Городняк и. в. роль экономического образования в достижении успехаРассмотрены особенности научной трактовки успеха. Проанализированы основные подходы определения жизненного, экономического и профессионального успеха. Очерчены основные факторы влияния на достижение успеха человеком. Автором проанализирована важность экономического образования в достижении успеха. GORODNYAK I. V. ROLE OF ECONOMIC EDUCATION IN ACHIEVEMENT OF SUCCESS The features of scientific interpretation of success are considered. Basic approaches of determination of vital, economic and professional success are analyses. The basic factors of influence on achievement of success are outlined by a man. An author analyses importance of economic education in achievement of success.
УДК 342. 7 І. В. СОЛОПОВА Харківський національний університет внутрішніх справ
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я Аналізуються різні точки зору на категорію «гарантія», захист прав в сфері охорони здоров’я Надійшла до редколегії 25.05.2008
Конституція України поряд з іншими соціальними правами людини та громадянина встановлює таке важливе соціальне право як право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Суб’єктом цього права є будь-яка людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства, яка постійно або тимчасово перебуває на території України). Але крім проголошення певних прав існує також необхідність створення конкретних механізмів реалізації цих прав, оскільки їх забезпечення, гарантування та реалізація є однією з найважливіших ознак правової держави. Як зазначає С. С. Алєксєєв, існування юридичних дозволів, а тим більше – їх реалізація потребують цілої системи особливих, відпрацьованих, строго фіксованих та «сильних» засобів і механізмів забезпечення – гарантій та форм захисту, суб’єктом та «розпорядником» котрих повинна бути автономна особа [1, с.199]. У сучасній теорії держави та права існують різні точки зору на категорію «гарантія». Так, В.М.Хропанюк під гарантіями розуміє систему умов, засобів та способів, що забезпечують усім та кожному рівні правові можливості для виявлення, набуття та реалізації своїх прав і свобод [2, с.80]. На думку М.С.Малеїна, поняття «гарантії» охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення [3, с.41]. А.С.Мордовець зазначає, що гарантії – це система соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів і способів, що створюють рівні можливості особистості для здійснення своїх прав, свобод та інтересів. Поняття гарантій базується на основних принципах, вироблених людством: гуманізмі, справедливості, законності, доцільності, рівноправності та ін. За своєю суттю гарантія – системою умов, що забезпечують задоволення інтересів людини. Їх основна функція – виконання зобов’язань державою й іншими суб’єктами у сфері реалізації прав особистості [4, с.171]. У юридичній літературі розрізняють декілька видів гарантій. З огляду на обмежений зміст та мету даної статті ми зупинимося тільки на юридичних гарантіях. Так, питаннями юридичних гарантій займалися свого часу такі відомі вчені, як С.С.Алексєєв [1], В.М.Корельский [5], М.С.Малеін [3], П.Е.Недбайло [6], В.С.Нерсесянц [7], В.Д.Перевалов [5], В.Ф.Погорілко [8] та інші. Правовими (спеціальними, юридичними) гарантіями в юридичній науці вважають специфічний правовий засіб забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини і громадянина [8, с.40]. До таких засобів різні вчені відносять різні категорії – правові норми [6, с.44], норми права [3, с.46], інститути [9, с. 161], принципи права [10], стадії [11, с.276], санкції [12, с.7], прокурорський нагляд [13, с.39], відомчий контроль [14, с.56], процесуальну форму [15] тощо. При цьому одні автори прямо вказують на практичну неможливість дати однозначне визначення спеціальних гарантій чи навести їх вичерпний перелік [16], інші ж, навпаки, вважають доцільним віднесення до гарантій певних правових категорій, хоч і в цьому серед науковців немає одностайності. Ми вважаємо, що юридичні гарантії – це передусім правотворча діяльність держави із закріплення норм права, які встановлюють права та свободи громадян, механізм їх реалізації та захисту. Іншим не менш важливим складником є безпосередня діяльність державних органів із реалізації норм, які встановлює та захищає держава, оскільки навіть за наявності широкого переліку встановлених державою прав та свобод людини та громадянина, реалізація їх може й не відбутися, якщо державні органи, посадові особи та громадські організації не будуть здійснювати спеціальну організаційну роботу із забезпечення прав та свобод людини та громадянина. Слід зазначити, що провідне місце у сфері захисту прав громадянина й людини взагалі та прав у сфері охорони здоров’я зокрема займають суди, що випливає, власне, з положення суду в системі органів державної влади. Так, сьогодні суд – самостійний орган в організаційному розумінні цього слова, він не входить до жодного іншого органу держави, суспільного об’єднання чи будь-якої системи органів, за