Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Процесуальні особливості судового розгляду справ за позовами про захист невизначеного кола осіб

1. Дослідження особливостей розгляду різних категорій цивільних справ з розвитком національного законодавства стає все більш актуальним і заслуговує на пильну увагу процесуальної науки. Це обумовлюється, перш за все потребами судової практики, оскільки на сьогоднішній день має місце постійно зростаюча розмаїтість справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства, проте далеко не всі особливості процесуального розгляду тих чи інших категорій цивільних справ знаходять своє відображення у законодавстві, що створює певні ускладнення при їх розгляді і породжує судові помилки.

Пропонуємо звернути увагу на деякі особливості судових процедур на стадії судового розгляду у достатньо новій для судової практики категорії цивільних справ – справ за позовами про захист прав та інтересів невизначеного кола осіб. Як традиційно зазначається в юридичній літературі, процесуальні особливості розгляду тієї чи іншої категорії цивільних справ залежать насамперед від специфіки спірних матеріально-правових відносин, що є предметом судового розгляду, а також інших факторів (соціальних, політичних, економічних і ін.). У досліджуваній категорії справ, на нашу думку, такими визначальними факторами є перш за все об’єкт судового захисту – неперсоніфікований суспільний інтерес, та особливий суб’єктний склад на боці позивача – невизначене коло осіб, права чи інтереси яких захищаються таким позовом одночасно.

2. Певними особливостями характеризується процесуальний механізм інформування учасників процесу про його хід та результати. Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК, розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні з обов’язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Особливий суб’єктний склад на боці позивача, – невизначене коло осіб, характеризується такими специфічними рисами як кількісна й персональна невизначеність, несталість, численність, неможливість персоніфікації та залучення до участі у справі кожної особи з невизначеної групи. В літературі пропонується два основних варіанта вирішення даного питання. За першим варіантом, виконання обов’язку суду сповістити осіб, в інтересах яких розпочато справу, про відкриття провадження у справі й дату судового засідання, а також про результати судового розгляду має здійснюватися шляхом публікації оголошення в офіційному друкованому виданні, засобах масової інформації, повідомленню по телебаченню тощо (Н.К.Мяснікова, Н.Ю. Сакара). За другим варіантом вирішення даного питання, особи, в інтересах яких пред’явлено позов, мають сповіщатися про процес за даним позовом лише один раз за весь час провадження по справі, а саме про його результати після набрання рішенням законної сили (Н.С.Батаєва). При цьому така публікація повинна мати місце лише у випадку задоволення позову про захист прав чи інтересів невизначеного кола осіб.

 Більш доцільною нам уявляється перша з вищезазначених точок зору щодо необхідності сповіщення невизначеного кола осіб як про відкриття провадження у справі, час та місце судового розгляду, так і про ухвалене рішення по справі. Це сприятиме реалізації закріплених ч. 2, 9 ст. 6 ЦПК вимог щодо гласності та відкритості судового розгляду, зокрема права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи, а також про результати розгляду справи.

Також, процесуальною особливістю даної категорії справ, що пов’язана з попередньою й випливає з неї, є відсутність необхідності перевіряти явку всіх учасників процесу з числа невизначеного кола осіб, причини їх неявки, не обов’язково заносити відомості про явку учасників цієї групи до журналу судового засідання.

3. Відповідно до ч. 1 ст. 173 ЦПК на початку розгляду справи по суті судом обов’язково повинно бути з’ясовані такі питання, як чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Специфіка об’єкту судового захисту по даній категорії справ обумовлює неможливість за волевиявленням особи, яка пред’явила позов на захист невизначеного кола осіб, відмовитися в судовому засіданні від позову (разом з тим, особа, яка пред’явила такий позов, не позбавлена права подати заяву про залишення позову без розгляду). Суд зобов’язаний перевірити всі заявлені вимоги, докази, якими обґрунтовуються вимоги й заперечення сторін, й вирішити питання по суті. Крім цього, характер спірного правового конфлікту визначає й іншу процесуальну особливість – по даній категорії справ є не можливим укладення мирової угоди або передання спору на розгляд третейського суду.

Слід зауважити, що вищевикладеними особливостями не обмежується специфіка судових процедур у досліджуваній категорії справ, їх коло може бути розширено й бути об’єктом подальших теоретичних досліджень.

Бортнік О. Г.

Зловживання сторін при реалізації розпорядчих прав

Відповідно до ст. 27 ЦПК особи, які беруть участь у справі зобов’язані добросовісно користуватися своїми процесуальними правами.

Цивільний процесуальний кодекс, надаючи сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, широкий комплекс засобів процесуального захисту, майже не передбачає відповідальності за їх зловживання. Великий обсяг суб’єктивних процесуальних прав створює високу вірогідність зловживання ними.

