Панкратова вікторія олегівна

 викладач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії ХНУВС

шляхи подолання насильства в сім’ї: перспективи для україни

Одним з найважливіших соціальних інститутів є сім’я. Держава визнає цінність сім’ї, її роль в суспільному розвитку та формуванні особистості, всіма доступними засобами сприяє її укріпленню. Основними цілями державної політики в сфері сімейних відносин є зміцнення сім’ї та побудови сімейних відносин на почутті поваги та взаєморозумінні. Однак, незважаючи на всі кроки, які робляться Україною для підтримання та розвитку сім’ї, залишається багато невирішених актуальних питань як на теоретичному, так і на практичному рівнях. Одна з них – це насильство в сім’ї.

Метою цієї роботи є дослідження правового механізму реалізації діяльності держави щодо запобігання і профілактики насильства в сім’ї, аналіз статистичних даних та окреслення основних шляхів подолання побутового насильства.

Проблемам насильства в сім'ї присвячено низку наукових праць (А. Н. Ільяшенко, Н. Сокуренко, Л. В. Сердюк), а питання щодо подолання цього негативного явища дещо вужче розглянуто в науці.

Основними підходами для вирішення проблеми домашнього насильства, які дають позитивні результати в різних країнах світу, є внесення адекватних змін в законодавство, зміна методів роботи поліції, створення притулків для осіб, які зазнали насильства, а також заходи профілактичного впливу.

Україна є країною, яка підписала такі основні міжнародні документи:

Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права;

Міжнародна Конвенція про економічні, соціальні та культурні права;

Конвенція ООН про викоренення всіх форм дискримінації щодо жінок (Жіноча Конвенція) та Факультативний Протокол до неї;

Конвенція ООН проти тортур та інших форм жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження або покарання;

Конвенція ООН про права дитини.

Відповідно до норм цих міжнародних до­кументів Україна зобов'язана захищати, по­важати та забезпечувати реалізацію прав всіх осіб, які перебувають на її території та під її юрисдикцією без дискримінації, зокрема на підставі гендеру.

Використовуючи позитивний досвід Швейцарії, Франції, Верховна Рада України в 2001 році ухвалила Закон «Про попередження насильства в сім’ї». Цей крок був не тільки прогресивним з точки зору новації законодавства, а й фактично на державному рівні було визнано наявність побутового насильства та готовність протистояння йому. Цей Закон містить визначення, яке відповідає стандартам ООН та стосується всіх аспектів насильства в сім’ї. Він є превентивним, випадки насильства в сім’ї розслідуються і караються відповідно до чинних положень Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення.

Хоча згодом практика роботи правоохоронних органів, перш за все діль­ничних інспекторів міліції, щодо запобігання насильству в сім'ї, зумовила необхідність вдосконалення цього нормативного акта та внесення до нього певних змін. Адже специфіка даної проблеми полягає у тому, що члени родини, які потерпа­ють від домашнього насильства, не знаходять захисту в суспільстві, оскільки сучасний стан правового регулювання надання допомоги жертвам такого насильства сьогодні має серйозні прогалини та недоліки .

Незважаючи на наявність достатнього законодавчого підґрунтя, кількість випадків насильства в сім’ї продовжує зростати. Про це говорять наступні статистичні дані. Департамент громадської безпеки, підпорядкований Міністерству внутрішні справ, веде статистику виконання Закону України «Про попередження насильства в сім'ї», яка засвідчує, що впродовж перших шести місяців 2006 р. було зареєстровано 83 150 заяв про насильство в сім'ї. Ця статистика не відображає розподілу за статтю (жертви-жінки чи жертви-чоловіки), за даними Департаменту, 90\% жертв домашнього насильства — жінки. Дані, надані Міністерством внутрішніх справ за першу половину 2006 р., вказують, що серед 1008 убивств та 402 умисних убивств на побутовому ґрунті.

