Проблеми цивільного права та процесу : матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна

Визначення поняття правового режиму майна органів внутрішніх справ україни

Останнім часом категорія правовий режим майна отримала широке розповсюдження в юридичній науці як опорна та на практиці. Вона і тому чи іншому тлумаченні проводиться у нормах цивільного та господарського права. Це спричинено тим, що досі відсутнє чітке визначення цього терміну. Його дослідження є необхідною умовою точної та адекватної характеристики майна юридичних осіб, в тому числі органів внутрішніх справ України (далі ОВС України).

З метою визначення поняття правового режиму майна, безпосередньо необхідно звернути увагу на його прояви в актах цивільного законодавства, зокрема при визначенні поняття «майно». ЦК в той же час не містить остаточного та небезспірного його поняття. Відповідно до ст. 190 ЦК під майном розуміється окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки, тобто фактично законодавець перераховує предмети, що можуть входити до складу майна, тому, доцільно вважати, що термін майно у цивільному праві вживається неоднозначно [1]. Тут прослідковується римська традиція, яка є відточеною та сучасне тлумачення на основі математичних методів, де потрібно максимальна кількісна та якісна характеристики. В іншому випадку при мат шинній обробці даних про річ та про майно ми можемо стикнутися із непорозуміннями, чи при розробці програм обробки даних про мано та майновий стан слід вводити низку корелятів, які зумовлюють неточність результату.

Вибрання висхідних елементів конструкції правового режиму в повинне здійснюватися від загального до спеціального: об’єкт права взагалі – об’єкти цивільних прав – майно – вид майна. При тому ми вважаємо, що на правовий режим майна впливає й правове становища учасника цивільних правовідносин. Очевидно, що право ОВС на зброю зовсім інше ніж право на зброю фізичної особи: громадянина України та навіть громадян інших країн. Тож тут способи набуття права та здійснення права на зброю зовсім інші.

Майно державних установ поділяється на різні фонди, тобто групи однорідних за економічними ознаками матеріальних цінностей або грошових коштів, що мають спільне цільове призначення і підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму.

Відповідно до ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права – право господарського відання, право оперативного управління [2]. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування, тощо), передбачених ЦК.

Переходячи до визначення поняття правового режиму майна, звернемось до вітчизняної доктрини цивільного права. Дана категорія досліджувалась ще за радянських часів. Так, під правовим режимом державного майна радянський вчений А.В. Венедіктов розумів об’єм прав та обов'язків окремих держорганів (у т.ч. підприємств) стосовно відповідних видів державного майна або порядок управління даною частиною єдиного фонду державної власності, порядок використання відповідних видів державного майна підприємствами, а також умови (межі та порядок) звернення стягнення на це майно за зобов’язаннями державних підприємств [3, с. 352]. Лаптєв В.В. під правовим режимом майна розуміє встановлений у правових нормах порядок формування матеріальних та фінансових ресурсів різних господарюючих суб’єктів (їх утворень) та управління ним [4, с. 90–93]. С.М. Корнєєв вважав, що правовий режим майна підприємства являє собою встановлений державою у правових нормах порядок отримання підприємством майна в оперативне управління, об’єм його у відношенні володіння користування та розпорядження майном (облік, використання, випадки, коли є допустимим продаж, обмін, оренда та інше), а також межі розпорядження вказаним майном вищестоящих органів господарського управління (перерозподіл, вилучення та інше) та порядок звернення стягнення на окремі види майна по вимозі кредиторів [5, с. 34–35]. Визначення правового режиму майна запропоноване останнім вважалось найбільш вдалим.

Що стосується вітчизняної науки, то також заслуговує на увагу визначення правового режиму майна, яке запропоноване В.С. Щербиною правовий режим майна — це встановлені правовими нормами структура цього майна, порядок його придбання (формування), використання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів [6, с. 71–80].

Отже, поняття «правовий режим майна» включає в себе об’єм прав і обов’язків з приводу правомочностей володіння, користування і розпорядження, порядку й особливостей звернення стягнень кредиторів на це майно.