Процесуальні права сторін поділяють на дві групи: розпорядчі права сторін (здійснення яких впливає на рух справи або пов’язані із розпорядженням предметом спору) та загальні процесуальні права, які не пов’язані із здійсненням матеріальних прав під час розгляду справи, розпорядженням предмету спору. Як правило розпорядчі процесуальні прав знаходяться під контролем суду. Відповідно до статей 174 та 175 ЦПК якщо визнання позову відповідача або мирова угода суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд не приймає відповідні розпорядчі дії та продовжує судовий розгляд. Ці норми грають важливу попереджувальну роль у запобіганні зловживанням процесуальними правами.

Втім цивільне процесуальне законодавство не встановлює обов’язок суду при реалізації таких прав як укладення мирової угоди та визнання позову, так і відмові від позову, зменшенні чи збільшенні розміру позовних вимог, зміні підстави або предмета позову перевіряти наявність обману, насилля, погроз чи добросовісної помилки. Добросовісна помилка, допущена стороною внаслідок відсутності роз’яснення судом правових наслідків зазначених процесуальних дій, у цьому випадку не розглядається, оскільки вчинення зловживання можливе лише при прямому умислі.

Так, вчинення стороною розпорядчої дії може бути викликано обманом іншої сторони. Наприклад, відповідач пропонує укладення мирової угоди чи відмовитися від позову, обіцяючи виконати певні дії відповідно до домовленості, але наперед знає про неможливість її виконання. Відмова від позову позбавляє особу на пред’явлення тотожного позову. Щодо мирової угоди діюче законодавство не містить прямих процесуальних гарантій її примусового виконання. Посилання позивача на помилку може бути підставою для скасування відповідної ухвали в апеляційному порядку у випадку, якщо буде встановлено невиконання судом обов’язку щодо роз’яснення сторонам правових наслідків їх процесуальних дії та належної перевірки судом дотримання закону, що підтверджується практикою розгляду справ апеляційними судами.

Розпорядчі дії сторін можуть бути направлені на обхід імперативних норм. Наприклад, відповідно до ст. 40 КЗпП встановлені досить чіткі підстави для розірвання трудового договору за ініціативою власника чи уповноваженого ним органу. В судовій практиці є непоодинокими випадки, коли звільнений працівник подає позов про поновлення на роботі та виплату заробітної плати за вимушений прогул, суд при дослідженні доказів виявляє незаконність звільнення. Працівник, розуміючи недоцільність роботи на даному підприємстві після такого конфлікту, а власник чи уповноважений орган – поновлення на роботі небажаного працівника та виплати заробітної плати за вимушений прогул, укладають мирову угоду, умовами якої є наступне: працівник відмовляється від позову, а власник чи уповноважений орган у свою чергу змінює у трудовій книжці підставу звільнення, зазначаючи її як «за згодою сторін». Нерідко такі мирові угоди судами визнаються, а сторонами виконуються. Втім, така мирова угода є такою, що суперечить закону, оскільки при її укладенні сторони своєю домовленістю змінили імперативні норми, закріплені у КзпП.

Недобросовісне використання сторонами своїх прав може бути направлено на спричинення шкоди правам і законним інтересам інших осіб. Так, представник державного органу чи органу місцевого самоврядування визнає завідомо необґрунтований позов за зловмисною домовленістю з позивачем, порушуючи публічні інтереси; з метою звільнення майна з-під арешту (частіше нерухомості чи автотранспорту) за домовленістю відповідача з членом його родини або близьким родичем пред’являються позови про визнання права власності на це майно, які, природно, визнаються відповідачами; представник юридичної особи – акціонерного товариства укладає мирову угоду і тим самим завідомо допускає порушення прав акціонерів товариства; укладення мирової угоди при активній процесуальній співучасті чи без співучасті може бути направлено на позбавлення прав на предмет спору інших співвласників. Також мирова угода може укладатись з метою необґрунтованого набуття прав на майно, яке отримати при загальних умовах особа не може. Такий спосіб відомий судовій практиці як один із інструментів «рейдерів».

Судом не завжди належним чином перевіряється законність таких розпорядчих дій, як визнання позову, мирова угода, оскільки здебільшого судді мають досить формальний підхід до них. Це обумовлено різними факторами: судді іноді не мають часу на всебічне дослідження обставин, які необхідно встановити для оцінки законності розпорядчої дії, чи не бажають цього робити, вважаючи, що справу вже не потрібно вирішувати по суті, а відповідальність всебічно покладена на сторони та ін.

Зловживання правами часто залишаються непоміченими, а на виявлені іноді виплинути не можливо, оскільки лише шляхом апеляційного або касаційного оскарження можливо скасувати ухвали, постановлені із порушенням законом. Ініціатива такого оскарження надана сторонам, яким як правило таке становище вигідне.

