Захист прав українських приватних осіб у суді Європейських співтовариств

У зв’язку з тим, що Європейський Союз (далі – ЄС) є найбільшим економічним партнером України та її географічним сусідом, український бізнес все більше входить до простору ЄС та розвиває таке явище, як секторальна інтеграція. У зв’язку з цим, транснаціональний бізнес потребує механізмів правового захисту, в тому числі і судових.

В рамках ЄС не існує окремих судових механізмів вирішення спорів між ЄС та третіми державами (а також їх приватними особами), тож вони можуть скористатися загальними судовими механізмами. Ці судові механізми надають українським суб’єктам декілька шляхів захисту своїх прав.

Перший шлях – це відстоювання своїх інтересів у національних судах держав – членів ЄС. Цією можливістю приватні особи можуть скористатися у випадку порушення їх прав європейськими приватними (фізичними або юридичними) особами. Якщо ж порушення прав йде з боку європейських інститутів[105], то цей шлях є неприйнятним, оскільки національні судові установи не наділені компетенцією по перегляду дій наднаціональних інститутів. У цьому разі українські приватні особи можуть скористатися механізмами захисту Суду Європейських співтовариств (далі – Суд ЄС).

Суд ЄС є унікальною судовою установою міжнародної організації, яка має притаманні лише їй особливості, що відрізняють її від інших міжнародних судів. Ця унікальність полягає у поєднанні рис у цій інстанції як міжнародних, так і національних судових установ. Така множинність рис Суду ЄС належить йому завдяки чисельним функціям, які він виконує. Можна сказати, що на нього покладені функції міжнародного, федерального (верховного), конституційного, адміністративного суду тощо. Тож українські приватні особи можуть звернутися до Суду ЄС за захистом у разі порушення їх прав інститутами ЄС. У цьому разі теж існує декілька шляхів такого захисту – пряме оскарження актів інститутів ЄС та приєднання до судового спору між іншими суб’єктами.

Частина 4 ст. 230 Договору про заснування Європейського Співтовариства (далі – Договір про ЄСпв) надає фізичним та юридичним особами можливість подати позов проти рішення, яке адресоване цій особі, або проти рішення, що, хоча і має форму регламенту або рішення, що адресовано іншій особі, безпосередньо та індивідуально стосується позивача. Підставами для оскарження таких актів можуть бути: відсутність у інституту Співтовариства компетенції приймати оскаржуваний акт, суттєві процедурні порушення при їх прийнятті, порушення положень Договору про ЄСпв чи іншої правової норми, що стосується їх застосування, або зловживання владою. При цьому, приватні особи мають довести, що оскаржуваний акт впливає саме на їх права, тобто акт інституту має бути адресований безпосередньо українському суб’єкту. Природно, у даному випадку проблем з доведенням цього факту не виникає. Якщо ж українська приватна особа намагається оскаржити акт, адресований іншій особі, то, крім підстав для позову, вона має довести існування двох умов: що оскаржуваний акт зачіпає їх безпосередньо та індивідуально. Ці умови характеризують так званий «кваліфікований зв’язок» акту з особою.

Безпосередній вплив акту на особу означає наявність причинного зв'язку між дією акту та його впливом на позивача. Так, у справі 11/82 Piraiki-Patraiki грецька текстильна фабрика – експортер бавовни у Францію – оскаржувала Рішення Європейської Комісії, яке дозволяло Франції накладати обмеження на імпорт. Фабрика довела, що введене обмеження має безпосередній вплив на її діяльність та вже існуючі контракти на експорт бавовни не можуть бути виконані. Суд ЄС визнав право Греції, яка на момент розгляду справи не була членом ЄС, оскаржити Рішення комісії, яка було адресоване Франції.

Що стосується індивідуального впливу, то він буде мати місце, якщо акт впливає на особу чи в силу певних притаманних їм особливостей (наприклад, вона є єдиним експортером певного класу продукції тощо), чи в силу обставин, через які вони відрізняються від усіх інших осіб, які займаються такою ж діяльністю (наприклад, особа є найкрупнішим експортером).

Довести існування безпосереднього та індивідуального впливу акту на приватних осіб доволі складно, але позитивні приклади в практиці Суду ЄС все ж таки є. Так, до розгляду Суду першої інстанції ЄС був прийнятий спільний позов від польського виробника сталі та Індустріального Союзу Донбасу (Україна), який є власником акцій польського підприємства. Позов стосується відміни Рішення Європейської Комісії, яким визнавалася помилковою та незаконною допомога, виплачена польському підприємству. Відповідно до цього Рішення допомога має бути повернена. Позивачі вимагають скасувати Рішення, оскільки, на їх думку, воно протирічить праву ЄС. Хоча цей випадок є одним з небагатьох випадків участі українських приватних осіб у судових спорах ЄС, однак він доводить можливість такого захисту.

Українські приватні особи, крім оскарження актів інститутів ЄС, можуть також вступити до вже розпочатого в Суді ЄС процесу. Пункт 2 ст. 40 Статуту Суду ЄС надає право приватним особам приєднуватися до судового спору інших суб’єктів, якщо рішення по справі може вплинути на їх положення. Тобто якщо українська приватна особа не змогла самостійно оскаржити акт ЄС, а подібна справа ініційована іншої особою, то вона може приєднатися до вимог та виносити свої заяви та пропозиції.