Аналіз наведених точок зору вчених дозволяє дійти висновку, що наведений вище термін є умовним та означає не властивості окремих видів майна, а певну поведінку учасників цивільних правовідносин щодо них. Тому, враховуючи вищенаведене, під правовим режимом майна ОВС України пропонується розуміти визначений комплексом правових норм та правових засобів порядок регулювання відносин, що складаються з приводу формування майна ОВС України, здійснення ними речових прав на належне майно (правомочностей володіння, користування, розпорядження ним), настання майнової відповідальності ОВС України за власними зобов’язаннями.

Список літератури: 1.Цивільний кодекс України // Голос України вiд 12.03.2003 – № 45 2.Господарський кодекс України // Голос України вiд 14.03.2003 – № 49 3.Венедиктов А.В. Государственная социалистическая собственность .— М. — Л.: Издательство АН СССР, 1948. — 388 с. 4.Лаптев В.В. Предмет и система хозяйственного права. — М.: Юр. лит., 1969. — 190 с. 5.Корнеев С.М. Основные проблемы права государственной социалистической собственности в СССР: Автореферат дис. докт. юрид. наук. — М., 1971. — 38 с. 6.Щербина В.С. Поняття та зміст правового режиму майна суб’єктів господарювання // Юридична Україна. – 2007. – №1. – с.71-80.

Нагорна А. О.

Особливості посвідчення заповітів за часів Римської імперії

В багатовіковій історії римського спадкового права Благовісний С.Г. визначав чотири етапи, яких ми й будемо дотримуватись під час дослідження: а) спадкове право давнього цивільного права; б) спадкування за преторським едиктом; в) спадкування за імператорським законодавством і нарешті, г) результат реформ Юстиніана, стимульованих його новелами.[77]

Кожному історичному періоду відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві, в республіканський та в імператорський періоди були різні форми заповіту.

Заповіт можна було скласти публічно – на народних зборах, перед строєм війська, але обов'язково з виголошенням певних юридичних формул.

Цивільне право передбачало три різні форми складання заповіту: 1) оголошення заповідачем своєї останньої волі у народних зборах по куріях (testamentum comitiis calatis); заповіт вояка, який оголошувався перед готовим до походу війська (testamentum in procinctu); заповіт шляхом міді і терезів (testamentum per aes et libram), що по іншому йменувалось заповітом у вигляді манципації (testamentum per mancipationem). [78]

Посвідчення заповітів у народних зборах та у куріях здійснювалось два рази на рік. Священні коміції збирали 24 березня та 24 травня. Всезагальний рівень обговорення питання дозволяло подолати залежність окремого домовласника від внутрішніх норм сімейного життя. Можливо, спочатку для того, щоб отримати рішення зборів, домовласник повинен був назвати об’єктивні обставини, які визначали його вибір. У присутності усього народу заповідач усно виявляв свою волю, тобто спочатку призначав собі спадкоємця, а потім мав право приєднати й інші різні розпорядження, та звертався до народу з проханням яке приблизно проголошувалось так: «Ita do ita lego ita testor, testimonium mihi perhibetote» – «так представляю, так говорю, так свидетельствую, поэтому дозвольте мне такое завещание» (Пер.ред.) Трохи згодом це звернення до народу та сама участь народу було тільки простою формальністю. [79]

Другу форму заповіту представляв заповіт який проголошувався перед тим ж народом, однак тільки на поході перед військовим походом. Військовий устрій замінював мирних громадян в умовах коли це було необхідно. Вимога дотримання форми заповіту не стосувалось вояків, котрі зберігали право висловити свою волю у будь-якій формі, причому це заповідальне розпорядження зберігало чинність протягом року після почесної відставки того, хто його вчинив.[80]

Обидві найдавніші форми заповіту володіли деякими істотними недоліками. По-перше, обидві форми припускали публічне оголошення заповітного розпорядження, що не завжди відповідало бажанням заповідачів. Крім того, скликання народного зібрання лише двічі на рік вимагало підготовки заповіту до певного терміну, що не завжди було можливе, а також в цілому не відповідав вимогам життя при все зростаючому числі заповідачів. Що стосується заповіту перед строєм, то воно було недоступне особам, що не входили до складу війська, тобто хворим і старим людям – саме тій категорії, яка була найбільш зацікавлена в складанні заповіту.

Всі ці незручності викликали до введення в життя нову форму заповіту – заповіт за допомогою манципації.

