Афанасьєв костянтин костянтинович

канд. юрид. наук, доц.

Луганського державного університету

внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка

завдання овс щодо захисту прав дитини

Запровадження оновленої державної політики щодо виховання молоді, належного захисту прав дитини, докорінного покращення справ відносно викорінення ганебних фактів насильства у сім’ї, організації ефективної протидії правопорушенням з боку неповнолітніх висуває нові завдання перед компетентними державними органами. Одночасно терміни виконання масштабних перетворень об’єктивно зумовлюють вирішення більшості з них молодим поколінням українців. Тому формування нового світогляду молоді, її позитивного ставлення до законослухняної поведінки є надзвичайно актуальним та важливим напрямом державної діяльності.

На жаль, без використання певних адміністративно-примусових заходів такі зрушення у цій справі поки що є неможливими. Разом із тим, мова не йде про посилення репресивних заходів чи запровадження жорсткого примусу у сфері виховання дітей. Навпаки, треба говорити про доцільність й необхідність вжиття органами державної влади (посадовими особами) профілактичних, попереджувальних заходів, що сприятимуть не тільки розвитку дитини у нашій державі, але й вихованню у неї поваги до закону, гідності, патріотизму та любові до Батьківщини.

Вивченням засобів захисту прав неповнолітніх від насильницьких посягань, дослідженням причин та розробкою методики протидії злочинності щодо неповнолітніх у різні часи займалися Ю. М. Антонян, М. І. Бажанов, В. В. Вітвицька, О. М. Джужа, А. І. Долгова, А. П. Закалюк, К. Е. Ігошев, М. Й. Коржанський, В. М. Кудрявцев, В. Г. Лихолоб, А. І. Міллер, Г. М. Міньковський, О. В. Негодченко, В. В. Петров, О. Б. Сахаров, О. В. Старков, В. В. Сташис, І. К. Туркевич, В. І. Шакун та ін. У даній статті розглядаються окремі завдання ОВС щодо охорони дитинства в Україні та взаємодії зі службами у справах неповнолітніх.

Перш за все слід зазначити, що питаннями захисту прав дитини в України цілеспрямовано займаються Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України, якими постійно здійснюються різноманітні організаційно-правові заходи. Проблемами дитинства опікується понад 10 міністерств і відомств та їх підпорядковані органи на місцях. Майже 300 законодавчих актів України регулюють питання забезпечення прав дітей. Урядом України ухвалено Державні програми на 2006–2010 рр., спрямовані на подолання бездоглядності, підтримку сім’ї, реформування закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Реформовано систему органів опіки та піклування, а при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту створено Державний департамент з усиновлення та захисту дітей.

Захист інтересів неповнолітніх є пріоритетним напрямом наглядової діяльності органів прокуратури. Значний вплив на стан захисту прав дитини забезпечують судові органи держави.

Як зазначають окремі дослідники, при такому потужному державному механизмі права дітей мають бути надійно захищені. Однак реалії сьогодення свідчать про зворотнє. Не зменшується кількість підлітків, які жебракують і бродяжать. Лише у 2006 році органами міліції за жебракування і бродяжництво затримано майже 6 тис. дітей. Кинуті напризволяще діти стають вразливими до вчинення проти них злочинів або самі втягуються у протиправну діяльність. Майже 250 неповнолітніх знаходяться у розшуку. Обов’язковою загальною освітою не охоплено 17,5 тис. дітей шкільного віку, а кожен третій неповнолітній, який вчинив злочин, не навчався і не працював. На думку вчених, така ситуація напевне є результатом того, що розгалужена система державного захисту неповнолітніх не спрацьовує, а окремі органи та установи неналежно виконують покладені на них функції.

На наш погляд, існування значної кількості недоліків у сфері захисту прав дитини, профілактики злочинності серед неповнолітніх пов’язане з певною невизначеністю повноважень посадових осіб, які забезпечують протидію правопорушенням молоді, відсутністю належного механізму взаємодії суб’єктів управління тощо.