Зловживання сторонами своїми розпорядчими правами є прямим наслідком відсутності у цивільному процесуальному законодавстві механізмів впливу, в тому числі й відповідальності як сторін за зловживання правами, так і суду за недотримання обов’язку належним чином контролювати законність таких дій.

Рябченко Ю. Ю.

Проблеми підсудності у справах про захист прав споживачів

Згідно ч. 5 ст. 110 ЦПК [1], щодо позовів про захист прав споживачів встановлено альтернативну підсудність. Втім, Глава 1 Розділу 3 ЦПК містить окремі норми, які за своїм змістом суперечать цьому загальному правилу. На практиці це може призвести до порушень прав споживачів як позивачів. З метою усунення такого становища, у цій роботі пропонуються певні зміни до чинного законодавства.

Як вже було зазначено для позовів про захист прав споживачів законодавство встановлено альтернативну підсудність. Виняток становлять: 1) позови, що пред’являються до перевізників за договором перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти – пред’являються за місцезнаходженням перевізника (ч. 4 ст. 114 ЦПК); 2) позови, що виникають з приводу нерухомого майна – пред’являються за місцезнаходженням майна чи його частини (ч. 1 ст. 114 ЦПК).

За загальним правилом, виключна підсудність має перевагу над альтернативною та загальною. Таким чином, позови, що виникають із договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти повинні пред’являтись споживачем за місцезнаходженням перевізника. Але місцеперебування перевізника може знаходитись на значній відстані від місця проживання споживача, що може значно ускладнити захист ним своїх прав.

Особиста участь у такому процесі пов’язана з деякими труднощами, зокрема, поїздкою, відрядженням за кордон, необхідністю взяти відпустку, матеріальними витратами. Правда за допомогою представника можна вирішити ці проблеми [2]. Втім, очевидно, що фірма-перевізник має набагато більше можливостей направити свого представника до іншого міста, ніж споживач, тому з метою надання рівних можливостей сторонам для захисту своїх прав, мабуть треба внести зміну до ч. 4 ст. 114 ЦПК, доповнивши її такою фразою: «крім позовів у справах про захист прав споживачів».

Хотілося б звернути увагу і на наступне. Позови про захист прав споживачів можуть пред’являтись за місцем проживання споживача чи за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (ч. 5 ст. 110 ЦПК). Ця норма покликана полегшувати споживачам доступність до правосуддя. Але, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦПК, суд може передати справу на розгляд іншому суду, якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання або знаходження якого невідоме, про передачу справи за місцем його проживання чи місцезнаходження.

Більш того, згідно ч. 2 ст. 17 ЦПК, справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому ст. 116 ЦПК, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана. Таким чином, якщо позивач не знає місцезнаходження (адреси) відповідача, то відповідач може цим скористатись, зазначивши, наприклад, що позивач неправильно зазначив його місце проживання [3, с. 299] і на цій підставі заявити клопотання перед судом про передачу справу до його (відповідача) місце проживання. Причому суд не зможе перевірити дані відповідача про його місце проживання, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [4] відомості з Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців можуть бути отримані державними органами тільки за їх запитом, однак ч. 4 ст. 10 ЦПК, не надає судові права робити запити до Державного реєстру ані з власної ініціативи, ні за клопотанням сторін.

Отже, місце проживання фізичної особи-підприємця до моменту отримання судом клопотання залишатиметься невідомим суду. Керуватися в такому випадку судовим тлумаченням п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» [5] видається дещо спірним, оскільки передача справи в порядку задоволення вищезазначеного клопотання не є передачею з мотивів непідсудності.

Фурса С.Я. вважає, що клопотання, передбачене п.1 ч. 1 ст. 116 ЦПК, фактично є клопотанням про зміну підсудності. Але це не означає, що передача справи за таким клопотанням є переданням з мотивів непідсудності. Адже є ч. 5 ст. 110 ЦПК, яка визначає, якому суду підсудна конкретна справа. Підставою зміни підсудності у даному випадку є клопотання відповідача, п.1 ч. 1 ст. 116 ЦПК, а не непідсудність справи первинному суду [6, с. 385]. Наслідком подання та задоволення зазначеного клопотання може стати, наприклад, передання справи та прийняття її до провадження судом іншого міста, що змусить споживача витрачати багато часу на явку на судові засідання. Це може суттєво ускладнити споживачеві захист його прав. Якщо положення п.1 ч. 1 ст. 116 ЦПК спрямоване на забезпечення правила про підсудність, визначеного у ч. 2 ст. 109 ЦПК, то воно суперечить природі підсудності справ про захист прав споживачів. Враховуючи вищевикладене, пропонуємо обмежити дію положення п.1 ч. 1 ст. 116 ЦПК на справи про захист прав споживачів.

