Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Проблема правового регулювання практичної діяльності аварійних комісарів в україні

Згідно із чинним законодавством, аварійний комісар — це особа, яка з’ясовує причини настання страхового випадку та визначає розмір збитків і відповідає кваліфікаційним вимогам, передбаченим пунктом 3 «Типового положення про організацію діяльності аварійних комісарів». Тобто аварійним комісаром може бути будь яка особа, яка має вищу освіту і є бакалавром, спеціалістом або магістром відповідно до напрямів діяльності, має спеціальну кваліфікацію (знання для з’ясування обставин і причин настання страхового випадку та визначення розміру збитків), підтверджену свідоцтвом (сертифікатом) навчального закладу, який здійснює підготовку аварійних комісарів відповідно до ліцензії Міносвіти на право провадження освітньої діяльності і має стаж практичної діяльності за спеціальністю не менш як три роки [1]. Отже по своїй сутті, аварійний комісар, це будь-яка особа, яка відповідає законним вимогам, щодо неї, пройшла курс навчання і отримала сертифікат, який дає їй право з’ясовувати причини настання страхового випадку та визначати розмір збитків.

Однак на практиці аварійні комісари виконують свої фенкції по-різному. Одні виступають на ринку страхових послуг, як самостійні суб’єкти, створивши, так звані експертні центри, центри після аварійної допомоги, асистанські контори тощо. В Російській федерації, така практика зайшла набагато дальше, там створено спеціалізовані фірми, які діють, як суб’єкти підприємницької діяльності і надають за встановлену винагороду на договірній основі як страховикам, так і страхувальникам, цілий спектр послуг, починаючи від основної – з’ясування причин настання страхового випадку та визначення розміру збитку і закінчуючи наданням медичної та психологічної допомоги постраждалим від дорожньо-транспортної пригоди.[2] Інші аварійні комісарі працюють на страхові компанії. Такі аварійні комісари включені в штат працівників страхових компаній і діють на основі посадових інструкції виданих страховою компанією. Для страхових компаній це вигідно з економічної точки зору. По-перше, такі аварійні комісари представляють в першу чергу інтереси страхової компанії, по-друге, утримання такого аварійного комісара в штаті страхової компанії, дає можливість значно зменшити витрати пов’язані з фіксацією страхового випадку та визначенням розміру збитків, так як оплата здійснюється не за кожен конкретний страховий випадок, а виходячи з місячного окладу штатного працівника.

Проаналізувавши практичний аспект інституту аварійних комісарів, виникає питання. Чи може аварійний комісар бути штатним працівником страхової компанії?

Отже, правова проблема полягає в тому, що, якщо у першому випадку аварійні комісарі діють у відповідності із чинним законодавством, то в другому ні. Порушується п.1 ч. 8 Постанови КМУ «Про затвердження Типового положення про організацію діяльності аварійних комісарів», згідно з яким аварійний комісар не може з’ясовувати обставини і причини настання страхового випадку та визначати розмір збитків на замовлення осіб, з якими він знаходиться у службовій чи іншій залежності від них.

Такий припис законодавця вважаю цілком виправданий, адже аварійний комісар, який перебуває на посаді передбаченій штатним розписом страхової компанії, фактично потрапляє у пряму залежності від страховика-роботодавця. Адже, саме страховик встановлює заробітну платню, графік роботи, соціальний пакет, та ряд заохочень і стягнень щодо своїх робітників. Тому, тут і мови бути не може, про законність, незалежність, об’єктивність і повноту дослідження при визначенні розмірів збитків та фіксації страхового випадку, тому що аварійний комісар, в такому випадку буде дбати, в першу чергу, про фінансові інтереси своєї страхової компанї.

Для вирішення цієї проблеми пропоную: по-перше, на рівні Закону України «Про страхування»[3] внести положення про заборону страховикам включати в штатний розпис працівників аварійного комісара. Функції аварійного комісара повинен виконувати виключно незалежний аварійній комісар на основі укладеного договору між ним та страховиком або страхувальником (залежно від обумовлення в страховому полісі), умови якого не суперечать чинному законодавству. По-друге, з метою забезпечення законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження при визначенні розмірів збитків та фіксації страхового випадку, внести в Постанову[2] розділ про відповідальність аварійних комісарів. Враховуючи, що аварійний комісар, по своїй сутті є експертом, вважаю, що за основу можна використати, положення законодавства про відповідальність судових експертів.[4]

Список літератури: 1. Постанова кабінету міністрів України «Про затвердження Типового положення про організацію діяльності аварійних комісарів» від 5 січня 1998 року, № 8. 2. https://www.moscowtnt.ru/instructions/earn/2161.html. 3. Закон України «Про страхування» // ВВР України. – 1996. – N 18. – ст. 78. 4. Закон України «Про судову експертизу»//ВВР України. -1994. -№ 28.– Ст. 2

Шалиганова А. С.