Як видно з вищенаведеного, в українських приватних осіб існує реальна можливість відстоювати свої законні інтереси у судових органах ЄС. Головне – їх активність та обізнаність у нюансах європейського судочинства.

Кравцов С. О.

Поняття арбітрабельності цивільних справ

Останніми роками в українській та міжнародній юридичній літературі вельми активно використовується термін «арбітрабельність», за допомогою якого окреслюється коло справ, підвідомчих третейським судам, а також визначаються умови такої підвідомчості.

Поняття арбітрабельності стосовно діяльності третейських судів означає наочну підвідомчість суперечок цим юрисдикційним органам. Термін «арбітрабельність» не застосовується для характеристики підвідомчості справ державним судам, зокрема державним арбітражним судам. Це поняття сформульоване в теорії третейського розгляду (перш за все в доктрині міжнародного комерційного арбітрування).

У зарубіжному правознавстві термін «арбітрабельність» достатньо широко поширений і має своєю підставою доктрину.[1, с. 49] Наприклад, в німецькому праві доктрина арбітрабельності деталізована до найдрібніших нюансів. Виділяється об'єктивна арбітрабельність, яка означає, які види суперечок можуть бути предметом третейської угоди (характер матеріальних правовідносин, що передаються на дозвіл третейського суду), і суб'єктивна арбітрабельність (ratione personae), під якою розуміється наявність здатності сторін укладати дійсну третейську угоду, тобто бути суб'єктами третейської угоди.[2, с. 51]

Здається, що впровадження терміну «арбітрабельність» як поняття, що відображає спосіб визначення категорій суперечок, підвідомчих розгляду третейськими судами України, лежить в руслі необхідних удосконалень правового регулювання третейського судочинства. На відміну від терміну «підвідомчість», який є ширшим за своїм змістом, категорія «арбітрабельність» чітко указує на специфічні особливості віднесення деяких категорій справ особливим органам приватноправового характеру – третейським судам (арбітражам).[3, с. 148]

Утвердження даного поняття в юридичній теорії і практиці є не що інше як термінологічне удосконалення, але його остаточне впровадження відображатиме юридико-технічне вдосконалення як правознавства взагалі, так і законотворчої техніки зокрема. В зв'язку з цим, навряд чи можна погодитися з С.А. Курочкіним, який відкидає вкорінення терміну «арбітрабельність» в правовій системі Російської Федерації, посилаючись на те, що арбітрабельність на відміну від підвідомчості не має міжгалузевого характеру, а тому її ефективність у вітчизняних умовах можна поставити під сумнів.[4, с.324] Разом з тим термін «арбітрабельність» відображає і якісну специфіку механізму розподілу справ третейським судам. Так, арбітрабельність відображає правомочність третейського суду, спираючись на укладену правосуб’єктними особами третейську угоду, вирішити питання про власну компетенцію. В ході рішення цього питання досліджується не тільки об'єктивна характеристика суперечки (її законодавче віднесення до спорів, які мають право вирішувати третейський суд), але і розглядається суб'єктивний чинник – волевиявлення зацікавлених осіб передати справу на розгляд третейського суду.

Світовий досвід регулювання третейського розгляду свідчить про те, що можливі інші, ніж в російському правознавстві, підходи до визначення арбітрабельності суперечок. Так, відповідно до §577 Цивільного процесуального кодексу Австрії предметом арбітражного розгляду можуть бути будь-які спори, по яких сторони здатні укладати світову угоду.[5, c.50] Це ж правило закріплене шведським Законом про арбітраж 1999 г.[6, c.59].

Таким чином, регулювання змісту арбітрабельності (встановлення категорій суперечок, які можуть розглядатися третейським судом) обумовлене, з одного боку, розсудом законодавця, але, з іншого боку, диктується об'єктивними потребами цивільного обороту, в рамках якого розвиваються цивільно-правові відносини, що вимагають відповідних правових форм їх захисту і забезпечення.

Список літератури: 1.Хегер С. Законодательство Австрии о международном коммерческом арбитраже и перспективы его развития//Третейский суд. 2004. N 2 (32). – С. 49. 2. Иффланд К. Защита прав непрофессиональных участников фондового рынка при заключении третейского соглашения по немецкому праву//Финансовое право. 2003. N 6. С. 51. 3. Скворцов В.С. Правовое положение третейского судопрризводства. С.148. 4. Курочкин С.А. Подведомственность дел третейским судам. – С. 324. 5. Хегер С. Законодательство Австрии о международном коммерческом арбитраже и перспективы его развития. – С. 50. 6. Хвалей В. Как убить арбитражное соглашение. – С. 59.

Ткач К. В.

