Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Поняття «житловий простір» у праві на недоторканність житлового простору

1. Житло є не лише майновим благом, а й являється уявними межами у просторі, що відокремлює особливу приватну сферу (приватність) особи від суспільства (інших осіб, держави тощо) та має особливий психологічний (духовний) аспект для людини. Останнє тривалий час лишалося поза межами наукового аналізу.

2. Немайнове благо – недоторканність житла, – розкривається нормою діючого цивільного законодавства (ст. 311 ЦК) через об’єкти матеріального світу, які мають економічну природу (є товаром, щодо якого можлива об’єктивна грошова оцінка), можуть змінювати особу користувача (власника, наймача тощо), фактичні межі яких не можуть бути порушені, тоді як об’єктом особистого немайнового права є явища об’єктивованого духовного – особистого приватного простору, що виникає, існує та змінюється у цьому житлі в особи.

3. Особисте немайнове благо, будучи об’єктом відповідного права, не є за своєю природою річчю, оскільки має абсолютно різну природу та відноситься до нематеріальних благ. А це вже унеможливлює застосування до нього правової термінології речового права, зокрема, «житло – нерухомість». Особисте немайнове право на недоторканність житла має, таким чином, дещо інший правовий зміст, на відміну від речового права, тому вживання ідентичних термінів призвело до невиправданого змішування різних за змістом правових категорій, що не може відповідати понятійно-категоріальним законам юриспруденції.

У зв’язку з цим є потреба в здійсненні наукового осмислення означеної проблеми, оскільки термінологічна недосконалість даної юридичної конструкції стримує розвиток застосування вказаної вище норми цивільного законодавства та ускладнює правильне розуміння сутності особистого немайнового блага, яке є її основою.

4. В контексті особистого немайнового права на недоторканність житла особливий інтерес становить така форма антропологізації фізичного простору як особистий (психологічний) простір. Цей духовний феномен є результатом тривалої емансипації суспільної людини від суспільства та соціальних груп, зокрема – родини. Зазвичай під особистим простором розуміють сферу, яку людина сприймає як цілісність і все, що відбувається усередині сфери, людина відносить до себе і прагне регулювати самостійно [1].

Психологічний простір особистості психологи визначають як суб’єктивно значущий фрагмент буття, що визначає актуальну діяльність і стратегію життя людини [2, 136–137]. Він включає комплекс фізичних, соціальних і суто психологічних явищ, з якими людина себе ототожнює (територія, особисті речі тощо).

5. Приватність є міждисциплінарним поняттям, яке застосовується як в юриспруденції, так і в економіці, соціології, психології. Психологи розглядають приватність як уникання спілкування і вторгнення через візуальні, аудіальні та інші канали [3; 303-309]; як рівень здатності бути самим собою і уникати тиску з боку інших [4, с. 164-171] тощо. Для забезпечення приватності людина спрямовує діяльність на перетворення існуючого навколо неї середовища створюючи особисту територію тощо.

Територіальність як прояв приватності означає фіксацію деякої ділянки, з визначенням на ній норм поведінки та контролю за їх дотриманням. Тобто у психології здебільшого вивчається територіальність у вузькому розумінні, як простір, який суб’єкт вважає особистим та безпечним для себе. Із взаємодії матеріального соціального простору та ідеального психологічного (особистого) конституюється житловий простір. Це – одне з благ, яке допомагає людині утворити і зберегти свою приватність (у психологічному та юридичному значенні). У ньому особа має змогу тримати дистанцію щодо інших, контролювати вторгнення до персональної зони (сфера навколо тіла людини, проникнення до якої створює дискомфорт) та приватної території. Людина вибудовує межі житлового простру не тільки фізичними, а й соціальними засобами.

