Докази та доказування згІдно чинного кримІнально-процесуального законодавства та проекту нового кпк

В умовах становлення України як суверенної, незалежної та демократичної держави вкрай необхідним є реформування законодавства. Деякі чинні нормативні акти були прийняті ще за часів СРСР. На момент їх прийняття вони були актуальними і відображали сутність правової системи тих часів, їх положення регулювали суспільні відносини в сферах, що відповідали радянській системі влади взагалі. Із переходом України до нових стандартів державного управління настала нагальна необхідність часткового реформування або повної зміни більшості законів, що і було зроблено за перших років незалежності. Із прийняттям Конституції України було закріплено основні положення нових суспільних відносин та системи державної влади. Тому, та частина законодавства, що залишилась у спадок від Радянського Союзу, не дивлячись на велику кількість змін та доповнень, не зовсім відповідає умовам сьогодення. Одним із прикладів є Кримінально-процесуальний кодекс України.

Впродовж останніх років велась активна робота щодо розробки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, і за результатами цієї роботи вже є декілька концепцій проектів нового Кримінально-процесуального кодексу України. Один із проектів підготовлено робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Серед з питань, на які хотілося б звернути увагу при аналізі цього проекту, є питання визначеності доказів та порядку доказування в кримінальному процесі.

В чинному Кримінально-процесуальному кодексі України є Глава 5, яка має назву «Докази». В цій главі чітко визначається, що може бути доказом в кримінальній справі, джерела доказів, порядок їх отримання, оцінки, зберігання, використання, а також перелічуються обставини, що підлягають доказуванню в справі, окреслюючи межі доказування. Таке становище дозволяє говорити про урегульованість питань доказування, в яких, відповідно, майже не виникає суперечок, а інструментарій суду, прокурора, слідчого чи особи, яка провадить дізнання, є прозорим та зрозумілим. Та й взагалі, виділення зазначених питань в окрему главу говорить про велику значимість доказів в кримінальній справі взагалі. Так, згідно ст. 131 КПК, лише через достатність доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого.

В проекті нового КПК України, який аналізується, єдиним місцем, в якому розробники торкаються доказів, є параграф 2 другої глави четвертого розділу. В ст.ст. 302-306 розглянуті питання щодо допустимості та недопустимості доказів під час судового розгляду справи, при чому будь-які вказівки на джерела доказів чи порядок роботи з доказами відсутні. Це породжує низку незрозумілостей, серед яких такі:

а) якщо не визначено, що може бути доказом, тоді зовсім некоректно вести розмову про недопустимість будь яких відомостей або обставин по справі;

б) невизначеність джерел доказів тягне за собою відсутність чіткого та прозорого механізму їх отримання, чого вимагають основні засади та принципи кримінального процесу;

в) за відсутності закріплених правил оцінки та використання доказів неможливе об’єктивне розслідування справи та її подальший розгляд в судовому засіданні;

г) невстановлені правила зберігання та закріплення доказів спричинять велику кількість випадків їх втрати взагалі.

Зазначені прогалини, це лише невелика частина недоліків, які зроблять проект нового КПК України недієвим нормативним актом у випадку його прийняття в існуючому вигляді, адже для проекту загалом характерним є відсутній чіткий порядок дій осіб, які здійснюють провадження по кримінальних справах, та зміщення акцентів в бік стадії судового розгляду кримінальної справи, що, по-перше, не відповідає умовам сьогодення в сфері права, і, по-друге, не відповідає системі права, що склалась історично.