винятком власної. Суд самостійний і щодо ресурсного забезпечення: власне організаційного, кадрового, матеріально-технічного, фінансового тощо. І, нарешті, суд має абсолютно відокремлену специфічну компетенцію, як предметну так і територіальну. Безумовно, реальне функціонування незалежної судової влади не можливе без створення відповідного механізму реалізації законодавчих положень, визначення відповідного інструментарію впровадження в суспільне життя. Так, Конституція України в ст.6 закріплює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Слід зазначити, що ідея поділу законодавчої, виконавчої та судової влади супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У зародковому стані вона виявлялася вже в поглядах давньогрецьких філософів (Аристотель, Полібій). Однак, утвердження поділу влади, як складової частини навчання про демократичну державу, пов’язано з революціями XVII–XVIII ст.ст., коли Д.Локк (Велика Британія) й Ш.Монтеск’є (Франція) сформулювали цей принцип як важливу гарантію проти концентрації влади і зловживання нею, властивих феодальним монархіям [17, с.127]. У сучасних умовах становлення конституційного ладу в Україні, поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову як принцип державного устрою має особливо важливе значення. Метою поділу влади в державі є запобігання піднесенню однієї гілки влади над іншими, утвердженню авторитаризму й диктаторського режиму в суспільстві. Принцип поділу влади передбачає систему «стримань і противаг», спрямовану на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу до розв’язання проблем. Розглянутий принцип покликаний забезпечити зрештою раціоналізацію й оптимізацію діяльності всіх державних органів влади, підвищення ефективності всього механізму державного управління. Конституція України поряд із розподілом влад встановлює такі правила: права і свободи людини та громадянина в Україні захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124). З вищезазначеного випливає ще одна перевага судового захисту суб’єктивних прав, а саме широта правоохоронного діапазону. Таким чином, у правовій державі, в системі розподілу влади суд виступає гарантом демократичних прав і свобод, а владні повноваження, якими він наділений, дозволяють здійснити покладену на нього роль максимально ефективно. Як відмічає В.М.Савицький, в контексті системи стримань і противаг судову владу характеризує не стільки правосуддя (в традиційному розумінні), скільки юридична можливість активно впливати на рішення та дії законодавчої та виконавчої влади [18, с.29]. Президент України, являючись гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина (ч.2 ст.102 Конституції України), займає особливе місце в системі державних органів України, покликаних забезпечувати реалізацію та захист прав громадян у сфері охорони здоров’я. Однією з найважливіших форм впливу Президента України на певні суспільні відносини є видання ним нормативно-правових актів та контроль за їх виконанням. Так, для регулювання сфери охорони здоров’я Президентом України прийнята ціла низка нормативно-правових актів. Особливо хотілось би зазначити Указ Президента України від 7.12.2000 року № 1313/2000 «Про Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України». Кінцевою метою реалізації даної Концепції є досягнення таких цілей: збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття й тривалості життя людей; створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров’я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів; солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг із надання громадянам медичної допомоги. Кабінет Міністрів України, згідно з Конституцією України, є вищим органом у системі органів виконавчої влади, до повноважень якого відноситься, зокрема, вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечення проведення політики у сферах праці, зайнятості та соціального захисту населення. Кабінет Міністрів – своєрідний штаб з організації виконавчо-розпорядчої діяльності всіх органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст.83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах, передбачених Конституцією України. З огляду на політичну реформу в Україні, яка дещо змінила правовий статус даного державного органу та посилила позиції його керівника однією з негативних рис національної правової системи ми вважаємо відсутність Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України) є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. Основними завданнями МОЗ України є: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема, профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних із подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом із Національною академією наук України та Академією медичних наук України наукових досліджень із пріоритетних напрямів розвитку медичної науки. Якщо МОЗ забезпечує та контролює заходи у сфері охорони здоров’я на загальнодержавному рівні, то на обласному й міському в містах Київ та Севастополь цю