Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

О. м. Ігнатов, канд. юрид. наук, доц. каф. кримінального права та кримінології кримського юридичного інституту одеського державного університету внутрішніх справ

ОСОБЛИВОСТІ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ПОРУШЕНЬ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Детермінація правопорушень, що вичиняються працівниками ОВС являє собою процес комплексної взаємодії цілого ряду факторів, весь масив яких, за своїм змістом можна розділити на такі основні види, як: соціально-економічні, політичні, психологічні, організаційно-управлінські та правові. Розглянемо основні з них.

Суть соціально-економічних детермінант полягає в специфіці їхнього впливу. Соціально-економічні фактори є основною причиною високого, а часом критичного рівня тривожності і відчуженості працівників ОВС на фоні зростаючого перевантаження органів внутрішніх справ та загального падіння престижу професії. Тривожність і відчуженість працівників органів внутрішніх справ породжують такі найбільш тяжкі форми девіацій, як алкоголізм, наркоманія, суїцид із властивою для них аутодеструктивною спрямованістю, і відіграють значну роль у детермінації різного роду правопорушень та злочинності працівників ОВС.

Наслідками багаторічної зневаги до питання законодавчого закріплення правового і соціального стану працівників органів внутрішніх справ, обумовленого негативними політичними процесами, що відбуваються в нашій країні, є соціальна і службової апатія, розвиток різних форм девіантної поведінки працівників ОВС.

Усі соціально-психологічні фактори детермінації протиправної поведінки працівників органів внутрішніх справ доцільно розділити на дві групи: 1) обумовлені психологічними особливостями самих працівників органів внутрішніх справ; 2) обумовлені специфікою служби працівників органів внутрішніх справ (впливом середовища здійснення службових функцій).

Першу групу складають:

1) фактори, пов'язані з недостатньою професійною культурою працівників ОВС, що являють собою недоліки:

- рівня професійних знань працівників ОВС;

- рівня професійних умінь і навичок працівників ОВС;

- рівня правової культури працівників ОВС;

- деонтологічної правосвідомості (готовності виконувати свій службовий обов'язок та діяти правомірно в будь-якій ситуації, в тому числі при здійсненні службової діяльності);

2) фактори, пов'язані з наявністю в працівників ОВС психічних патологій та девіацій. Психопатологічні особливості (наявність психічних патологій і девіацій) особистості працівника ОВС виступають домінуючою криміногенною детермінантою вчинення ними насильницьких злочинів. У зв’язку з тим, що недостатньо ефективно працюють військово-лікарські комісії та психологічні служби ОВС, на службу в органи внутрішніх справ потрапляють особи не тільки з хитливою психікою, але навіть страждаючі нервово-психічними захворюваннями. Слід також враховувати й можливість виникнення у працівників ОВС різних психічних аномалій у період проходження служби й у зв'язку зі здійсненням службових функцій.

Особливості другої групи факторів  пов'язана з тим, що специфіка служби в органах внутрішніх справ така, що існує реальна небезпека небажаних змін у світогляді особистості, у системі її моральних цінностей, психічному і фізичному стані. Криміногенна роль середовища здійснення службових функцій працівниками органів внутрішніх справ обумовлена рядом факторів.

1. Психологічна дезадаптация працівника ОВС, викликана реакцією організму на систематичну екстремальність умов діяльності, обумовлену специфікою службових функцій. Екстремальність умов діяльності визначають:

- хронічно властиві працівникам ОВС стреси;

- конфліктно-змістовний характер службової діяльності;

- прямий або непрямий негативний вплив на працівника ОВС з боку правопорушників;

- перевантаженість і ненормованість робочого часу працівників ОВС.

2. Негативна соціалізація особистості працівника ОВС, обумовлена дефектами соціального середовища – колективу підрозділу. Основними дефектами відповідного середовища є:

- негативний морально-психологічний клімат у трудовому колективі;

- наявність „міліцейської” субкультури, що характеризується: існуючою в колективах працівників ОВС негативною радикальною установкою досягнення мети будь-якими засобами; зловживанням працівниками ОВС алкоголю, наркотиків; використанням міліцейського жаргону і нецезурної лексики;

- гипертрофована професійна корпоративність;

- негативні особливості особистості керівника колективу і стилю керування.