Цікавою видається статистика по Сумській області. За чотири останніх роки до Міського кризового центру звернулося близько 800 мешканців міста Сум та області. Переважна більшість з них це жінки віком від 35 до 45 років. Звертаються за допомогою і чоловіки, але їх частка дуже мала і становить 2,5\%. За 11 місяців 2007 р. міліцією закінчено розслідування 95 кримінальних справ за фактами убивств та тяжких тілесних ушкоджень на побутовому ґрунті, серед них вагома частка злочинів у сім’ях. В цьому році вже порушено 41 кримінальну справу за погрозу убивством, з них 22 справи саме у сімейно-побутовій сфері. При цьому ініціаторами конфліктів частіше виступають чоловіки, і вони ж частіше від цього страждають. Особливо жорстокі вбивства частіше трапляються у сільській місцевості. За 11 місяців в області винесено майже 2 тис. офіційних попереджень про неприпустимість насилля у сім'ї, 637 сімейним дебоширам винесено захисний припис, яким на певний час забороняються або обмежуються контакти з родиною. Ці цифри відображають лише ті випадки насильства в сім'ї, з якими звернулися до міліції. Існують докази того, що значно більше жертв насильства не звертаються не тільки до міліції, а й навіть до своїх близьких родичів.

Такі статистичні дані в чомусь можна пояснити певними недоліками законодавства. Так, Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» містить ст. 11, яка дає визначення «віктимної поведінки» — це «поведінка жертви домашнього насильства, яка провокує насильство». Ст.. 11 передбачає, що жертва насильства в сім'ї, яка виявляла «віктимну поведінку» отримує «офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки». Така стаття не повинна міститися у законі, навіть якщо необхідно звернути увагу на поведінку партнерів та їх відносини при наданні психологічної допомоги. За відсутності адекватних соціальних служб та інших агенцій для надання такої допомоги цю роботу виконують перенавантажені дільничні інспектори, як не мають належної освіти та підготовки.

Насильство в сім'ї не визначається в КК України окремим злочином та карається відповідно до різних його статей за нанесення тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, тортур, здійснення побиття та погрози вбивства. Також передбачена адміністративна відповідальність за насильство в сім'ї, яка передбачає стягнення штрафу чи арешт. Дослідницький відділ міжнародної правозахисної організації «Міжнародна амністія» вказує, що практика стягнень штрафу за здійснення насильства в сім'ї стримує жінок від подання заяви до міліції.

Ще одним недоліком є те, що, хоча Закон передбачає забезпечення притулків для жінок, більшість притулків не спеціалізуються на наданні допомоги жінкам, які є жертвами насильства в сім'ї.

Відповідно до проаналізованого вище матеріалу можна підвести загальні підсумки щодо подолання насильства в сім'ї. В Україні створена достатня правова база щодо запобігання побутовому насильству, тому не слід приймати акти, які можуть спричинити дублювання норм та їх суперечливість. Набагато важливішим є вдосконалення законодавства та реалізація його норм на практиці. Для цього пропонується:

виключити з Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» норму про «віктимну поведінку»;

розробити державні програми:

оздоровчого та превентивного характеру як для жертв сімейного насилля, так і для їх кривдників;

щодо підвищення рівня роботи працівників міліції з жертвами побутового насильства тощо;

залучити кошти для створення необхідної кількості притулків, які відповідають міжнародним стандартам функціонування притулків з вичерпною інформацією про них;

посилити інформування громадян про порядок захисту порушених прав, заохочувати постраждалих домагатися відновлення справедливості та відшкодування шкоди.

Новіков Микола Михайлович

канд. юрид. наук, начальник кафедри адміністративного

 права та адміністративної діяльності

Херсонського юридичного інституту ХНУВС

деякі шляхи оптимізації адміністративно-правового статусу вітчизняних громадських об’єднань

Актуальність теми визначається вдосконаленням змісту адміністративно-правового статусу громадських об`єднань у взаємодії з органами виконавчої влади України з активізацією їх правозахисної спрямованості як суб’єктів адміністративного права, здатних перетворити Україну на демократичну, соціальну та правову державу сучасного рівня. Над зазначеною проблемою працює багато науковців, зокрема Ю. Битяк, О. Богінич, Г. Забарний, Р. Калюжний, Т. Ковальчук, В. Копейчиков, В. Селіванов, В. Сіренко, О. Скакун, В. Тимошенко, В. Шкарупа, О. Шмоткін, Г. Щедрова та ін.

