Конституційне право України - Навчальний посібник (Серьогін В.О.)

РоздІл Іv основи правового статусу ІнститутІв громадянського суспІльства в украЇнІ

 

Глава 1. Конституційно-правовий статус

громадських формувань в Україні

 

§1. Право на об’єднання в Україні та форми його реалізації.

Види громадських формувань, загальна характеристика

 їх правового статусу

Право на об’єднання є невід’ємним правом людини і необхідною передумовою його повноцінної участі у громадському житті, формою колективної реалізації і захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, засобом підвищення соціальної активності населення. Крім того, об’єднання у політичні організації (партії, рухи, спілки тощо) надає можливість громадянам реалізувати своє конституційне право на участь в управлінні суспільними і державними справами. Розмаїтість і ефективність діяльності громадських формувань свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства і відображає його спроможність до самоорганізації і самоврядування, тобто до вирішення суспільних проблем без втручання держави.

Право на об’єднання традиційно відносять до політичних прав і свобод, що обумовлено історією становлення даного права та його конституційного закріплення. Спочатку право на об’єднання розглядалося насамперед як гарантована законом можливість створювати політичні партії або рухи, а також брати участь у їхній діяльності. Однак у даний час це право є значно більш широким за змістом і містить у собі право вільно утворювати, входити до складу і виходити зі складу будь-яких громадських формувань, діяльність яких спрямована на спільну реалізацію громадянами своїх законних прав і інтересів.

З погляду  конституційного права найбільший інтерес викликає саме політико-правовий аспект права громадян на об’єднання, що обумовлено специфікою предмета конституційно-правового регулювання.

Юридичною основою для розвитку політичної активності громадян слугує Основний Закон України, який проголосив принцип політичної та ідеологічної багатоманітності однією з основ конституційного ладу України і закріпив, що держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.1,4 ст.15). Ці вихідні положення розвинуті у ст.36 Конституції, яка проголошує, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії й громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне закріплення принципу рівності перед законом всіх об’єднань громадян, заборона будь-яких обмежень свободи об’єднання і дискримінації за ознакою належності або неналежності до якогось об’єднання громадян, а також закріплення винятково судового порядку заборони діяльності об’єднань.

Конституційні положення, що стосуються регламентації права громадян на об’єднання, цілком відповідають міжнародним-правовим стандартам у галузі прав людини, відображеним у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права.

Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р.  визначає об’єднання громадян як добровільні суспільні формування, створені на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (ч.1 ст.1). Цю дефініцію можна застосувати до всіх видів громадських формувань.

Чинне конституційне законодавство України розрізняє такі види громадських формувань: 1) політичні партії; 2) громадські організації; 3) релігійні організації; 4) громадські формування з охорони громадського порядку та державного кордону; 5) творчі спілки; 6) професійні спілки; 7) організації  роботодавців; 8) благодійні організації. Кожен з перелічених видів громадських формувань може бути розподілений на підвиди за різними критеріями. Зокрема, серед громадських організацій розрізняють наукові, спортивні, вікові, культурні тощо. Політичні партії та громадські організації охоплюються поняттям „об’єднання громадян”.

Громадські формування відрізняються за своїм правовим статусом (за порядком створення, вимогами до засновників і членів, правами і обов’язками, джерелами фінансування, мірами можливої юридичної відповідальності тощо). Водночас їм притаманна низка спільних ознак, серед яких:

суспільний характер – це недержавні інституції, покликані вирішувати суспільно значимі проблеми;

 добровільність – психологічною основою для їх створення і діяльності служить вільна воля самих засновників і учасників;

спільність інтересів учасників – як інтелектуально-світоглядна основа цих формувань;

метою створення цих формувань є реалізація прав і свобод громадян;

легальність – мета цих формувань і форми діяльності громадських формувань є цілком законними; заради цього здійснюється їх легалізація;

некомерційний характер – отримання прибутку, збагачення засновників та учасників не може бути основною метою цих формувань;

 способом досягнення поставленої перед громадським формуванням мети виступають спільні законні дії самих його учасників.