Безумовно, для правового регулювання діяльності органів публічної влади, які забезпечують захист прав дітей, зроблено багато. Крім Конституції й законів, діє ряд указів Президента, постанов уряду України, що регулюють захист їх прав та інтересів дітей та протидію їх бездоглядності. Але окремі питання щодо організації взаємодії суб’єктів управління, на нашу думку, вирішено недостатньо.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх покладається на: Уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах сім’ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім’ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; школи соціальної реабілітації та професійні училища соціальної реабілітації органів освіти; центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх закладів охорони здоров’я; центри соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх; суди; кримінальну міліцію у справах неповнолітніх ОВС; приймальники-розподільники для неповнолітніх ОВС; спеціальні виховні установи Державного департаменту з питань виконання покарань.

У межах своєї компетенції активну участь у здійсненні соціального захисту і профілактики правопорушень серед неповнолітніх беруть інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, окремі громадяни . Одночасно аналіз положень даної статті закону свідчить, що у питаннях організації захисту прав і свобод дитини ОВС не відіграють провідної ролі, тим більше, що здійснення багатьох із «комплексу заходів і засобів соціально-економічного та правового характеру» не входить до їх компетенції.

Такий висновок можна зробити і на підставі аналізу положень Закону України «Про охорону дитинства», у якому закріплено, що основні засади охорони дитинства та державну політику у цій сфері визначає Верховна Рада України шляхом затвердження відповідних загальнодержавних програм. А проведення державної політики щодо охорони дитинства, розробку і здійснення цільових загальнодержавних програм соціального захисту та поліпшення становища дітей, координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у цій сфері забезпечує Кабінет Міністрів, який щорічно звітує Верховній Раді про стан демографічної ситуації в Україні, становище дітей та тенденції його змін у ході впроваджених соціально-економічних перетворень.

Законодавцем також встановлено, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують: проведення державної політики у сфері охорони дитинства, розроблення і здійснення галузевих та регіональних програм поліпшення становища дітей, вирішення інших питань у цій сфері; вжиття інших заходів щодо охорони дитинства, віднесених до їх компетенції законодавством України (ст. 5).

Разом із тим у періодичних наукових виданнях, ЗМІ досить часто висловлюється думка, що більшість недоліків у сфері захисту прав дитини пов’язані зі слабкою профілактичною діяльністю міліції. Тому доцільно розглянути положення нормативних актів, які визначають завдання та компетенцію органів управління, які беруть участь у протидії правопорушенням з боку неповнолітніх.

Відразу зауважимо, що компетенція місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо захисту прав дитини визначена у законодавстві занадто узагальнено. Так, ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до основних завдань місцевих державних адміністрацій відносить забезпечення в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці: виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля . Не мають чіткого визначення таких завдань і положення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», про що свідчить аналіз змісту норм ст.ст. 26, 32, 34, 38 та ін.

Більш конкретним є формулювання правових положень, які спрямовані на забезпечення захисту прав дитини, що містять підзаконні нормативні акти. Так, у спеціальній Інструкції, затвердженій наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту , здійснення заходів щодо попередження насильства в сім’ї покладено на управління (відділи) у справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді та органи внутрішніх справ.

Зокрема, відповідно до положень цього відомчого акту ОВС: уживають заходи, спрямовані на своєчасне виявлення осіб, схильних до вчинення насильства в сім’ї, та дітей, щодо яких вчинено насильство в сім’ї або існує реальна загроза його вчинення, та у триденний термін інформують про цих осіб управління (відділ) у справах сім’ї та молоді та служба у справах неповнолітніх; за результатами перевірки заяви (повідомлення) щодо вчинення насильства в сім’ї виносять офіційні попередження про його неприпустимість та ставлять на профілактичний облік осіб, які вчинили насильство в сім’ї; у випадках, коли один із членів сім’ї своєю поведінкою систематично (три рази й більше) провокує вчинення насильства в сім’ї і тим самим створює ситуацію, що може призвести до його вчинення, працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх такому члену сім’ї виноситься офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім’ї, а про винесення офіційного попередження така особа повідомляється під розписку; особі, яка вчинила насильство в сім’ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної міліції у справах неповнолітніх за погодженням з начальником відповідного ОВС і прокурором може бути винесений захисний припис тощо.

Крім того, Інструкцією передбачене щоквартально направлення ОВС до відповідного управління (відділу) у справах сім’ї та молоді інформації про кількість звернень з питань вчинення насильства в сім’ї або реальну загрозу його вчинення; кількість осіб, які перебувають на профілактичному обліку в ОВС; кількість осіб, яким винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, та кількість захисних приписів; кількість осіб, притягнутих до відповідальності (адміністративної та кримінальної) за вчинення насильства в сім’ї.

