Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

До питання генезису права власності

1. З’ясування походження права власності є одним із вихідних пунктів у його дослідженні. Саме походження закладає смисл і межі існування явища, його потенціал і можливості, визначає генетичні зв’язки і закономірності розвитку, задає принципову схему для дослідження інших його сторін, тобто у стислому і концентрованому вигляді містить всі можливі перспективи явища і логіку їх розкриття в історичній дійсності. Відповідно, без аналізу походження власності є неможливим коректне вирішення інших його проблем [6, с. 35].

Питання генезису права власності досліджувалось багатьма відомими філософами, юристами та економістами. Вагомий внесок в розвиток цього напрямку зокрема зробили Г.Гегель, П. Гольбах, Д. Локк, А. Т’єр, І.О. Ільїн, В.С. Соловйов, Б.Н. Чичерін, С.С. Алексєєв.

2. На основі аналізу поглядів Канта, Фіхте, Гегеля, Краузе, Аренса, Шталя та інших мислителів, Б.Н. Чичерін прийшов до висновку, що власність має витоки із природи людини як розумно-свободної істоти [8, с. 126-127]. Така точка зору є, на наш погляд, найбільш прийнятною та науково-обґрунтованою, тому саме ця концепція і взята за основу встановлення генезису права власності у даному дослідженні.

Підхід, за яким власність має витоки із природи людини як розумно-свободної істоти, розглядає право власності як одне із основних природних прав людини і пов'язаний із природними властивостями людини: інстинктами, фізіологічними потребами, волею, соціальною природою людини.

Підвалини відносин власності в цілому, і права власності зокрема, потрібно шукати у самій сутності людської особистості. Видатний російський філософ В.С. Соловйов дослідження основ власності починав із змісту внутрішнього, психологічного досвіду, в якому ми відмежовуємо «себе від свого». Наші думки, почуття, бажання ми відмежовуємо від себе. Таким чином, В.С. Соловйов пояснює сутність власності в сфері внутрішнього, психологічного життя. Найближчим предметом сфери зовнішньої власності філософ вважає власне тіло [4, с. 167-169].

А. Т’єр, вважаючи власність законом людської природи, дослідження власності проводив також починаючи із «собственной личности», тобто із власного тіла і життєвої першооснови, яке одухотворяє тіло. Таким чином, А. Т’єр приходить до висновку, що «первая моя собственность – это я самъ» [7, с. 22-25].

Такий підхід, вдалий для філософського осмислення генезису власності, заслуговує на певні критичні зауваження із правової позиції. Зокрема, при такому підході стираються чіткі межі між категоріями суб’єктів та об’єктів правовідносин. Разом із тим, саме такий поділ на «своє» і «не своє» в собі і стає прототипом механізму, що лягає в основу процесів привласнення.

3. Психологічний аспект суб’єктивного права власності (почуття власності) має інстинктивне походження. Інстинкт власника є похідним від інстинктів самозбереження та продовження роду.

Так, на думку Д. Локка, люди, народившись, мають право на самозбереження і, відповідно, на їжу і напої та на інші подібні речі, які природа надає для підтримання їх існування [5, с. 18].

А. Т’єр вважав власність природним інстинктом дорослої людини, дитини, тварини [7, с. 3].

С.С. Алексєєв із посиланням на В.Дольника зазначає, що інстинкт «своей собственности» в далекі часи доцивілізаційної епохи проявив себе як один із самих сильних і нездоланних інстинктів (біологічних програм); ця обставина стала визначальною не лише в перспективі виокремлення автономного індивіда із родоплемінного цілого, але й у виникненні у майбутньому власності зі всіма її якостями, характерними для власності приватної [1, с. 75].

В політичній економії ХVІІ ст. сформувалась традиція визнавати людські потреби і інстинкти лише за первинний імпульс виникнення власності, а сам цей процес розглядати у зв’язку із людською діяльністю, як матеріальною, так і духовною [6, с. 39].

