Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

Ю. в. рудяшко, здобувач харківського національного університету внутрішніх справ

ПРО ПРАВО ЛЮДИНИ НА ЕКОНОМІЧНУ БЕЗПЕКУ

На зламі століть Україна стикнулася із серйозними загрозами у багатьох сферах життя суспільства. Центральним і найбільш проблемним напрямком у забезпеченні загальнонаціональної безпеки є формування безпечного середовища для реалізації прав і свобод людини і громадянина. Сьогодні до традиційних загроз людині (природні й техногенні катастрофи, злочинність тощо) додалися нові: масове знедолення населення та його поляризація за майновим критерієм, негативні демографічні тенденції, підвищення рівня смертності серед працездатного населення, особливо серед чоловіків. За даних умов на перший план виходять соціально-економічні аспекти безпеки людини, що покладають на будь-яку державу, а тим більш державу соціальну і правову, обов’язок забезпечення соціально-економічних прав своїх громадян.

У сучасній науковій літературі під безпекою особи прийнято розуміти: 1) захищеність умов, що забезпечують реалізацію прав і свобод особи, можливості для її саморозвитку; 2) стан захищеності особи від факторів небезпеки на рівні її особистих інтересів і потреб; 3) соціальну захищеність людини, що забезпечує збереженість самої людини і його окремих життєво важливих функцій згідно з можливостями суспільства.

Забезпечення безпеки особи, у тому числі реальне забезпечення прав і свобод громадян, духовного та інтелектуального розвитку, гідного й гарантованого державою мінімуму умов існування, належить до життєво важливих інтересів держави. Ні міжнародна, ні національна безпека не є можливими, якщо не забезпечена безпека особи. Важливою складовою безпеки особи є економічна безпека як стан захищеності особи у зв’язку зі вступом її у сферу економічних відносин. Вона покликана забезпечити виживання людини, її адаптацію до існуючої системи суспільного виробництва та розвиток в історичній динаміці.

Безпека особи невід’ємна від соціально-економічних умов, що забезпечують гідне проживання, добробут і свободу. Такого роду уявлення ми знаходимо у масі документів ООН та інших міжнародних організацій, а також численних західних публікаціях, що так чи інакше зачіпають тему прав і свобод людини. Синтезуючи положення названих джерел, скажемо, що характерним висновком для них є думка про те, що концепція безпеки особи має включати в себе наступні компоненти:

1. Потрібне дедалі більше співробітництво на міжнародному рівні держав, міжнародних урядових і неурядових організацій, органів місцевого самоврядування, громадських рухів, груп громадян, незалежних експертів з метою заохочення і розвитку всього комплексу прав громадян.

2. Слід створити механізм для нейтралізації потенційних загроз, що підривають формування вільної й гідної особи.

3. Доцільно створити умови для розширення можливостей і вибору прав та свобод людини

Наприкінці ХХ ст. концепція безпеки особи була визнана на національному рівні. Її положення включили до своїх офіційних доктрин чимало країн (Канада, Норвегія, Японія та ін.). Генеральний секретар ООН Кофі Аннан відзначав, що концепція безпеки особи гармонійно вписується у програму миру, безпеки і розвитку. „Безпека особи в широкому сенсі, – заявляв К. Аннан, – значно ширша, ніж номінальна відсутність збройних конфліктів. Три напрямки, а саме захист від злиднів, захист від страху і право майбутніх поколінь успадкувати екологічно чисту планету – являють собою взаємопов’язані складові безпеки особи, а отже й національної безпеки”.

Безпека особи – це можливість доступу до різних видів благ і можливість вибору при реалізації своїх потреб та інтересів, а також упевненість у тому, що ці можливості існуватимуть і в подальшому. Загроза безпеці людини – позбавлення її даних можливостей у різних формах прояву і способах дії. Так, низька якість життя людини, що характеризується як бідність чи відсутність статку, визначається не кількістю благ, а можливістю людей отримати доступ до цих благ. Позбавлення такого доступу внаслідок безробіття, приватної власності, глобалізації як формування анклавної конкурентоспроможної економіки окремих регіонів світу робить людину заручником власних щоденних матеріальних мрій і дій, що призводить до деградації його духовної сфери, до деградації особистості.

Підкорення окремої людини суспільним інтересам з необхідністю випливає з наявного рівня розвитку виробничих сил суспільства, що вимагають колективних зусиль щодо забезпечення як простого, так і розширеного відтворення суспільства і людини. При цьому нижня межа його стійкості – можливість простого відтворення населення за відсутності зовнішньої загрози. Таке відтворення включає в себе: а) фізичне відтворення людини (дітонародження, відновлення життєвих сил через охорону здоров’я, забезпечення матеріальних умов життя), б) відтворення людини як виробничої сили суспільства і носія певних економічних відносин, в) відтворення соціального суб’єкта через засвоєння продуктів певної культури і цивілізації. Усі три аспекти відтворення населення відображають змістовну сторону безпеки кожної людини і потребують відповідного економічного базису та його належного правового оформлення.

Конституційно-правовими засадами економічної безпеки особи в сучасних умовах, на наш погляд, мають бути підтримка і розвиток малого та середнього підприємництва, рівний захист приватної власності, повноцінна реалізація і захист права на отримання і збереження житла, повернення виробничій праці функції джерела фінансового забезпечення людини тощо. Досягнення економічної безпеки особи потребує організації процесів перерозподілу прибутків на справедливих засадах, що дозволяють забезпечити безпеку особи через задоволення її суспільних інтересів. Усі ці засади відображені у конституційних приписах про соціальну функцію власності та право кожного на достатній життєвий рівень. Однак вони повинні отримати деталізацію і продовження у чинному законодавстві, у тому числі у Законі „Про основи національної безпеки України”. Метою наукового юридичного аналізу в даній сфері має стати не лише власне формування адекватної політики забезпечення економічної безпеки України, а й здійснення комплексної оцінки ефективності економічної стратегії держави, рамковим критерієм якої є стан економічної безпеки на національному, регіональному, місцевому та індивідуальному рівнях.