Навіть поверховий аналіз змісту повноважень і завдань означених державних органів дозволяє визначити певну нелогічність їх розподілу, досить чітку орієнтацію на практичне вирішення більшості з цих заходів органами внутрішніх справ, що, на наш погляд, не зовсім відповідає вимогам вищезгаданих Законів України. Тому вважаємо слушною критику окремих дослідників, що служби у справах неповнолітніх, захопившись організацією роботи щодо опіки та піклування, усиновлення, дещо послабили позиції з координації зусиль органів виконавчої влади та самоврядування, спрямованих на запобігання бездоглядності та правопорушенням серед неповнолітніх. Актуальним бачиться й зауваження про те, що досі неконтрольованим залишається інформаційний простір. ЗМІ, зовнішня реклама демонструють привабливі алкогольні напої, тютюнові вироби, сюжети, пов’язані з насильством, жорстокістю, сексуальною розпустою тощо. Безперечно, ці питання повинні знаходитись під контролем не тільки ОВС.

І не випадково, що положеннями Постанови Верховної Ради України «Про Рекомендації парламентських слухань «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства»«, Указу Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» перед Кабінетом Міністрів України, Міністерствами юстиції, у справах сім’ї, молоді та спорту, охорони здоров’я, внутрішніх справ України, Державним комітетом телебачення і радіомовлення України поставлено нові важливі завдання, які сприятимуть покращенню організації управління у досліджуваній сфері.

Серед цих завдань заслуговують бути відзначеними такі: визначення одним із головних напрямів діяльності органів виконавчої влади реалізацію державної політики щодо захисту прав дітей, перш за все дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; доручення Кабінету Міністрів України забезпечити додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади вимог законодавства про охорону дитинства; розроблення Національної програми подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки та Національного плану дій на 2006-2016 роки щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини; запровадження нових ефективних форм профілактики соціального сирітства, забезпечення створення мережі соціальних центрів матері і дитини, соціальних гуртожитків, центрів для ВІЛ-інфікованих дітей, збільшення кількості центрів соціально-психологічної реабілітації неповнолітніх; розроблення пропозицій щодо впровадження ювенального судочинства; вжиття заходів щодо посилення роботи з виявлення осіб, які втягують неповнолітніх до жебракування, пияцтва, наркоманії, злочинної діяльності, притягнення їх до відповідальності; здійснення заходів щодо популяризації історичних традицій української родини та нових форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування та ін.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки: 1) питання правового регулювання протидії правопорушенням з боку неповнолітніх потребують подальшого вдосконалення; 2) бачиться доцільним доповнити ст. 10 Закону України «Про міліцію» конкретними завданнями щодо участі ОВС у захисті прав дитини; 3) питання організації охорони дитинства в Україні повинні постійно залишатися у центрі уваги науковців.

Писарєва Елла Анатоліївна

канд. юрид. наук, доц. кафедри теорії та історії держави

 і права Кримського юридичного інституту

Одеського державного університету внутрішніх справ

Благовісний Сергій Григорович

канд. юрид. наук, доц. кафедри загальноправових дисциплін

і дотримання прав людини Академії управління МВС

шлюбний договір як один із засобів захисту прав людини в сімейних відносинах

З правами людини сьогодні пов’язано багато суспільних процесів та явищ. Їх вивчають, про них говорять з самих різноманітних позицій – принципів перебудови правової системи, проведення економічної, культурної політики, боротьби із злочинністю та екологічною загрозою, в аспекті сутності влади. Права людини – складне багатомірне явище. Певним чином вони мають прояв в сімейних відносинах, особливо в подружніх, де дуже часто можна спостерігати їх порушення, зокрема, прав жінок з боку їх чоловіків.

Взявши курс на входження в європейське і світове співтовариство, Україна прийняла зобов’язання щодо імплементації головних цінностей міжнародного права, спираючись на загально гуманістичні принципи та дії. Україна прагне творити сучасність й майбуття на засадах переосмислення минулого, розвиватися у контексті сучасної світової історії, реформувати й облаштовувати суспільне життя на засадах демократизації та гуманізації. Пріоритет прав і свобод людини проголошені пануючою формою упорядкування та розуміння світових, регіональних і національних проблем, переосмислення людських цінностей, ролі прав людини у соціальних перетвореннях.