Громадські формування створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності. Обмеження діяльності громадських формувань може встановлюватися тільки Конституцією та законами України. Всі основні питання  діяльності цих об’єднань повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об’єднання. Громадське формування повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

Згідно зі ст.37 Конституції України заборонені створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на: ліквідацію незалежності України; зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади; пропаганду війни чи насильства; на розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; зазіхання на права і свободи людини, здоров’я населення. Аналогічні обмеження містяться і в ст.4 Закону України „Про об’єднання громадян”.

Держава сприяє  розвитку  політичної  та  громадської  активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови  для  діяльності їх об’єднань. Згідно зі ст.8 Закону України “Про об’єднання громадян” держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом. Втручання державних органів та службових  осіб у діяльність об’єднань громадян, так само як і втручання об’єднань громадян  у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об’єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом. Верховна Рада України може встановлювати пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої  комерційної діяльності об’єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, а також затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.

Принцип невтручання держави у статутну діяльність об’єднань громадян     не виключає контролю і нагляду за діяльністю об’єднань громадян з боку компетентних державних органів у порядку, передбаченому законодавством України. Зокрема, органи, що проводять легалізацію об’єднань громадян (Міністерство юстиції України та місцеві державні адміністрації), здійснюють  контроль за додержанням ними положень статуту. Представники цих органів мають право бути присутніми на заходах, що проводяться об’єднаннями   громадян, вимагати необхідні документи, одержувати пояснення. Нагляд за виконанням та додержанням законності об’єднаннями громадян здійснюють органи прокуратури. Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків об’єднаннями громадян здійснюють відповідно фінансові органи та органи державної податкової адміністрації.

 

§2. Конституційно-правовий статус політичних партій в Україні

Конституція України (ч.4 ст.15) гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Згідно зі ст.2 Закону України „Про політичні партії в Україні”  політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян  –   прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.

Членом політичної партії може бути лише громадянин України, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співробітники Служби безпеки України; 5) військовослужбовці; 6) працівники  органів державної податкової служби. На час  перебування  на  зазначених  посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.

Порядок вступу до політичної партії, зупинення та припинення членства в ній визначається статутом політичної партії. Однак за будь-яких умов членство в політичній партії є індивідуальним і фіксованим.

Не допускається створення і діяльність структурних осередків політичних партій в органах виконавчої  та  судової  влади і виконавчих органах    місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Ці обмеження мають на меті не допустити партійного керівництва інститутами публічної влади і гарантувати реалізацію принципів державного суверенітету і політичного плюралізму.

Політичні партії в Україні створюються тільки з всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до  Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними  не менш як у 2/3 районів не менш як 2/3 областей України, міст Києва і Севастополя та Автономної Республіки Крим. На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і програма політичної партії, обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи.

Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації Міністерством юстиції України. Діяльність незареєстрованих політичних партій не допускається. Рішення щодо реєстрації політичної партії приймається протягом 30 днів з моменту подання всіх необхідних документів. Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної особи.

Відповідно до вимог ч. 6 ст.11 Закону України „Про політичні партії в Україні” (з урахуванням офіційного тлумачення, наданого Конституційним Судом України у рішенні від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007) політична партія протягом 6 місяців з дня реєстрації повинна забезпечити утворення та реєстрацію в установленому порядку, своїх обласних і прирівняних до них партійних організацій не менш як у 14 адміністративно-територіальних одиницях України з перелічених у частині другій ст. 133 Конституції України. Невиконання цієї вимоги тягне за собою анулювання свідоцтва про реєстрацію політичної партії.

Зразки свідоцтва про реєстрацію політичної партії та свідоцтва про реєстрацію структурного утворення політичної партії, а також Порядок державної реєстрації символіки політичної партії затверджено Постановою Кабінету Міністрів України „Про реалізацію статей 9, 11 Закону України «Про політичні партії в Україні»” від 13 липня 2001 р. № 840.

За даними Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2009 р. в Україні було зареєстровано 160 політичних партій, з яких 3 перебували на стадії ліквідації.