Теоретико-прикладна спрямованість цієї теми полягає в оптимізації адміністративно-правової взаємодії громадських об’єднань та органів державного управління на принципах верховенства права, поваги до закону, правозахисної співпраці, захисту прав та свобод людини і громадянина, незалежності у функціонуванні із взаємним соціальним контролем, відповідальністю за свої вчинки, відкритістю, доступністю, безкоштовністю, демократичністю.

Загальновідомо, що за ст. 36 Конституції України всі громадяни України мають право на «свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів… або захисту прав і свобод інших людей. Політичні партії в Україні сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах… Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів…».

Зазначене положення Конституції дає право громадянам на об`єднання для захисту своїх різноманітних і законних прав та інтересів, але Основний Закон не визначає механізму, який би дозволяв об`єднанням громадян взаємодіяти з державними органами та відстоювати свої права і свободи. Ця декларативність оголошених прав, на наш погляд, є наслідком недосконалості визначення правового статусу громадських об’єднань, механізму правового регулювання управлінських відносин, відсутності права здійснення офіційного соціального контролю за діяльністю органів державного управління і місцевого самоврядування. Визначеність механізму названої взаємодії призвело б до реалізації принципів правозахисної співпраці, захисту прав та свобод людини і громадянина, незалежності у функціонуванні із взаємним соціальним контролем.

Саме тому в перший абзац ст. 36 Конституції України ми вважаємо необхідним ввести таке доповнення: після слів «та інших інтересів» додати: «шляхом здійснення офіційного соціального контролю держави, її органів та органів місцевого самоврядування з боку громадських об’єднань».

Розглянемо детально адміністративно-правовий статус громадських об’єднань, визначений у Законі України «Про об`єднання громадян». Безумовно позитивним, як ми вважаємо, є те, що ст. 1 Закону дає визначення терміна «об`єднання громадян», класифікацію їх видів (яка, на жаль, не зовсім відповідає науковій). Так, під об`єднаннями громадян розуміється добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. За Законом, громадські об`єднання поділяються на політичні партії та громадські організації незалежно від їх назви.

На жаль, Закон не конкретизує перелік громадських організацій (об`єднань), на які він розповсюджується. Але ст. 1 пояснює, що дія його не охоплює релігійні, кооперативні організації, об`єднання громадян, які мають головною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи мі­сцевого та регіонального самоврядування. Також його дія не розповсюджується на ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети, органи громадської самодіяльності (наприклад, громадські формування з охорони громадського порядку, товариські суди тощо), інші об`єднання громадян.

Цей Закон передбачає лише реалізацію прав і свобод громадськими об’єднаннями як головну мету діяльності, а не їх захист і відстоювання (ст. 1). Таке положення суперечить змісту ст. 22 Міжнародного пакту «Про громадянські і політичні права», в якому сказано, що «Кожна людина має право на свободу асоціації з іншими… для захисту своїх інтересів».

Більш широко мету створення громадських об’єднань визначають ст. ст. 2, 3 Закону «Про об`єднання громадян». Так, політичні партії мають на меті взяття участі у виробленні державної політики, формуванні органів представницької влади, місцевого та регіонального самоврядування. Тобто необхідно розуміти, що політичні партії, за цим Законом, ніякого прямого відношення до адміністративно-правової взаємодії та відстоювання порушених прав і свобод громадян не мають.

Громадські ж організації (об`єднання) створюються для задоволення й захисту їх законних різноманітних інтересів (соціальних, економічних, творчих, вікових тощо). Ми підкреслюємо, що тільки для захисту інтересів, але не прав і свобод, без офіційного соціального контролю, без адміністративно-правової співпраці на місцевому, центральному та вищому рівнях державного управління.