Судова система та інстанційність цивільного судочинства в Англії та Уельсі

У другій половині ХХ століття почалися певні зміни у судовій системі Англії. Основні причини змін – вступ Великої Британії у 1972 році до Європейського Співтовариства (тепер Європейського Союзу), інкорпорація Європейської конвенції про захист прав людини у внутрішнє право Королівства у формі акту про права людини (Human Rights Act) 1998р., передача у 1998 р. значної частини автономних повноважень Шотландії і Уельсу. Значний вплив на правову систему Англії та Уельсу справила також розробка та прийняття Правил цивільного судочинства (Civil Procedure Rules) 1998 р. та суттєві реформи цивільного судочинства.[1, с. 66]

Наявна судова система Англії та Уельсу певним чином відбивається на інстанційності цивільного судочинства. На сьогодні в Об’єднаному королівстві існує три автономні судові системи – загальна для Англії та Уельсу, окрема для Шотландії, окрема для Північної Ірландії.

В Англії та Уельсі судову систему утворюють нижчі суди, до яких належать суди графств та магістратські суди і вищі суди, до яких відносять Вищий суд (що включає Канцлерське відділення, Сімейне відділення та Відділення королівської лави), Апеляційний суд та Палату лордів.

Суди графств та магістратські суди є судами першої інстанції. По окремих категоріях справ Канцлерське відділення, Сімейне відділення та Відділення королівської лави також виступають як суди першої інстанції.

Суди графств мають право розглядати майже усі категорії цивільних спорів.

Магістратські суди, що є в головному судами кримінальної юрисдикції, розглядають і деякі категорії цивільних справ невеликої складності.

До підсудності Канцлерського відділення відносяться усі справи, що вирішуються на підставі права справедливості. У відділенні створені три спеціалізовані суди, що розглядають спори, обумовлені їхньою спеціалізацією: Суд по справах компаній, Патентний суд, Суд по справах про неспроможність.

Сімейне відділення вирішує більшість спорів, що виникають з правовідносин, що регулюються нормами сімейного права.[2, с. 202]

До підсудності Відділення королівської лави відноситься найширше коло цивільних справ. Тут вирішуються найскладніші спори, що випливають з контрактів, деліктів. У складі відділення діють Комерційний суд та Суд з морських справ. [3, с. 231]

Відповідно до Практичних вказівок (Practice Direction) до ч. 7 Правил цивільного судочинства (Civil Procedure Rules) 1998 р. зазначається, що до Вищого суду як суду першої інстанції слід звертатися по справах, ціна позову яких перевищує 15 тисяч фунтів стерлінгів (тис.ф.ст. ). Позови про відшкодування шкоди відносяться до компетенції Вищого Суду, якщо ціна позову не менша 50 тис.ф.ст. Крім цього, треба враховувати специфіку спору: складність обставин справи та правових питань, публічну значущість справи.[4, с. 100]

До судів другої (апеляційної) інстанції належать Апеляційні присутствія Канцлерського відділення, Сімейного відділення, Відділення королівської лави та Апеляційний суд (Цивільне та Кримінальне відділення).

Апеляційне присутствіє Канцлерського відділення розглядає апеляції по справах про банкрутство на рішення Судів графств та апеляції по податкових справах Уповноваженого з податків.

Апеляційне присутствіє Сімейного відділення розглядає апеляції по сімейних справах на рішення Магістратських судів.

Апеляційне присутствіє Відділення королівської лави розглядає апеляції, що стосуються правових питань, подані по справах, вирішених Магістратськими судами та трибуналами, здійснює нагляд над нижчими судами та трибуналами та над державними органами. Адміністративний суд, що знаходиться у складі Апеляційного присутствія, розглядає клопотання про судовий перегляд справи.

У Цивільному відділенні Апеляційного суду розглядаються апеляції на рішення Вищого Суду, апеляційних присутствій Вищого Суду, судів графств та окремих трибуналів.[5, с. 150-154]

Палата Лордів є по суті касаційним судом останньої інстанції з цивільних справ з усіх судів Англії та Уельсу.

Щодо територіальної підсудності справ, то, як правило, особа може звернутися до будь-якого суду, до компетенції якого відноситься розгляд відповідної категорії справ.[2, с. 203] Як правило, справи розглядаються судом за місцем проживання відповідача. Остаточне вирішення питання про віднесення справи до компетенції того чи іншого суду вирішується судом.

Список літератури: 1. Кузнецов В.Ф. Судебная система Англии и России (сравнительный анализ) // Вестник Челябинского государственного университета. – 2004. – № 1. – с.66-71. 2. Гражданский процесс зарубежных стран: учеб.пособие / под ред. д-ра юрид. наук А.Г. Давтян. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 480 c. 3. Елисеев Н.Г. Гражданское процессуальное право зарубежных стран: Учеб. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 602 c. 4. Civil Procedure Handbook 2008/2009 by Victoria Williams. – Oxford University Press. – 2008. – 1168 p. 5. Penny Darbyshire. Darbyshire on the English legal system. – London: Sweet and Maxwell, 2005, 594 р.

Череватенко І. М.

