Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

О. п. пономарьова, викладач каф. конституційного і міжнародного права навчально-наукового інституту права, економіки та соціології харківського національного університету внутрішніх справ

СТАТУС ІНВАЛІДІВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ: ІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ І СУЧАСНИЙ СТАН

Права людини еволюціонували разом з людською цивілізацією. Теоретично процес формування даного інституту в глобальному масштабі прийнято розподіляти на три етапи, на кожному з яких формувалися нові “покоління” прав людини. Для сучасного, третього етапу формування прав людини притаманна диверсифікація правового статусу особи та визнання прав окремих соціальних груп. Саме в цей історичний період прагнення людства до гуманізму призвело до необхідності прояву додаткової уваги до тієї категорії людей, чиє існування відзначене негативними особливостями в порівнянні з усіма іншими людьми – мова йде про інвалідів.

Ставлення до інвалідів протягом останніх десятиліть зазнало суттєвих змін. Спочатку все зводилося до догляду за інвалідами, у тому числі й у специфічних установах, потім воно стало виражатися в зусиллях щодо поліпшення їхньої долі. Це й можливість для одержання  освіти, і реабілітація. Такі зміни дозволили інвалідам стати більш активними соціально: з’явилися організації інвалідів та організації членів їхніх сімей. Після Другої світової війни з’явилася концепція про інтеграцію й включення інвалідів у нормальне життя суспільства. Наприкінці 1960-х років XX ст. у ряді країн організації інвалідів почали розробляти нову концепцію інвалідності. У ній ураховувався тісний зв’язок між вимушеними обмеженнями інвалідів та їхнім оточенням, у тому числі й ставлення до них з боку інших людей. І, нарешті, проблеми цих людей не тільки стали предметом уваги з боку ООН та інших міжнародних організацій. Їхня увага до прав інвалідів отримала конкретне втілення. Так, у цей час існує  пакет міжнародно-правових документів, що визначають статус інвалідів у цивілізованому суспільстві, закріплюють основні напрямки політики держав щодо цієї соціальної групи, дають чіткі визначення й правила, що мають безпосереднє відношення до інвалідів та інвалідності. Усі ці документи нерозривно пов’язані з іншими джерелами міжнародного права, об’єктом яких є права людини, а в ряді випадків стали логічним їхнім продовженням.

1981 рік був оголошений Міжнародним роком інвалідів. Його підсумком стало те, що Генеральна Асамблея ООН резолюцією 37/52 від 3 грудня 1982 р. прийняла Всесвітню програму дій щодо інвалідів. Прийняття цього документу стало відправним пунктом прогресу в даній сфері: був зроблений акцент на право інвалідів на рівні з іншими громадянами можливості й на рівне поліпшення умов життя в результаті економічного й соціального розвитку. Крім того, інвалідність уперше була визначена як функція відносин між інвалідами та їхнім оточенням.

Протягом 1983-1992 рр. ООН було проведене Десятиріччя інвалідів. У 1987 р. у Стокгольмі пройшла Глобальна нарада експертів для розгляду динаміки роботи Всесвітньої програми дій щодо інвалідів у межах Десятиріччя інвалідів. У результаті була запропонована розробка концепції для визначення заходів на перспективу; причому як основу було запропоновано визнання прав інвалідів. Ця нарада також рекомендувала Генеральній Асамблеї скликати спеціальну конференцію для розробки міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо інвалідів, що, у свою чергу, мала бути ратифікована до кінця знакового Десятиріччя. Загальний проект конвенції був підготовлений Італією й представлений на 42-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, але згоди в той період держави так і не досягли.

Разом з тим, Економічна й Соціальна Рада на своїй першій черговій сесії 1990 р. вповноважила Комісію соціального розвитку розглянути на своїй 32-й сесії питання про створення спеціальної робочої групи урядових експертів відкритого складу, яка мала розробити стандартні правила створення рівних можливостей для інвалідів. Повний текст Стандартних правил забезпечення рівних можливостей для інвалідів був прийнятий Резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 р. В основу цього документу був покладений досвід Десятиріччя інвалідів, а також Міжнародний білль про права людини, Конвенція про права дитини, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також Всесвітня програма дій щодо інвалідів.

Нарешті, 13 грудня 2006 р. була прийнята Конвенція про права інвалідів, в якій від імені держав-учасниць були сформульовані основні принципи статусу інвалідів та основні принципи політики щодо інвалідів у сучасному демократичному світі. Перші статті Конвенції присвячені її цілям та загальним принципам. У наступних статтях містяться загальні зобов’язання держав (ст.4),  а також проголошується рівність і недискримінація інвалідів (ст. 5). Окремі положення Конвенції присвячені жінкам-інвалідам (ст. 6), дітям-інвалідам (ст. 7), виховній роботі (ст. 8), освіті (ст. 24), охороні здоров’я (ст. 25), а також ситуаціям ризику (ст. 11). Є статті, присвячені правам інвалідів, які корелюються з гуманітарними правами людей взагалі: право на життя (ст. 10), рівність перед законом (ст. 12), свобода й особиста недоторканність (ст. 14), на працю й зайнятість (ст. 27) та цілий ряд інших подібних прав. Водночас у ній присутні положення, що відображають специфіку існування інвалідів у цьому світі; такими є ст. 9 «Доступність», ст. 20 «Індивідуальна мобільність», ст. 26 «Абілітація й реабілітація», ст. 31 «Статистика й збір даних» тощо.

Загалом, статті Конвенції відображають усе розмаїття сучасного життя в аспекті прав людини. Вони містять у собі й конкретні зобов’язання з боку навколишніх стосовно інвалідів, у тому числі й держав-учасниць. Так, у ст. 33 говориться  про національне здійснення й моніторинг даної Конвенції, у ст. 34-39 – про Комітет з прав інвалідів, а ст. 35 й 36 – про доповіді держав-учасниць.

Незважаючи на те, що Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів не є обов’язковими, вони мають перспективу перетворення на норми міжнародного звичаєвого права. Це відбудеться у випадку застосування їх переважною більшістю держав, що висловили бажання дотримуватися міжнародних стандартів. Водночас це передбачає узяття на себе державами значних і конкретних не тільки моральних, але й політичних зобов’язань щодо забезпечення рівності можливостей для інвалідів. Не може стояти осторонь цих процесів й Україна.