Згодом виник заповіт у вигляді манципації. Такий вид заповіту здійснювався «шляхом міді та терезів».[81] Тобто, та особа, яка не склала заповіт ні в священних коміціях, ні перед військовим походом, однак відчувала приближення смерті, складала заповіт через манципацію – спадкодавець передавав майно певній особі – душеприкажчику – яка брала на себе обов'язок виконати його розпорядження. Такий заповіт міг складатися усно (чи письмово) в присутності заповідача та 5 свідків (у цьому випадку душеприкажчику передавались навощені таблички із записами, вони скріплювалися зав’язаним шнурком якому поміщалися печатки і ставилися відповідні підписи).

У праві післякласичного періоду прийнято було розрізняти приватні (звичайні і надзвичайні) та публічні заповіти. Вони згодом й були закріплені Укладенням Юстиніана.

Перевагою подібних заповітів передбачалась у тому, що хранитель в якості державного органу, на відміну від приватної особи, міг найбільш краще забезпечити недоторканість заповіту і непорушність волі заповідача.

Приватні заповіти у цей період складалися без участі органів влади. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими та усними, тобто розрізнялися за формою волевиявлення. Єдина умова – наявність 7 свідків (обов’язково повнолітніх чоловіків) та єдність місця і часу події. Існувала і своя специфіка приватних заповітів. З часом письмова форма заповіту переважала усну.

Посвідчення заповітів свідками надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні і дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

За юридичною силою римське право не робило відмінностей між письмовими та усними заповітами. Відмінність була лише за формою виявлення. Для письмового заповіту вимагалось складання єдиного письмового акту, звичайно ж з дотриманням усіх вимог.

Існували випадки коли заповіт повинен був укладатися з збільшенням числа урочистих формальностей:

1) у випадку укладання заповіту особою, яка не могла писати внаслідок неграмотності або внаслідок хвороби, вимагалась присутність додаткового восьмого свідка, який підписував заповіт замість заповідача;

2) при складанні заповіту сліпим потребувалось присутність нотаріуса, а якщо нотаріусу не було, то восьмого свідка. Крім того у такому заповіті об’єднувалась письмова та усна форми. Так якщо заповіт укладався у письмовій формі, то його зачитували у голос та ухвалював заповідач. Якщо заповіт укладався в усній формі була потреба, щоб воля заповідача була відображена в письмовому акті, який укладався нотаріусом або одним із свідків, а потім підписувався та скріплювався печатями присутніх.

Додаткові умови до таких заповітів пред’являлись у зв’язку з тим, що дана категорія заповідачем були найбільш незахищеними та легко могли бути введені в оману.

На відміну від надзвичайних заповітів заповіти із зменшенням урочистих формальностей (привілейовані) переслідували зовсім іншу мету, а саме: щоб надати заповідачам можливість виразити власну волю в умовах, при яких всі формальні потреби виявлялися об’єктивно невиконані або зайві, тому допускалися деякі відхилення від загальних правил. Подібні спрощення могли мати місце у наступних ситуаціях:

1) у випадках «крайньої неосвіченості у справах» були повністю вільні від дотримання формальностей заповіти солдат. За правом Юстиніана ця свобода була обмежена часом походу, а у випадку ганебної відставки заповідача заповіт у той же час втрачав сил. У наслідок почесного залишення служби дійсність заповіту продовжувалась на 1 рік;

2) під час епідемій допускалось відхилення від принципу єдності укладення заповідального акту, але зміст його не зовсім зрозумілий. З даного приводу Ю. Барон наводить два трактування даного становлення. З одного боку, можна передбачити, що сам заповідач заперечує інфекційну хворобу, тоді свідкам не потрібно підписувати заповіт або ставити печаті у безпосередньої близькості при заповідачеві. З іншого боку, якщо мається на увазі епідемія у якомусь конкретному місці, то очевидно, необхідно вважати, що у такому випадку не вимагається, щоб свідки зібрались разом, а кожен може окремо мати справу з заповідачем. Ю.Барон вважає, що друга трактовка найбільш відповідає законним вимогам и виправдовується внутрішнім підставам; [82]

3) якщо заповідач проживає у селі, то при складанні заповіту достатньо п’яти свідків. Якщо складається письмовий заповіт, а свідки не всі грамотні, то грамотні повинні підписати заповіт за не грамотних, але потребується, щоб свідки були ознайомлені з змістом заповіту, а після смерті заповідача допитані про це під присягою;

Під час поширення християнства в межах Римської імперії духівництво привласнило собі право посвідчувати заповіти. Але вже Імператор Юстин позбавив духівництва права посвідчувати заповіти. У середні віки духівництво знов набуло право посвідчувати заповіти.