Вважаємо, що значна обмеженість Законом мети утворення громадських організацій (об`єднань) призводить до негативних наслідків: а) значного зниження ефективності діяльності об’єднань із захисту прав та свобод громадян; б) обмеженості адміністративно-правового статусу громадських організацій (об’єднань); в) неможливості повною мірою реалізувати окреслені вище принципи.

Так, всупереч принципам рівноправності всіх членів громадської організації та принципу самоврядування, які проголошенні в ст. 6 цього Закону, вже в ст. 7 визначається, що на працівників апарату об’єднань громадян поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування. Тобто фактично держава своєю владою врівноважує керівників громадських організацій (зокрема і керівників політичних партій) до звичайних державних службовців, на яких вона, держава, розповсюджує основні статті трудового законодавства. Ми вважаємо, що це положення не тільки суперечить багатьом принципам створення об’єднань подібного типу, але й становить завуальований механізм впливу на керівників цих об`єднань з метою маніпулювання мотивацією їх діяльності, активізації їх особистої власної матеріальної зацікавленості, значного зниження рівня їх особистої громадянської активності й правової самосвідомості у процесі керівництва громадськими об’єднаннями щодо відстоювання законних прав і свобод громадян.

Згідно зі ст. 8 Закону державі та службовим особам забороняється втручання у діяльність громадських об`єднань. Але, згідно з цією ж ст. 8, Верховна Рада України має право встановлювати пільги щодо оподаткування доходів за окремими видами господарської та іншої комерційної діяльності від об’єднань громадян або створених ними підприємств.

Вона має встановлювати максимальні розміри окремих і загальних річних пожертвувань, які надаються на користь політичних партій, затверджувати перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу. Ми розцінюємо це положення як прихований сталий механізм впливу на громадські об’єднання за допомогою вибіркового з боку держави фінансування і матеріальної підтримки конкретних громадських об’єднань. Ця теза суперечить навіть ст. 26 Конституції України, яка стверджує, що всі громадські формування рівні перед Законом. Ми вважаємо, що діючий протягом багатьох років в Україні Закон значно знижує ефективність діяльності громадських об`єднань, і це лише тільки за рахунок однієї цієї статті, яка законодавчо закріпила механізм вибіркового суб’єктивного підходу щодо фінансування громадських об’єднань і встановлення пільг.

Ст. 20 Закону, що аналізується нами, надає перелік прав, які мають громадські об’єднання та які складають основу їх правового статусу. Але при цьому Закон не наділяє громадські об’єднання правом відстоювати свої законні права у випадках, коли ці права порушуються з боку держави, її структурних підрозділів, органів місцевого самоврядування. Також не пропонується механізм боротьби з цими явищами, не передбачається право офіційного соціального контролю за діяльністю владних і місцевих структур щодо забезпечення гарантії прав і свобод людини.

Більше того, ст. 8 цього Закону визначає, що не припускається втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та інших об’єднань громадян. Фактично впроваджено у дію законний механізм однобічного контролю за діяльністю громадських об`єднань (через них – і самого громадянського суспільства) з боку держави, що і відображено у відповідних юридичних нормах. Це дозволяє державі артикулювати свої суто чиновницькі інтереси, що веде до пригноблення громадянського суспільства.

Згідно зі ст. 24 Закону «Про об’єднання громадян» громадські об’єдна­ння зобов’язані вести різноманітний облік (бухгалтерський та оперативний, статистичну звітність), реєструватись в органах державної податкової адміністрації, вносити до бюджету платежі відповідно до Закону. Склалася дещо парадоксальна ситуація, коли Закон зобов’язує громадян, права яких порушено державою та які мають офіційне право об’єднуватися з метою захисту своїх прав, сплачувати за це ще й податки – фактично лише тільки за те, щоб мати саму можливість відстоювати ці порушені державою ж права.

Спостерігаємо суперечності між змістом ст. 8 і ст. 25, які присвячені поясненню механізму державного контролю за діяльністю громадських об’єд­нань і передбачають такі напрямки:

– контроль за додержанням положень статуту;

– присутність представників контролюючих державних органів на заходах, які проводяться громадськими об’єднаннями, вимагання необхідних документів, одержання пояснень;

– нагляд прокуратури;

– контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків.

