Реформування кримІнально-процесуального законодавства: еволюцІя чи революцІя ?

Україна належить до числа небагатьох держав на пострадянському просторі, де до цього часу не прийнято новий Кримінально-процесуальний Кодекс. Однією з причин такого стану є різне бачення вітчизняними політиками, науковцями, практичними працівниками шляхів подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства. Відсутність єдиної стратегії його реформування призвела до того, що в Україні з’явилися два альтернативних проекти КПК, які істотно відрізняються в підходах до визначення порядку провадження в кримінальних справах, а саме: проект від 18.11.2005 року № 3456-д (поданий народними депутатами України В.Р.Мойсиком, О.М.Бандуркою, Ю.А.Кармазіним та іншими), розглянутий Верховною Радою України в першому читанні і її постановою від 15.12.2005 року взятий за основу (далі – проект КПК № 3456-д), та проект, підготовлений робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (далі – альтернативний проект КПК). Проект КПК № 3456-д можна розглядати як класичну нормативну модель кримінального процесу змішаної форми, що притаманний Україні. Головна ж ідея альтернативного проекту КПК пов’язана з побудовою вітчизняного кримінального судочинства в цілому та, зокрема, стадії досудового розслідування на засадах змагальності. Можна без перебільшення констатувати, що прийняття останнього проекту КПК законодавцем призведе до революційних змін у кримінально-процесуальній діяльності, особливо на досудових стадіях. Саме ця обставина стала причиною загострення дискусії серед фахівців щодо питання: яким шляхом повинно розвиватися в подальшому кримінально-процесуальне законодавство України – еволюційним чи революційним?

Зміст альтернативного проекту КПК свідчить про наявність у розробників прагнення до новаторства, що, безумовно, є прогресивним. Ряд положень проекту, зокрема, пропозиції щодо спрощення процедури початку досудового розслідування, диференціації порядку розслідування в залежності від тяжкості кримінально-караних діянь, додержання розумних строків під час досудового та судового проваджень, встановлення належних механізмів отримання безоплатної правової допомоги підозрюваними, обвинуваченими, потерпілими, впровадження елементів відновного і примирного правосуддя, заочного судового провадження, скасування інституту направлення судом справи на додаткове розслідування тощо, заслуговують на підтримку, вимагають переосмислення та реалізації в кримінально-процесуальному законодавстві України. Разом з тим, думається, що новаторські устремління не повинні йти в розріз із вітчизняними традиціями та історичним досвідом законотворення, фундаментальними положеннями процесуальної теорії.

Значна кількість положень альтернативного проекту КПК є дискусійними та такими, що викликають критичні зауваження. Важко погодитися із розробниками в тому, що потерпілого слід відносити до «інших учасників кримінального провадження» поряд із свідками, спеціалістами, експертами, понятими тощо. У вітчизняній процесуальній теорії потерпілого традиційно вважають учасником процесу, який має у справі свій інтерес і представляє сторону обвинувачення. У ч.1 ст.36 проекту передбачено, що підозрюваний чи обвинувачений може мати одночасно не більше трьох захисників. У нормативно-правових актах, які регулюють право підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі й міжнародних, не існує якихось обмежень щодо кількості захисників, котрих може запросити підозрюваний або обвинувачений. Таку редакцію частини першої цієї статті можна вважати такою, що обмежує їх право на вільний вибір захисника. Назва глави 3 Розділу ІІІ «Негласні слідчі дії» є некоректною, бо в ній використовуються несумісні поняття. Слідчі дії не можуть бути негласними, оскільки вказана ознака притаманна оперативно-розшуковій діяльності. Сприйняття положень цієї глави законодавцем фактично призведе до зрощування кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової діяльності. Крім того, більшість із негласних слідчих дій, які згадуються в названому проекті КПК, ідентичні оперативно-розшуковим заходам, передбаченим статтею 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Водночас, альтернативний проект КПК взагалі не регламентує провадження таких слідчих дій як очна ставка та виїмка. Положення проекту про встановлення винності особи судовим наказом суперечать принципу презумпції невинуватості. Питання про винність особи та її покарання повинні бути вирішені в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Надзвичайно спірною є й ст. 463 проекту, котра надає суду касаційної інстанції право постановити свій вирок, хоча, як відомо, у касаційній інстанції судове слідство не провадиться, а, значить, мова не може йти про вирок суду як підсумкове рішення перегляду справи.

Головна вада альтернативного проекту КПК полягає в тому, що його зміст не відповідає уявленням про форми кримінального процесу, а це – серйозна методологічна помилка. В Україні історично склався кримінальний процес змішаної форми з поділом усього провадження в справах на дві частини: досудове та судове, які побудовані на різних засадах. Досудове провадження здійснюється з обмеженням принципів гласності та змагальності. Судовий розгляд – навпаки, із суворим дотриманням начал відкритості, змагальності та диспозитивності. У зв’язку з цим викликає заперечення запропонована розробниками концепція досудового провадження, яке після повідомлення особи про підозру у вчиненні злочину здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів (ст. 15 проекту). По суті, автори альтернативного проекту КПК нав’язують Україні змагальну форму кримінального судочинства, що притаманна Великобританії, США тощо. З позицій процесуальної теорії ідея змагальної побудови досудового провадження є утопічною. Якщо головні дійові особи під час досудового розслідування - сторони, а не слідчий, то закономірно постає питання про доцільність існування такої стадії взагалі. Думається, що в кримінальному процесі змішаної форми можна говорити лише про певні елементи змагальності на стадії досудового розслідування.

Сфера кримінального судочинства є консервативною, надзвичайно чутливою до будь-яких змін, тому більш прийнятним для кримінально-процесуального законодавства України є еволюційний, поступальний шлях його подальшого розвитку із оптимальним поєднанням новаторства і традицій.