1.1 поняття воєнної політики, її місце та роль  у загальній системі політики

Воєнна політика належить до специфічної сфери політики, яка безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки та ведення війн, використання воєнної сили в політичних цілях.

«...Термін, «військова політика», означає тільки військові комбінації уряду й полководця...», говорив видатний військовий теоретик ХІХ століття Г. Жомені. В загально-соціологічному плані військова політика визначається як діяльність спеціальних суспільних інститутів, основана на системі поглядів, ідей і відповідних соціальних відносин, які зв’язані зі створенням і використанням засобів збройного насилля для досягнення основоположних державних інтересів або інтересів різних соціальних сил у їхній боротьбі за завоювання і зміцнення влади.

Специфіка воєнної політики, її відносна самостійність стосовно до політики взагалі – це те, що вона, за певних умов і у відповідності з цілями політичного керівництва, ніби фокусує в собі, інтегрує інші види політичної, економічної та іншої діяльності, спрямовуючи їх на вирішення завдань, які пов’язані з використанням воєнної сили.

За умов війни відносна самостійність може переходити в її домінуюче положення над політикою взагалі. І це явище само по собі дуже небезпечне.

Сутність воєнної політики значною мірою, може розкритися через її структуру. До основних елементів цієї структури входять:

1) суб’єкти воєнної політики;

2) цілі (мета) воєнної політики;

3) об’єкти воєнної політики;

4) засоби досягнення воєнно-політичних цілей;

5) умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність (тобто воєнно-політична обстановка).

Суб’єктами воєнної політики, як правило, виступають держава та її об’єднання, нації, класи, соціальні групи та створені ними політичні інститути.

У сучасному суспільстві будь-який соціальний прошарок може мати свої специфічні погляди на проблему досягнення своїх цілей засобами збройного насилля.

Але допускати цього не можна (не можна дати цим тенденціям реалізуватись), адже, – прямий шлях до громадянської війни.

Ще М. Макіавеллі в ХV ст. писав, що військова політика повинна бути винятковим правилом держави.

Цим пояснюється і той факт, що вироблення військово-політичних цілей є винятковим правом військово-політичного керівництва країни. Ці цілі повинні відображати корінні інтереси як нації в цілому, так і апарату державної влади, що їх представляє.

На основі сформованих цілей воєнної політики визначаються її об’єкти, якими можуть виступати окремі держави або їх коаліції, класи, соціальні верстви і створені ними інститути збройного насилля як у середині держави, так і на міжнародній арені.

Засобом досягнення воєнно-політичних цілей є військова сила, ядром якої виступає армія.

Саме тому, армія – предмет постійної турботи воєнної політики, тому що вона визначає можливості держави як щодо захисту країни, так і щодо досягнення своїх військово-політичних цілей на міжнародній арені. «Уряд, який за будь-яких причин зневажає свою армію, – писав Г. Жомені, – є гідним осуду, тому що він тим самим готує приниження своїй країні й своїм військам замість того, щоб, діючи протилежним чином, готувати їх до успіху. Ми зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд повинен жертвувати для армії всім, – це було б безглуздям. Але все-таки армія повинна бути предметом його постійних піклувань».

Держава, як суб’єкт воєнної політики має певні військово-політичні цілі, а також арсенал Збройних Cил, які вона за певних умов може застосувати для їх реалізації.

Якщо цілі і засоби відповідають умовам військово-політичної обстановки і переважають можливості до протидії, то буде правомірно вести мову про стійке функціонування воєнної політики держави, оскільки воєнно-політичні цілі стають реалізованими засобами воєнної політики. У разі невідповідності цілей стану воєнно-політичної обстановки або можливостям силової протидії об’єкта, має місце порушення стійкого стану воєнної політики, що може потягнути за собою певні наслідки. А саме:

по-перше, виникає потреба розширити арсенал задіяних засобів або взагалі відмовитися від їх застосування, оскільки з їх допомогою неможливо досягти поставлених цілей;

по-друге, необхідно частково кардинально перебудувати військово-політичні цілі.

Воєнна політика – це діяльність органів державної влади та державного управління, що відображає керівні принципи воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Воєнна політика – це частина загальної політики певних соціальних сил держави та соціально-політичних інститутів, яка спрямована на створення, розвиток і застосування воєнної організації, засобів збройного насильства для забезпечення національної безпеки, досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв’язанню.

Воєнна політика держави – це система, яка структурно передбачає:

1) воєнно-політичні відносини;

2) воєнно-політичну діяльність;

3) воєнно-політичні погляди, які здійснюються спеціальними соціально-політичними інститутами суспільства.

Головні з них – воєнно-політичні відносини.

Вони бувають:

внутрішні;

зовнішні (міжнародні).

Внутрішні воєнно-політичні відносини визначають соціально-політичну сутність воєнної політики.

Зовнішні (міжнародні) – конкретні кордони для реалізації тих чи інших форм і методів досягнення політичних цілей за допомогою воєнної сили.

Залежно від рівня напруги воєнно-політичних відносин, відносини можуть бути:

протиборства;

конфронтації;

співпраці;

інтеграції тощо.

Воєнна політика має дві сторони – внутрішню і зовнішню.

Внутрішня сторона воєнної політики містить проблеми, що пов’язані безпосередньо з підготовкою засобів збройного насилля для вирішення міжнародних конфліктів або з підготовкою і веденням збройної боротьби в інтересах вирішення міжкласових, міжнаціональних та інших протиріч усередині країни.

Зовнішня воєнна політика пов’язана з використанням або загрозою використання воєнної сили в політичних цілях у взаємовідносинах з іншими державами, а також для сприяння або протидії деяким соціальним силам усередині інших держав.

Воєнно-політичні інститути суспільства (розроблення і реалізація воєнної політики держави) такі:

США – Рада національної безпеки США.

Рада національної безпеки.

Рада національної безпеки і оборони – в Україні.

Безпосередня реалізація військової політики покладена на армію і флот.

Особливість даного соціального інституту полягає в тому, що він втілює в собі матеріальну силу суспільства в цілому.

Воєнно-політична діяльність є різновидом соціально-політичної діяльності, яка прямо та безпосередньо пов’язана з підготовкою і використанням засобів збройного насилля.

Політичний аспект воєнно-політичної діяльності характеризує соціальну спрямованість воєнної політики.

Воєнний аспект – специфіку досягнення політичних цілей шляхом використання воєнної сили.

Воєнно-політичні ідеї і погляди являють собою сукупність поглядів на практичне використання воєнної сили, на роль і місце війни і загрозу війни у своїй політиці під час взаємовідносин з іншими державами, їх об’єднаннями, класами та іншими соціальними утвореннями.

Вони знаходять своє втілення у воєнно-політичних концепціях, військових доктринах і планах.

Різновидністю воєнної політики може бути діяльність антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом збройного насильства здійснити державний переворот, захопити політичну владу.

Головні види воєнної політики сучасних держав:

авантюристична (агресивна) військова політика;

непослідовна воєнна політика;

реалістична воєнна політика;

послідовна миролюбна воєнна (оборонна) політика.