Визнання недійсним правочину з житлом, яке належить дитині, позбавленій батьківського піклування

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Зокрема держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку (ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства») .

На сьогоднішній день є багато способів набуття права власності на житло. Одним із таких способів є вчинення правочинів, тобто таких дій суб'єктів цивільних правовідносин, які спрямовані на виникнення, зміну та припинення житлових прав та обов'язків.

Дедалі частіше правопорушення у житловій сфері супроводжуються укладенням недійсних правочинів, які торкаються інтересів дітей, позбавлених батьківського піклування. Проблемами умов дійсності правочинів займалися такі провідні вчені-цивілісти, як О. С. Іоффе, Н. С. Кузнєцова, Є. М. Орач, О. А. Підопригора, О. А. Пушкін, З. В. Ромовська, Є. О. Харитонов та ін.

Сучасне цивільне законодавство закріпило поділ недійсних правочинів за ступенем недійсності на абсолютно недійсні правочини, які є недійсними з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які може бути визнано недійсними, але за певних умов. Варто звернути увагу на те, що хоча правові наслідки недійсності нікчемних і оспорюваних правочинів тотожні (згідно зі ст. 216 ЦК України вони не створюють юридичних наслідків для сторін чи інших осіб), у зв’язку з відсутністю судової процедури нікчемні правочини схожі з неукладеними угодами [1, с. 47]. Водночас ЦК встановлює виняток із вищезгаданого правила про наслідки недійсності правочину, який полягає у тому, що недійсний правочин породжує лише ті юридичні наслідки, що пов’язані з його недійсністю. Так, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Крім вищезгаданого законодавчого поділу, у цивілістичній доктрині недійсні правочини прийнято поділяти у залежності від того, який з елементів правочину виявився дефектним, на: а) правочини з вадами суб’єктного складу; б) з вадами волі; в) з вадами форми та г) з вадами змісту [2, с. 258].

Традиційно, виділяють загальне правило для визнання правочинів недійсними – невідповідність правочину чинному законодавству. Так, недійсним є правочин про відчуження житла, яке належить дитині, позбавленій батьківського піклування, на праві власності, укладений опікуном, його дружиною, чоловіком та близькими родичами (батьками, дітьми, братами, сестрами) на їх власну користь зі своїми підопічними (ст. 68 ЦК).

Згідно з ч. 2 ст. 203 ЦК особа, яка вчинює правочин з житлом, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. З огляду на це, правочини з житлом повинні вчинятися неповнолітніми тільки з дозволу батьків (усиновлювачів) чи піклувальників. Якщо такий правочин був вчинений без відповідної згоди, він може бути визнаний дійсним за умови його подальшого схвалення. У разі відсутності такого схвалення, правочин вважається нікчемним в цілому.

Правочини щодо відчуження житла повинні укладатися у письмовій формі та підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню та обов'язковій державній реєстрації. Дефект форми – одна з найпоширеніших підстав нікчемності правочину з житлом. Нотаріальне посвідчення переходу права власності на житло виконує, насамперед, охоронювальну функцію. Так, при посвідченні правочинів про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, іншого нерухомого майна нотаріусом перевіряється відсутність заборони відчуження, яка вчиняється при одержанні повідомлення про набрання чинності рішенням суду про позбавлення батьків дитини батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, а також у разі вжиття заходів до охорони спадкового майна дитини.