Політичні партії мають право:

1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією та законами України;

2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування  та їх посадових осіб  у порядку, встановленому відповідними законами України (це право водночас є й обов’язком політичної партії, невиконання якого тягне анулювання свідоцтва про реєстрацію політичної партії);

3) використовувати державні, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;

5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям  гарантується  свобода  опозиційної діяльності, у тому числі: можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень  органів  влади,  використовуючи  для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; вносити до органів державної влади України та   органів місцевого самоврядування пропозиції,  які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

Держава гарантує політичним партіям право на  кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань. Політичні партії для здійснення своїх статутних завдань мають право на  власне рухоме і нерухоме  майно, кошти, обладнання, транспорт, інші  засоби,  набуття яких не забороняється законами України. Політичні партії також мають право на майно, придбане від продажу   суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій,  інших політичних заходів. Вони можуть орендувати необхідне рухоме та нерухоме майно. Однак політичні партії є неприбутковими організаціями, а тому не можуть здійснювати підприємницьку діяльність, мати на меті збагачення своїх засновників та учасників.

Чинне законодавство містить низку обмежень щодо фінансування політичних партій. Зокрема, не допускається фінансування політичних партій: 1) органами державної  влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; 2) державними та комунальними підприємствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї,  акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам; 3) іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, організаціями; 4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями; 5) анонімними особами або під псевдонімом; 6) політичними партіями, що не входять до виборчого блоку політичних партій. Кошти, що надійшли політичним партіям з порушенням вимог, передбачених Законом, перераховуються політичними партіями до Державного бюджету України або стягуються в доход держави у судовому порядку.

Політичні партії є рівними перед законом. Органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм  привілеї, а також сприяти політичним  партіям, якщо інше не передбачено   законом, у провадженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених Законом.

Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання  реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

У разі порушення політичними партіями Конституції України, Закону „Про політичні партії в Україні” та інших законів України до них можуть бути  вжиті  такі заходи: 1) попередження про недопущення незаконної діяльності; 2) заборона політичної партії. Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням  суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України.

У разі  невиконання політичною партією вимоги ч. 6 ст. 11 Закону України „Про політичні партії в Україні” (згаданої вище), виявлення протягом 3 років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах,  невисування  політичною партією своїх кандидатів по  виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом 10 років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються. Рішення Верховного Суду України про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших статутних утворень політичної партії, припинення  членства  в  політичній партії.

 

§3. Конституційно-правовий статус громадських організацій в Україні

Громадською організацією за Законом України „Про об’єднання громадян” (ст.3) є об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших загальних інтересів.

Згідно зі ст.9 Закону “Про об’єднання громадян” громадські організації створюються і діють з всеукраїнським, місцевим або міжнародним статусом. До всеукраїнських громадських організацій належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей, до місцевих – об’єднання, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону, до міжнародних – організації, чия діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій – 15-річного віку. Рішення про заснування громадської організації приймається установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами.

Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.

Згідно зі ст.5 Закону України „Про молодіжні та дитячі громадські організації” від 1 грудня 1998 р. індивідуальними членами молодіжних громадських організацій можуть бути особи віком від 14 до 35 років, а дитячих громадських організацій – особи віком від 6 до 18 років. Вступ  неповнолітніх віком до 10 років до дитячих громадських організацій здійснюється за письмовою згодою батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників. Особи старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських організацій тільки за умови, якщо їх кількість у цих організаціях не перевищує 1/3 загальної кількості членів; у складі виборних органів молодіжних та дитячих громадських організацій кількість осіб старшого віку теж не може перевищувати 1/3 членів виборних органів.

На відміну від політичних партій, громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства. Крім того, в діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами, можуть брати участь колективні члени.