Список літератури: 1. Цивільний процесуальний кодекс України : від 18.03.2004р. № 1618-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40, (№№ 40-42). – стор. 1530. – Ст. 492. – 08 жовтня (із змінами). 2. Рябець М.М. «Як досягти успіху в цивільній справі?» / Рябець М.М., Зейкан Я.П., Тихоненко І.В. – Х. : Фоліо, 2006. – 315 с. 3. Кравчук В.М Стратегія і тактика цивільного процесу / Кравчук В.М. – К. : Атіка, 2003. – 352 с. 4. Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців : закон України від 15.05.2003р. №755-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №31-32. – Ст. 263. – 08 серпня (із змінами). 5. Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів : постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 (із змінами) // Збірник постанов пленуму Верховного суду України в цивільних справах та з загальних питань: 1963-2005 рр. – Х.: «Одіссей», 2006. – 472 с. 6. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар у 2 т. / [Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак С.В.] , за заг. ред. С.Я. Фурси. – К. : Видавець Фурса С.Я, КНТ, 2006– Т.1. – 912 с.

Котенко С. О.

Процесуальні гарантії забезпечення галузевих принципів цивільного процесуального права

Чинний ЦПК закріплює низку галузевих принципів цивільного процесуального права: диспозитивності (ст. 11), процесуальної активності сторін (ч. 3 ст. 10), змагальності (ч. 1 ст. 10), рівності сторін (ч. 1 ст. 31). Дотримання цих принципів забезпечується закріпленою у законодавстві системою гарантій. Різновидом правових гарантій є цивільно-процесуальні гарантії. До них відносяться такі, що застосовують уповноважені державою юрисдикційні органи процесуальні засоби, які закріплені у нормах цивільного процесуального права, та забезпечують належний рух і розвиток процесу по кожній цивільній справі в межах встановленої законом процесуальної форми з метою найбільш ефективного досягнення бажаного результату. Цивільно-процесуальні гарантії – це властивість самого цивільно-процесуального права, його процесуальних норм та процесуальних інститутів. Регулювання процесуальних відносин здійснюється за допомогою регулятивних та охоронювальних норм. Як і усі норми права, процесуальні норми містять санкції, наявність яких вже само по собі повинно забезпечувати дотримання приписів регулятивних процесуальних норм, або мовлячи інакше, дотримання завданої моделі цивільно-процесуальної форми захисту прав. Крім регулятивних норм в цивільному процесуальному праві використовуються спеціальні охоронювальні норми, а також спеціальні охоронювальні інститути, які дають змогу забезпечувати належний рух цивільної справи у суді або іншому органі цивільної юрисдикції в межах передбаченої законодавцем моделі цивільно-процесуальної форми захисту прав громадян та організацій. У цьому і полягає їх службова роль.

 Слід розмежовувати загальні та спеціальні цивільно-процесуальні гарантії захисту прав громадян та організацій. Загальні цивільно-процесуалльні гарантії – це гарантії, які визначаються самою суттю цивільного процесуального права, тобто самою цивільно – процесуальною формою захисту прав, наприклад судовою, побудованою законодавцем на засадах принципів права. Чим ближче існуюча модель цивільно-процесуальної форми захисту прав до ідеальної, тим більше гарантованості захисту прав та законних інтересів громадян та організацій. Спеціальні цивільно-процесуальні гарантії – це охоронювальні норми та інститути цивільного-процесуального права (наприклад інститути: зупинення провадження по справі, залишення заяви без руху,відкладення розгляду справи, закриття провадження по справі та ін.).

До видів спеціальних цивільно-процесуальних гарантій відносяться:

1) санкції цивілно-процесуальних норм – можливість настання негативних наслідків для суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, які не дотримуються приписів процесуальних норм. В цивільному процесуальному праві застосовуються специфічні санкції -можливість скасування судового рішення (ухвали), можливість закриття провадження по справі або залишення заяви без розгляду та ін.);

2) відповідальність – вплив на поведінку суб’єкта правовідношення волею іншої особи. В цивільному процесуальному праві використовується у якості гарантій п’ять видів відповідальності – матеріальна, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, та специфічна процесуальна (настання негативних процесуальних наслідків). З урахуванням загальних та спеціальних цивільно-процесуальних гарантій можливі два різновида санкцій та відповідальності – за порушення вимог цивільно-процесуальної форми захисту прав, (принципів цивільного процесуального права, на підставі яких вона збудована) та за не дотримання охоронювальних норм цивільного процесуального права;

 3) контроль – апеляція, касація, перегляд за винятковими обставинами.