Інстинкт власника, звичайно, відіграє велику роль, як передумова, і як один із елементів мотиваційної бази відносин власності. Разом із тим, інстинкт власника не можна ототожнювати із правом власності. Інстинктивні дії людини не наділені ознаками свідомої, вольової діяльності, не носять характеру суспільних відносин. Тобто, інстинкти самі по собі не породжують власності, але вони створюють підґрунтя для діяльності людини, як складової відносин власності.

4. Істотним джерелом власності є праця. Разом із тим, праця часто створює не речі, а лише певні корисні властивості речей. Тому, на думку В.С. Соловйова, праця, що виробляє не річ, а лише деяку приватну властивість в ній, не може давати права власності на те, що вона не виробляла і що від неї не залежить [4, с. 171].

П. Гольбах основою власності вважав відносини, що встановлюються між людиною і продуктом її праці. На прикладі індивіда який обробляє поле, П. Гольбах пояснює, що поле стає ніби частиною індивіда, тому що саме воля цього індивіда, його руки, сили і знання (індивідуальні, притаманні йому якості) видозмінюють поле. Це поле, можна сказати, ототожнюється з ним [3, с. 118 – 120].

За Дж. Локком право власності виникає внаслідок вилучення речей із спільного володіння і об’єднання їх із своєю працею. Це правило Дж. Локк називає «законом рассудка», «первоначальным законом природы» [5, с. 18-20].

5. Праця як основне джерело права власності, є наслідком прояву волі людини. Як зазначав Б.М. Чичерін: «Человек, как свободное существо, налагает свою волю на внешний мир. В этом заключается основание собственности» [8, с. 126].

У своїй фундаментальній праці із філософії права, Г Гегель також розглядає походження власності через волю людини. Філософ стверджує, що особа має право вміщати свою волю в кожну річ, яка завдяки цьому стає «моєю», одержує «мою» волю як субстанційну мету, оскільки вона сама не мала її в собі. Таким чином, на думку Г.Гегеля, людина має абсолютне право на привласнення всіх речей. Вихідними причинами цього є воля і мета [2, с. 57–59].

6. Отже, право власності є одним із основних прав людини. Це право є природним за своїм походженням. Причини виникнення права власності потрібно шукати у самій сутності людської особистості: в її інстинктах, фізіологічних потребах, волі, соціальній природі. Людина контактуючи із об’єктами природного світу, здійснює поділ речей на «свої» і «не свої». Відповідно, до певних речей особа ставиться «як до своїх» і вимагає ставлення всіх інших членів суспільства до цих речей «як до чужих». Таке ставлення власника до речей можна вважати ідеальним продовженням особистості в речах, або її перенесенням на речі. Основним джерелом виникнення права власності є праця. Саме за допомогою праці, а також волі, вмінь, навиків, людина «інвестується» у речі, перетворюючи їх у об’єктивне вираження і продовження власної особистості.

Список літератури: 1. Алексеев С.С. Право собственности. Проблемы теории. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2007. 2. Гегель Г.В.Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. З нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. – К.: Юніверс, 2000. 3. Гольбах, Поль Анри. Избранные произведения в двух томах. Т. 2. Под общ. ред. Х.Н. Момджяна. М., Соцэкгиз, 1963. 4. Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности XV-XX вв. – СПб. СП «Ганза», 1993. 5. Локк Д. Избранные философские произведения в двух томах. Т. 2. – М.: Издательство социально-экономической литературы, 1960. 6. Собственность в ХХ столетии. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. 7. Тьер А. О собственности. Перевод А. Степанова. – Санкт-петербургъ, 1872. 8. Чичерин Б.Н. Собственность и государство / Подготовка текста, вступ. ст. и комент. д. филос. н. И.И. Евлампиева. – СПБ.: Издательство РХГА, 2005.

Просолов М. О.