Нотаріус зобов’язаний перевірити наявність дозволу органів опіки та піклування на укладання опікунами правочинів, що вимагають нотаріального засвідчення та (або) державної реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. До обставин надання такого дозволу можуть бути віднесені: дійсна необхідність продажу житла; реальна можливість придбання нового житла; у випадках виселення дітям обов’язково повинно надаватися інше упорядковане жиле приміщення [3, с. 447]. Проте, на вимогу зацікавленої особи правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам дитини, позбавленої батьківського піклування (ч. 2 ст. 224 ЦК ). Такою «зацікавленою особою» може бути опікун, який укладав правочин від імені свого підопічного, третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування, а також сам орган опіки та піклування. Отже, для визнання у цьому випадку правочину дійсним необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам дитини, позбавленої батьківського піклування; 2) звернення зацікавленої особи до суду з вимогою про визнання такого правочину дійсним.

Список літератури: 1. Голодницький Е. Про види та наслідки нікчемного право чину / Е. Голодницький // Юридичний журнал. – 2004. – № 11 (29). – с. 47 – 50. 2. Гражданское право. Том 1. Учебник. Изд. 5-е / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М.: «ПБОЮЛ Л. В. Рожников», 2001. – 632с. 3. Галянтич М. К. Житлове право України: [Навч. посібник] / Галянтич М. К. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 528 с.

Доценко О. М.

Захист інформаційних прав у цивільному праві

Захист інформаційних прав є актуальною проблемою з точки зору наукової думки та чинного законодавства, що пояснюється особливістю об’єкта цих прав – інформації. В силу ідеальної природи інформації й таких її властивостей, як, наприклад, одночасне існування в різних місцях і на різних матеріальних носіях, відтворюваність і копіюємість, реалізовувати свої права стосовно інформації виявляється набагато складніше, ніж, наприклад, реалізовувати немайнові права, отже, заходи захисту інформаційних прав носять більш складний та багатогранний характер. Крім того, порушення прав на інформацію найчастіше може мати набагато більші негативні наслідки, ніж, наприклад, порушення прав на матеріальні блага.

Розглядаючи зазначене питання перш за все доцільно, як зазначає О. Кохановська, наголосити на розмежуванні понять «інформаційні права» та «право на інфор­мацію», серед яких останнє є складовою першого і розглядається як осо­бисте немайнове право на інформацію як нематеріальне благо. [4] Такий підхід дозволяє говорити про «інформаційні права» і розглядати інформаційні відносини як такі, що можуть класифікуватися залежно від розуміння інформації як об'єкта на дві групи: об'єктом яких є інформація як особисте немайнове благо та інформаційні відносини, об'єктом яких є інформація як «документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі», в яких нематеріальний за своєю природою об'єкт вводиться до економічного обігу і стає товаром.

Як відомо з доктрини цивільного права, під захистом цивільних прав розуміють дії з попередження або припинення порушеного права чи відновлення порушених прав, охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. Під способами захисту цивільних прав звичайно розуміють передбачені законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті припинення, запобігання, усунення порушень права, його відновлення і компенсація витрат, викликаних порушенням. [5]

Необхідність захисту виникає у тих ви­падках, коли інформаційні права оскаржуються або порушуються. Основні засади за­хисту цивільного права та інтересу визна­чені Конституцією України та главою 3 ЦК. Цивільне право, що не забезпе­чується конкретним правовим засобом за­хисту, є декларацією.

Зважаючи на надзвичайно широкий перелік видів інформаційних правовідносин залежно від сфери їх застосування, вважаємо мож­ливим досліджувати особливості захисту інформації про осо­бу, зокрема право на захист честі та гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної та юридичної особи від недостовірної інформації інформації про стан здоров'я та особисте життя фізичної особи; інформації як об'єкту інституту власності; як об'єкту виключних прав інтелектуальної влас­ності; захисту інформації з обмеженим до­ступом; інформації в інфор­маційних системах і мережах та автоматизованих системах.

Зазначимо, що стосовно інформаційних прав застосовуються загальні правила про захист цивільних прав, за винятком особливостей, позв'язаних зі своєрідними рисами інформації як об'єкта права.

Питання захисту інформаційних прав особи регулюється Конституцією України, Цивільного кодексом, Законами України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про захист суспільної моралі», «Про рекламу», Постановами ВС України, зокрема, «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи« вiд 27.02.2009 р. , «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 р. та інших нормативно-правових актах.

Для захисту інформаційних прав у законодавстві передбачено са­мозахист, судовий захист, адміністративний захист, захист нотаріусом і захист за допо­могою інших громадських, державних та міжнародних інституцій, зокрема органів прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і Європейського Суду (після використання всіх національних за­собів).

