Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Становлення інституту притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань у законодавстві україни

ЦК України 2004 р. вперше назвав серед інших видів забезпечення виконання зобов’язань притримання, що неоднозначно було оцінено цивілістами.

Метою написання даних тез є розкриття процесу становлення інституту притримання як способу забезпечення виконання зобов’язань у законодавстві України, починаючи з часів Російської імперії.

У ХVIII-XIX ст. ст. притримання розглядалось російськими цивілістами не лише як міра забезпечення договорів, а як і міра самозахисту. При цьому в юридичній науці не було визначених позицій відносно інституту притримання, а чинне законодавство не містило загальних норм, а лише вказівки по окремих конкретних випадках.

Зокрема, С.В. Пахман виділяв такі форми притримання чужого майна:

1) боржник має право призупинити виконання свого зобов’язання відносно кредитора до того часу, поки останній не виконає іншого зобов’язання відносно боржника;

2) кредитор може притримати належні боржнику речі до виконання останнім свого зобов’язання. В даному випадку кредитор може як притримати речі, які вже перебувають у нього, так і самовільно відібрати у боржника речі для забезпечення зобов’язання.

Звід Законів Цивільних, складений у Росії в першій третині ХІХ ст. , який діяв до 1917 року, не відносив притримання до способів забезпечення виконання зобов’язань, однак на практиці притримання застосовувалось.

В подальшому, проект Цивільного Уложення, який був покликаний кодифікувати цивільне законодавство та виданий на початку ХХ ст. , в книзі V, Главі III «Виконання зобов’язань» містив чотири статті, що регламентували право притримання. В проекті Цивільного Уложення поряд з загальноцивільним правом притримання виділялось право притримання, що виникає з зобов’язань, сторони якого діють як підприємці («право притримання між торговцями») . Відмінність між цими двома видами притримання полягала у вимогах, які ними забезпечувались.

Таким чином, притриманню в проекті Цивільного Уложення вже надається легальний статус – перейшовши із «звичаєвого права» в право, передбачене законом, воно визнається одним із способів забезпечення зобов’язань.

Однак після 1917 року робота над проектом Цивільного Уложення була припинена, внаслідок чого право притримання так і не стало частиною діючого законодавства.

У радянському законодавстві притримання не було визнане способом забезпечення виконання зобов’язань, хоча містилось в проекті деяких нормативно–правових актів, які, однак, так і не були прийняті. Проте банківські установи у своїх статутних документах передбачали право притримання. Так, Статут Держбанку СРСР 1929 року містив таку норму: «банку надається в забезпечення випливаючих з його операцій вимог, строк яких настав, при відсутності достатнього їх забезпечення, утримувати будь-яке майно боржника, яке надійшло до банку на будь-яких підставах, крім цінностей, що зберігаються в безпечних сейфах або переданих на зберігання в запечатаних клієнтом приміщеннях або конвертах. Дане право може бути здійснене в забезпечення вимог, строк яких ще не настав, якщо боржник розпочав ліквідацію своїх справ або призупинив платежі за своїми зобов’язаннями. Звернення стягнення на притримане відповідно до даної статті майно здійснюється в загальному судовому порядку».

Крім цього, окремі нормативно-правові акти, зокрема, Статут залізниць, Кодекс торгового мореплавства СРСР, передбачали можливість застосування права притримання.

Згідно зі ст. 27518 ЦК УРСР 1922 року комісіонер у забезпечення сум, що належать йому від комітента, у зв’язку з виконанням всіх наданих йому доручень, а рівно виданих ним у зв’язку з виконанням доручення векселів, або прийнятих на себе перед третіми особами інших зобов’язань, мав заставне право на майно комітента. Дане майно згідно з договором комісії мало перебувати у практичному володінні комісіонера або в його розпорядженні. Таке володіння або розпорядження могло бути підтверджене, зокрема, коносаментом, накладною, складським свідоцтвом, а також актом та описом про прийняття комісіонером майна, що знаходиться на складах комітента, якщо зазначене в актах та описах майно помічене печаткою або клеймом комісіонера, або зберігається у приміщеннях, опечатаних печаткою комісіонера, або охороняється на місці службовцями комісіонера.

Ст. 408 ЦК УРСР 1963 року надавала право комісіонеру утримати належні йому за договором комісії суми з усіх сум, що надійшли до нього за рахунок комітента.

М.М. Агарков щодо стану правового регулювання інституту притримання цілком справедливо зазначав, що діюче радянське законодавство не знає ні загальних положень про право притримання, ні спільних для усіх кредитних установ норм про банківське право притримання.

Отже можна зробити висновок, що протягом всього періоду розвитку законодавства України як у складі Російської імперії, так і у складі СРСР, неодноразово робились спроби на законодавчому рівні закріпити інститут притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Але лише у ст. ст. 594-597 Цивільного кодексу України, прийнятого у 2003 році, право притримання знайшло своє закріплення як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Руденко Л. Д., Іванова Ю. О.