Громадська організація діє на основі статуту, який повинен містити: 1) назву громадської організації (відмінну від існуючих), її статус та юридичну адресу; 2) мету та завдання громадської організації; 3) умови і порядок прийому в члени громадської організації, вибуття з нього; 4) права і обов’язки членів (учасників) громадської організації; 5) порядок утворення і діяльності статутних органів громадської організації, місцевих осередків та їх повноваження; 6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна громадської організації, порядок звітності,  контролю,  здійснення господарської та  іншої  комерційної  діяльності,  необхідної  для виконання статутних завдань; 7) порядок внесення змін і доповнень до статуту громадської організації; 8) порядок припинення діяльності громадської організації і вирішення майнових питань, пов’язаних з її ліквідацією. Крім того, у статуті можуть передбачатися інші положення щодо особливостей створення і діяльності громадської організації, однак він не повинен суперечити законодавству України.

Легалізація (офіційне визнання) громадських організацій є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Міжнародні громадські організації підлягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України. Діяльність громадських організацій, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною. У разі реєстрації громадська організація набуває статус юридичної особи.

Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими  комітетами  сільських,  селищних, міських рад. У разі, коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється відповідним вищестоящим органом.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані громадської організації користуються правом: виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх  членів (учасників) у державних та громадських органах; брати  участь  у  політичній  діяльності,  проводити   масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і управління та органів  місцевого  самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів публічної влади; розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати друковані засоби масової інформації; засновувати  підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадська організація може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення її статутної діяльності. Вона набуває право власності на кошти та інше майно, передане їй засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а  також на  майно,  придбане  за  рахунок  власних  коштів  чи  на  інших підставах, не заборонених законом. Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в  результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

Кошти та інше майно громадських організацій, в тому числі тих, що ліквідуються, не може перерозподілятись між їх членами і використовується  для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими  актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави. Право власності об’єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) в порядку, передбаченому  законодавством України та статутними документами.

За порушення законодавства до громадської організації можуть бути застосовані такі стягнення: попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності; примусовий розпуск (ліквідація). Попередження виноситься легалізуючим органом або прокурором, а всі інші стягнення накладаються тільки в судовому порядку за поданням легалізуючого органу чи прокурора.

§4. Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні

 

Свобода світогляду і свобода релігії (віросповідання) належать до фундаментальних загальнолюдських цінностей. При цьому свобода релігії характеризує не лише повноцінне функціонування релігійних інституцій різної віросповідної належності, але й правові, суспільно-політичні, економічні можливості та гарантії для вільного релігійного самовизначення особистості.

Україна була і залишається поліконфесійною державою з широкою структурою віросповідань. Сьогодні на її теренах діє понад 33 тисячі релігійних організацій 55 віросповідних напрямків. Кожна конфесія, за визначенням, має свої особливості, відмінності, свою віроповчальну парадигму та культову систему. Ці особливості й відмінності стають найбільш помітними у процесі взаємовідносин між різними конфесіями як складовими єдиного поліконфесійного релігійного простору суспільства.

Важливим підґрунтям конструктивних міжконфесійних взаємовідносин в Україні виступає релігійний плюралізм, який утверджує не лише просту сукупність чи звичайне розмаїття релігій, але й співіснування множини суб’єктів релігійних відносин, жоден з яких не може домінувати над іншим; рівність перед законом усіх складових релігійного середовища; єдність у розмаїтті, без якої релігійний простір характеризувався б атмосферою нетерпимості та конфліктогенності.

Релігійний плюралізм передбачає не лише визнання за іншою віросповідною і культовою системою права на суспільне буття, але й права на володіння духовною істиною, певною культовою практикою, власними традиціями. Це є важливою умовою формування конструктивних міжконфесійних відносин.

Отже в контексті сьогоднішніх непростих міжконфесійних процесів в Україні та її поліконфесійності налагодження конструктивного діалогу між його учасниками на засадах толерантності, взаємоповаги, взаємопоступливості постає стратегічним завданням гуманітарної політики Української держави та подальшої гармонізації державно-конфесійних і міжконфесійних взаємин.

