Національні та міжнародні механізми захисту прав людини - Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

Ф. в. веніславський, канд. юрид. наук, доц., доц. каф. конституційного права україни національної юридичної академії україни ім. ярослава мудрого

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК ПЕРЕДУМОВА СТАБІЛЬНОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Конституція України 1996 р. вперше в історії вітчизняного конституціоналізму закріпила гуманістичну спрямованість усієї державно-владної діяльності, проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У своїй сукупності ці конституційні положення докорінно змінили акценти у правовому регулюванні системи взаємовідносин “людина – суспільство – держава”, поставивши людину, її права, свободи й гарантії їх реалізації на перше місце, адже саме вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Такі зміни пріоритетів конституційно-правового регулювання, постановка в його центр людини зумовили необхідність кардинального переосмислення її ролі та місця в державі і суспільстві. Виходячи з цього, уся державно-владна діяльність має бути спрямована на створення цілісної системи дієвих засобів забезпечення проголошеного пріоритету людини, її прав і свобод.  А оскільки зазначені норми Основного Закону країни є невід’ємною складовою частиною основоположних конституційних принципів, які у своїй сукупності становлять засади конституційного ладу України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язане із забезпеченням стабільності й непорушності конституційного устрою держави й суспільства.

Закріплення на рівні Основного Закону України достатньо широкого переліку прав та свобод людини і громадянина зумовлює необхідність теоретичного переосмислення підходів до визначення держави як специфічної форми організації публічної влади, її головних функцій як основних напрямків державної діяльності, права як універсального регулятора суспільних відносин, до прав та свобод людини, як найвищої соціальної цінності. На відміну від існуючих уявлень про державу, владу, право, особливістю сучасних державно-правових досліджень є приділення все більшої уваги проблемам удосконалення форм і методів реалізації функцій держави саме в сфері гарантування й забезпечення прав людини й одночасно розробці ефективних засобів забезпечення стабільності конституційного ладу.

Поза всяким сумнівом формальне проголошення на конституційному рівні найдемократичніших прав та свобод без одночасної розробки дієвих правових механізмів їх практичної реалізації, призводить до того, що вони залишаються лише гарною декларацією, яка з реальним життям має дуже мало спільного. Сучасна українська практика свідчить, що за останні дванадцять років людина, її права та свободи так і не стали реальною соціальною цінністю та головною метою практичної діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування. А постійні зміни політичної системи ще більше ускладнюють ситуацію, оскільки влада все більше перетворюється на самодостатню організацію, яка намагається дистанціюватися від людини та її повсякденних проблем. На наш погляд, це становить потенційну загрозу існуючому в Україні конституційному ладу та його засадам. 

Проблема забезпечення стабільності існуючого конституційного устрою держави та суспільства, чи, іншими словами, стабільності конституційного ладу на сучасному етапі державотворення в Україні набуває особливої актуальності. Так, відповідно до ч. 3 ст. 5 Конституції, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом) постановив, що “положення частини третьої ст. 5 Конституції України треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII”. Нормативне ж визначення народу подається в Преамбулі Конституції, яка встановила, що Український народ – це громадяни України всіх національностей.

Народ доручає здійснення влади своїм довіреним особам, влада яких є їх обов’язком, а не правом, і реалізовувати цю владу носії державно владних повноважень зобов’язані насамперед, в інтересах усього народу в цілому, та кожної конкретної людини зокрема. Адже народ не лише наділяє своєю владою державні органи та органи місцевого самоврядування, а й може їх позбавити цієї влади. Зокрема, коли дії державно-владних суб’єктів суперечать інтересам народу, народ позбавляє їх владних повноважень. Зі всієї повноти своєї влади народ доручає державним органам лише ту її  частину, яка необхідна для охорони та підтримки порядку, для створення дієвого механізму практичної реалізації прав і свобод людини і громадянина, для забезпечення стабільності конституційного ладу.

У правовій науковій літературі обґрунтовано зазначається, що однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань, особливо таких загальнолюдських цінностей, як демократія, права та свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. Наслідком цього процесу стало формування й конституційне закріплення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відбиття її загальнолюдського призначення. Іншими словами, побудова демократичної і правової держави неможлива без реального забезпечення прав і свобод людини, у чому, власне, й виявляється гуманістична спрямованість її державно-владної діяльності.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що у процесі реалізації державно-владної діяльності конституційна стабільність може бути найбільш повною мірою забезпечена лише тоді, коли держава, її органи публічної влади і їх посадові особи, не втручаючись в усі сфери життєдіяльності людини і суспільства, одночасно виступатимуть сильним, стабільним і надійним інструментом реалізації Основного Закону, закріплених ним загальних засад і принципів конституційно-правової регламентації, і, насамперед, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.