Проблеми дотримання прав людини в діяльності ОВС України - Матеріали науково -пракичної конференції

Глобенко геннадій Іванович

канд. юрид. наук, науковий співробітник

науково-дослідної лабораторії з проблем профілактики

 та розслідування злочинів ННІ ПФДПСД ХНУВС

проблеми забезречення прав і законних інтересів особи при обранні запобіжного заходу у вигляді застави

Застава як запобіжний захід в кримінально-процесуальному законодавстві СРСР передбачалася лише ст. 89 КПК РРФСР та ст. 82 КПК Таджицької РСР. Згідно із Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України» від 20 листопада 1996 р. № 530/96-ВР кримінально-процесуальне законодавство доповнено ст. 154¹ – застава. У зв’язку з цим у судових та правоохоронних органів України відсутня належна практика застосування цього запобіжного заходу. Тому небезпідставно у постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 від 26 березня 1999 р. «Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу» (далі – Постанова) вказується на те, що вивчення практики застосування ст. 154¹ КПК України показало, що органи розслідування та суди використовують зазначену норму неефективно і при цьому допускають чимало помилок. На жаль, зазначена Постанова не відповідає на всі існуючі проблеми. Зупинимось більш детально на деяких з них. Так, наприклад, відповідно до п. 2 Постанови, коли для вирішення питань, пов’язаних із застосуванням застави, потрібен певний час, суд має право на підставі ч. 8 ст. 165² КПК України продовжити строк затримання підозрюваного (обвинуваченого), щодо якого розглядається подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (за умови, що його було затримано у порядку, передбаченому ст. 106 КПК України), до десяти, а за його клопотанням – до п’ятнадцяти діб. Якщо таке питання вирішується щодо особи, яка не затримувалася, суддя, відповідно до ч. 8 ст. 165¹ КПК України, має право відкласти розгляд подання на строк до десяти діб і вжити заходів до забезпечення на цей період її належної поведінки, або своєю постановою затримати її на зазначений строк. З приводу цього доречно відзначити, що положення стосовно продовження строку затримання до десяти (п’ятнадцяти) діб суперечить ст. 29 Конституції України. У даному випадку затриману особу повинно негайно звільнити, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Також привертає увагу незрозумілість сутності заходів, які повинні забезпечити належну поведінку особи на вищезазначений період та питання щодо порядку затримання особи, котра не є ні підозрюваним, ні обвинуваченим.

У чинному Кримінально-процесуальному кодексі та його проектах питання щодо дотримання прав громадян при застосуванні застави врегульовані не досить чітко. Як відомо, застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід (ч. 1 ст. 154¹ КПК України). Таким чином, закон вводить заставу як запобіжний захід лише стосовно неналежної поведінки обвинуваченого та виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без відповідного дозволу. Отже, відповідно до буквального тлумачення закону застава не буде йти в доход держави, якщо обвинувачений перешкоджає встановленню істини (фальсифікує докази, залякує свідків, потерпілих та ін.) або вчиняє інший злочин. На нашу думку, застава повинна попереджувати всі види неналежної поведінки обвинуваченого. У зв’язку з цим доречно звернутись до положень ч. 1 ст. 106 КПК РФ, яка, окрім зазначених у ч. ст. 154¹ КПК України застережень, передбачає також попередження вчинення підозрюваним (обвинуваченим) нових злочинів.

Отже, ця робота є лише одним з кроків в напрямку дослідження окресленого завдання і визначає подальші напрямки роботи з удосконалення процедури застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві.

Мартиненко Олександр Вікторович

Науковий співробітник НДЛ СПР ОВС ХНУВС

розвинена духовна культура співробітника овс як запорука попередження протизаконних дій

На сьогоднішньому етапі розвитку суспільства, враховуючи об‘єктивні та суб‘єктивні причини, актуальним є розгляд духовної культури особистості та її складових. В такі переломні періоди зазнають трансформаційних змін не лише економічна та політична сфери суспільного розвитку, але й не менш важлива – духовна. Недаремно сучасні процеси, в яких ми маємо можливість безпосередньо брати участь, з яскравістю та гостротою висвітлюють широкий спектр проблем у сфері духовної культури, серед яких найбільш небезпечною є знецінення загальнолюдських цінностей, суспільної свідомості в цілому і окремої людини зокрема. Все це є наслідком «псевдосвободи» вибору, коли людині пропонується вибирати з розмаїття «дешевих» (за глибиною) і не зовсім дешевих (за ціною) товарів «масового духовного виробництва»; і засилля масової культури, яка проникає всюди: на телеекрани, в кінотеатри, на шпальта друкованих видань, концертну діяльність.