Гузе К. А.

Форми участі прокурора в стадії виконання судових рішень

1. Відповідно до ЦПК, у випадках, встановлених законом, прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст. 45 ЦПК). Ідентично діяльність прокурора регулюється у адміністративному та господарському судочинствах (ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 29 ГПК ). Разом з тим, реалізація відповідної конституційної функції по представництву відбувається не тільки під час розгляду в суді цивільних (адміністративних, господарських) справ, але і у виконавчому провадженні, як завершальній стадії судового провадження.

2. Діяльність прокурора повинна здійснюватися на всіх стадіях процесу у визначеному законом порядку і в певній процесуальній формі, під якою слід розуміти закріплені у процесуальному законі можливості впливу його діяльності на розвиток процесу. Прокурор, реалізуючи представницьку функцію, може впливати своїми діями на розвиток цивільного (адміністративного, господарського) процесу шляхом: порушення процесу, звернувшись до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК, ч. 1 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 29 ГПК); вступу у справу на будь-якій стадії судового процесу, розпочатого іншою особою (ч. 2 ст. 45 ЦПК та ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 29 ГПК).

Між тим, форми участі прокурора у виконавчому провадженні, як процесуальний порядок реалізації прокурором представницької функції, законодавчо залишаються не повністю врегульованими. Такий висновок можна зробити, виходячи з аналізу Закону України «Про виконавче провадження», який детально не регулює порядок організації та діяльності прокурора у виконавчому провадженні, а містить лише вказівку на те, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді (п. 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження «) . Із зазначеного правила випливає, що, по-перше, прокурор самостійно визначає підстави для відкриття виконавчого провадження, по-друге, його зверненню до Державної виконавчої служби, стосовно відкриття виконавчого провадження, повинно передувати виконання ним функції по представництву інтересів громадянина або держави по цій же справі в суді. На наш погляд, зазначена умова не узгоджується із загальними засадами правового регулювання діяльності прокурора в суді, передбаченими ЦПК, КАС, ГПК України та обмежує його у вільній реалізації конституційної функції по представництву інтересів громадянина або держави у виконавчому провадженні.

3. При закріплені форм участі прокурора у виконавчому провадженні на законодавчому рівні, слід враховувати, що дане провадження є складовою частиною судового розгляду та завершальною стадією судового провадження, а тому, діяльність прокурора по реалізації представницької функції при виконанні судових рішень не повинна відрізнятися від аналогічної його діяльності в судовому процесі. У цьому зв’язку, в Законі України «Про виконавче провадження» необхідно передбачити можливість реалізації представницької функції прокурором як у формі порушення виконавчого провадження, шляхом звернення прокурора до державного виконавця із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів, так і у формі його вступу у провадження, розпочате стягувачем. При цьому, участь прокурора у будь-якій формі не повинна пов’язуватись з його участю в конкретній справі, як це зазначено в п. 2 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження».

4. Окремої правової регламентації потребує діяльність прокурора при виконанні судових рішень у формі його вступу в розпочате провадження. На сьогодні, зміст такої діяльності при розгляді судом цивільних, адміністративних та господарських справ в ЦПК, КАС та ГПК України залишається не визначеним. А Закон України «Про виконавче провадження» взагалі не передбачає такої форми участі прокурора. Тому, вирішення цих питань має не тільки важливе теоретичне, але, перш за все, практичне значення.

Єфременко В. В.

Підготовка до судового розгляду справ про стягнення аліментів на дітей

1. В науці не існує єдиного загальновизнаного та остаточно визначеного підходу до структури цивільного процесу. Одні науковці вважають, що цивільний процес складається з наступних стадій: порушення цивільної справи, підготовка цивільних справ до судового розгляду, перегляд рішень і ухвал, які не набрали законної сили; перегляд рішень і ухвал, які набрали законної сили; перегляд рішень у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами; виконання судових рішень. Ці автори вважають, що цивільні справи проходять три обов’язкові стадії – порушення справи, підготовка справи до судового розгляду, судовий розгляд, а інші стадії – апеляційний та касаційний перегляд справ, перегляд справ у зв’язку з нововиявленими та винятковими обставинами, примусове виконання судових рішень – є факультативними. Інші автори схиляються до думки про необхідність обґрунтування структури цивільного процесу з урахуванням термінології законодавця, а також співвідношення понять «стадія» та «провадження». Вони дають визначення провадження як системи процесуальних дій, об’єднаних загальною метою певного виду судочинства, кожне з яких складається з трьох окремих стадій, а саме – відкриття провадження у справі, підготовки справи до розгляду, судового розгляду.