Методи захисту прав та інтересів підприємців від неправомірних дій державних органів при перевірках їх діяльності

Насьогодні в Україні порушення прав та законних інтересів підприємців з боку державних органів та їх представників набуло масового характеру. Майже кожного дня виходять публікації та телерепортажі, в яких висвітлюються випадки таких порушень, а на книжних полицях лежать так звані «довідники підприємців», які радять підприємцям зовсім не виконувати вимог державних органів та їх представників при здійсненні перевірок, чим ще більше погіршують ситуацію. В той же час відомими правознавцями, такими як Чубаренко А., Дереконь В., Жернаков М., Стефанюк І.Б. та іншими, розроблениа система захисту прав та інтересів підприємців від неправомірних дій державних органів при перевірках їх діяльності за допомогою низки дієвих методів.

Як визначає Нагорний О., методи захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності – це система загальних, специфічних (господарсько-правових) та окремих (організаційно-технічних) принципів, способів, прийомів та операцій, що забезпечують: реалізацію законних прав суб’єктів підприємницької діяльності; поновлення порушених законних прав суб’єктів підприємницької діяльності; застосування санкцій до осіб, винних у порушеннях законних прав суб’єктів підприємницької діяльності [1, с. 9].

Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М., пропонують методи та засоби захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності можна класифікувати наступним чином. 1) За сферою застосування виділяти: а) загальні, тобто методи та засоби які застосовуються не лише для захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності, а й для захисту прав інших суб’єктів; б) специфічні, тобто методи та засоби, які притаманні саме захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності. 2) За змістом: а) правові, засновані на застосуванні законів та інших нормативно-правових актів; б) організаційно-технічні, засновані на використанні організаційних та технічних факторів функціонування суб’єктів підприємницької діяльності. 3) Залежно від поставленої мети: а) спонукання певних осіб вчинити дії, необхідні для реалізації законних прав суб’єктів підприємницької діяльності; б) протидія незаконним вимогам та діям осіб, що порушують права суб’єктів підприємницької діяльності. 4) За позицією суб’єкта підприємницької діяльності: а) активні; б) пасивні [2, с. 38].

Єршова І.В., Іванова Т.М. визначають, що до загальних методів захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності слід віднести: загальне укріплення законності; поширення правових знань; розвиток системи правової допомоги; впровадження принципу невідворотності покарання за порушення прав суб’єктів підприємницької діяльності. Специфічними методами захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності вони визнають: невиконання неправомірних вимог як метод захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності; оскарження неправомірних дій чи бездіяльності як метод захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності повідомлення компетентних органів про факти порушень прав суб’єктів підприємницької діяльності; звернення уваги громадськості на факти порушень прав суб’єктів підприємницької діяльності; вжиття заходів щодо одержання інформації про діяльність контролюючих органів як метод захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності; фіксація фактів неправомірних дій чи бездіяльності контролюючих органів. До організаційно-технічних методів захисту прав суб’єктів господарювання вони відносять: обмеження доступу до конфіденційної інформації як метод захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності; обмеження доступу до приміщень та земельних ділянок як метод захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності; обмеження кола осіб, що можуть спілкуватися з представниками контролюючих органів [3, с. 219].

На нашу думку, серед методів захисту прав підприємців як методи для їх захисту від неправомірних дій державних органів та їх представників можна виділити засоби, спрямовані на загальне укріплення законності. Виходити тут слід з того, що будь-яке порушення прав підприємців є порушенням законодавства, що не може не вплинути на загальний стан законності. Таким чином, укріплення законності тягне за собою зменшення кількості порушень закону, в тому числі порушень прав підприємців.

Важливим і дійовим методом захисту прав підприємців є поширення правових знань. Досить часто підприємці фактично самі створюють умови для порушення своїх прав, оскільки недостатньо знайомі з нормами законодавства, що регулюють повноваження контролюючих органів. Незнання закону призводить до виконання підприємцями неправомірних вимог працівників контролюючих органів, що в свою чергу призводить до порушень прав підприємців. Відсутність правових знань призводить до того, що підприємці або зовсім не вживають ніяких заходів щодо захисту своїх прав, або ж застосовувані ними заходи не ґрунтуються на законі і тому не ефективні. Тому поширення необхідних правових знань серед підприємців допоможе суб’єктам підприємницької діяльності обрати правильну лінію поведінки у стосунках з представниками контролюючих органів.