До факторів організаційно-управлінського характеру слід віднести:

1) недоліки кадрового відбору (даний фактор є одним з найважливіших криміногенних факторів детермінації правопорушень працівників ОВС), а також нестабільність службової і керівної ланки органів внутрішніх справ (знаходиться в прямій залежності від недоліків кадрового відбору);

2) недоліки психологічного забезпечення службової діяльності працівників ОВС;

3) недосконалість існуючої системи критеріїв оцінки діяльності органів внутрішніх справ;

4) недосконалість системи контролю за дотриманням законності працівниками ОВС.  

Істотне криміногенне значення мають правові фактори, що пов'язані з недоліками правового регулювання діяльності ОВС (які багато в чому походять від недосконалості сучасного українського законодавства взагалі):

1) відсутність законодавчого визначення поняття правоохоронного(них) органу(нів);

2) неповнота і недосконалість правової регламентації діяльності різних служб ОВС, непогодженість їхніх функцій і співпідпорядкованості;

3) невизначеність посадового положення окремих працівників різних підрозділів ОВС, відсутність точних посадових інструкцій;

4) у законодавстві України міститься певна кількість норм, які дозволяють їх вільне тлумачення. Це дає простір для особистого розсуду й свавілля, наслідком чого є порушення прав і інтересів людини;

5) істотні недоліки діючого законодавства у відношенні забезпечення права затриманого на зустріч з адвокатом, доступу до лікаря, що створює можливість не тільки для вчинення насильницьких злочинів (зокрема, застосування катувань), але і для приховання слідів їх вчинення.

У групу правових факторів входять також певні труднощі, пов'язані із притягненням працівників ОВС до відповідальності. Відсутність чітко виражених ознак провини працівника ОВС дозволяє особам, які проводять перевірку за фактом порушення законності, маніпулювати рішенням про визнання поведінки працівника дисциплінарним правопорущенням або злочином, особливо у випадках вчинення посадових злочинів.

Вагомим фактором, що впливає на існування порушень прав і свобод людини у діяльності органів внутрішніх справ, є відсутність об'єктивних і повних даних про стан законності в органах внутрішніх справ. Більшість статистичних даних про стан законності в ОВС до недавнього часу мало абсолютно „закритий” характер.

Таким чином, комплексне дослідження факторів детермінації порушень прав і свобод людини у діяльності органів внутрішніх справ і пізнання механізмів їхньої взаємодії є гарантією розробки ефективних заходів протидії цьому негативному явищу.

Т. В. Каткова, канд. юрид. наук, доц., доц каф. кримінального процесу  навчально-наукового інституту права, економіки та соціології Харківського національного університету внутрішніх справ

ПРАВА ОСОБИСТОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

У 1995 р. Україна стала членом Ради Європи, однієї з найбільш авторитетних міжнародних організацій, яка в своїй діяльності особливу увагу приділяє забезпеченню прав людини. Україна прийняла на себе зобов’язання своє внутрішнє законодавство в сфері прав людини привести у відповідність з міжнародними стандартами. 

Прийняття Україною  28 червня 1996 р. Конституції було першим кроком до наближення України до магістрального напрямку розвитку  світової цивілізації щодо визнання людини, її гідності, прав і свобод найвищою цінністю в суспільстві і державі.

Проголошені у Всесвітній декларації прав людини (1948 р.) право на життя та особисту недоторканість (ст.3), право не піддаватись тортурам або жорстокому нелюдяному принижуючому гідність поводженню і покаранню (ст.5), право на рівний захист закону; право на захист від будь-якої дискримінації (ст.7); право ефективне поновлення в правах компетентними національними судами(ст.8); право не бути підданими свавільному арешту, затриманню, вигнанню (ст.9); право на те щоб справа була розглянута гласно із дотриманням усіх вимог справедливості незалежним і неупередженим судом (ст.10); право обвинуваченого вважатися невинним доки його винність не буде встановлена законним порядком гласного судового розгляду, при якому йому забезпечуються усі можливості для захисту (ст. 11), закріплені у Конституції України і стали підґрунтям для розвитку усіх галузей національного законодавства, у тому числі і кримінально-процесуального.