Процесуальний порядок видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів)

До повноважень нотаріусів відповідно до ст. 34 Закону України «Про нотаріат» належить вчинення такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів). Вчинення цієї нотаріальної дії відбувається у певному встановленому нотаріальним законодавством процесуальному порядку, який складається із загальних та спеціальних правил. Застосування цих правил у нотаріальному процесі зумовлено правозастосовчим характером нотаріальної діяльності, в межах якої постановляється відповідний нотаріальний акт. Постановлення такого акту має відбуватися на підставі правильного застосування закону з урахуванням певних юридичних обставин, встановлених нотаріусом на підставі дослідження доказів.

Так, в межах видачі свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), нотаріус зобов’язаний встановити факт придбання майна з прилюдних торгів і перевірити особу набувача.

Факт придбання майна передусім пов'язаний із проведенням прилюдних торгів. За чинним законодавством прилюдні торги представляють собою продаж майна, за яким його власником стає покупець, який у ході торгів запропонував за нього найвищу ціну (п. 2.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна затвердженого наказом Мін'юсту 27.10.1999 року № 68/5 (далі – Тимчасове положення)). Різновидом прилюдних торгів є аукціон. При цьому відповідно до п. 1 «Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна», затвердженого наказом Кабінету Міністрів України 22.12.1997 року № 1448, реалізується заставлене майно, на яке згідно з законодавством звернено стягнення. Арештоване нерухоме майно реалізується тільки на прилюдних торгах за правилами, встановленими Тимчасовим положенням.

Доказом факту придбання майна з прилюдних торгів (аукціону) є відповідний акт, порядок складення якого може бути різним залежно від виду прилюдних торгів. Порядок оформлення результатів прилюдних торгів визначається Тимчасовим положенням. Так, відповідно до п. 6.1 Тимчасового положення державний виконавець після повного розрахунку покупців за придбане майно, на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби. Затверджений акт державний виконавець видає покупцеві, копія акта надсилається стягувачу та боржнику.

Крім того відповідно до п.п. 5.12.2 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Мін'юсту № 74/5 від 15.12.1999 року, продаж майна боржника, за винятком нерухомого майна, здійснюється спеціалізованими організаціями. Такими спеціалізованими організаціями є суб'єкти господарювання, визначені на тендерній (конкурсній) основі, які здійснюють реалізацію майна шляхом проведення аукціонів. Продаж нерухомого майна здійснюється шляхом проведення торгів спеціалізованими організаціями, які мають право здійснювати операції з нерухомістю в порядку, передбаченому законодавством і визначені на тендерній (конкурсній) основі (Положення про умови і порядок проведення тендерів (конкурсів) з визначенням спеціалізованих організацій для реалізації арештованого державними виконавцями майна, затверджене наказом Мін'юсту від 11.11.2003 року № 136/5). Згідно п. 16 «Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна» організатор аукціону складає акт про проведений аукціон і подає його на затвердження суду, який прийняв рішення про звернення стягнення на заставлене майно, або нотаріусу, що вчинив виконавчий напис. Отже, акт про проведення аукціону складається або державним виконавцем або спеціалізованими організаціями (організатором аукціону).

В обох випадках свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) видається на підставі відповідного акту і до обов’язків нотаріуса не входить перевірка факту проведення повного розрахунку, оскільки його проведення є необхідною умовою складення акту про проведені прилюдні торги.

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов’язаний встановити особу набувача. Набувачем може бути як фізична, так і юридична особа. Аналіз положень п. 244 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дозволяє виснувати, що набувач може звернутися за видачею свідоцтва як особисто, так і через представника.

Відповідно до вимог ст. 43 Закону України «Про нотаріат» встановлення особи відбувається на підставі дослідження паспорту або іншого документу, який виключає будь-які сумніви щодо особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії. Представник набувача – фізичної особи крім документів, що підтверджують його особу, має надати документи на підтвердження його повноважень. Оскільки отримання свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) не є вчиненням цивільно-правового правочину, то в якості документів, що підтверджують особу набувача або його представника, можуть надаватися не тільки паспорт, а й посвідчення особи моряка, посвідка про проживання особи, що мешкає в Україні, але не є громадянином України, національний паспорт іноземця або документ що його замінює, посвідчення водія, посвідчення інваліда чи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення видане за місцем роботи фізичної особи та ін. Крім того, на підтвердження наявності ідентифікаційного номеру (коду) нотаріусу подається відповідна, завірена уповноваженою особою, довідка або витяг, яка залишається у справах нотаріуса.

У випадку, коли набувачем є юридична особа, що діє у нотаріальному процесі через представника, нотаріусу слід одночасно перевіряти обсяг цивільної правоздатності такої особи і повноважень представника. При перевірці обсягу цивільної правоздатності юридичних осіб, нотаріуси зобов’язані ознайомитись з установчими документами (статут, засновницький договір), установчими актами, свідоцтвом про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності (витяг з єдиного державного реєстру підприємств та організацій України), положенням про філію та представництво юридичної особи, наказом юридичної особи про призначення керівника філії або представництва. Особа представника встановлюється за вищевикладеними правилами встановлення фізичних осіб. Повноваження представника перевіряються нотаріусом за довіреністю, виданої представникові, за допомогою Єдиного реєстру довіреностей у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний реєстр довіреностей. Нотаріус не вимагає подання довіреностей від осіб, уповноважених на це установчими документами юридичної особи, законом або іншими актами цивільного законодавства. У цих випадках від представників вимагаються документи, які передбачають зазначені повноваження та посвідчують їх службове становище.