Список літератури: 1. Нагорний О. Захист підприємців: світовий досвід та українські реалії// Юридичний вісник України. – 2007. – 31 серпня. – 6 вересня. – С. 9. 2. Правові основи підприємницької діяльності: Навч. посібник / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М. Неживець. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2004. – 291 с. 3. Предпринимательское право: Учеб. пособие [для юрид. вузов] / И.В. Ершова, Т.М. Иванова. – М.: Юриспруденция, 2007. – 335 с.

Коссак Р. В.

Питання договору транспортного експедирування

В колишньому СРСР, як правило, транспортно-експедиторські операції здійснювали спеціально організовані транспортно-експедиційні підприємства (контори), які надавали транспортно-експедиторські послуги на підставі договору транспортної експедиції. До зобов’язань за договором експедиції входили такі дії: отримання із складів вантажів, упаковка і доставка перевізнику, здача їх для відправлення і оформлення документів, нагляд за прибуттям вантажів та інформування про це адресата, виконання вантажно-розвантажувальних робіт у разі автомобільної доставки, розрахунки з транспортом, групування, короткочасне зберігання, а також тарно-упаковочні роботи, отримання вантажів і доставка їх клієнтам. У зв’язку з тим, що всі види транспорту, крім автомобільного транспорту загального користування, знаходилися у підпорядкуванні міністерств та відомств Союзу РСР, питання правового регулювання транспортно-експедиційного обслуговування вирішувалися цими міністерствами та відомствами. Так, договір транспортної експедиції регламентувався як самостійний договір лише Цивільними кодексами Азербайджанської РСР, Казахської РСР, Молдавської РСР і Узбекської РСР. ЦК України, прийнятий 18 червня 1963 р., не містив ніяких правових норм стосовно договору експедиції, внаслідок чого вважалося, що до цього договору слід застосовувати положення про договір комісії – якщо договір перевезення укладався експедитором від свого імені, або про договір доручення – якщо договір укладався від імені клієнта.

Самостійність договору експедиції знайшла своє відображення як у новому ЦК, так і у ГК, що набули чинності 1 січня 2004 р. Безумовно, що нормування транспортно-експедиторських послуг започаткувало новий розвиток транспортно-експедиторської діяльності в Україні.

Зміст поняття транспортно-експедиційної діяльності, як і її зміст, зазнавав значні зміни по мірі розвитку ринку транспортних послуг. Зі збільшенням капіталовкладень у транспортні перевезення та створенням системи міжнародного партнерства роль експедитора трансформувалась у головну роль в системі доставки вантажів. Багатогранна та складна природа правовідносин, які виникають у рамках надання транспортно-експедиційних послуг, об’єктивно потребує формування відповідного національного, міжнародного законодавства та наукового дослідження. Слід погодитись з точкою зору Є.В. Вороніної, яка вказує, що нажаль існує стала тенденція для даної сфери діяльності, коли є недостатність правового регулювання та явний розрив між змістом правових норм і реально існуючими правовідносинами.

Аналіз законодавства України дозволяє зробити висновок, що воно є на стадії свого розвитку. Одним з актуальних питань, які потребують вирішення, є визначення предмету договору транспортного експедирування. В сучасній юридичній літературі предмет зазначеного договору розглядається як сукупність послуг, що надаються експедитором, які пов’язані з організацією перевезення вантажів. При цьому сам предмет розкривається шляхом перелічення послуг, які пов’язані з перевозкою вантажів. Є і інший погляд на цю проблему, так Є.В. Вороніна вважає, що транспортно-експедиційна діяльність складає предмет договору транспортного експедирування. Правильне визначення предмету договору транспортного експедирування, дозволить правильно визначити правову природу досліджуваного зобов’язання та відокремити його з широкого кола послуг які надаються на оплатній основі, особливо серед кола так званих «непоименованных» транспортних договорів.

Надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування експедитори здійснюють відповідно до доручень клієнтів. Так, експедитори за дорученням клієнтів: забезпечують оптимальне транспортне обслуговування; організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до умов договорів (контрактів), укладених згідно із вимогами Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс»; фрахтують національні, іноземні судна та залучають інші транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об’єкти для своєчасного відправлення вантажів; здійснюють роботи, пов’язані з прийманням, накопиченням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, перевезенням вантажів тощо.

У відповідності з чинним українським законодавством договір транспортного експедирування – це самостійний договірний вид, який має багато рис інших видів зобов’язань. Якщо розглядати ізольовано окремі елементи послуг експедитора, то здається, що вони регулюються у рамках інших господарських та цивільно-правових договорів. Аналіз наукових точок зору на цю проблему дозволяє виділити такі договори: договір підряду (вантажно-розвантажувальні роботи); договір перевезення (доставка вантажу); договір зберігання (забезпечення цілісності та неушкодженості вантажу); договір комісії або договір доручення (оформлення передачі та приймання вантажу). Ми, вважаємо, що оскільки договір транспортного експедирування є самостійним договором, то підхід, коли предмет договору визначається через аналіз тільки дій експедитора є помилковим. Вважаємо за необхідне навести з цього приводу власні думки. Слід відмітити, що всі дії, які виконує експедитор з обслуговування клієнта, створюють нерозривний процес, юридичне регулювання якого здійснюється лише в рамках одного, а не декількох договорів. По-друге, цілісність зазначеного процесу обумовлена допоміжним характером діяльності експедитора по відношенню до транспортних перевезень. Тобто, можна зробити висновок, що поза зв’язком з транспортом немає і договору експедирування. Необхідно відмітити, що особливість предмету договору полягає в тому, що всі послуги, які надає клієнту експедитор направлені на досягнення єдиної мети – забезпечення перевезення вантажів. Вважаємо, що зазначена ознака дозволяє відмежувати послуги які надаються експедитором, від послуг які надаються вантажовідправникам, вантажоодержувачам та транспортним організаціям з боку інших осіб, які обслуговують учасників транспортного процесу. Для правильної організації перевезення вантажів бажано, аби організацією транспортного і експедиційного обслуговування підприємств і організацій опікувалися спеціалізовані організації – експедитори. Необхідність надання послуг організаціями, до завдання яких входить відправлення вантажів або приймання вантажів від перевізників, виникає і тоді, коли є потреба у перевідправленні імпортного або експортного вантажу. Це потребує наукового дослідження з метою виявлення прогалин у чинному законодавстві та їх подальшого усунення.

Список літератури: 1. Беляневич О.А. Господарський договір та способи його укладання. Навчальний посібник.-К.: «Наукова думка». – 278 с. 2. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга четвертая: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. М.: Стутс. – 2002. С. 396-420. 3. Баукин В.Г. Ответственность за нарушение обязательства железнодорожной перевозки грузов // Транспортное право. – 2004. – № 4. – С. 25 – 34. 4. Витрянский В.В. Договор транспортной экспедиции. – М.: Юрист. – 80 с. 5. Витрянский В. Участники договорных отношений, связанных с перевозками // Хозяйство и право.  – 2001. – №2./ – С. 26-48. 6. Егиазаров В.А. Транспортное право: Учебное пособие. – М.: Юридическая литература, 2001. – 272с. 7. Кокин А.С., Левиков Г.А. Международная транспортная экспедиция. – М.: Дело, 2005. – 448 с. 8. Морозова Н.В. Правовое положение клиента по договору транспортной экспедиции // Транспортное право. – 2004. – № 4. – С. 35–39.  9. Садиков О.Н. Правовое регулирование международных перевозок. – М.: Юридическая литература, 1981. – 288 с. 10. Хозяйственное право: Учебник /В.К.Мамутов, Г.Л.Знаменский, К.С.Хахулин и др.;  Под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.