Найбільш поширеним на сьогоднішній день є судовий захист. Отже, враховуючи вищезазначене, перелічені у ст. 16 ЦК способи захисту цивільних прав та інтересів (визнання права; визнання правочину недійсним; зобов'я­зання припинити дію, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до по­рушення; відшкодування моральної (немайнової) шкоди та ін.) будуть застосову­ватись і до інформаційних прав. До зазначеного переліку поступово додають­ся і спеціальні способи захисту, такі як зобов’язання порушника негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права; а також способом захисту інтересів особи, про яку поширили недостовірну інформацію, є її спростування та право на відповідь тощо.

Закон України «Про інформацію» містить перелік правопорушень, які можуть мати місце в інформаційній сфері: не­обгрунтована відмова від надання відповід­ної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності, несвоєчасне надання чи навмисне приховування інформації; при­мушення до поширення або перешкоджання її поширенню; безпідставна відмова від поширення певної інформації; поширення ві­домостей, які не відповідають дійсності, ганблять честь і гідність особи; використан­ня і поширення інформації стосовно особис­того життя громадянина без його згоди осо­бою, яка є власником відповідної інформа­ції, внаслідок виконання своїх службових обов'язків; розголошення різного роду таєм­ниць, що охороняються законом; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необгрунтоване відне­сення окремих видів інформації до категорій відомостей з обмеженим доступом тощо [3].

Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Варто зазначити, що аналіз судової практики свідчить, що інфор­маційні права, в тому числі право на інфор­мацію, не часто стають предметом судового розгляду в Україні. Переважна більшість по­зовів подається до засобів масової інфор­мації, які, на думку позивачів, поширили про них недостовірні відомості.

Список літератури: 1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. – № 30. – ст. 141. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40 – 44. – ст. 356. 3. Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-XII // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 48. – ст. 650. 4. Кохановська О. Теоретичні проблеми захисту інформаційних відносин цивільним правом // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 7. 5. Цивільне право України: Курс лекцій у 6-ти томах. Т. 1. Вид. 2-е, виправ. Та доп. / Р.Б. Шишка (кер. Авт.. кол.), О.Л. Зайцев, Є.О. Мічурін та ін..; За ред.. Р.Б. Шишки та В.А. Кройтора. – Харків: Еспада, 2008. – 680 с.

Фурсенко С. О.

Фактичний шлюб та його негативні сторони

Усім відомо, що на даний час дедалі більше пар живуть спільно, але без державної реєстрації шлюбу. У зв’язку з тим, виникають деякі проблеми-моральні, естетичні, психологічні та юридичні. У юридичній літературі сьогодні позначають незареєстровані державою відносини між чоловіком та жінкою як фактичні шлюбні відносини або «фактичний шлюб».

Сьогодні в юридичній літературі можна часто зустріти поняття фактичних шлюбних відносин між чоловіком та жінкою, коли чоловік та жінка проживають на одній території, коли вони займаються спільним господарством та не реєструють свої відносини в органах державної влади.

Поняття «громадянський шлюб» часто ототожнюють з поняттям «фактичний шлюб», але вони не є синонімами. Проте «громадянський шлюб» означає шлюб, зареєстрований в органах державної влади, але без участі церкви.

 Погоджуючись на фактичний шлюб, громадяни тим самим допускають певну невизначеність подальших відносин у юридичному розумінні, оскільки їх зміст становлять взаємні права та обов’язки. Останні ж перебувають під захистом закону лише в зареєстрованому шлюбі (п.2 ст. 21 СК), причому такого захисту вони не позбавляються навіть тоді, коли дружина та чоловік з поважних причин (навчання, робота, лікування, необхідність догляду за батьками, дітьми тощо) не проживають спільно [3, с. 31].

 Відносини в незареєстрованому шлюбі будуються виключно на почуттях та усному договорі. Фактичне спільне проживання не вважається шлюбом, а тривалість фактичних шлюбних відносин і характер подружніх зв’язків між їх учасниками (були вони серйозними чи випадковими) не мають правового значення. Крім того, в разі потреби не можна буде підтвердити фактичний шлюб показаннями свідків або навіть спільною заявою з так званим «чоловіком» та «дружиною». В суді зазначені докази не мають доказової сили, а заяви про встановлення факту перебування у фактичних шлюбних відносинах судовому розгляду не підлягають. [3, с. 31].