Кримінальне судочинство є сферою державної діяльності, де права особи зачіпаються найбільш вагомо і гостро. Тут можливе застосування різних заходів процесуального примусу, вирішується питання про свободу і долю особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. В кримінальне судочинство залучаються постраждалі від злочину і інші громадяни. Усі ці особи мають свої права, які повинні бути належним чином забезпечені державою.

Останнім часом, до КПК України були внесені зміни і доповнення щодо приведення діючого КПК у відповідність Конституції України та міжнародно-правовою концепцією в сфері прав людини, проголошеною  всесвітньою  декларацією прав людини (1948 р.), а також Європейською конвенцією про захист прав та основних свобод людини(1950 р) та Протоколами до неї, Європейською соціальною хартією (1961 р.), і Протоколами до неї та іншими міжнародними документами. Ці зміни стосуються:

введення судового контролю за діями і рішеннями слідчого, органу дізнання і прокурора, що суттєво обмежують права громадян (арешт, обшук, примусова виїмка, продовження строків тримання під вартою тощо);

наданню прокурору більших повноважень і посилення його ролі, як представника державного обвинувачення;

реформування судових стадій перегляду оскарження рішень (апеляційне, касаційне і виключне провадження).

Але ці зміни і доповнення  не змогли “залатати” прогалин кримінального судочинства в сфері забезпечення прав людини. У  сучасний період продовжується робота над проектом нового КПК України.

У новому КПК України варто реалізувати наступні концептуальні положення:

особистість, її права і свободи є найвищою цінністю;

обмеження прав особистості може бути допущено у мінімальних межах, визначених необхідністю забезпечити права і свободи  інших людей і інтересі суспільства;

можливості обмеження прав особистості у правозастосовчій практиці при провадженні у кримінальних справах мають бути суворо регламентовані і поставлені під пильний контроль.

Україна, як член Ради Європи, має інтегрувати не тільки в політичну, економічну, а і в юридичну сферу європейського співтовариства. За кордоном висловлюються думки про європейську юриспруденцію, про зближення методів ведення процесу країн, для яких загальним є одне – неминучий контроль за кримінальним судочинством з боку Європейського суду з прав людини у Страсбурзі.

У зв’язку з цим існуючи в європейських та інших закордонних державах моделі розслідування і практика забезпечення прав і свобод людини при провадженні кримінальних справ заслуговують ретельного вивчення. Слід мати на увазі також рекомендації Ради Європи щодо питань провадження розслідування. Зокрема, рекомендації “Про спрощення кримінальної юстиції”, прийняті 17 вересня 1987 року Комітетом Міністрів Ради Європи та положення Амстердамського договору від 2 жовтня 1998 року в частині гармонізації, зближення та уніфікації не тільки окремих правових інститутів, а і правових систем в цілому.

Законодавці, судді, юристи широко визначають, що для розв’язання справ про злочини, різного ступеню тяжкості та складності допустимі різні процедури. Так, розглядати справу, про злочин невеликої тяжкості, скоєний в умовах очевидності людиною, яка добровільно і щиро визнає свою провину, судом присяжних недоцільно, економічно безглуздо. Тому в багатьох країнах світу склались спрощені правила розгляду кримінальних справ. Вони мають різні назви: спрощене, сумарне, прискорене провадження.

При застосуванні цих форм забезпечуються і основні права людини (зокрема, право на захист) і досягається завдання ефективності і економічності кримінального судочинства, невідворотності покарання.

Так, в США вже майже 40 років існує так зване “поштове розв’язання” кримінальних справ: обвинуваченому в нетяжкому злочині в повістці про виклик до суду сповіщається сума штрафу, яка може бути накладена у випадку його засудження. Якщо обвинувачений по пошті направляє до суду цю суму, то кримінальна справа закривається. Такий досвід розв’язання правових конфліктів запозичила і Франція.

В європейських країнах успішно існує процесуальний інститут, що має назву “угода на випадок визнання обвинуваченим своєї вини”.