Все більшої актуальності набуває проблема розвитку духовної культури особистості, а також конструктивної ролі держави та соціальних інститутів у подоланні негативних явищ у цій сфері та у запобіганні їх подальшому виникненню. Сучасне суспільство має потребу у творчій, духовно багатій особистості, яка б відчувала відповідальність за соціально-політичний, правовий та економічний розвиток країни, за збереження духовної культури народу. Крім цього, духовна культура приваблює вчених та практиків, тому що вона виконує важливі функції у суспільстві, соціальному інституті чи організації – вона може бути маніпулятором у руках керівництва організації при формуванні цінностей і норм поведінки підлеглих; сприяти об‘єднанню членів організації навколо її цілей і цінностей; забезпечити ефективність роботи організації, в тому числі і органів внутрішніх справ.

Відзначимо, що духовна культура працівника міліції формується й змінюється сьогодні під впливом цілої групи факторів, які багато в чому детермінують правоохоронну діяльність протягом останнього десятиріччя. Ці фактори можна класифікувати за різними підставами. Класифікація за ступенем зв'язаності з об'єктом впливу факторів дозволяє розділити їх на об'єктивні й суб'єктивні. До об'єктивних, у цьому випадку, ми могли б віднести ознаки кризи в правоохоронній діяльності, соціальні зміни в країні в цілому, особливості кадрової політики в органах внутрішніх справ. Як суб'єктивні, можна було б оцінити вплив близького оточення працівника органів внутрішніх справ, його досвід правоохоронної діяльності, цінності, установки. Так, наприклад, результати досліджень показують, що престиж служби в органах внутрішніх справ падає, і це відбивається на персоналі. З кожним роком до міліції приходить усе менше кандидатів на службу, які за своїми якостями відповідають професійним вимогам. Це є прямим наслідком дії об'єктивних факторів. Як довільні фактори формування духовної культури працівника міліції ми розглядаємо особистий приклад курсових офіцерів, начальства й викладачів навчальних закладів, а також систему виховної роботи в органах внутрішніх справ.

Ще одним об'єктивним фактором, який багато в чому визначає деформацію духовної культури працівника ОВС є повсюдне порушення прав працівників міліції. Дослідження показують, що сьогодні більше ніж 70\% працівників перебувають на межі або за межею бідності; часто працюють без вихідних, відпусток, не мають можливості підвищувати свій професійний рівень. Ці й інші фактори не тільки визначають тренди розвитку духовної культури правоохоронця, але й нівелюють довільну роботу з формування професійно важливих якостей, цінностей, установок.

Наслідком цього стає поширення й традиційність негативних проявів у поведінці працівника міліції. Так, соціологічні дослідження показують, що доволі розповсюдженими є такі негативні прояви, як незаконне насильство й корупція. Так, в 2005 р. більше мільйона людей в Україні постраждало від незаконного насильства. Це ж дослідження наочно проілюструвало, що в українській міліції склалася «культура катувань». П'ята частина опитаних вказали на те, що вважають насильство традицією в роботі міліції, 38\% оцінили його як наслідок невисокого професіоналізму й культурного рівня працівників, 48\% – наслідком безкарності.

Дослідження корупції в ДАІ показало, що більше половини опитаних упевнені в тому, що практично в будь-якій ситуації можна «відкупитися» від співробітника ДАІ за допомогою хабара. 33\% опитаних інспекторів державтоінспекції натякали, що питання з порушенням можна «владнати на місці».

Таким чином, сьогодні можна констатувати формування негативної міліцейської субкультури, в основі якої найчастіше лежать єдині методи та антисоціальні цілі. Саме з нею вступає в протиборство система виховання, загальнолюдські цінності й все багатство духовного світу.