6. Отже, житловий простір – це прояв приватності, що означає фіксацію деякої ділянки, з визначенням на ній норм поведінки та контролю за їх дотриманням. Причому зовнішньою формою (оболонкою) житлового простору, уявною межею приватності може бути як житло (нерухомість як об’єкт речового права), так і інші об’єкти, наприклад, палата в лікарні, особиста каюта на судні, особисте купе потягу, намет, юрта, циганська кибитка, транспортний засіб тощо основною ознакою яких є функціональність – проживання фізичної особи (постійне, переважне чи тимчасове).

При тому потрібно зазначити, що майнові відносини (право власності, користування тощо), які виникають у особи при набутті місця проживання – матеріального блага (квартира, будинок, дача, намет тощо) не є самоціллю, а є передумовою до задоволення духовних інтересів і всебічного розвитку особистості, забезпечення особливої сфери життєдіяльності особи – її приватності.

7. Ш.Т. Тагайназаров у своїй роботі зазначає, що право на недоторканність житла виникає не лише у випадку наявності у особи житла, – де б особа не проживала, вона користується цим правом [5; 168]. Тому доречно закріпити в законі не лише одну із форм житлового простору – недоторканність житла, а й надати правову охорону іншим об’єктам, у межах яких житловий простір об’єктивно існує закріпивши право на недоторканність житлового простору.

8. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що житловий простір має такі загальні риси: 1) певне місце, з адресно-географічними координатами (квартира, палатка, трейлер, кімната у готелі, кімната у гуртожитку, каюта тощо); 2) даний простір має для його власника певне особливе функціональне призначення – забезпечує його приватність (місце усамітнення, відпочинку, спілкування з сім’єю, творчість т. д.); 3) воно завжди позначається (маркується) певним чином, тобто має чітко визначені уявні межі – фіксація території (кімната, кімната у гуртожитку, садиба тощо), що дає особі можливість контролювати середовище, тобто самій визначати свою діяльність і ступінь соціального контакту при здійсненні цієї діяльності; 4) володіння місцем може бути як індивідуальним, так і колективним (цей простір може займати як одна людина, так і декілька пов’язаних родинними стосунками або сторонніх людей); 5) виявляється в захисній поведінці (доступ до простору можливий тільки з дозволу особи або у чітко передбачених законом випадках; особа встановлює перелік заборон щодо поведінки у своєму житлі); 6) особа регулює і контролює поведінку інших щодо даного місця (встановлює свої правила поведінки, облаштовує житловий простір щодо своїх уподобань, визначає як свою поведінку, що не завжди може ототожнюватися із поведінкою у суспільстві, так і поведінку інших та здійснює контроль за нею); 7) виявляється у персоналізації простору.

9. Отже, під житловим простором потрібно розуміти певне місце (нематеріальне благо) з визначеними адресно-географічними координатами, що має виразні межі та спрямоване на забезпечення приватності особи, де вона відповідно до закону на власний розсуд постійно, переважно або тимчасово здійснює свою життєдіяльність та регламентує (визначає) поведінку інших щодо даного місця (з урахуванням його особливостей); доступ до житлового простору можливий лише з дозволу самої особи, крім випадків встановлених законом. Вказане визначення дасть можливість у подальшому проводити дослідження сутності, об’єкту, суб’єкту, змісту тощо права на недоторканність житлового простору.

Список літератури: 1. Место под солнцем / [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://bt-lady.com.ua/index.php?articleID=2843&show_all=yes. 2. Нартова-Бочавер С.К. Человек суверенный: психологическое исследование субъекта в его бытии / Нартова-Бочавер С.К. – СПб.: Питер, 2008. – 400 с.: ил. – (Серия «Учебное пособие») . 3. Kira A. The batroom H.M. Proshansky, W.H. Ittelson and L.G. Rivlin (Eds.), Environmental psychology. – N.Y., 1970/ – Pp/ 303-309. 4. Chpin F.S. Some housing factors related to mental hygiene. Journal of Social Issues. 1951. 7. Pp. 164-171. 5. Тагайназаров Ш.Т. Гражданско-правовое регулирование личных неимущественных прав граждан в СССР / Тагайназаров Ш.Т. – Душанбе: Дониш, 1990. – 216 с.