Отже, інститут спадкового права взагалі, та субінститут складання заповітів зокрема, який покликаний врегулювати перехід належних людині майнових прав та обов’язків у разі її смерті до правонаступників (спадкоємців), виник саме за часів Римської імперії. Підставами виникнення цього інституту були екстремальні умови. Як це не дивно, саме римське право визнавало виключно дві підстави для відкриття спадщини: за заповітом або за законом.

Римському спадковому праву завжди був властивий надмірний формалізм, від якого поступово вивільнялися. І все ж деякі формальні вимоги зберігалися і в праві Юстиніана, особливо це стосувалося таких питань, як форми заповідальних розпоряджень, порядок відкриття і прийняття спадщини тощо. Проте багато які формальні вимоги (щодо форми заповідальних розпоряджень, порядку відкриття спадщини тощо) використовують у сучасному спадковому праві.

Якщо розглядати процедуру посвідчення заповіту саме посадовими особами за часів Римської імперії та порівнювати її з процедурою, яка проводиться в сучасних умовах, то ми можемо спостерегти багато спільних моментів. Як за часів Римської імперії, так і в нинішній час при посвідченні заповіту осіб, які перебували в екстрених умовах (у військовому поході, під час епідемії) присутність свідків була необхідною, більш того обов’язковою.

На нашу думку, вимоги до посвідчення заповіту за чинним цивільним кодексом України є більш суворіші. Незалежно від того де б знаходився заповідач (лікарня, будинок для осіб похилого віку, місце позбавлення волі) вимоги щодо форми посвідчення заповіту не змінювалися та не було ніяких привілеїв. За часів Римської імперії у виключних випадках порядок посвідчення заповітів був спрощеним без дотримання загальноприйнятих вимог, з метою збереження сили заповіту, наскільки це було можливим.

Список літератури: 1. С.Г. Благовісний. Часопис Київського Університету права, 2006/2 2. Основы римского частого права : Учебное пособие/ С.А. Слипченко, О.И. Смотров, В.А. Кройтор, Р.Б. Шишка; Под. ред. С.А. Слипченко, О.И. Смотров, – Х. : Эспада, 2004. 3. Покровский И.А. История римского права.-Вступит.статья,переводы с лат.,научн.ред. и коммент. А.Д. Рудокваса.-СПб. : Издательско-торговый дом «Летний Сад», 1998. 494 с. 4. Римське право (Інституції). – Х.: Одіссей, 2000. – 100 с.(288) 5. Иоффе О.С., Мусин В.А. Основы римского гражданского права. – Ленинград: Из-во Ленинградского ун-та. – 1975. – 146 с. (156) 6. Барон Ю. Система римского гражданского права. Вып. 4. Кн. IV. Наследственное право. СПб., 1908. – С. 104.

Ус М. В.

Множинність осіб у представництві як причина виникнення колізії цивільних прав

Не зважаючи на те, що проблематиці представництва у сучасній науковій літературі приділяється чимала увага, все ж таки залишається низка малодосліджених питань. Крім того, видається, що норми, присвячені інституту представництва, прописані у ЦК вкрай недосконало, порівняно з іншими його положеннями. Зокрема, додаткового врегулювання потребує питання множинності осіб у представництві (останнім часом воно стисло розглядалося у працях таких науковців: К. Скловський, І. Спасибо-Фатєєва, О. Первомайський та ін.).

Множинність осіб у представництві має місце, коли: 1) довіреність видається кількома особами; 2) видається на кількох осіб; 3) однією особою уповноважуються декілька осіб за різними довіреностями на вчинення одних і тих же дій [1, с. 31]. Наперед зауважимо, що проблема колізії суб’єктивних цивільних прав може поставати у двох останніх випадках, тобто за наявності множинності осіб на боці представника. Тому розглянемо саме вказану множинність в якості причини виникнення колізії суб’єктивних цивільних прав.