Однією з проблем у цих процесах є звільнення від насильства у всіх його проявах. Цьому присвячені численні антинасильницькі концепції, формується система поглядів на розвиток суспільства, його культуру й цивілізованість на ненасильницьких засадах, з орієнтацією на новоутворення правових та інших ненасильницьких форм розв’язання реальних суперечок.

Що ж розуміється в Декларації ООН «Про викорінення насильства по відношенню до жінок» під насильством? В Декларації вказується, що до насильства належить фізичне, сексуальне та психологічне насильство, яке має місце у сім’ї, у суспільстві взагалі, з боку або при потуранні держави, де б це не відбувалося.

Значний вплив у формуванні гуманітарного, гендерного світосприйняття на розвиток ненасильницької ідеології в Україні, на осмислення процесів боротьби та попередження насильства щодо жінок мали універсальні світові цінності справедливості і свободи, протидія насильству, страху, гнобленню, всьому, що перешкоджає існуванню людини. Саме здобутки міжнародного права з попередження та викорінення усіх форм насильства щодо жінок обумовили становлення сьогоднішньої концепції українського гендерного права.

Можна констатувати, що в Україні створено правове підґрунтя щодо забезпечення режиму примата міжнародного права над національним законодавством. Але, на жаль, правозастосовна та правозахисна сторони запобігання насильству щодо жінок сьогодні залишаються правовими намірами. Причини порушення прав жінок в Україні ще й досі мають «традиційний» характер. Вони містять не тільки соціально-економічне, а й психолого-етичне підґрунтя. На жаль, ми як на рівні окремої особистості, так і на рівні суспільства, не готові не тільки усвідомити, що навкруги нас досить поширене насильство щодо жінок, але й захистити жінок та дівчат від насильства ні законодавчим, ні інформаційним, ні освітянським, ні психологічним (реабілітаційним) чином.

Нові гендерні відносини виключають насильство як форму взаємовідносин та спосіб вирішення приватних, державних і суспільних питань. Саме нова культура стосунків культивується через велику низку правових уложень щодо рівності прав і свобод жінок та чоловіків.

Безсумнівно, в нашій країні напрацьовано значний досвід щодо забезпечення рівності прав і свобод жінок та чоловіків, запобігання насильства та недопущення дискримінації за статевими ознаками. Визнаючи позитив всього цього надбання, ми дозволимо собі поставити лише одне питання – скрите насилля в сім’ї у формі страху розлучення.

Пропоноване містить в собі потребу виокремити проблему насилля над жінкою у шлюбі взагалі, та страху розлучення зокрема. Треба зазначити, що мова йде про страх жінки опинитися у стані розлучення. На перший погляд, це психологічна проблема, але пропонується подивитись на неї з правової точки зору, саме з позиції залежності жінки від чоловіка, різності її стану у шлюбі й поза шлюбом. Тобто реальної нерівності жінки й чоловіка, різності стану заміжньої й незаміжньої жінки, як скритої форми залежності жінки.

Сучасні дослідження та різні моніторинги свідчать про існування економічної нерівності жінок та чоловіків. Це має прояв у різностях заробітних плат, превалюванні жіночого безробіття, домінуючої ролі у вихованні дітей, соціальної незахищеності та ін. Як наслідок, родина постає єдиним середовищем існування жінки. Та, на жаль, не маючи власних джерел існування (чи достатніх для незалежного життя), жінка потрапляє в родинну кабалу. Вона стає економічно, соціально, морально, психологічно залежною від свого чоловіка й позбавляється, іноді добровільно, свого рівного стану, своєї свободи, своєї волі.

На наш погляд, головна причина цього явища – це економічна безнадія. Проведені опитування жінок, які потерпають від насилля в сім’ї, надали нам можливості сформулювати універсальну відповідь на питання, чому вони не покинуть своїх чоловіків-тиранів: «немає куди йти», «немає джерел до існування», «немає окремого житла», «не має можливості прогодувати дітей» та ін. Тобто саме економічна залежність стоїть на першому місці у низці обумовленостей залежності жінки у сім’ї.