Придбання арештованого або заставленого майна з публічних торгів (аукціонів) оформляється нотаріусом шляхом видачі відповідного нотаріального акту – свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), що представляє собою правовстановлювальний документ та має всі ознаки нотаріального правозастосовчого акту. При цьому у випадку, коли придбавається земельна ділянка, подібне свідоцтво не є правовстановлювальним документом, а виступає лише підставою для отримання акта про право власності на земельну ділянку в порядку, передбаченому законодавством (п. 6.5. Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна).

Косарева Т. В.

Організація судових процесів на основі викликів та повідомлень згідно Європейських стандартів

Як відомо, 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція) та протоколи до неї, інплементуючи її в національну правову систему, визнавши обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються як тлумачення так і застосування Конвенції.

Отже, необхідно зазначити, що Європейський суд стоїть на позиції доктрини судового прецеденту. Однак, в Україні лише сьогодні починає складатися практика створення та застосування класичного прецедентного права. Одним із таких направлень є визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини (далі суд) який став унікальним міжнаціональним органом правосуддя [1, с. 2]. Слід відмітити, що рішення цього суду набувають особливого значення та цінності для українських суддів, а тому перед ними гостро стоїть проблема вивчення та застосування не тільки норм Конвенції, а й прецедентних рішень Європейського суду [2].

Слід відмітити, що справедливість судових рішень тісно пов’язана з впровадженням в життя принципу верховенства права. Як прояв справедливості розглядається питання не лише вільного доступу до правосуддя, але і оперативності розгляду судових справ. Законодавець посиливши ці дві позиції розширив юрисдикцію судів, що призвело до перевантаження судової системи, а це в свою чергу зумовило порушення розумних строків вирішення судових справ. Щоб зрозуміти складність такого становища порівняємо кількість розглянутих справ суддями США і України. Так суддя США в середньому розглядає 130 справ на рік [3, с. 5]. Український суддя розглядає в середньому 160, а в деяких областях і більше 200 справ на місяць [4, с.17]. В Києві таке навантаження складає 360 справ [5, с.4]. Звісно це призводить до судової тяганини, бо суддя реально не має фізичної можливості вивчити всі справи, оцінити наявні докази, чітко визначитися в строках їх вирішення, вчасно направити сторонам, свідкам судові виклики і повідомлення про час і місце розгляду справи. Остання проблема пов’язана ще і з питаннями недофінансуванням судів [6, с.3]. Разом з тим для України не є винятком той факт, коли справи вилучаються зі списку їх розгляду, а згодом суд знову повертається до її розгляду, оскільки, як з’ясувалося, заявник не міг з’явитися до суду, тому що не отримував судових викликів.

Таким чином, актуальною залишається проблема організації судових процесів на основі викликів та повідомлень згідно Європейських стандартів.

Аналізу цього явища присвячені роботи Комарова В.В., Тертишнікова В.І., Буткевича В.Г., Маляренко В.Т., Шевчука П., та інших вчених.

Метою цієї статті є розглянути організацію судових процесів на основі викликів та повідомлень згідно Європейських стандартів.

Розглянувши судову практику в різних районах України на різних рівнях судової системи, необхідно зазначити, що постійною проблемою є не виконання вимог судами процесуального законодавства щодо інституту судових викликів і повідомлень. Це ж в свою чергу тягне за собою порушення процесуальних строків та особливо строків розгляду цивільних справ. На думку Європейського суду з прав людини розумність строків визначається окремо для кожної справи. Для цього враховується не лише складність справи та її обсяг, а і поведінка учасників судового процесу в тому числі і дії суду щодо оперативності направлення сторонам, свідкам судових викликів та повідомлень [7, с. 264], оскільки відповідно до практики Європейського Суду крапкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно вважається момент подання позовної заяви до суду [8, с. 37].

Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК питання про відкриття провадження у справі суддя вирішує не пізніше десяти днів з дня надходження заяви до суду. В той же час відповідно до ст. 129 ЦПК попереднє судове засідання повинно бути призначено і проведено протягом одного місяця з дня відкриття провадження у справі. Відповідно до ч. 1 ст. 157 ЦПК суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі. Таким чином норми ЦПК, що стосуються початку судової процедури і позиція Європейського Суду з прав людини з цього питання не співпадають. Це означає, що організація судового процесу в тому числі і питань щодо судових викликів і повідомлень за позицією Європейського Суду вже повинна бути розпочатися, а можливо вже могла б бути і закінченою, а за ЦПК цей процес починається лише після спливу 10 днів, коли суддя відкриває провадження у справі, хоча відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» зазначається, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права [9].