2. Новий ЦПК закріплює такі види проваджень: наказне, позовне, окреме, апеляційне, касаційне, провадження у зв’язку з винятковими обставинами, провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами. У розділ ІІІ ЦПК «Позовне провадження» включено гл. 3 «Провадження у справі до судового розгляду» і з огляду на включення до зазначеного розділу гл. 2 – «Пред’явлення позову. Відкриття провадження у справі» та гл. 4 – «Судовий розгляд», уявляється можливим дійти висновку про збереження у чинному законодавстві класичної трьохстадійної моделі структури «провадження». Це припущення підкріплюється ч. 1 ст. 126 ЦПК, яка прямо і послідовно називає всі три стадії. Тому, з урахуванням викладеного, назва глави 3 ЦПК викликає певні заперечення.

3. У чинному ЦПК (ст. 130) на суддів покладено обов’язок з’ясувати можливість врегулювання спору до стадії судового розгляду, а саме: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду. За наявності будь-якої з цих обставин вирішення справи відбувається без стадії судового розгляду. У справах про стягнення аліментів припустимим є визнання позову відповідачем, за певних обставин – відмова позивача від позову, сумнівним видається укладення мирової угоди і зовсім неприпустимим, як правило, – передача справи на розгляд третейського суду. З огляду на те, що у більшості справ про стягнення аліментів на дітей очевидною є безспірність суб‘єктивного права та порушення його відповідачем й з урахуванням предмету дослідження, можна дійти висновку про вірогідність розгляду справ про стягнення аліментів за скороченою процедурою, тобто в порядку наказного провадження. Оскільки чинний закон такого спрощеного порядку розгляду зазначених справ не передбачає, видається необхідним внесення змін до ч. 1 ст. 96 ЦПК шляхом доповнення її пунктом відповідного змісту.

4. У випадку визнання позову відповідачем у повному обсязі суд постановляє рішення про задоволення позовних вимог. Це рішення повинно відповідати низці вимог, які пред’являються до нього законом, в тому числі й ст. 213 ЦПК. Одночасно вирішується питання про негайне виконання судового рішення згідно п. 1 ч. 1 ст. 367 ЦПК. Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦПК, постановити рішення можна тільки після судового розгляду, тому навіть за умови повного визнання позову відповідачем, ухвалення рішення на попередньому судовому засіданні видається не безсумнівним. Зазначені суперечності усунути в змозі тільки законодавець.

5. Якщо позивач вирішив відмовитись від позову, суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, однак суд може і повинен за наявності певних обставин (ст. 174 ЦПК) – не прийняти відмови позивача від позову. З урахуванням того факту, що аліментні правовідносини подовжені у часі, деякі автори не вважають закриття провадження у справі про стягнення аліментів внаслідок відмови позивача від позову обставиною, що перешкоджає тому самому позивачу звернутись до суду знову з позовом, який буде не тотожним, а зміненим.

6. Визнання судом мирової угоди між сторонами має наслідком закриття провадження у справі. При цьому виникає питання щодо обсягу взаємних поступок, на які можуть піти сторони у справах про стягнення аліментів, і чи може суд затвердити мирову угоду на підставі укладення між сторонами договору відповідно до ст. 190 СК, оскільки наслідком укладання такої угоди є, з одного боку, припинення права на аліменти, а з другого – взяття на себе іншим з батьків обов’язку утримувати дитину самостійно. Враховуючи, що зазначена норма є новелою і її застосування не набуло достатнього розповсюдження, виникає необхідність у дослідженні порядку її реалізації.

7. На розгляд третейського суду справи про стягнення аліментів не можуть передаватись, оскільки не підвідомчі йому відповідно до п. 4 ст. 6 Закону «Про третейські суди». Проте винятком є підвідомчість третейським судам спорів, які виникають з шлюбних договорів. Оскільки ч. 2 ст. 93 СК надає подружжю можливість врегулювати свої майнові відносини не тільки поміж собою, але й по відношенню до дітей, розмір та порядок сплати аліментів може бути врегульований шлюбним договором. Тому при зверненні до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання дітей у випадку, коли ці питання вирішуються шлюбним договором, виникне певна колізія, пов’язана з визначенням підвідомчості третейському суду спорів, які виникають при невиконанні умов шлюбного договору (якщо таким договором прямо передбачається такий порядок його розгляду).

Семенец А. И.

Некоторые вопросы оказания правовой помощи в гражданском процессе

По сравнению с ГПК Украины 1963 г., ГПК Украины 2004 г. (далее ГПК) содержит ряд новых положений. В статье 12 ГПК реализована идея ст. 59 Конституции Украины по обеспечению реализации закрепленных прав и свобод человека и гражданина. В ст. 59 закреплено право каждого на правовую помощь.

