Експертиза ювелірних виробів - Посібник (Пономаренко Г.О.)

3.4.7. бірюза

Бірюза — один із найкрасивіших ювелірних каменів, відомих людству із сивої давнини. Назва походить від арабського слова "фіруза", що означає «камінь щастя», а в арабську назва прийшла з мови фарсі (перської). Перською "фірузадж" означає "камінь, який приносить перемогу, успіх у справах". За персидськими повір'ями, бірюза утворилася з кісток людей, померлих від кохання, це камінь щастя. В мусульманському світі бірюза користувалась великою любов'ю та популярністю. До Європи вона потрапила з Персії та Турції. Серед перших європейців, що подали опис бірюзи, був Марко Поло (ХІІІ ст.).

У давнину бірюзу не оправляли в золото, бо вважалося, що при цьому вона втрачала свою красу. У виробах зі Сходу зустрічаються гравірування на бірюзі та інкрустація по ній сріблом та золотом. Відома бірюза, на якій вигравірувано легенду про Магомета. Знаходять і тонкі пластини бірюзи для інкрустації нею по дереву та інших матеріалах.

Окрушина бірюзи може бути використана для виготовлення спресованої, щільно зцементованої бірюзи.

У вигляді кристалів бірюза у природі зустрічається рідко. Частіше вона становить собою мікро- і прихованокристалічний агрегат. Електронно-мікроскопічні дослідження бірюзи виявили, що вона має щільну мікроструктуру і складається з пластинчастих мікрокристалів, орієнтованих паралельно один одному. Складається з міді, алюмінію, фосфору і води.

Бірюза непрозора, в тонких шарах — напівпрозора. Забарвлення яскраве, небесно-блакитне. Це пов'язано з наявністю в складі мінералу міді. Але часто забарвлення бірюзи є блакитно- і яблучно-зеленим, іноді зеленувато-бурим. Плеохроїзм бірюзи слабкий — від безбарвного до блідо-блакитного або блідо-зеленого кольору. Бірюза може втрачати колір на сонці. Під впливом часу або під дією спиртів, парфумів, ароматичних масел, жирів, мильної піни, бензину, ацетону, лугів, кислот бірюза набуває зеленуватого або коричнювато-зеленуватого кольору.

Виблиск бірюзи скляний або восковий.

Твердість — 5—6 за шкалою Мооса, злам раковистий, вона крихка, спостерігається шаруватість у двох напрямках. Щільність складає 2,40—2,88 г/см3, при чому вона варіює залежно від родовища. Так, щільність бірюзи Ірану — 2,75—2,85 г/см3; США — 2,6—2,7; Ізраїлю — 2,56—2,74 г/см3; Синайського Півострова — 2,81; Китаю (Тибет) — 2,72 г/см 3; Бразилії — 2,40—2,65; Узбекистану — 2,43—2,88 г/см3. Середній показник заломлення — 1,62.

Бірюза люмінесціює в ультрафіолетових променях світло-блакитним та жовтувато-зеленуватим світлом. Синтетична бірюза та її імітації не люмінесціюють. Під мікроскопом структура поверхні природної бірюзи має досить характерний вигляд: на світло-блакитному фоні спостерігаються темно-сині диски або білуваті дрібні уламки і включення.

У синтетичній бірюзі при достатньому збільшенні на світлому фоні спостерігаються кутасті блакитні частки.

При нагріванні бірюзи до 100—200оС спостерігається слабкий ендотермічний ефект, викликаний виведенням води. Кристалічна структура бірюзи зберігається до 380оС, при подальшому нагріванні вона руйнується.

Родовища бірюзи розташовані в державах Середньої Азії, Азербайджані, Грузії, Вірменії, Ірані (найкраща бірюза, видобувається зі штолень ручним способом, на 1 т породи отримують близько 3,3 кг бірюзи, що відповідає 9 кг/м3), на Синайському півострові (Єгипет), США (у штатах Арізона, Колорадо, Невада, Нью-Мексика), а також у Чілі, Перу, Мексиці, на Тибеті (КНР), в Австралії.

Залежно від інтенсивності забарвлення ціна на бірюзу помітно коливається, тому здавна намагались посилити колір різними способами.