1. При аналізі випадку видачі однієї довіреності декільком особам слід з’ясувати: чи відповідає така поведінка чинному законодавству. По-перше, у ч. 3 ст. 244 ЦК вказується, що довіреність видається однією особою іншій особі. Однак уявляється, що використовуючи словосполуку «іншій особі», законодавець не мав на увазі однину у кількісному розумінні, а лише визначив, що це має бути особа, відмінна від особи довірителя. По-друге, у ст. 237 ЦК мова йде про сторону, а згідно з ч. 2 ст. 510 ЦК сторона у зобов’язанні може бути представлена одночасно кількома особами [1, с. 31]. По-третє, з ч. 5 ст. 12 ЦК випливає, що поведінка особи щодо здійснення своїх прав вважається добросовісною та розумною, якщо законом не передбачено правові наслідки недобросовісного і нерозумного здійснення особою свого права й за умови, що інше не встановлено судом. Викладене дає підстави для висновку про правомірність видачі однієї довіреності на ім’я декількох осіб, що також підтверджується положеннями п. 89 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та ст. 58 ЗУ «Про нотаріат».

Разом з тим видача однієї довіреності на кількох осіб може призводити до ускладнень на практиці. Наприклад, коли власник індивідуально-визначеної речі уповноважує двох осіб на укладення консенсуальних договорів купівлі-продажу цієї речі і вона одночасно продається декільком покупцям. Як наслідок – у обох контрагентів виникає право вимагати передачі відповідної речі. Такі права колізують між собою, оскільки обидва вони у сукупності не можуть бути здійснені: реалізація права одного покупця призводить до неможливості задоволення інтересу іншого. І хоча чинне законодавство надає можливість вирішити колізію прав у наведеному випадку (за правилами ст. 620 ЦК), слід погодитися із К. Скловським, що подібні ситуації не можна визнати такими, що стимулюють цивільний обіг [2, с. 49]. До речі, коли ж за відповідними договорами передаються виключні майнові авторські права, говорити про те, що у ЦК передбачено спосіб розв’язання колізії прав, вже не доводиться.

Вважаємо, що у разі видачі довіреності на кількох осіб, необхідно вести мову про спільне для них зобов’язальне право. Спільність же, як відомо, передбачає узгодженість поведінки. Тому з метою попередження виникнення колізії суб’єктивних цивільних прав слід прямо закріпити в ЦК обов’язок представників, що мають однакові повноваження за однією довіреністю, діяти узгоджено за домовленістю між собою [1, с. 32].

2. У разі уповноваження декількох осіб за різними довіреностями на вчинення одних і тих самих дій знову ж таки постає питання про правомірність відповідної поведінки. На перший погляд, видача однією особою довіреностей з однаковими повноваженнями є цілком доцільною (приміром, у випадку укладення договорів на поставку однієї і тієї ж продукції різними представниками, що діють за окремими довіреностями від імені одного й того ж постачальника). Проте, з іншого боку, такий вид множинності осіб також може породжувати колізію цивільних прав (тут цілком виправданими будуть вищенаведені приклади).

Для попередження колізії прав при вказаному виді множинності вбачається доцільним окреслити у ЦК умови, за наявності яких на довірителя покладається обов’язок негайно скасувати другу довіреність, якщо один з його представників повідомив про виконання дій за виданою йому довіреністю (зокрема, у разі уповноваження різних осіб на укладення договорів про передачу у власність індивідуально-визначених речей).

Перспективним в контексті дослідження причин виникнення колізії суб’єктивних цивільних прав видається аналіз одночасного здійснення особою свого суб’єктивного цивільного права і самостійно, і через представника.

Список літератури: 1. Спасибо-Фатєєва І.В. Окремі проблеми представництва / І.В. Спасибо-Фатєєва // Мала енциклопедія нотаріуса. – 2005. – № 5 (23). – С. 30–34. 2. Скловский К. Множественность лиц в представительстве / К. Скловский // Хозяйство и право. – 1998. – № 1. – С. 49–52.