З урахуванням даних обставин ч. 3 ст. 122 ЦПК доцільно було б викласти у слідуючій редакції: «Питання про відкриття провадження у справі, або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує на наступний день з дня надходження заяви до суду, або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків». Така редакція даної норми буде узгоджуватися із вимогами ст. 69 ЦПК та ч. 1 ст. 157 ЦПК, враховуючи той факт, що початок строку розгляду справ напряму пов’язано з організацією судових викликів і повідомлень, але такий початок сьогодні не урегульований законом. Це означає, що початок оформлення судових викликів і повідомлень розуміється самим собою. Разом з тим ч. 4 ст. 74 ЦПК зазначає, що судова повістка про виклик до суду повинна бути вручена особі, яка викликається на пізніше ніж за сім днів до судового засідання. Таким чином початок оформлення судових викликів і повідомлень передано на відкуп суду. Отже, нині діючий процесуальний Закон не передбачає початку організації судових викликів, що в практичній площині тягне за собою не лише невчасні виклики учасників судового процесу, але останні взагалі не викликаються до суду.

Однак, громадяни України відповідно до вимог Конвенції можуть звертатися до Європейського Суду тільки тоді, коли були вичерпані усі наявні національні можливості. Разом з тим за кількістю скарг до Європейського Суду з прав людини Україна посідає одне із перших місць серед інших країн – членів Ради Європи [10, с. 39].

Слід зазначити, що нині діючий ЦПК в ч. 1 ст. 74 зазначає, що «Судова повістка про виклики повинна бути вручена з таким розрахунком щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення – завчасно».

Така позиція законодавця, яку останній закріпив в даній нормі є доволі не конкретною. Отже, вважаємо, що ч. 4 ст. 74 ЦПК доречно було б викласти у слідуючій редакції: «Судова повістка про виклик в судове засіданняповинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання. Часом вручення судової повістки вважається день заповнення розписки, чи днем вручення судового виклику, який зазначено в поштовому повідомленні. Вручення судової повістки-повідомлення повинно бути здійснено – завчасно».

Таким чином, поштові відправлення судів не мають ніяких преференцій і рівняються із загальною їх вартістю, а в умовах кризового стану мають тенденція до їх збільшення. Враховуючи обмеження у фінансуванні судової системи виникають проблеми щодо закупівлі поштової кореспонденції судовими адміністраціями. На перший погляд дана проблема не є процесуальною, але вона напряму впливає на належне повідомлення осіб про час і місце розгляду справи.

Список літератури: 1. Буткевич В.Г., Маляренко В.Т. Європейський суд з прав людини та українське судочинство: питання взаємодії / В.Г. Буткевич, В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 4. – С. 2-5. 2. Шевчук П. Поспішайте, повільно, або чи є можливість скористатися правом звернення до міжнародних судів / П. Шевчук // Голос України. – 1997. – № 159. – 27 серпня. 3. Маляренко В.Т. Про стан здійснення судочинства та реформування судової системи України / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 11. – С. 5-9. 4. Маляренко В. Т. До питання доктрини кримінальної юстиції України / В.Т. Маляренко // Право України. – 2009. – № 2. – С. 11-18. 5. Чернушенко А.В. Проблеми правосуддя – до нагального вирішення / Матеріали науково-практичної конференції «Стан та перспективи розвитку правосуддя в Україні» від 27 лютого 2009 р. м. Київ / А.В. Чернушенко // Вісник Центру суддівських студій. – 2009. – № 12. – С. 4. 6. Литвин В.М. Судово-правова реформа: час уточнити орієнтири / В.М. Литвин // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 4. – С. 3. 7. Паліюк В.П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод / В.П. Паліюк. – К., 2004. – 294 с. 8. Лисак В.Д. Судовий адміністративний процес в Україні у контексті Конвенція про захист людини і основоположних свобод / В.Д. Лисак // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 37-41. 9. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV // Відомості Верховної Ради України – 2006. – № 30. – Ст. 260. 10. Капустинський В.А. Європейський Суд з прав людини як одна із основних міжнародних правових інституцій загальноєвропейської системи захисту прав людини / В.А. Капустинський // Вісник Верховнго Суду України. – 2005. – № 12. – С. 39-45.

Волік В. В.

Перспективи законодавчого визначення ставок державного збору в Україні

Ст. 67 Конституції України передбачає обов’язок кожного сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом [1]. Проте законодавче визначення ставок судового збору характеризується правовим нігілізмом.

Відповідно ст. 79 ЦПК судові витрати складаються з витрат, пов’язаних з розглядом справи та судового збору [2].

В той же час судового збору як обов’язкового платежу насьогодні в Україні не існує.

Ситуація навколо судового збору розгортається таким чином: 20 січня 2006 р. Президентом В.Ющенко підписаний Указ «Про затвердження Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи» № 39 [3], а 20 березня 2006 р. «Про затвердження Плану заходів на 2006 р. щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до Європейських стандартів» № 242 [4], в яких було зобов’язано Міністерство фінансів, Міністерство юстиції, Державну судову адміністрацію розробити і подати проект закону про судовий збір, в якому передбачити розміри, порядки сплати збору та звернення до суду (замість державного мита), а також направлені коштів від цього збору на фінансування функціонування судів і діяльності суддів. На виконання цих Указів було розроблено проект закону «Про судовий збір» № 2378, який було подано на розгляд Кабінету Міністрів України.