Певним прогресивним кроком у формуванні економічної незалежності жінки можна назвати введення в сімейне законодавство України норм про шлюбний контракт. Поява цього нового правового інституту мала дуже велике значення, насамперед для регулювання майнових відносин чоловіка й жінки, а також для забезпечення захисту подружніх прав кожного з них як у шлюбі, так і у випадку розлучення. Вперше інститут шлюбного договору був передбаче­ний Законом України від 26 червня 1992 р. «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України», згідно з яким до Кодексу було включено ст. 27-1, що регламентувала укладання шлюбного договору. Крім того, до набрання чинності Сімейним кодексом України діяв Порядок укладання шлюбного контракту, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457. В чинному Сімейному кодексі України шлюбному договору присвячено розділ 10, що містить 12 статей .

Згідно з ч. 2 ст. 93 Сімейного кодексу України шлюбний договір регулює лише майнові відносини подружжя. Частина 3 цієї ж статті прямо передбачає, що особисті відносини подружжя між собою та з дітьми не можуть регулюватися шлюбним до­говором. Це дуже важливий момент, оскільки у свідомості громадян шлюбний договір частіше асоціюється саме з регулюванням особистих, навіть інтимних сторін життя. Однак такі відносини не можуть регулюватися шлюбним договором, оскільки закон не передбачає санкцій за їх порушення, і навіть більше – врегулювання таких відносин у шлюбному договорі є обмеженням прав і свобод людини. Тож такий договір визнаватиметься недійсним, і нотаріусам слід відмовляти в їх посвідченні. Але ж навіть існування таких положень в національному сімейному законодавстві дають змоги жінці захистити свої права в шлюбних відносинах, а в деяких випадках і після їх припинення, зокрема мати власну економічну незалежність.

Однак, проіснувавши понад п’ятнадцять років у законодавстві нашої держави, він так і залишився врегульованим поверхово й мало застосовуваним на практиці. Пояснити це можна негативним, критичним ставленням населення до шлюбного контракту, що обумовлено традиціями, недостатністю у населення правових знань про значення шлюбного договору.

Нами був проведений моніторинг на предмет обізнаності молоді щодо шлюбного договору та місця, що займає шлюбний договір у родинних стосунках. Відповіді показали, що тільки біля 77\% молоді знає про існування шлюбного договору, при цьому у такій обізнаності більше виявилось жінок, ніж чоловіків. Але цікавими стали відповіді опитуваних щодо джерела їх обізнаності. Виявилось, що більшість опитаних молодих людей довідалися про шлюбний договір від знайомих (26,3\%) або із засобів масової інформації (26,3\%). Тільки для 21,3\% молодих людей інформативним джерелом став Сімейний кодекс України. Особливою ознакою цих респондентів є те, що вони, в основному, представники студентської молоді. Однак виявилось ще й одне негативне, на наш погляд, явище. Йдеться про те, що тільки 3\% респондентів дізналися про шлюбний договір в органах РАЦСу.

Разом з цим, досліджуючи проблему зацікавленості молоді щодо шлюбного контракту, нами встановлена зростаюча їх кількість. Більше ніж 75\% респондентів позитивно відповіли на це питання. Відзначимо, що чоловіків і жінок майже однаково. Однак виявляється тенденція збільшення прихильників шлюбного договору зі збільшенням віку респондентів: серед молоді віком від 19 до 25 років «так» відповіли 27,5\% опитаних, віком від 26 до 30 років зацікавлені у шлюбному контракті 34,5\% опитаних, а з 30 до 35 років – майже 40\%. Це дозволяє говорити про те, що власний життєвий досвід, негативний шлюбний досвід змушують більш уважно ставитись до свого майнового та соціального стану. Зазначене дає нам можливість зробити висновок, що обізнаність молоді у шлюбному контракті, його сенс та можливості, формується на побутовому рівні поза участю держави та її органів. При цьому культура шлюбного контракту формується не як превентивна форма узгодження взаємних прав і обов’язків, а, як наслідок, забезпечення захисту при шлюбних проблемах.

При цьому більшість респондентів щодо сенсу укладання шлюбного контракту вказувала на потребу захисту «власного майнового капіталу». Майже по 18\% приходилось на відповіді, що «шлюбний договір може бути свого роду страховкою на випадок непередбачених ситуацій» та що «шлюбний договір може в першу чергу стати способом захисту дітей». Й тільки 2\% вказали на те, що тільки шлюбний контракт дозволить уникнути проблем, в тому числі й психологічних, при розлученні.