В італійському законодавстві закріплені положення, які дають можливість не доводити справу до суду шляхом “спрощеного розгляду”, “призначення покарання за згодою сторін”, добровільної сплати обвинуваченим 50\% суми, яка складає максимальний розмір штрафу.

Розповсюджена у Великобританії форма “сумарного провадження”  про нетяжкі злочини запозичена у 1990 році кримінально-процесуальним законодавством Болгарії, Чехії та інших Східноєвропейських держав, які після розпаду соціалістичної системи почали розбудову нового кримінально-процесуального законодавства. 

Деякі елементи спрощення кримінального судочинства є і у вітчизняному законодавстві: ч.3 ст.299 КПК України надає суду можливість, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, не досліджувати усі докази у судовому засіданні. Але позбавлення засудженого права у цьому випадку оскаржити в апеляційному порядку вирок, на мій погляд, суттєво обмежує право кожної людини на захист.

При реформуванні та удосконаленні кримінально-процесуального законодавства України треба враховувати рекомендації Ради Європи щодо дотримання десяти принципів, які об’єднанні в чотири групи:

принципи, які передумовлюють побудову правових систем (законність, рівність, судову незалежність);

принципи, на яких має будуватись захист особистості (захист гідності обвинуваченого, захист потерпілих, презумпція невинуватості);

принципи, які реалізують здійснення вимог справедливості кримінального судочинства (забезпечення прав обвинуваченого і рівноправ’я сторін);

принципи, що забезпечують одночасно і його ефективність (адекватність реакції на скоєний злочин і її швидкість).

Побудоване на таких принципах нове кримінально-процесуальне законодавство України забезпечить кожній особі, що приймає участь у кримінальному процесі, реалізацію її прав і свобод.

Я. В.Чистокляний, канд. юрид. наук,. доц. Дніпропетровського національного університету

ЗМАГАЛЬНІСТЬ СТОРІН ТА СВОБОДА В НАДАННІ НИМИ СУДУ СВОЇХ ДОКАЗІВ І У ДОВЕДЕННІ ПЕРЕД СУДОМ ЇХ ПЕРЕКОНЛИВОСТІ ЯК КОНСТИТУЦІЙНА ЗАСАДА КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

1. Віднесення змагальності до числа засад кримінального судочинства іноді ставлять під сумнів, зазначаючи, що учасники процесу йдуть до суду не змагатися, а відстоювати власні інтереси. Окрім того, засада – це правове положення, яке підлягає безумовному виконанню, а як же можна примусово заставити сторони змагатися ? (О.Р. Михайленко).

Обов’язковість засади змагальності проявляється не у імперативній настанові сторонам змагатися між собою під час провадження у кримінальній справі, а у приписі державним органам і посадовим особам, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, забезпечити можливість дослідження обставин справи в умовах змагальності, визначених законом.

2. Чому законодавець змушений був закріпити положення щодо змагальності, якого не знав «радянський» кримінальний процес, на конституційному рівні (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України) ?

Людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю. Тому держава має дбати про створення для людини найкращих умов для відстоювання своїх прав і законних інтересів. Для юридичних (у тому числі й кримінальних) справ більш справедливого способу відстоювання учасниками своїх прав і законних інтересів, ніж змагальність, людство ще напрацювало.

Органи дізнання, слідства і прокуратури виконуючи свої обов’язки, діють заради блага усіх людей – членів суспільства. Про змагальність починають говорити лише тоді, коли посадові особи державних органів, які ведуть кримінальний процес, розпочинають кримінальне переслідування певної особи. У цьому випадку посадовці діють заради забезпечення загальносуспільних інтересів, у тому числі й інтересів осіб, залучених до провадження у кримінальній справі. Оскільки кожна особа, у тому числі і посадова, може помилятися, а посадова особа - ще й діяти у інтересах відомства, а не конкретних людей, - Конституція Україна проголосила однією із засад кримінального судочинства змагальність сторін.

3. Основною передумовою змагальності є рівність сторін, які беруть участь у кримінальній справі. У науковій літературі рівність сторін іноді розглядають як окремий принцип кримінального судочинства, котрий є основоположним у системі принципів, бо ідея рівності становить його зміст, має значення для всього кримінального процесу та характеризує специфіку галузі кримінально-процесуального права (Л.Б. Ісмаілова). Звісно, рівність сторін не може претендувати на принцип кримінального судочинства, оскільки вона є складовим елементом принципу змагальності. Та й Конституція України не називає його серед засад судочинства.