9 лютого 2007 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про прийняття за основу проекту Закону України «Про судовий збір» № 662-V від 09.02.2007 р. [5], поданий Кабінетом Міністрів України, в якій доручила Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя доопрацювати зазначений законопроект з урахуванням зауважень і пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи та внести його на повторний розгляд Верховної Ради України.

Проте відтоді рух з доопрацювання та прийняття розробленого закону фактично припинився.

Законопроект піддається обґрунтованій критиці. Серед іншого, дискусія розгортається навколо ставок судового збору.

Відповідно до Концепції реформування податкової системи України одним із напрямків реформування податкової системи є встановлення ставок судового збору виходячи з фіскальної та компенсаційної його функції. Судовий збір має бути інструментом відшкодування затрат на вчинення дій, що мають юридичне значення, враховуючи реальну платіжну спроможність населення [7].

Згідно п. 1.2. ст. 1 розділу ХІІ Проекту податкового кодексу судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду та у відсотковому співвідношенні до ціни позову [8].

В той же час, встановлення у проекті ставок судового збору у відсотковому співвідношенні до розміру прожиткового мінімуму не враховує, що розмір цього мінімуму пов’язаний з належністю особи до певної соціальної групи. Так, ст. 58 Закону України «Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» [9] встановлено, що розмір прожиткового мінімуму з 1 квітня 2008 р. по 1 липня 2008 р. становить: для дітей – 647 грн., для працездатних осіб – 647 грн., для осіб, які втратили працездатність – 481 грн. Відтак законопроектом заздалегідь встановлюється правова нерівність: особа у віці 17 років за подання до суду позовної заяви немайнового характеру повинна сплатити 67,8 грн., тоді як працездатна особа за подання такої самої позовної заяви має сплатити 64,7 грн. [10].

Таким чином, законодавчий підхід до визначення ставок судового збору встановлює дискримінаційний підхід для різних платників, що є невірним у корені і протирічить загальним принципам юриспруденції .

Список літератури: 1. Конституція України: Закон України від 24.06.1996 р.// Доступ до електронної мережі Інтернет zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-1. 2. Цивільно-процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-V// Доступ до електронної мережі Інтернет zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-15. 3. Про затвердження Плану заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи: Указ Президента України від 20.01.2006 р. № 39// Доступ до електронної мережі Інтернет zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-15. 4. Про затвердження Плану заходів на 2006 р. щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до Європейських стандартів: 20 березня 2006 р. № 242// Доступ до електронної мережі Інтернет zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-15. 5. Про прийняття за основу проекту Закону України «Про судовий збір»: Постанова Верховної Ради від 9 лютого 2007 р. № 662-V// Доступ до електронної мережі Інтернет zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2747-15. 6. Про державне мито: Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. № // ВВР. – 1993. – № 13. – Ст. 113. 7. Концепції реформування податкової системи України: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 19.02.2007 р. № 56-р// Успішна Україна. – 2007. – № 9 (22). – С. 2. 8. Проект податкового кодексу: Доступ до електронної мережі Інтернет https://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31993. 9. Про державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України: Закон України // ВВР. – 2008. – № 5-6, 7-8. – Ст. 78. 10. Інформаційний сервер Верховного суду України //https:www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/637469b9ede63a97c2257457003014ab6?Op…

Гаврік Р. О.

До питання про законну силу судового наказу

З часу введення в Цивільний процес України в 2004 році процедури наказного провадження в Україні вже сформувалася судова практика розгляду заяв про видачу судового наказу та теорія про сутність та значення судового наказу як правозастосовчого судового акту та виконавчого документу.

На жаль, питання законної сили судового наказу, зокрема її зміст та межі, до цього часу теорією цивільного процесу належно не досліджено. Питання законної сили судового наказу в ЦПК визначено лаконічно: у ст. 105 лише згадується, що у разі ненадходження від боржника протягом трьох днів після закінчення строків на подачу заяви про скасування судового наказу, заяви про скасування судового наказу, судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання.

Зважаючи на подібну лаконічність російського цивільного процесуального законодавства, окремими російськими дослідниками робилися висновки про те, що законна сила для судових наказів взагалі не характерна [1, с. 211]. В той же час вважаємо, що для судового наказу законна сила характерна, хоча із певним особливостями.

Дійсно, аналіз основних положень ЦПК про судовий наказ дозволяє сказати, що судовому наказу притаманні основні правові властивості, що складають зміст законної сили судового рішення. Так, судовий наказ, як і будь-яке судове рішення є обов’язковим (оскільки зобов’язує боржника до вчинення певних дій — сплати заборгованості, виплати компенсації витрат на розшук відповідача, боржника, дитини або транспортного засобу боржника, тощо).

Ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» визначає судовий наказ як виконавчий документ, тобто документ, на підставі якого здійснюється примусове виконання судового рішення (в даному випадку цим рішенням є сам судовий наказ), тому теза про наявність у судового наказу властивості виконавчості заперечень викликати не повинна.