Отже формування духовних цінностей та духовного світу майбутніх міліціонерів, прищеплення їм загальнолюдських цінностей, гуманістичної ідеології та моралі є запорукою дотримання ними у професійній діяльності законності та недопущення протиправних дій щодо громадян, підозрюваних у вчиненні злочину та злочинців. На це вказує відомий деонтолог С. Сливка, який підкреслює, що «духовна культура не тільки бажана, а просто конче необхідна юристові для здійснення професійних обов‘язків … розвинута духовність – ідеальне внутрішнє життя особи, внутрішній світ людини визначає її душу. Ідеальне внутрішнє життя продовжує професійне чуття юриста, застерігає його від професійної деформації...».

Саме цей напрямок у навчально-виховній роботі у вищих закладах системи МВС України може бути ефективно використаний для підготовки правоохоронців європейського рівня. Крім того, майже 40\% опитаних громадян у 2005 році вказали, що поліпшення підготовки міліцейських кадрів у спеціальних навчальних закладів є необхідною умовою для виключення «з арсеналу засобів міліції методів протизаконного фізичного і психічного насильства стосовно затриманих, підозрюваних або обвинувачуваних».

Андрєєва Галина В’ячеславівна

науковий співробітник Науково-дослідної лабораторії

соціальної та психологічної роботи в ОВС ХНУВС

роль забезпечення соціально-трудових прав працівників овс у налагодженні ефективної мотивації правоохоронців до служби

Розвиток і процвітання організації в певній мірі визначає трудова мотивація працівників: якщо вони в ході успішного виконання трудових обов’язків мають можливість задовольняти свої потреби й інтереси, мають доступ до певних благ, реалізовують себе у роботі, то їх бажання досягнути цього призводить до певних трудових результатів, що позитивно відображається на діяльності всієї організації. Звідси виходить, що ефективну діяльність Органів внутрішніх справ України в деякій мірі визначає трудова мотивація правоохоронців.

Професійна мотивація працівників органів внутрішніх справ – це прагнення працівника задовольнити свої потреби за допомогою службово-трудової діяльності щодо виконання своїх правоохоронних та правозабезпечуючих завдань та функцій.

Виділяють декілька груп мотивації праці, що в сукупності створюють єдину систему. Це мотиви змістовності праці, її корисності, статусні мотиви, пов’язані з визнанням трудової діяльності, мотиви одержування матеріальних цінностей, а також мотиви зорієнтовані на певну інтенсивність роботи.

На жаль, цілеспрямованих загальноукраїнських досліджень мотиваційної структури правоохоронців з урахуванням специфіки діяльності різних служб та регіонів не проводилося. Разом з тим, дослідження стану дотримання прав, основних свобод та соціальних гарантій працівників ОВС України дозволило знайти відповіді на деякі важливі для мотиваційної структури питання. Зокрема на основі аналізу стану дотримання соціально-трудових прав міліціонерів було зроблено певні висновки про характер їх трудової мотивації.

Держава гарантує право кожного громадянина на працю і створює для цього сприятливі умови. В яких же умовах працюють міліціонери? Результати проведеного дослідження свідчать про вкрай низьке матеріально-технічне забезпечення служб та підрозділів органів внутрішніх справ. Більше половини опитаних зазначили, що їх підрозділи не забезпечені канцтоварами та паливно-мастильними матеріалами (55,2\% та 50,3\% відповідно), більше третини – автотранспортом та комп’ютерною технікою (36,9\% та 34,8\%), 27,7\% – меблями. Це означає, що майже половина працівників не має можливості повноцінно виконувати свої обов’язки, оскільки щоденна робота більшості служб та підрозділів ОВС пов’язана із виїздами поза межи органу внутрішніх справ та з підготовкою величезної кількості процесуальних документів, звітів, запитів. Отже, для виконання службових обов’язків правоохоронці змушені використовувати власні кошти для придбання необхідних матеріалів або шукати альтернативні способи, що не завжди можуть бути законними.