Проблеми правового регулювання внутрішнього туризму Україні

Туризм вже давно розглядається як одна з найбільш прибуткових та таких, що інтенсивно розвивається, галузей світового господарства. Розвиток туризму відіграє важливу роль у вирішенні соціальних проблем – у багатьох країнах світу саме за рахунок туризму виникають нові робочі місця, підтримується високий рівень життя населення, створюються передумови для поліпшення платіжного балансу країни. Розвиток сфери туризму сприяє підвищенню рівня освіти, удосконаленню системи медичного обслуговування населення, впровадженню нових засобів поширення інформації тощо.

В Україні існують усі підстави для розвитку туризму, вона має найбільші й найрізноманітніші в Центральній Європі запаси ресурсів для розвитку цього. Але статистичний аналіз кількості українських туристів, обслугованих суб’єктами туристичної діяльності привів до несподіваного висновку – громадяни України надавали в два рази більшу перевагу зовнішньому туризму, ніж внутрішньому [1]. Тобто туристична галузь України, маючи потужний туристично-рекреаційний потенціал, розвивалася без урахування особливостей її функціонування, що призвело до переорієнтації туризму на виїзний.

Не можна стверджувати, що проблеми у туристичній галузі зовсім не привертали уваги науковців. Різні аспекти рекреаційної сфери висвітлювати у своїх роботах вчені: Бобкова А.Г., Федорченко В.К., Цибух В.І., Матвієнко А.Т., Крачило М.П., Попович С.І., Науменко Г.П., Хлоп’як С.В., Школа І.М., Ковєшніков В.С., Долішній М.І.та інші.

Відомі українські вчені Орлатий М.К., Саблук П.Т. приділяли увагу сільському зеленому туризму, питання збереження туристичних ресурсів та управління природокористуванням досліджували відомі вітчизняні науковці Лебединський Ю.П., Потравний І.М., Гетьман В.І., Данилишин Б.М., Міщенко В.С. та інші.

Проте в цілому саме вивченню внутрішнього туризму як виду рекреаційної діяльності приділено недостатньо уваги.

Незважаючи на прийняття цілої низки нормативних документів – Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки [2], Програми розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004–2010 роках» [3], Указу Президента України «Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року» від 10 серпня 1999 р. № 973 [4], проблеми, притаманні туристичній галузі України (невідповідність наявної туристичної інфраструктури світовому рівню та сучасним вимогам споживачів туристичного ринку; низька якість туристичних послуг; нерозвиненість соціальної інфраструктури; недостатній рівень кадрового забезпечення управління туристичною галуззю за кількісними та якісними параметрами тощо) вирішені не були.

Тобто, незважаючи на те, що внутрішній туризм заохочувався державою, пропагандувався і стимулювався шляхом соціалізації туристичних послуг, динаміка розвитку внутрішнього туризму залишалася на низькому рівні. Нормативне врегулювання внутрішнього туризму залишається на низькому рівні – насьогодні навіть немає окремого нормативного акту, який би визначав і закріплював основні елементи внутрішнього туризму, його регулювання здійснюється відповідно Закону України «Про туризм» [5], який, за думкою багатьох правознавців, цілком спрямований на зовнішній туризм [17, с. 28; 18, с. 166].

На нашу думку, потрібно якнайшвидше розробити шляхи подолання кризи у галузі внутрішнього туризму, а саме: прийняти закон «Про внутрішній туризм», який врегульовував би елементи правового механізму цього виду туризму в Україні; розробити детальну процедуру приватизації дозволених пам’яток, жорсткі вимоги щодо збереження та утримання пам’яток у належному стані, доступу до них туристів; встановити податкові пільги для суб’єктів, що займаються внутрішнім туризмом.

Список літератури: 1. Аналітична довідка про роботу туроператорів та турагентів за 2004-2008 роки// Доступ до електронної мережі Інтернет http://www.tourіsm.gov.uа 2. Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р. № 583// Культура і туризм. – 2002. – 20 травня. – С. 1–2. 3. Програма розбудови туристичної інфраструктури за напрямками національної мережі міжнародних транспортних коридорів та основних транспортних магістралей у 2004-2010 роках від 12 травня 2004 р. № 612// Офіційний вісник України. – 2004. – № 12 (45). – С.26. 4. Про основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року: Указ Президента України від 10 серпня 1999 р. № 973// Офіційний вісник України. – 1999. – № 15. – С. 1. 5. Про туризм: Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1282-ІV// ВВР. – 2004. – № 13. – Ст. 180. 6. Марусяк А.В. Экономические функции туризма на современном этапе// Економика Украины. – 2002. – №3-4. – С. 16–17. 7. Прейгер Д.В. Малярчук І.В. Розвиток туризму в Україні// Економіка України. – 2008. – № 6 (червень). – С.20–28.