Право на правовую помощь – гарантированная Конституцией Украины возможность физического лица получать юридические (правовые) услуги.

Кроме того, в ст. 56 ГПК четко указано, кто же может оказывать правовую помощь:

1. Правовую помощь может оказывать лицо, являющееся специалистом в области права и по закону имеющее право на оказание правовой помощи.

Рассмотрев приведенные выше статьи, можно обратить внимание на некоторые проблемные вопросы:

1. Правовая помощь, предоставляемая адвокатами регламентируется законом «Об адвокатуре Украины» от 19.12.1993 г. с изменениями от 11.07.2003 г., а также главой 4 ГПК – «Участник гражданского процесса».

Представительство как институт гражданского процесса обеспечивает все возможные варианты оказания правовой помощи.

Адвокат, прокурор, органы государственной власти, органы местного самоуправления, физические, юридические лица, Уполномоченный по правам человека в Верховном Совете Украины могут оказывать юридическую помощь в процессе.

Сомнительность необходимости введения ст. 12 и особенно ст. 56 ГПК подтверждается следующим:

1. Отсутствует закон, регламентирующий статус и порядок деятельности специалиста в области права.

2. Закон о праве оказания правовой помощи не существует.

3. Права лица, оказывающего правовую помощь, указанные в ч. 2 ст. 56, вызывают удивление: практически это лицо в процессе бесправно.

Возникает вопрос: зачем лицу, имеющему представителя в процессе еще один помощник?

Представляется, что попытки объяснить необходимость наличия ст. 12 и 56 ГПК являются неубедительными.

Институт представительства достаточен для решения вопроса об оказании любого вида помощи в процессе и не нуждается в введении необоснованных нововведений.

Масюк В. В.

Преюдиціальний характер рішення третейського суду в цивільному судочинстві

У цивільному судочинстві рішення третейських судів, в тому числі міжнародних комерційних арбітражів не є преюдиціальними. Однак, частина 2 ст. 35 ГПК передбачає, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Зазначена норма передбачає що преюдиціальний характер може мати й рішення іншого органу, який вирішує господарські органи. Таким органом відповідно до ст. 2 Закону України «Про третейські суди» є третейський суд, який вирішує спори, що виникають як з цивільних правовідносин так і господарських.

Необхідність вирішення зазначеної проблеми зумовлюється також і тим, що факти встановленні рішенням третейського суду можуть бути покладенні в основу рішення господарського суду. В подальшому ж рішення господарського суду може лягти в основу рішення суду, який розглядає спори в порядку цивільного судочинства, для якого рішення третейського суду не є преюдиціальним.

Однією з причин того, що рішенням третейського суду не надається преюдиціального характеру є те, що третейський суд у відповідності до ст. 5 Закону України «Про судоустрій» не здійснює правосуддя, оскільки, не входить в судову систему. Третейський розгляд є альтернативною формою вирішення спорів, а третейський суд згідно ст. 2 Закону України «Про третейські суди» є недержавним незалежним органом, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Закону України «Про третейські суди», для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Третейський розгляд не пов’язаний процесуальною формою, а лише процедурою загальні межі якої окреслено законом.

У даному випадку слід або змінити норму ГПК та не надавати рішенню третейського суду преюдиціального характеру, або доповнити відповідною нормою ЦПК та надати преюдиціального характеру рішенню третейського суду.

Проте, якщо не надавати рішенням міжнародних комерційних арбітражів преюдиціального значення то, процесуальний закон не повною мірою узгоджуватиметься з обов’язками, взятими Україною відповідно до міжнародних договорів. Крім того, якщо ст. 3 Закону України «Про третейські суди» перед третейським судом поставлено завдання по захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону, а також якщо cт. 6 Закону України «Про третейські суди» відповідні суди наділені компетенцією по розгляду справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, то для виконання поставлених завдань рішення третейського суду повинно мати такі самі властивості, як і рішення суду загальної юрисдикції. Зазначене надало б змогу більшою мірою забезпечити належну та дієву реалізацію рішень третейського суду.

У випадку внесення змін з приводу вищезазначеного до ст. 61 ЦПК, для забезпечення законності можливо зробити застереження, що преюдиціальними є виключно ті рішення третейського суду, які перебувають на стадії виконання чи вже виконані. Іншими словами, поставити в залежність преюдиціальність рішення третейського суду від наявності ухвали про його примусове виконання.

Слід також зазначити, про те, що рішення ухвалене в порядку цивільного судочинства повинно мати преюдиціальний характер під час розгляду справ третейським судом. Це обумовлюється тим, що третейський розгляд не повинен мати переваг під час встановлення обставин справи перед судом, який є органом державної влади та здійснює правосуддя. Обов’язок третейського суду, як недержавного незалежного органу, згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій» виконувати рішення суду.

