимі і соціально-схвалювані мотиви діяльності:

                1) фізіологічні потреби, формують, наприклад, мотив матеріального успіху, що в кримінальному варіанті виражається в корисливих мотивах злочину і т.д.;

                2) потреба у фізичній і психологічній безпеці, формує мотив самозахисту у виді адекватних компенсаторних механізмів і психологічних механізмів захисту, що в кримінальному варіанті може стати фізичним самозахистом при нападі, чи власне насильницькою зверхагресивною поведінкою при очевидній невідповідності реальної погрози і суб'єктивному її сприйнятті;

                3) необхідність у прихильності і любові, формує мотив уникання самітності, що в асоціальному варіанті виявляється в бродяжництві в неповнолітніх, коли підліток одержує сурогат батьківської любові з боку своєї референтної групи;

                4) потреба в повазі з боку членів суспільства, детермінує мотив прийняття з боку оточуючих людей, що виявляється в підлітковому віковому періоді. Якщо ж цього не відбувається, то неповнолітній буде шукати ту субкультуру, у якій він відповідає її зниженому порогові вимог, наприклад, кримінальну субкультуру;

                5) потреба в самореалізації визначає мотив самоствердження і досягнення, що характерно для всіх людей; у кримінальному варіанті ця потреба може бути гіпертрофованою, виступати у виді позамежної „спраги влади” і т.д.

                У дослідженнях психологів відзначається неусвідомлювана мотивація злочинної поведінки деяких неповнолітніх.

Причин неусвідомлюваних мотивів злочинної поведінки багато. Це в основному залежить від особливостей особистісного розвитку. Неусвідомлювані мотиви можуть бути зв'язані з неадекватною самооцінкою особистості молодого злочинця і, найчастіше, з дисгармонійною структурою його особистості.

У деяких випадках неусвідомлювана мотивація злочинної поведінки носить компенсаторний характер, нерідко зв'язана з розвитком в юнака чи підлітка комплексу неповноцінності.

Особливий інтерес представляє зв'язок неусвідомлюваних мотивів злочину з відстроченою у часі дією закріпленого в підлітка з дитинства по типу імпринтинга травматичного досвіду. Приниження, незаслужено жорстоке поводження можуть залишити свій відбиток в емоційній структурі особистості і за певних умов породжувати відповідні форми поведінки.