Реалізація права на працю супроводжується реалізацією права на винагороду. Однак 95,6\% опитаних міліціонерів на момент проведення дослідження не вважали свою заробітну плату справедливою та достатньою для підтримки нормального рівня життя. Цей чинник в значній мірі впливає на матеріальне становище правоохоронців та членів їх сімей, оскільки, за результатами дослідження, більшості працівників (78,5\%) не вистачає грошей на найнеобхідніші продукти та речі. Але від співробітника ОВС можна очікувати успішної роботи тільки тоді, коли він буде впевнений у своєму добробуті та матеріальному забезпечення своєї родини. В зв’язку з цим незадоволеність заробітною платою може викликати зниження якості виконання службових обов’язків або пошук нової, більш оплачуваної роботи.

Крім того, проведене дослідження дозволило виявити ще один, досить вагомий мотив трудової діяльності захисників правопорядку. 82,4\% опитаних у тій або іншій мірі погодилися з твердженням, що «більшість працівників міліції з вислугою понад 10 років залишаються на службі лише заради одержання міліцейської пенсії». Така думка міліціонерів свідчить про недієвість мотиву працювати за ідею – забезпечення правопорядку, а лише заради власного матеріального забезпечення.

Аналіз відповідей респондентів дозволяє зробити висновок, що право працівників на 41-годинний робочий тиждень порушується у більшості служб та підрозділів ОВС. Тривалість робочого дня лише 9,4\% працівників відповідає нормам, передбаченим діючим законодавством. Решта працює понад встановлений час, 25,7\% працівників взагалі працює більше 12 годин на добу. Слід додати, що 90,6\% працівників не отримують компенсації за понаднормову роботу. 82,3\% опитаних не отримують компенсації за роботу в нічний час, у вихідні та святкові дні. Неналежна організація відпочинку зумовлює зниження працездатності працівника, що в результаті може призвести до зниження ефективності діяльності всього підрозділу. А відсутність компенсації за понаднормову роботу та роботу в святкові дні підриває віру міліціонера в існування справедливості у розподілі робочого часу та оплати праці. Якщо його понаднормова робота гідно не оцінюється, він припиняє проявляти надмірні зусилля у виконанні службових завдань. Це свідчить про наявність проблем у налагодженні ефективної мотивації правоохоронців до служби.

Увагу дослідників було приділено на особливості реалізації міліціонерами права на освіту. Як засвідчило опитування, значна кількість працівників міліції сьогодні має можливість отримати нові знання. Однак кількість працівників міліції, які бажали б підвищити свій освітній рівень, усе ще перевищує кількість тих, хто мав можливість його реально підвищувати протягом останніх 5 років. В середньому по Україні 69\% працівників міліції хотіли б продовжити вчитися, у тому числі одержувати вищу освіту, піти до магістратури, ад'юнктури або аспірантури. Отримані нові знання дають можливість застосовувати нові підходи у вирішенні службових завдань і удосконалювати вже існуючі методи роботи працівників ОВС. Тому заохочення керівниками органів та підрозділів внутрішніх справ бажання своїх підлеглих поповнювати свій багаж знань дає змогу останнім реалізувати себе як особистість, сприяє їх успішному просуванню у службі. Тобто мотив до саморозвитку особистості спрямовано на реалізацію здібностей, можливостей міліціонера у трудовому процесі. А успіхи у службі окремих працівників сприяють формуванню успіху всього підрозділу. Однак в деяких підрозділах у працівників ОВС виникають значні проблеми при спробі піти на сесію, одержати необхідні дозволи та документи для вступу в навчальні заклади. Це свідчить про існування перешкод на шляху професійного і духовного зростання співробітників. Слід додати, що майже кожен третій опитаний заявив, що служба в ОВС повністю або певною мірою перешкоджає його самореалізації як особистості. Отже, в правоохоронних органах існують труднощі у особистості в самовираженні.

Право на працю передбачає й право на звільнення за бажанням особи. Якщо ж особа не має такої можливості, то мова йде вже про примусову працю. Слід зазначити, що примусова праця заборонена Конституцією України (частина 3 ст.43). Аналіз даних свідчить, що у 53,9\% випадків безпосереднє керівництво не чинить перешкод працівникам при їх бажанні звільнитися з лав ОВС. Однак третина респондентів визначає наявність тривалої бюрократичної тяганини, що значно затягує процес звільнення. Крім того, частина опитаних (13,2\%) вважає, що звільненню обов’язково передуватиме дисциплінарне стягнення або відмітка «за порушення дисципліни» у трудовій книжці, що може завдати певних проблем при подальшому працевлаштуванні. Перешкоди зі сторони керівника щодо реалізації права на звільнення в установленому законом порядку можуть викликати у підлеглих незадоволення і навіть обурення діями керівництва, появу конфліктних відносин, що, в свою чергу, відбиватиме будь-яке бажання якісно виконувати службові обов’язки.