Кожній особі в Україні гарантується право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ч.1 ст.35 Конституції України). У конституційному законодавстві України це право іноді ще називається правом на свободу совісті. Зокрема, чинний Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. визначає право на свободу совісті як право мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Це право не належить до числа абсолютних. Його здійснення може бути обмежене законом, однак лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Право на свободу світогляду і віросповідання може бути реалізоване особою як індивідуально, так і колективно. Формою колективного задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру є релігійні організації. Вони утворюються і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Відповідно до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені  за релігійною ознакою,  дія цього Закону не поширюється.

За даними Релігійно-інформаційної служби України станом на 1 січня 2008 р. в Україні існувало 30670 зареєстрованих релігійних громад, 1823 незареєстрованих релігійних громад, 82 релігійні центри, 246 релігійних управлінь, 421 монастир, 333 духовні місії, 74 релігійних братства, 192 духовних навчальних закладів, 29441 священнослужителів, працювало 12689 недільних шкіл, видавалося 383 релігійні періодичні видання (https://www.risu.org.ua).

Конституційно-правовий статус релігійних організацій в Україні ґрунтується на двох вихідних принципах: відокремлення держави від церкви і церкви від школи.

Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави означає, насамперед, світський характер державної влади, невтручання держави в законну діяльність релігійних організацій і водночас невиконання релігійними організаціями будь-яких державних функцій. Українська держава не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Водночас вона захищає права і  законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин  взаємної  релігійної  і  світоглядної терпимості й поваги між громадянами,  які  сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими  різних  віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій) означає, що державна система освіти в Україні має світський характер, а доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії. Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.

Водночас громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання. Релігійні  організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Однак викладачі  релігійних  віровчень і релігійні  проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії,  віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного  життя  незалежно  від  їх  ставлення  до  релігії. 

Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації. Проте їм заборонено брати участь у діяльності політичних партій, надавати політичним  партіям фінансову підтримку, висувати кандидатів до органів державної влади, вести агітацію або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних  організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до  невіруючих  і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Головним установчим документом релігійної організації, який відповідно до цивільного  законодавства визначає її правоздатність, є її статут (положення), який приймається на загальних зборах віруючих  громадян  або  на  релігійних  з’їздах, конференціях і підлягає реєстрації. З моменту реєстрації статуту (положення) релігійна організація отримує статус юридичної особи.

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше 10 чоловік, які утворили її  і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на  реєстрацію  до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим – до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Усі інші види релігійних організацій подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Чинний Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає наступні права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання:

засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва);

 безперешкодно проводити богослужіння, релігійні обряди,  церемонії та процесії в культових  будівлях  і  на  прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також  в  установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових  колективів і згодою адміністрації (в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад);

на придбання, володіння і  використання  релігійної  літератури  мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення;

виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту;

виключне право на заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;

для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі,  поліграфічні,  виробничі, реставраційно-будівельні,   сільськогосподарські  та       інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи;

утворювати при релігійних організаціях товариства, братства, асоціації,  інші об’єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності;

здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди (при цьому суми витрат на дану мету оподаткуванню не підлягають);

встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах;

направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники та інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними  громадянами і   тимчасово перебувають в Україні, мають право займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю, однак лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони  прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення)  відповідної  релігійної  організації. 

У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,  кошти та  інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. За релігійними організаціями визнається право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Однією з головних проблем, з якими стикаються релігійні організації в Україні на сучасному етапі, є нестача культових будівель і майна. З огляду на це Закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” надає релігійним організаціям право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Крім того, передбачається  можливість передачі культових будівель і майна, що є у державній власності, у почергове користування двом або більше релігійним громадам за  їх  взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною  громадою  окремого  договору

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація  або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних  настанов.  У разі  порушення релігійною організацією, що є юридичною особою,  положень Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду. 

У судовому порядку діяльність  релігійної організації припиняється лише у випадках: 1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3 (право на свободу совісті), 5 (відокремлення церкви від держави) і 17 (користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян) Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації”; 2) поєднання обрядової чи   проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи; 3)  систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); 4) спонукання громадян до невиконання  своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими   порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних  організацій.