Ліснічая Т. В.

Підстави, предмет та зміст цивільного позову про захист особистих немайнових прав фізичної особи на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність

Традиційно в межах юрисдикційної форми захисту виділяється загальний і спеціальний порядок захисту цивільних прав.

Загальний порядок захисту здійснюється шляхом звернення до суду з позовом, заявою, скаргою, згідно зі статтями 15, 16 ЦК [2].

Загальний порядок захисту особистих немайнових прав сьогодні набуває нового значення, притягує увагу осіб, що намагаються захистити своє порушене право, і саме судовий захист права на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність є найменш дослідженим, адже переважна більшість робіт, що присвячені аналізу судового захисту особистих немайнових прав, присвячена судовому захисту таких особистих немайнових прав як честь, гідність та ділова репутація.

Право на звернення за захистом до суду є одним із найважливіших суб’єктивних прав в галузі правосуддя. Тому цивільно-процесуальне законодавство закріплює положення, відповідно до якого будь-яка зацікавлена особа має право на звернення до суду з метою захисту оспорюваного або порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.

Основним засобом юрисдикційної форми захисту будь-яких суб’єктивних цивільних прав та інтересів є позов, тобто вимога про здійснення правосуддя, що адресована до суду, з одного боку, і вимога до відповідача про виконання його обов’язку, про визнання наявності або відсутності правовідносин тощо, з іншого боку.

Проаналізуємо, що є підставою та предметом цивільного позову про захист особистих немайнових прав на такі нематеріальні блага, як життя, здоров'я, свобода та особиста недоторканність.

Як правило, наслідком завдання шкоди через посягання на такі особисті немайнові права фізичної особи, як право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність, є настання моральної шкоди. Отже, і позови про захист таких прав, поряд з іншими вимогами (наприклад, припинити дії, що порушують право – в разі, якщо порушення має тривалий характер, або усунути загрозу, та ін.) міститимуть вимогу про відшкодування завданої моральної та матеріальної шкоди.

Цивільний позов про захист порушених особистих немайнових прав фізичної особи може бути поданий як в порядку цивільного судочинства (в разі відсутності в діях чи бездіяльності особи, винної в настанні шкоди, ознак злочину), так і в кримінальному процесі (позов до осіб, визнаних винними у скоєнні злочину). Проведений Крикуновим О. В. системний аналіз арсеналу кримінально-процесуальних засобів ліквідації особистих немайнових наслідків злочину, на його думку, дозволяє стверджувати, що вирішення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди судом є основним способом ліквідації немайнових наслідків злочину [1, с. 7]. Науковець пропонує диференціювати підстави цивільного позову про відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі на матеріальну (фактичну) та юридичну, зокрема, матеріально-правову та процесуально-правову [1, с.7].

Використовуючи таку диференціацію підстав позову, спробуємо проаналізувати підстави, предмет та зміст цивільного позову про захист особистих немайнових прав фізичної особи на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність.

Матеріальною підставою цивільного позову про захист особистих немайнових прав, на нашу думку, є посягання на особисті немайнові права* на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність, та (або) завдання шкоди названим немайновим правам фізичної особи внаслідок такого посягання – фізичної та (або) матеріальної, та (або) моральної. Таким чином, даний вид зобов’язань випливає з неправомірного акта – правопорушення, тобто протиправного, винного заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зазначимо, що, в разі завдання шкоди життю або здоров'ю фізичної особи, вина не завжди є обов’язковою підставою настання цивільно-правової відповідальності.

Матеріально-правовою підставою у всіх випадках необхідності звернення до суду про захист виступають статті 15, 16, 22, 23 ЦК. Процесуальною підставою позовного провадження про захист порушеного права, і, зокрема, порушеного особистого немайнового права фізичної особи в цивільному процесі є ст. 3 ЦПК.

Предметом позову про захист особистих немайнових прав фізичної особи, на нашу думку, слід вважати вимогу позивача про захист свого права, яка, в залежності від виду та ступеню порушення немайнового права, може формулюватися у вигляді вимоги про припинення дій, спрямованих на завдання шкоди особистим немайновим правам, відшкодування завданої шкоди, та інших вимог, передбачених частиною 2 ст. 16 ЦК в якості способів захисту цивільних прав. Змістом позовної вимоги про захист особистих немайнових прав фізичної особи виступає бажаний результат, який має на меті досягти позивач – захист свого права та відшкодування завданої шкоди (моральної та матеріальної), в разі її завдання.

Список літератури: 1. Крикунов О.В. Цивільний позов про компенсацію моральної шкоди в кримінальному процесі України: Автореф. дис. ... к.ю.н. – К., 2002. – 18 с.