діяльність із боку держави здійснюють управління охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації, а на території Автономної Республіки Крим – Міністерство охорони здоров’я Автономної Республіки Крим. Дані органи здійснюють свою діяльність відповідно до власних положень, які розроблені на основі Типового положення про управління охорони здоров’я обласної, Севастопольської міської державної адміністрації та Головне управління охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2000 р. №1845. Типове положення визначило управління охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської держадміністрації та Головного управління охорони здоров’я Київської міської держадміністрації як структурний підрозділ обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, що утворюється головою відповідної держадміністрації та підзвітне й підконтрольне голові відповідної держадміністрації та Міністерству охорони здоров’я України. Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я. Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок та умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами визначаються актами законодавства України. Так, для підвищення якості надання медичної допомоги населенню України, Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров’я» №765 від 15.07.1997 р. Державна акредитація закладу охорони здоров’я – це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров’я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності. Акредитації підлягають усі заклади охорони здоров’я незалежно від форми власності, яка проводиться один раз на три роки. Перша акредитація закладу проводиться не пізніше ніж через два роки від початку діяльності. Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим на це органом. Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво може здійснювати тільки особа, яка відповідає, єдиним кваліфікаційним вимогам встановленим державою. Керівникові закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з охороною здоров’я. Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я в разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту. Отже, в Україні сьогодні діє соціально-спрямоване законодавство в сфері охорони здоров’я, яке закріплює досить широкий перелік прав громадян. Також діє розгалужена система органів державної влади та медичних закладів, діяльність яких покликана гарантувати права громадян у сфері охорони здоров’я. В той же час, незважаючи на це, існує велика кількість проблем щодо охорони здоров’я. За даними Міністерства охорони здоров’я України, наша держава випереджає економічно розвинуті країни за рівнем передчасної смертності (в т. ч. дитячої та материнської смертності, смертності у працездатному віці). Так, стандартизований коефіцієнт смертності населення в Україні (14,1‰) удвічі вищий, ніж у країнах Європейського Союзу (7‰), і як наслідок цього – відставання більш ніж на 10 років від економічно розвинутих країн за показником середньої очікуваної тривалості життя (у 2004 р. становила 67,4 р. (чоловіки – 62,1 р., жінки – 72,9 р.) [19]. З огляду на це – сьогодні перед державою стоять важливі завдання з належного фінансування та забезпечення задекларованих прав у сфері охорони здоров’я.
Література 1. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М., 1999. 2. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. – М., 2000. 3. Малеин Н.С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав граждан // Сов. гос. и право. – 1974. – № 5. 4. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. 2-е изд., – М., 2001. 5. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М.Корельского и проф. В.Д.Перевалова. 2-е изд., – М., 2002. 6. Недбайло П.Е. Система юридических гарантий применения советских правовых норм // Правоведение. – 1971. – № 3. 7. Нерсесянц В.С. Система юридических гарантий прав и свобод граждан / Социалистическое правовое государство: концепция и пути реализации. – М., 1990. 8. Погорілко В.Ф., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. – К., 1997. 9. Правовые гарантии законности в СССР. – М., 1962. 10. Совершенствование уголовно-процессуального законодательства и охрана прав личности / Лопушанский Ф.А., Леоненко В.В., Чангули Г.И. и др. – К., 1983. 11. Советский уголовный процесс. Учебник / Под ред. Д.С.Карева. – М., 1975. 12. Лейст О.Э. Санкции в советском праве. – М., 1962. 13. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства. – М., 1975. 14. Ягодинский В.Н. Подследственность преступлений: Уч.- методич. пособие. – К., 1994. 15. Калашникова Н.Я. Гарантии прав свидетеля, эксперта, переводчика и понятого в советском уголовном процессе. – М., 1966. 16. Кокорев Л. Процессуальные гарантии в доказывании // Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. –Воронеж, 1978. 17. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для вузов. – М., 1996. 18. Савицкий В.М. Организация судебной власти в Российской Федерации. – М., 1996. 19. https://www.moz.gov.ua/ua/main/docs/?docID=4054. |
|