Посадовці, які ведуть процес, мають делеговані їм державою повноваження щодо провадження у кримінальних справах. Реалізація цих повноважень підкріплена державним примусом. Сторона ж захисту не має повноважень, подібних до тих, якими наділена сторона обвинувачення (кримінального переслідування). Тому кримінально-процесуальне законодавство на розвиток положень Конституції України щодо змагальності задля вирівнювання можливостей сторін встановлює певні переваги, що отримали у юридичній літературі назву «переваги захисту» (І.Я. Фойницький, О.В. Смірнов). До числа останніх належить право обвинуваченого не давати показання, а також давати завідомо неправдиві показання, право підсудного на останнє слово тощо.

4. Проголошення у Конституції України принципу змагальності сторін безумовно є великим кроком уперед у плані удосконалення правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності і забезпечення прав людини під час провадження у кримінальних справах. Проблема його подальшої реалізації (конкретизації) у кримінально-процесуальному законодавстві полягає у тому, що «ступінь» запровадження змагальності у процес може бути різним.

І у «радянському» кримінальному процесі були елементи змагальності, зокрема під час судового розгляду кримінальної справи. У сучасному українському процесі змагальність «проникла» і у стадію досудового розслідування, де з’явився арбітр (суд), який не лише контролює дотримання конституційних прав людини у цій стадії, а й вирішує спірні питання між стороною захисту (підозрюваний, обвинувачений та їхні захисники) і стороною обвинувачення (державні органи та їхні посадові особи, які здійснюють досудове провадження з метою формування і формулювання обвинувачення). Виконання судом арбітральної функції у кримінальному судочинстві України стало загальновизнаним фактом як у теорії, так і судовій та слідчій практиці. Але резерви розширення змагальності під досудового розслідування не вичерпані. Зокрема, у стадії досудового розслідування можуть бути впроваджені такі змагальні елементи як участь судді у слідчих діях, про провадження яких він приймав рішення; інститут «взаємного відкриття сторонами матеріалів» тощо.

5. Доволі спірним у процесуальній теорії є питання щодо участі потерпілого на стороні обвинувачення у справах публічного та приватно-публічного обвинувачення. Конституційне положення про цінність людини для держави у контексті розглядуваного питання можна трактувати з двох позицій.

1) Оскільки потерпілий є вищою соціальною цінністю для держави, то йому має бути надане право здійснювати функцію кримінального переслідування з метою добитися засудження винного і відшкодування завданих злочином збитків. Таким чином, потерпілий «доповнює» прокурора у здійсненні цієї функції.

2) Держава як гарант прав людини (потерпілого) повинна зробити усе аби забезпечити покарання винних і відшкодування потерпілому завданої шкоди. Виходячи із цього, держава у особі відповідних органів і посадових осіб «змагається» у кримінальному судочинстві із стороною захисту, відстоюючи не лише інтереси усього суспільства, а й інтереси потерпілого. За такого підходу участь потерпілого у кримінальній справі може стати на заваді реалізації загальносуспільних інтересів, бо він буде прагнути реалізувати лише власні інтереси і певним чином заважати провадженню у справі. Тому потерпілому може бути надане право (а іноді й обов’язок) давати показання (наприклад, у США).

А. В. Бречко, викладач каф. конституційного та міжнародного права Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ МВС України

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ФУНКЦІЙ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У ВИПАДКАХ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ  І ГРОМАДЯНИНА

Забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, відповідно до ст. 2 Закону України «Про міліцію», є основним обов’язком органів внутрішніх справ. Разом із тим, не можна не враховувати і результати соціологічних опитувань, відповідно до яких значна частина населення при вирішенні питань особистої безпеки, захисту своїх прав і свобод схильна не довіряти міліції та іншим правоохоронним органам.

У ст. 64 Основного Закону визначено: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, окрім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах військового або надзвичайного положення можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод з вказівкою терміну дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції». Ці положення є гарантією не відчужуваності і непорушності прав і свобод людини, закріплених в ст. 21 Конституції України.