Дані дослідження засвідчили, що однією з болісних проблем у МВС сьогодні є проблема житла. Понад 60\% опитаних вказали, що їх сім’я потребує покращання житлових умов. Найбільшу тривогу викликає зневіра правоохоронців у тому, що держава або МВС допоможуть їм у вирішенні проблеми з житлом. Частка з них має надію на власні зусилля, частина – на допомогу з боку батьків. Знову ж таки слід підкреслити, що реалізація права міліціонерів на житло потребує суттєвого покращення. Адже чи можна очікувати високих показників у роботі міліціонера, якого турбує нагальне вирішення житлової проблеми?

Результати опитування дають можливість констатувати тотальне розчарування працівників міліції в тому, як здійснюється соціальна підтримка їх і їхніх родин із боку держави. 89,3\% опитаних не згодні із твердженням, що «в ОВС робиться все можливе для забезпечення всебічної підтримки родин працівників міліції». Цієї точки зору дотримуються співробітники міліції різного віку, з різною вислугою, котрі служать різних підрозділах.

В рамках дослідження піддалась вивченню суб’єктивна думка міліціонерів щодо діяльності суб’єктів, що мають захищати їх права та свободи. Працівники ОВС вважають, що основним захисником їх прав має бути керівництво МВС, а також їх безпосереднє керівництво (відповідно 63,7\% та 50,8\% опитаних). Третина респондентів (31,5\%) розглядають в якості захисника своїх прав профспілки працівників ОВС. Однак лише 24,8\% з них в тій чи іншій мірі згодні із твердженням, що працівники ОВС мають реальні можливості для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Отже, недостатній стимулюючий вплив на трудову поведінку міліціонерів, незадовільні умови роботи, специфічні методи організації діяльності та управління спотворили весь спектр їх мотивів до праці. У більшості працівників ОВС цей спектр мотивів звузився виключно до примусової мотивації, що формується під дією страху та обов’язків, а не очікування можливих придбань та самореалізації як особистості.

Дійсно, як свідчать результати дослідження, правоохоронці змушені видавати результати роботи в умовах, що цьому не сприяють. Стимулююча дія факторів, що мають заохочувати до служби в правоохоронних органах, потребує дієвого покращення.

Отже, ситуація, що склалася в системі ОВС України, потребує суттєвого підвищення трудової активності правоохоронців, усунення чинників, що визначають домінування примусової мотивації до служби, ефективності мотиваційного впливу на поведінку міліціонерів з метою успішного досягнення завдань, покладених на органи і підрозділи ОВС, і для припинення процесу розмивання професійного ядра системи. Одним із важливих способів підвищення мотиваційного впливу на трудову активність міліціонерів є перегляд та розробка програм, спрямованих на вирішення їх побутових проблем та усунення суттєвих перешкод у реалізації правоохоронцями права на винагороду за працю, на освіту, на захист своїх законних інтересів та інших соціальних і трудових прав. Якщо держава надаватиме допомогу у вирішенні побутових проблем правоохоронців (реалізація їх права на житло, медобслуговування), створить гідні умови праці (покращення матеріально-технічного забезпечення, доцільний розподіл робочого часу, оплата понаднормової роботи), втілюватиме у життя соціальні програми, реалізація яких формуватиме впевненість міліціонерів у майбутньому, це сприятиме організації ефективного мотиваційного впливу на трудову активність правоохоронців. Тобто співробітники матимуть змогу спрямовувати свої зусилля на результативну діяльність тільки тоді, коли будуть впевнені у турботі зі сторони держави про їх сім’ю. Цьому також сприятиме усунення перешкод у реалізації їх конституційних прав, зокрема соціально-трудових, що суттєво впливають на ставлення до служби.