 Судові спори при фактичних шлюбах будуть виникати, бо однією із причин є відсутність застосування у нотаріальній практиці інституту фактичного подружжя, а регулювання майнових відносин між фактичною дружиною та чоловіком, запропоноване ст. 74 СК, засноване на принципах добропорядності, справедливості та моралі. У такому правовому полі, коли законодавець створив нову модель регулювання сімейних відносин, нотаріусу важко буде реалізувати правову норму, яка трактує підстави виникнення спільного сумісного майна у фактичного подружжя, та посвідчення угод з ним, адже з’ясувати цей факт з документів, які представлені, нотаріус не може. [4, с.40].

 Одним із самих складних питань, які виникають при використанні СК, є питання спільної сумісної власності фактичного подружжя (як це зазначено у ст. 74 СК). Необхідно під час судового процесу встановити наступне:

– відсутність шлюбу між сторонами спору, що є доволі простою задачею, оскільки шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 21 СК). Церковний шлюб або шлюб, укладений за допомогою будь-якого іншого обряду, не породжує відповідних правових наслідків;

– факт спільного проживання, тобто проживання обох з подружжя в одному жилому приміщенні, спільне відвідування громадських місць;

– спільність побуту. Ця норма аналогічна давно відомій нормі про ведення спільного господарства, що розуміє під собою наявність спільних витрат на харчування, утримання житла, придбання предметів інтер’єра та іншого майна для спільного використання, турбота один про одного;

– наявність спільних прав та обов’язків. Однак це, відповідно до ч. 2 ст. 21 СК, не права та обов’язки подружжя. [5, с.17].

 Ще одною проблемою, яку породжує незареєстрований шлюб, є спільне усиновлення фактичним подружжям однієї і тієї ж дитини (ч. 4 ст. 211 СК). Усиновити одну і ту ж дитину можуть тільки особи, які проживають однією сім’єю у зареєстрованому шлюбі.

Незареєстрований шлюб породжує проблеми і в питаннях спадкування. Фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаючи різне майно (квартири, автомобілі, земельні ділянки, гаражі, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та злагоді. Однак у разі смерті одного з них, на ім’я якого оформлене це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був залишений заповіт або якщо він знаходився на утриманні померлого. [3, с. 35].

Наявність інституту фактичного шлюбу та відсутність практики його застосування буде постійно визивати проблеми в існуючому правовому полі. На мій погляд, не можна допускати легалізацію фактичного шлюбу, тому що надання фактичному шлюбу тих самих прав, як і в зареєстрованому шлюбі, означало б позбавлення сенсу існування зареєстрованого шлюбу та подальше його оформлення. Поширення правового регулювання фактичного шлюбу призведе до втрати правових критерії для розмежування зареєстрованого та незареєстрованого шлюбів. Судова практика зіткнеться із проблемами етичного та юридичного значення при вирішенні спорів, наслідками яких є фактичні шлюби.

Список літератури: 1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв.1996 р. – К.: Преса України, 1997.-80 с. 2. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21-22, із змінами. – ст. 135. 3. Злотник І. «Юридичні особливості фактичних шлюбних відносин». Юридичний журнал, – 2004.-№ 7 (25). с.35. 4. Ариванюк Т. «Про деякі проблемні питання нового сімейного законодавства. Фактичне подружжя» // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2004.-№ 1. – с.42. 5. Евдоченко Н. «Совместная собственность при конкубинате» // Юридическая практика. – 2005. – № 39. – с.17.

Цувіна Т. А.

Значення рішень Європейського Суду з прав людини для цивільного судочинства

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (надалі – ЄКПЛ) і тим самим взяла на себе зобов’язання гарантувати права, закріплені в ній, та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) з питань тлумачення й застосування цієї Конвенції. З огляду на це, як для теорії, так і для практики, актуальності набуває питання про правову природу рішень ЄСПЛ та їх значення для цивільного судочинства.