§5. Конституційно-правовий статус професійних спілок в Україні

Конституція України (ч.3 ст.36) закріплює право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. У ній же міститься й легальне визначення професійних спілок як громадських організацій, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Стаття 1 Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. надає дещо більш розгорнуту дефініцію профспілки як добровільної неприбуткової громадської організації, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Створення профспілок не потребує попереднього дозволу і здійснюється виключно на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно Конституцією і законами України. Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності; інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною.

Громадяни України мають право на основі вільного волевиявлення без будь-якого дозволу створювати  профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до профспілок, якщо це передбачено їх статутами.

Належність або неналежність до профспілок не тягне за собою будь-яких  обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і  свобод громадян, гарантованих Конституцією та законами України. Будь-яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв’язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї забороняється.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостійно, особи, які навчаються в навчальному закладі.

 Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають  вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина (працівника), подана до первинної організації профспілки. При створенні  профспілки прийом до неї здійснюється установчими  зборами.

 Профспілки та організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від  органів  державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Вони самостійно організовують свою діяльність, проводять збори, конференції, з'їзди, засідання утворених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству. Будь-яке втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у статутну  діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань забороняється. 

Профспілки, їх об’єднання легалізуються шляхом повідомлення на відповідність заявленому статусу. Легалізація всеукраїнських профспілок, їх об’єднань здійснюється Міністерством юстиції України, інших профспілок, їх об’єднань – відповідно Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та  Севастопольським  міськими,  районними,  районними  у містах, міськими (міст обласного значення) управліннями юстиції. За даними Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2009 р. в Україні було легалізовано 122 всеукраїнські профспілки і 15 всеукраїнських об’єднань профспілок.

Слід відзначити, що легалізуючий орган не може відмовити в легалізації профспілки чи об’єднання профспілок. У разі невідповідності поданих документів профспілки (об’єднання профспілок) зазначеному статусу легалізуючий орган пропонує профспілці (об’єднанню профспілок) надати додаткову документацію, необхідну для підтвердження статусу.

Права профспілок, передбачені чинним законодавством, є вагомими і стосуються різноманітних сфер суспільного життя (ст.19-35 Закону України „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”). Серед загального переліку прав профспілок можна відзначити наступні:

представляти і  захищати права та інтереси членів профспілок;

вести колективні переговори та укладати колективні договори і угоди;

захищати права громадян на працю, здійснювати громадський контроль за додержанням законодавства про працю;

беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту;

брати участь у розробленні державної політики зайнятості населення, державних та територіальних програм зайнятості, проводити спільні консультації з цих проблем з роботодавцями, їх об’єднаннями, а також з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

вносити пропозиції суб’єктам права законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про прийняття або внесення змін до законів і інших нормативно-правових актів щодо соціально-трудової сфери;

брати участь у визначенні головних критеріїв життєвого рівня,  прожиткового мінімуму, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, політики ціноутворення, розробці соціальних програм,  спрямованих на створення умов, які забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини  та  соціальний  захист;

 брати участь в управлінні державним соціальним страхуванням як  представники застрахованих осіб;

представляти права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями,  а також у ході приватизації об’єктів державної та комунальної   власності;

представляти інтереси працівників при вирішенні індивідуальних та колективних трудових спорів;

організовувати та проводити страйки, збори, мітинги, походи і демонстрації на захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів працівників;

за рахунок власних коштів створювати навчальні, культурно-освітні заклади, дослідні, соціально-аналітичні установи, а також правові, статистичні,  соціологічні навчальні центри та  центри незалежних експертиз;

брати участь у діяльності експертних, консультативних та наглядових  рад  при  органах та закладах охорони здоров’я;

мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності.

Здійснюючи представництво та захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів своїх членів, профспілки та їх об’єднання повинні додержуватися Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів, а також виконувати колективні договори та угоди, які вони уклали, та взяті на  себе зобов’язання.