Проаналізувавши це питання з точки зору сімейного стану респондентів виявилось, що 70\% тих, хто визнає потребу шлюбного контракту, мають власний досвід розлучення. Але 54\% з них, знаходячись у повторному шлюбі, знову не укладали шлюбний контракт.

Спроба з’ясувати цей феномен виявила, що, теоретично розуміючи потребу укладання шлюбного контракту, на практиці категорично проти нього з причини несумісності з коханням 28,8\% респондентів. Переважна більшість респондентів посилались на «нерозуміння з боку обранця» (41,3\%). При чому відповіді чоловіків (26,5\%) і жінок (25\%) розділилися практично навпіл, також відповіді розділилися й у залежності віку: 26,5\% серед 19–25-літніх і 25\% серед 25–55-літніх учасників опитування. До таких же причин можна віднести «осуд близьких» (8,8\%) і «внутрішні переконання» (15\%), які також свідчать про незатребуваність шлюбного договору через відсутність вірних знань про шлюбний договір.

Виявлені результати, з одного боку, свідчать про ментальність нашого народу, про досить шанобливе ставлення до своїх коханих та їх сімей, небажання образити шлюбним договором «початок щасливого сімейного життя», але, з іншого боку, це свідчить про негативне явище – низку культуру правового захисту себе й своєї родини. На жаль, шлюбний контракт ще не став частиною правової культури нашого суспільства, не здобув розуміння форми й засобу як власних природних, так і соціальних прав.

Однак сучасні зміни у соціальній ролі жінки й чоловіка зобов’язують по-новому глянути на різні сфери життя, у тому числі й на подружнє. Не варто, звичайно, стверджувати, що всі шлюби повинні укладатися тільки шляхом договору. Але потреба формування культури шлюбного договору, на наш погляд, є очевидною. Тим більше, що майже 82,5\% з опитуваних висловили готовність укладати шлюбний контракт, заздалегідь обговорювати й погоджувати як майнові питання, так й питання особистих прав і свобод. В цьому контексті цікавім є той факт, що за шкалою пріоритетів шлюбних домовленостей майнові питання ставляться респондентами на 3–4 місця, віддаючи перевагу питанням власної свободи, праву на працю чи навчання, розподілу сімейних обов’язків. Тому законодавець повинен звернути увагу на ці факти та внести відповідні зміни до чинного сімейного законодавства.

Але головне, що виявило проведене дослідження, на перше місце щодо укладання шлюбного договору молодь ставить особистий захист, і перш за все, від насилля в сім’ї. Майже 90\% опитуваних молодих жінок на перше місце поставили безумовність розлучення у випадку застосування до них будь-якого насилля з боку чоловіка. При цьому було запропоновано, що застосування насилля повинно породжувати не тільки розлучення, а й передачу всього подружнього майна жінці. Обумовимо, що під насиллям опитувані жінки розуміють не тільки фізичні, а й психологічні, сексуальні та економічні дії. В розумінні молодих жінок сенс шлюбного договору – це захист та збереження їх особистих прав і свобод саме у сімейному житті.

Однак, попри оптимістичні результати дослідження стану ставлення молоді до шлюбного договору, треба констатувати, на наш погляд, негативні фактори, що не сприяють набуттю шлюбного контракту заслуженого місця в нашому суспільстві.

По-перше, визнаючи сімейне життя сферою приватного життя людини, держава майже відсторонилась у своїх обов’язках щодо забезпечення цих прав людини. З боку держави, на жаль, тільки закріплені правові рамки та принципи регулювання сімейних відносин. Але не йде цілеспрямоване пропагування шлюбного договору як форми захисту прав і свобод жінки й чоловіка як за умов шлюбу, так і при його розірванні. На жаль, не є обов’язковим для державних органів навчання культивування у молоді цивілізованого ставлення до своїх прав і свобод.

По-друге, правова просвіта крізь призму природних прав і свобод повинна стати провідною у діяльності держави, цілеспрямованої роботи підвищення правової культури громадян України та подолання правового нігілізму щодо прав і свобод людини.

По-третє, неосвіченість людини у її правах та свободах, засобах захисту й поновлення порушених прав, недопущенні порушення власних прав і свобод є первинною формою порушення природних прав і свобод людини. Неосвічена чи недостатньої освічена людина стає вразливою, незахищеною від насилля. Саме така ситуація, на наш погляд, і є тим середовищем, що породжує насилля в сім`ї з одного боку, відчай – з іншого.