Для судового наказу також характерна властивість незмінності, тобто неможливості його зміни або скасування судом, що його видав, однак момент її набуття судовим наказом схожий із моментом її набуття заочним судовим рішенням. Змінити судовий наказ суд не вправі вже з моменту його видачі. Однак до набрання судовим наказом законної сили, можливе скасування судового наказу. Єдиною умовою для цього є подання боржником заяви про скасування судового наказу. Наявність цієї заяви означатиме, що вимога стягувача є спірною, а тому підстав для видачі судового наказу не було. В той же час подання такої заяви не можна називати оскарженням судового наказу, оскільки, по перше, порушення норм матеріального або процесуального права не було — суду були подані усі необхідні документи для видачі наказу, по друге, боржник не повинен доводити необґрунтованість вимог стягувача, у заяві він лише виражає свою незгоду із нею. Таким чином, суд скасовує судовий наказ у не зв’язку з тим, що вимога стягувача (а відповідно і сам судовий наказ) є необґрунтованою, а лише тому, що така вимога не могла розглядатися у порядку наказного провадження.

Набуття властивості незмінності судовим наказом не означає, що суд не праві здійснити роз’яснення цього наказу (відповідно до ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження») , або виправити допущені у ньому арифметичні помилки або описки. В той же час, порядок виправлення таких помилок або описок для судового наказу не визначений, а загальний порядок, зважаючи на те, що для наказного провадження не характерне вирішення питань з викликом сторін, а також те, що стягувач до набрання судовим наказом законної сили не отримує судовий наказ, не може бути застосований до судових наказів.

Якщо розглядати питання про неспростовність судового наказу, то останній, на відміну від рішення суду, стає неспростовним з моменту його видачі. Це випливає із того, що чинний ЦПК не передбачає можливості оскарження судового наказу по суті заявлених вимог (у зв’язку із його необґрунтованістю), або у зв’язку із порушенням під час його видачі норм матеріального бо процесуального права). Якщо це і мало місце боржник просто подає заяву про видачу судового наказу, що матиме наслідком скасування судового наказу. Однак така заява, як було зазначено вище, подається із підстави заперечень боржника проти вимог стягувача, а не у зв’язку із запереченнями про висновки, до яких дійшов суд при видачі судового наказу. Інша підстава для скасування судового наказу — перегляд за нововиявленими обставинами — є виключенням із правила незмінності судового наказу, а не запереченням його неспростовності.

Питання щодо того чи має набрання законної сили судовим наказом наслідком неможливість пред’явлення тотожної вимоги, у тому числі тотожного позову, чинним ЦПК взагалі не врегульоване. В той же час, для недопущення зловживання стягувачем своїми правами на подачу заяви про видачу судового наказу, а також зважаючи на думку, висловлену Верховним Судом України в узагальненні судової практики розгляду судами справ у наказному провадженні [2], про поширення на наказне провадження положень статей ЦПК про підстави повернення позовної заяви та відмови у відкритті провадження у справі, судовий наказ повинен володіти властивістю виключності. В той же час, при подачі стягувачем позову за вимогою, за якою вже був виданий судовий наказ, або за якою мало місце звернення про видачу судового наказу, тотожності вимог немає — різне правове положення сторін, інший вид провадження, різний характер вимоги — в першому випадку вимог безспірна, в другому — позовна. Тому властивість виключності судового наказу має обмежений характер — вона означає лише неможливість подачі заяви про видачу судового наказу за тотожною вимогою, тобто подачі заяви у провадженні того ж виду за умови безспірності цієї вимоги.

Факти, встановлені судовим наказом, що набрав законної сили, а саме питання про наявність зобов’язання між стягувачем та боржником, за яким останній зобов’язаний сплатити грошові кошти, тобто заборгованість за цивільно-правовим договором, заробітну плату, а також встановлений судом її розмір, відповідно до ст. 61 ЦПК (яка зазначає на преюдиційності судового рішення, формою якого є судовий наказ) є преюдиційними, тобто у випадку розгляду справ між тими ж сторонами доводитись не повинні.

Таким чином, судовому наказу притаманні усі властивості, що складають зміст законної сили судового рішення, хоч і з окремими обмеженнями, а тому набрання законної сили судовим наказом так само означатиме визначеність у встановлених судом правах, обов’язках та відповідальності сторін, що гарантує реалізацію захищеної судом вимоги стягувача. В той же час, на самого стягувача дана законна сила поширюється частково, зважаючи на можливість пред’явлення ним позову за цією ж вимогою, хоча останнє і є недоцільним, якщо судовий наказ вже пред’явлений до виконання, а також зважаючи на преюдиційність фактів, встановленим судовим наказом, що набрав законної сили.

Список літератури: 1. Громошина Н. А. О законной силе судебного приказа / Н. А. Громошина // Тенденции развития гражданского процессуального права России: сборник научных статей. — СПб: Юридический Центр Пресс, 2008. — С. 201-211. 2. Практика розгляду судами справ у наказному провадженні: Узагальнення Верховного Суду України: лист від 01.07.2007 року електронний ресурс. — Режим доступу: https://zakon.nau.ua/doc/?uid=1077.1850.1&nobreak=1.