Особи, які чинять перешкоду здійсненню права громадян на об’єднання у профспілки, а також посадові та інші особи, винні в порушенні законодавства про профспілки, які своїми діями або бездіяльністю перешкоджають законній діяльності профспілок, їх об’єднань, несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів.

Профспілки, їх об’єднання можуть припинити свою діяльність шляхом  реорганізації  чи  ліквідації  (саморозпуску, примусового розпуску). Рішення про   реорганізацію чи саморозпуск приймається з’їздом (конференцією),  загальними зборами відповідно до статуту (положення) профспілки, об’єднання  профспілок.

 Діяльність профспілок, їх об’єднань, яка порушує  Конституцію України та закони  України,  може  бути  заборонена лише за рішенням місцевого суду, а  профспілок (об’єднань профспілок) зі статусом всеукраїнських і республіканських – лише за рішенням Верховного Суду України.

Глава 2. Конституційно-правовий статус засобів масової інформації в Україні

 

§1. Конституційні засади  правового регулювання

інформаційних відносин в України

Починаючи з кінця ХХ ст. світова спільнота почала здійснювати перехід від індустріального до інформаційного суспільства, в якому головною рушійною силою соціального прогресу є інформація. На сьогодні загальновизнано, що поінформованість суспільства є необхідною передумовою його цивілізованості та прогресивного розвитку. За даних умов усебічне забезпечення свободи слова і права на інформацію є не тільки позитивним обов’язком держави по відношенню до людини, але й способом самозбереження і саморозвитку держави, яка прагне зберегти своє перебування серед цивілізованих країн світу. Свобода слова і право на інформацію отримали закріплення у всіх базових міжнародних документах у галузі прав людини, в т.ч. у Загальній декларації прав людини (ст.19), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст.18, 19), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст.10) тощо.

Відповідні міжнародно-правові стандарти отримали відображення й у вітчизняному законодавстві. Конституція України (ст. 34) закріплює право кожного на інформацію, гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на власний розсуд. Водночас у частині третій ст. 34 є застереження щодо здійснення цих прав, яке полягає в можливості їх обмеження законом, якщо це стосується інтересів національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Застереження такого характеру цілком відповідають міжнародно-правовим нормам, що існують у даній сфері.

На підставі Конституції та міжнародно-правових актів в Україні сформовано сучасне інформаційне законодавство, яке складають закони України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р., «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997 р., «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» від 18 липня 1997 р. та інші законодавчі акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації. Інформаційне законодавство України чітко визначає поняття джерела, галузі й види інформації, режим доступу до неї, характер і принципи інформаційних відносин, гарантії інформаційного суверенітету України, основні напрямки державної політики в даній сфері, зміст і порядок реалізації громадянами права на інформацію, статус усіх учасників інформаційних відносин, особливості правового статусу засобів масової інформації тощо.

Слід відзначити, що легальне визначення інформації суттєво відрізняється від загальноприйнятого. Закон України „Про інформацію” (ст.1) під інформацією розуміє тільки документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що  відбуваються  у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Відповідно, не є інформацією в юридичному сенсі відомості, яким не надано документованої чи публічної форми, наприклад, плітки чи зміст приватних розмов.

Закон „Про телебачення і радіомовлення” (ст.1) надає визначення аудіовізуальної інформації дещо по-іншому – як будь-які сигнали, що сприймаються зоровими і слуховими  рецепторами  людини  та ідентифікуються як повідомлення про події, факти, явища, процеси, відомості про осіб, а також  коментарі  (думки) про них, що передаються за допомогою зображень та звуків. Це визначення не суперечить тому, що міститься в Законі „Про інформацію”, а лише акцентує увагу на специфічних рисах інформації, що поширюється аудіовізуальними засобами масової інформації.

Інформація є об’єктом права власності  громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом  права власності як у повному обсязі,  так  і об’єктом  лише  володіння, користування чи розпорядження.

Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними  своїх  прав,  свобод  і  законних  інтересів, здійснення завдань і функцій. Однак реалізація даного права не повинна порушувати  громадські,  політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Право на інформацію забезпечується: 1) обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; 2) створенням  у  державних  органах  спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому  порядку доступ до інформації; 3) вільним  доступом  суб’єктів  інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і  музейних фондів; 4) обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; 5) створенням механізму здійснення права на інформацію; 6) здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; 7) встановленням відповідальності за порушення законодавства про  інформацію.

Право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права. Забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних  банків,  документів із  архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення  їх  з  ідеологічних  чи політичних міркувань. 

Інформаційні відносини в Україні ґрунтуються на таких принципах: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Суб’єктами інформаційних відносин визнаються громадяни України, юридичні особи і держава. Суб’єктами цих відносин відповідно до Закону „Про інформацію” можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні  особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки,  культури,  охорони  здоров’я, а також  у соціальній, екологічній,  міжнародній  та інших сферах.

Усі суб’єкти інформаційних відносин повинні здійснювати свою діяльність з урахуванням встановлених обмежень. Зокрема, інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини. Крім того, не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю. Не підлягають розголошенню також відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних  розмов  і  телеграфних  повідомлень,  крім випадків, передбачених законом.

 

§2. Інформаційний суверенітет та інформаційна політика України

Ґрунтуючись на Декларації про державний  суверенітет України та Акті проголошення її незалежності, чине законодавство стверджує інформаційний суверенітет України і визначає правові форми міжнародного співробітництва в галузі інформації. Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси, до яких належить уся  належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Інформаційний суверенітет України забезпечується: виключним правом власності України на  інформаційні ресурси,  що формуються за рахунок коштів державного бюджету; створенням національних систем інформації; встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України; використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

На забезпечення інформаційного суверенітету спрямована державна інформаційна політика – сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головною метою державної інформаційної політики щодо національних інформаційних ресурсів є створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування, розвитку і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів в усіх сферах життя і діяльності громадянина, суспільства й держави. Державна інформаційна політики має створювати умови для реалізації конституційного права громадян своєї держави вільно отримувати і використовувати інформацію для вирішення таких важливих завдань, як формування національного інформаційного простору, включення його до світового інформаційного простору на засадах забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки і формування демократично орієнтованої свідомості.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;  забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та   зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України; сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців. 

 Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції. Основні принципи діяльності держави в інформаційній сфері на найближчі роки визначено Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки, затвердженими Законом України від 9 січня 2007 р. План заходів з виконання завдань, передбачених вказаним Законом, затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 р. № 653.

 

§3. Інформаційна діяльність в Україні, її основні напрями та види

Інформаційна діяльність – це сукупність дій, спрямованих на задоволення  інформаційних  потреб  громадян,  юридичних  осіб і держави. Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.

Держава зобов’язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності. Водночас держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах всім громадянам та юридичним особам в  межах  їх  прав  і свобод, функцій і повноважень.

Основними  видами  інформаційної  діяльності є:

одержання інформації - набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами  або державою;

використання інформації – задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави;

поширення  інформації  –  розповсюдження,  обнародування, реалізація у  встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

зберігання інформації – забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Одержання, використання, поширення та зберігання документованої або публічно оголошуваної інформації здійснюється у порядку, передбаченому Законом України „Про інформацію” та іншими законодавчими актами в галузі інформації.

 

§4. Галузі, види інформації та режим доступу до неї

Галузі інформації – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави. Основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.

Згідно з чинним законодавством інформація поділяється на такі види:

статистична інформація – офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя.; державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню;

адміністративна інформація – офіційні документовані дані,  що дають кількісну характеристику явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються,  використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади   (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, юридичними особами відповідно  до законодавства з метою виконання адміністративних обов'язків та завдань, що належать до їх компетенції;

масова інформація – публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація;

інформація державних органів та органів місцевого і регіонального  самоврядування – офіційна документована інформація, яка створюється в  процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової  влади,  органів  місцевого і регіонального самоврядування;

правова інформація – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію,  юридичні   факти, правовідносини,