Максименко олена василівна

викладач кафедри державно-правових дисциплін

та дотримання прав людини Академії управління МВС

порівняльний аналіз міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини

Сформовані і проголошені права людини не стали, на жаль, гарантією їх дотримання. За даними Організації Об’єднаних Націй, більше ніж у 100 країнах світу порушуються права людини, в тому числі і в високорозвинених країнах. Загострюються конфлікти, які призводять до масових, грубих порушень прав людини. Нагально необхідні відповідні механізми, які дозволяють громадянам відстояти дотримання своїх прав.

Механізми захисту прав людини – це конкретні заклади і органи (міжнародні та національні), які оформлені статутом, наділені повноваженнями та матеріально-фінансовими засобами, достатніми, щоб взяти під свій захист людину або групу людей, права якої порушені.

Тривалий час права людини лишалися внутрішніми проблемами держав, про що наголошується в статті 7 Статуту ООН : «Дійсний Статут у будь-якій мірі не надає ООН права на втручання у справи, що стосуються внутрішньої компетенції будь-якої держави…». Однак реальне життя вимагало інших підходів.

Найважливіше досягнення післявоєнного періоду історії в тому, що індивід став суб’єктом міжнародного права та отримав можливість захищати своє право у державних органах та міжнародних організаціях. Прийняття численних міжнародних угод, які охопили найважливіші сфери застосування прав людини, створило міжнародно-правову основу міждержавного співробітництва.

Як визначає науковець В. А. Бажанов, міжнародний механізм гарантій прав і свобод людини складається із кількох структурних елементів:

по-перше, із умов реалізації прав і свобод людини, тенденцій в міжнародній політиці та світовій економіці, що впливають на розвиток прав людини, формують основу світової культури прав людини;

по-друге, із засобів захисту прав людини, принципів і норм міжнародного права, механізмів і процедур, які регламентують права і свободи людини, основні напрями діяльності суб’єктів міжнародного права;

по-третє, із сукупності юридичних процедур (процесуальних моментів), міжнародно-правової відповідальності держав та інших суб’єктів міжнародного права за масові порушення прав людини, а також багатогранної діяльності правозахисних організацій.

Сьогодні у світі дієво працюють створені світовою спільнотою регіональні системи реалізації та захисту прав людини. Це, зокрема, регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (в рамках Ради Європи – на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., у рамках Європейського Союзу – на підставі установчих договорів Європейського Союзу; у рамках Організації з безпеки і співробітництва в Європі – згідно з Гельсінським Актом 1975р.); в Америці – згідно з Американською Конвенцією про права людини 1978р.; в Африці – згідно з Африканською Хартією прав людини 1981р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу створити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних держав про права й основні свободи людини 1993 р.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжнародний суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною Хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурам, поводженню чи покаранню, що принижує гідність).

Регіональне співробітництво держав суттєво доповнює універсальну систему захисту прав людини і дає можливість заповнити її прогалини, врахувати особливості певного регіону, піти далі загального рівня забезпечення прав і свобод. Сьогодні можна говорити про регіональне співробітництво в галузі прав людини арабських, африканських, американських і європейських країн.

Європейська система захисту прав людини та основних свобод складається з трьох основних компонентів: системи діяльності Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ); системи Європейського Союзу; системи Ради Європи.

В рамках системи Організації з безпеки і співробітництва в Європі вироблено механізм створення норм і прав людини та контролю за їх виконанням. Відправним моментом системи було підписання 1977 р. в Гельсінкі заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Система Європейського Союзу вирізняється досконалим інституційним механізмом, у тому числі й стосовно дотримання прав людини та основних свобод, серед чотирьох органів Європейського Союзу (Європарламенту, Ради Європи, Комісії Європейського Союзу та Суду Європейського Союзу), суду належить провідне місце в захисті прав і свобод людини. Юрисдикція суду є обов’язковою для держав-членів. Він складається з судів і генеральних адвокатів. Призначення відбувається за домовленістю між урядами, місце генеральних адвокатів резервується за найбільшими Європейськими державами. Обираються судді й генеральні адвокати на 6 років і мають право на переобрання. Місце розташування Суду – Люксембург. Судочинство ведеться в письмовій та усній формах.