Слід зазначити, що в науковій літературі вже існує дискусія з даного приводу. Досить поширеною є точка зору про прецедентний характер даних рішень. Так, В. Паліюк стверджує, що рішення ЄСПЛ за своєю правовою суттю є прецедентними. І хоча для українських судів підставою для вирішення справ є переважно позитивна правова норма, оскільки доктрина прецедентного права ще не набула належного розвитку, однак з моменту ратифікації Конвенції в Україні на законодавчому рівні визнається наявність судового прецеденту щодо рішень ЄСПЛ [1;410-411].

Розглядаючи дане питання, не можна залишити поза увагою форму вираження прецеденту, стосовно якої існує юридичний плюралізм, що охоплює принаймні три гіпотетичні моделі. Одна з них передбачає аналогію в окремих випадках (model of particular analogy), тобто будь-яке судове рішення розглядається як приклад, що корисно використати, вирішуючи інший ідентичний правовий конфлікт. Друга – так звана нормовстановлююча модель (rule-stating model), навпаки імперативно наказує судам використовувати прецедентні акти. Третій варіант – «модель, яка містить в собі принципи, що використовуються» (principle-exampling model) – спрямований на створення через правові рішення певних правових принципів, на які можна не лише спиратися при регулюванні тотожних колізій, але і застосовувати для подальшого удосконалення усієї правової організації [2; 12]. На основі вищезазначеного, можна було б погодитися з можливістю розуміння рішень ЄСПЛ як прецеденту у контексті третьої прецедентної моделі, адже саме у практиці ЄСПЛ для цивільного судочинства знаходить своє розкриття, наприклад, принцип верховенства права, аспектами якого визнаються правова визначеність, правова ефективність, баланс інтересів або пропорційність Однак, все ж таки проблемним у даному випадку залишається питання використання рішень ЄСПЛ у вітчизняній практиці, адже визнання прецедентів джерелом права та їх обов’язковість у правовій системі України має бути закріплена на законодавчому рівні, що не притаманне романо-германській правовій сім’ї.

Більш переконливою, на наш погляд, є думка В.В. Комарова про те, що прецедентність рішень ЄСПЛ слід розглядати не лише з точки зору, власне, прецедентного характеру, тобто кваліфікації їх як прецедентів, а й з точки зору загальнообов’язковості, яка є ширшою за своїм значенням властивістю рішень ЄСПЛ [3; 20]. З цього випливає, що рішення ЄСПЛ доцільно розглядати у контексті концепції «усталеної судової практики», відповідно до якої низка прийнятих судових рішень може розглядатися як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми. Передумовою цього є постійне застосування в довготривалій судовій практиці вирішення спорів правоположень, які були сформульовані та використовувалися судами. Ця концепція стала певним еквівалентом англосаксонської доктрини дії прецедентного права у країнах романо-германської правової сім’ї і саме у вигляді цієї концепції розуміється порядок дії прецедентного права у європейських країнах [4].

У даному контексті варто наголосити, що практика ЄСПЛ має виключне значення, а її різноманіття може мати суттєвий вплив на судову практику України.

Так, завдяки рішенням ЄСПЛ своє тлумачення отримало положення про справедливий судовий розгляд, закріплене у п.1 ст. 6 ЄКПЛ, елементами якого є публічність, розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом, розумний строк судового розгляду тощо, що дало поштовх для закріплення на рівні національного законодавства певних вимог даного стандарту, прикладом чого є ст. ст. 1,3,157 ЦПК.

Велику роль практика ЄСПЛ відіграє при наявності прогалин у внутрішньому законодавстві та правозастосовній практиці і при тлумаченні національного законодавства у контексті ЄКПЛ. Наприклад, принципове значення для практики національних судів має визначення критеріїв пропорційності обмеження прав, випадків, в яких норми ЄКПЛ допускають втручання при здійсненні того чи іншого права, та межі такого втручання тощо[3; 23]. Саме тому сьогодні на перший план поряд з вимогою дотриманням положень ЄКПЛ виходить потреба у ефективному використанні рішень ЄСПЛ при розгляді справ у національних судах.

Список літератури: 1. Паліюк В. Місце Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у правовій системі України / Європейський Суд з прав людини. Базові матеріали. Застосування практики. – К.:Український центр правничих студій, 2003. 2. Марченко М.Н. Юридическая природа и характер решений Европейского Суда по правам человека // Государство и право. – 2006. -№2. 3. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін..; За заг. ред. проф. В.В. Комарова. – Х.: Харків юридичний, 2008. – 928с. 4. Див. Шевчук С. Судовий прецедент у діяльності Європейського Суду з прав людини та його застосування в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – №5. – С. 110–118.