М. І. Пиляєв у ХІХ ст. писав, що "бірюзу вивозять продавці з Персії в полив'яних горщиках з водою; така змочена бірюза, витягнута з води, на декілька днів набуває колір кращий, ніж має в дійсності. Наші купці не купують бірюзу, доки не висушать її в продавця в ящиках, опечатаних своїми печатками".

Ще Аль-Біруні (початок ХІ ст.) описував спосіб посилення забарвлення шляхом насичування пористих світлих зразків бірюзи жирами та парафіном. Така бірюза перетворюється на світло-сіру, плямисту після 15-хвилинного витримування її в бензині.

Відомі засоби підфарбовування бірюзи шляхом витримування її в аміаку, сечовій кислоті, берлінській лазурі, покриття поверхні бірюзи аніліновими фарбниками. Однак ефект цей нетривкий. Зразки бірюзи, підфарбовані берлінською лазур'ю, при штучному освітленні мають сірий колір.

Іноді поверхню бірюзи, попередньо протравлену, покри­вають плівками з яскраво-блакитних органічних полімерів.

Протягом останніх десятиліть широко використовується бірюза, облагороджена шляхом насичування її колоїдним кремнеземом або, частіше, рідинним пластиком або воском.

На світовий ринок 60\% бірюзи потрапляє в облагородженому вигляді, зокрема, 80\% американської аризонської бірюзи облагороджується.

Крім пористої неподрібненої, насичується подрібнена до порошку чи дрібних уламків або спресована під високим тиском бірюза. Твердість такої "реконструйованої" бірюзи не перевищує 3, щільність — 2,3 г/см3.

Важливою ознакою, що дозволяє виявити таку бірюзу, є реакція на доторкання до неї розпеченою голкою. Поява запаху горілої пластмаси або воску однозначно свідчить про наявність насичування. Деякі насичені зразки можуть спалахувати й горіти кіптявим полум'ям.

Вже близько століття виробляють і штучну бірюзу. Так, у XIX ст. в Австрії, потім у Франції та Великобританії отримували так звану "віденську бірюзу", спресовану з фосфату алюмінію, підфарбованого олеатом міді. Показник заломлення такої бірюзи — 1,45. У процесі нагрівання в полум'ї газового пальника (рос. — «газовой горелки») вона спікається у чорне скло, тоді як природна, справжня бірюза перетворюється на темно-бурий порошок.

"Неоліт" — імітація сітчастої природної бірюзи — був от­риманий в 1957 р. в Германії. Він являє собою суміш бейєриту та фосфату міді, насичену штучними смолами. Темні прожилки створювались домішками аморфних сполук заліза.

Діагностика бірюзи є досить складною у зв'язку не тільки з наявністю синтетичних облагороджених каменів, але й внаслідок використання великої кількості імітацій.

Здавна за бірюзу видавали одонтоліт, відомий також під назвою "кістяна бірюза". Він являє собою залишки зубів та кісток різних тварин, які містять апатит та вівіаніт, що обумовлює його сірувато-блакитний та блакитний колір. Твердість одонтоліту — 5, щільність трохи вища, ніж у бірюзи — від 3,0 до 3.25 г/см3, середній показник заломлення — від 1,57 до 1,63. Родовище одонтоліту існує у Франції. Від бірюзи його можна відрізнити за помітним під мікроскопом малюнком кісток.

Одонтоліт містить карбонат кальцію і тому він із шипінням реагує із соляною кислотою.

Під назвою «австралійська бірюза» або «австралійський жад» широко використовується як імітація бірюзи варисцит, твердість якого коливається від 3,5 до 5, щільність становить 2,2—2,61 г/см3, показник заломлення — 1,5—1,594; в ультрафіолетових променях інертний.

Хризоколу можна відрізнити від бірюзи за більш низьким значенням твердості (2—4, хоча якщо хризоколу насичували кварцем, то твердість хризоколи підвищується до 7); за щільністю (2,0—2,45 г/см3) та показником заломлення (середній — 1,50).

Як імітації можуть використовуватись також мінерали лазулит, геміморфіт, амазоніт, халцедон, а також штучні матеріали — емалі, пластмаси, різновиди скла, фарфор, фаянс тощо. Останні помітно відрізняються від бірюзи за твердістю, щільністю, наявністю дрібних бульбашок.