Вадою системи Європейського Союзу була відсутність у її рамках конвенції про права людини та основні свободи. Було затверджено проект Хартії Фундаментальних прав Європейського Союзу, що поклало початок заповненню цієї правової програми.

В системі Ради Європи головним органом із захисту прав та основних свобод є Європейський суд з прав людини у м. Страсбург (Франція), який діє на основі Європейської Конвенції про права людини 1950 р. Механізм захисту прав людини покладений на органи: Європейська комісія з прав людини (заснована в 1954р.), Європейський суд з прав людини (заснований в 1959р.) та Комітет міністрів Ради Європи, який складається з міністрів закордонних справ держав-членів або їхніх представників.

Із зазначеного можна зробити висновок, що Європейська система захисту прав людини є достатньо розробленою, але, як свідчить практика, не достатньо ефективною в процесі реалізації.

Міжамериканська система захисту прав людини почала формуватися як загальна система міжамериканського співробітництва. Це були пропозиції С. Болівера 1822 р. щодо створення конфедерації нових незалежних держав, доктрина Монро, перший конгрес американських держав 1826 р. Згодом на першій Міжнародній Американській конференції 1898 р. створюється міжнародний союз американських республік, більш відомий як Панамериканський союз.

Із прийняттям Боготської хартії 1948 р. було створено Організацію американських держав, схвалено «Принципи, фундаментальні права і обов’язки держав», а також Американську декларацію прав і обов’язків людини, положення якої певною мірою збігаються зі змістом Загальної декларації прав людини. Хоч Американську декларацію було прийнято на кілька місяців раніше, в травні 1948 р., Міжамериканська конвенція захищає 26 прав і свобод та включає Міжамериканську комісію та Міжамериканський суд як основні органи.

Міжамериканська комісія складається з представників країн-учасниць. Представники Комісії виступають в особистій якості (ст. 36), що гарантує їх незалежність, термін їх повноважень – 4 роки. До повноважень Комісії (ст. 44-47) належить розгляд заяв індивідів, груп індивідів і представників неурядових організацій. Щодо міждержавних звернень стосовно порушень прав людини повноваження комісії є факультативними.

Справи приймають до розгляду після вичерпання національних засобів захисту і не пізніше 6 місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні.

Заява не приймається до розгляду, якщо вона вже розглядалася іншою міжнародною структурою.

Міжамериканський суд з прав людини має лише факультативну юрисдикцію. Він складається з семи суддів, які обираються на 6 років і можуть бути переобрані. Суд розташований у місті Коста-Ріка.

Африканська регіональна система захисту прав людини починає відлік своєї діяльності з 1981 р., після прийняття Африканської Хартії прав людини і народів, яка набула чинності 1986 р. В ній закріплено права (ст. 1-26) і обов’язки (ст. 27-29) індивідів та передбачено створення Африканської комісії з прав людини і народів. Вона налічує одинадцять членів. Комісія розглядає не лише індивідуальні заяви, а й, на прохання держав-членів, дає тлумачення Хартії, а також свої висновки для вищого органу – Асамблеї глав держав і урядів.

Отже, можна зробити висновок, що Європейська система захисту прав людини є найрозгалуженішою та найдієздатнішою, а її головний правозахисний орган – Європейський суд – має суттєві переваги над більшістю сучасних правозахисних організацій. Його рішення є обов’язковими для держав, що ратифікували Європейську конвенцію з прав людини. На наш погляд, рішення Європейського Суду впливають на подальше удосконалення не лише Європейських, а й світових стандартів прав людини.