Таким чином, відповідно до положень Основного Закону України, права і свободи людини і громадянина дозволено обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією. Такими обмеженнями може бути необхідність:

- врятувати життя людей або майно;

- забезпечити охорону здоров’я й моральність населення, захистити репутацію або права й свободи інших людей;

- забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадську безпеку, економічний добробут;

- запобігти злочинові або його припинити;

- здійснити безпосереднє переслідування осіб, підозрюваних у скоєні злочину;

- встановити істину під час розслідування кримінальної справи;

- запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

- підтримати авторитет і неупередженість правосуддя тощо.

Тобто такі випадки, як запобігання злочинам, встановлення істини, охорона авторитету державних органів та інші є законодавчо визначеними підставами для обмеження прав і свобод людини й громадянина. Забезпечення інтересів національної безпеки, яке є одним із таких підстав, виступає водночас однією з функцій держави в сфері її забезпечення для виконання завдань захисту стабільності в суспільстві. Тобто виникає така ситуація, за якої права людини і громадянина одночасно і обмежуються, і захищаються в інтересах національної безпеки. Зрозуміло, що обмеження в реалізації окремих прав і свобод здійснюється не відносно всіх громадян і не назавжди, а виключно на законних підставах і тимчасово. Але де тоді буде проходити межа між захистом пріоритетів національної безпеки, першим з яких є гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, і конституційними положеннями про обмеження цих прав в інтересах національної безпеки? Закріплене в статті 8 Закону України «Про основи національної безпеки України» положення про те, що забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, створення дійових механізмів їх забезпечення, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії є основними напрямами забезпечення національної безпеки у внутрішньополітичній сфері, не дає чіткої відповіді на це запитання, а отже, потребує свого подальшого з’ясування.

Чинний Закон «Про основи національної безпеки України» не містить визначення поняття «інтереси національної безпеки», а визначати їх через наявні категорії «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів» та «загрози національним інтересам» не є правильним та доцільним, оскільки цей Закон у статті 1 дає визначення тільки терміну «національні інтереси», всі інші подалі вживаються в тексті Закону без будь-якого тлумачення. Так, національні інтереси визначені як життєво важливі матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Такий підхід, за якого Конституцією України передбачаються підстави для обмеження прав і свобод людини і громадянина в інтересах національної безпеки, а Законом «Про основи національної безпеки України» взагалі не згадується про таке їх обмеження, а також не дається легітимного визначення інтересів національної безпеки, на нашу думку, призведе в майбутньому до появи багатьох проблем. По-перше, як це відбувається в країнах з тоталітарним режимом, держава тільки підкреслює свою монополію на захист або обмеження прав і свобод людини й громадянина. Зрозуміло, що сама людина краще за всіх знає свої власні інтереси та має право вибору – захищати їх самостійно або звернутися до державних установ.

По-друге, «визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет та її прогресивний розвиток» своїм широким змістом залишають вибір підстав для обмеження прав і свобод людини і громадянина на власний розсуд державного апарату та його посадовців. Це – також характерна риса радянського періоду та один з атавістичних стереотипів, і він виявляється в тому, що за різних умов і підстав все ж таки можна порушувати права і свободи людини і громадянина.

По-третє, конституційні положення, на основі яких повинні ухвалюватися і яким повинні відповідати інші нормативні акти, в частині визначення підстав і випадків обмеження прав і свобод людини і громадянина в інтересах національної безпеки, не знаходять свого розвитку в діючому Законі.

Таким чином, Конституцією України встановлені права і свободи людини і громадянина, а також вичерпний перелік підстав для їх обмеження. При цьому існує ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені ні за яких умов. Дане правило набуває особливої важливості у випадках, коли громадянин, вступаючи у суспільні відносини у сфері кримінального судочинства, стає одним з учасників процесу розслідування та протистоїть державному апаратові в особі правоохоронних органів, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання або досудове слідство. У встановленні таких гарантій захисту прав громадян від порушення або обмеження з боку державних органів або окремих посадовців реалізується охоронна функція Конституції та ухвалених на її основі законів України.