Михалінчук С. А.

Реалізація права дітей на отримання аліментів від батьків

З боку держави приділяється особлива увага не тільки вихованню та розвитку дітей, а й їх матеріальному забезпеченню. Відповідно до ст. 51 Конституції батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. На підставі цього конституційного положення в СК було передбачено безумовне право дітей на аліменти до досягнення ними повноліття, а також за наявності певних обставин право повнолітніх дітей на отримання аліментів від батьків. В останньому випадку дітям може надаватися утримання з боку батьків, якщо вони є непрацездатними або продовжують навчання після досягнення повноліття, але за умови, що діти потребують матеріальної допомоги, а батьки в змозі її надавати.

Батьки можуть виконувати свій аліментний обов’язок як в добровільному, так і в примусовому порядку. Добровільний порядок передбачає надання утримання без державного примусу в грошовій чи натуральній формі шляхом безпосередньої передачі дитині необхідних їй речей, продуктів харчування, грошей тощо, про що мають домовитися між собою батьки дитини. Така домовленість між батьками може бути досягнута як в усній формі, так і в письмовій, якщо батьки укладають договір про сплату аліментів на дитину, який повинен бути нотаріально посвідчений. Поряд із цим законодавство надає можливість тому з батьків, який має сплачувати аліменти, але до якого така вимога не пред’явлена іншим з батьків, вирішити самостійно питання щодо сплати аліментів на дитину. Такий батько може подати заяву за місцем роботи, виплати пенсії чи стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії в розмірі та на строк, визначений в цій заяві (ст. 187 СК).

Примусовий порядок стягнення аліментів застосовується, коли батьки ухиляються від добровільного надання утримання своїм дітям, або, якщо між батьками не досягнута згода стосовно всіх істотних умов договору про сплату аліментів. В таких випадках той з батьків, який постійно проживає з дитиною та піклується про неї, може звернутися до суду з відповідним позовом.

Слід звернути увагу, що згідно ст. 18 СК кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Відповідно такі особи мають змогу подавати позови про стягнення аліментів на своє утримання. Однак за ст. 179 СК аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються. Тому особисте звернення до суду неповнолітньої особи в більшості випадків є недоцільним.

Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на повнолітніх дітей має той з батьків, з ким проживає дитина, а також самі дочка, син, які продовжують навчання (ст. 199 СК). Але законодавець оминув своєю увагою питання щодо суб’єктів звернення до суду, якщо аліментів потребують повнолітні непрацездатні діти. Видається, що по аналогії зі ст. 199 СК ними можуть бути самі непрацездатні особи, або один з батьків, який здійснює догляд та піклування за своєю непрацездатною дитиною.

Важливим моментом є те, що за діючим законодавством розмір аліментів в кожному конкретному випадку визначається судом. Такий підхід дозволяє врахувати індивідуальні потреби кожної дитини та реальні можливості батьків задовольнити ці потреби. Поряд із цим суди в більшості випадків застосовують сталий порядок стягнення аліментів, що бере свій початок ще за радянських часів, і передбачає присудження аліментів в розмірі: на одну дитину – 1 / 4, двох дітей – 1 / 3, трьох і більше дітей – 1 / 2 заробітку (доходу) платника аліментів. Інколи ці суми є незначними і не забезпечують дітям нормальний рівень життя, тому потрібно більш зважено підходити до вирішення таких справ та керуватися інтересами дитини.

В житті інколи трапляються випадки, коли батьки не бажають піклуватися про своїх дітей, і намагаються знайти будь-який привід, щоб не виконувати свій обов’язок. Законодавством передбачена лише одна правова підстава звільнення батьків від обов’язку утримувати дитину, що не досягла повноліття. Так, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід батьків і повністю забезпечує її потреби, вони можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину (ст. 188 СК). Стосовно повнолітніх дітей, то як зазначалося раніше, батьки не завжди зобов’язані надавати їм матеріальну допомогу, а лише тоді, коли діти дійсно не мають достатніх коштів для життя у зв’язку з інвалідністю або навчанням та за умови, що батьки самі є матеріально забезпеченими.