А. Ю. СТЕЦЕНКО

викл. кафедри кримінального процесу

навчально-наукового інституту підготовки фахівців

для підрозділів слідства та дізнання ХНУВС

ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ В УКРАЇНІ - НА РІВЕНЬ

СВІТОВИХ СТАНДАРТІВ

Однією з обов’язкових умов надбання Україною рівноправного членства у міждержавному співтоваристві є приведення її національного кримінального судочинства і системи юстиційних органів до рівня загальновизнаних у цивілізованованому світі демократичних стандартів забезпечення права людини на судовий захист. Беззаперечним свідченням певних позитивних зрушень у вітчизняному кримінальному процесі у напрямку від його тоталітарно-репресивного забарвлення, набутого у досить тривалий радянський період, до появи його перших ознак змагально-захисного характеру, як нагальної потреби демократичного сьогодення суверенної правової держави, стали новації, внесені до чинного КПК України малою судовою реформою 2001 року. Приділивши тієї пори значну увагу реформуванню судових процедур, а згодом і оновленню судоустрою країни, законодавець, до цього часу, вкрай недостатньо, опікується вирішенням давно назрілих проблем, як порядку досудового розслідування по справах про суспільно-небезпечні діяння і злочини, так і сформуванням системи органів, якими воно здійснюється.

Оскільки ж уява про перспективи вирішення зазначених проблем головним чином складається із відповідних положень проектів кримінально-процесуального кодексу, аналізуючи останні, можна дійти такого висновку. Протягом понад десять років з середини 90-х минулого століття до 2007 року панівною серед фахівців була думка про те, що досудове розслідування в Україні повинно відбуватися у відмінних між собою, за процедурами провадження, формах дізнання та досудового слідства, здійснюваних відповідно органами дізнання і органами досудового слідства, тобто за розподілом традиційно передбаченим чинним кримінально-процесуальним законодавством переважної більшості країн континентальної Європи. Підготовленим 21 травня 2007 року робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права проектом КПК України запропоноване принципово нове бачення шляхів вирішення окреслених актуальних питань вітчизняного судочинства. Згідно з ним, основною і єдиною досудовою процедурою по справах про кримінально карані правопорушення (злочини і проступки) доцільно запровадити таку, яка б іменувалася - досудове розслідування і здійснювалася єдиним суб’єктом – слідчим органу досудового розслідування. Починалося б таке розслідування негайно після того, як із відповідного джерела слідчому ставало відомо про вчинення кримінального правопорушення, здійснювалося шляхом провадження гласних і негласних слідчих дій та закінчувалося у розумний строк передачею справи державному обвинувачу для її подальшого вирішення. Особливості такого провадження, передбачені проектом для розслідування кримінальних проступків, стосуються лише його розумного строку, не більше одного місяця, неможливості застосування запобіжного заходу у вигляді тримання вартою і здійснення негласних слідчих дій. Щодо власне органів досудового розслідування, їхньої кількості та відомчої належності, як це наразі зазначено у ст.ст. 101, 102 чинного КПК України, то проект наводить узагальнений нормативний припис, про те, що «органами досудового розслідування є органи, визначені законом», більш ніж прозоро натякаючи на необхідність поповнення правового поля нашої держави спеціальним законом. Більш визначеною система органів досудового розслідування уявляється авторам проекту Концепції реформування кримінальної юстиції України у вигляді: національної поліції; фінансової поліції; військової поліції; слідчого підрозділу Служби безпеки України та спеціально утвореного антикорупційного органу, між якими має бути розмежована компетенція на основі предметної підслідності.

Знаходячи в цілому викладені пропозиції досить цікавими своєю новизною, заслуговуючими уважного вивчення та подальшого вдосконалення, оскільки вони не позбавлені окремих вад та суперечностей, вважаємо за потрібне зауважити, що за окремими суттєвими ознаками запропонована модель, і порядком розслідування, і, системою органів, які його здійснюватимуть більше нагадує не європейську, а англо-американську. Виходячи з того, що Україна у пошуку свого шляху до побудови власної (оригінальної) моделі досудового розслідування не повинна копіювати будь-яку із останніх у чистому вигляді, а керуючись раціональною доцільністю, може коректно запозичити у кожній з них найкорисніше, зрозуміло, враховуючи при цьому, як мінімум два принципових чинники:

процесуальний порядок досудового розслідування злочинів повинен максимально можливо забезпечувати права і законні інтереси учасників кримінального процесу;

система органів досудового розслідування повинна максимально ефективно функціонувати, забезпечуючи виконання покладених на неї завдань, головним з яких є убезпечення особи, держави і суспільства від злочинних посягань.