Ст. 26 визначає порядок і механізм повного фінансового контролю громадських об‘єднань з боку держави. Так, ст. ст. 27-32 затверджують міри покарання громадських організацій з боку держави за порушення законодавства, встановлюють види стягнень, штрафів тощо.

Аналіз змісту діючого протягом багатьох років Закону «Про громадські об’єднання» дозволяє зробити такі висновки:

цей Закон не передбачає відстоювання громадськими об’єднаннями порушених з боку держави прав і свобод громадян (тобто взагалі не передбачає правозахисний аспект їх діяльності) як головну мету створення об’єднань такого типу. Як головна мета їх створення проголошується лише реалізація і захист різноманітних законних інтересів громадян;

механізм правового регулювання, яким керуються громадські об’єднання, не спроможний забезпечити позитивний вплив на фактичні суспільні відносини. Результатом цього є деформація системи адміністративно-правового взаємозв’язку між органами державного управління та громадськими організаціями, що позбавляє останніх, як представників громадянського суспільства, права бути реальними суб’єктами правового регулювання фактичних суспільних відносин;

механізм правового регулювання, яким керується держава та її органи, органи місцевого самоврядування, передбачає офіційний соціальний контроль (визначений у законодавчих актах), але який на громадські об’єднання не розповсюджується.

Через однобічне використання державою механізму правового регулювання громадські об’єднання не можуть контролювати процес управління державою. Внаслідок цього Українська держава отримала можливість (яка не суперечить законам) здійснювати свої функції позаконтрольно. Її законодавчо закріплені права й особливо обов’язки перестають бути мірою свободи, що на практиці веде до фактів масового порушення прав і свобод громадян-співвітчизників, до виникнення елементів анархії та свавілля, аномійних процесів. Все це є наслідком недосконалості механізму правового регулювання щодо адміністративно-правової взаємодії об’єднань громадян з органами державного управління.

Закон не передбачає створення й функціонування громадських правозахисних організацій як виду добровільних громадських об`єднань.

Саме тому ми вважаємо за необхідне з урахуванням висновків, зроблених нами, внести до Закону теоретично обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення правового статусу громадських об’єднань і в цілому оптимізації взаємодії держави і громадянського суспільства:

– поглибити визначення поняття «об’єднання громадян», а саме: «Об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, яке створено на основі єдності інтересів для спільної реалізації та захисту громадянами своїх прав, свобод і інтересів»;

– зафіксувати в Законі «Про об`єднання громадян» класифікацію цих об’єднань, яка пояснює напрямки їх діяльності – правозахисні, соціально-економічні, політичні;

– головною метою створення правозахисних об’єднань визначити захист прав, свобод, інтересів громадян;

– надати правозахисним громадським об’єднанням, політичним партіям право офіційного соціального контролю за діяльністю владних і місцевих структур щодо якості виконання ними своїх адміністративно-політичних функцій. Для цього варто утворити незалежні експертні центри щодо оцінки діяльності посадовців різного рівня, включно до Президента України;

– змінити формулювання ст. 7 щодо поширення законодавства про працю, соціальне забезпечення керівників об’єднань, а саме: «На працівників апарату об’єднань громадян не може поширюватись законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування»;

– увести у Закон положення, що надає право громадським об’єднанням різного типу займатися прибутковою діяльністю з метою отримання повної економічної незалежності від держави, з обов’язковою сплатою податків з прибутку;

– увести зміни стосовно встановлення Верховною Радою України пільг щодо оподаткування доходів громадських об’єднань, а саме: встановити пільги щодо оподаткування всіх громадських організацій правозахисного напрямку діяльності;

– замість надання матеріальної допомоги окремим громадським об’єдна­нням з боку держави передбачити надання матеріальної допомоги всім громадським правозахисним організаціям;

– на підставі адміністративно-правових договорів забезпечити делегування органами влади частини повноважень зі здійснення офіційного соціального контролю громадськістю за діяльністю окремих органів державного управління та місцевого самоврядування.