Конституційне право України - Навчальний посібник (Серьогін В.О.)

РоздІл І конституцІйне право украЇни як галузь права, наука  І навчальна дисциплІна

 

Глава 1. Конституційне право України як провідна галузь

національної системи права

 

§1. Поняття, предмет і система конституційного права як галузі права

 

Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право України як галузь права – це провідна галузь національної системи права, що являє собою сукупність правових норм, які регулю­ють фундаментальні політико-правові відносини, тобто відносини, пов’язані з організацією та здійсненням публічної влади в Україні.

Головним юридичним критерієм відмежування конституційного права від інших галузей національної системи права є предмет правового регулювання.

Предмет конституційного права України складають два найбільш суттєвих блоки суспільних відносин: 1) відносини, що визначають форму Української держави; 2) відносини, що визначають основи правового статусу особи в Україні. Означені відносини мають базовий, вихідний характер, визначають життєдіяльність суспільства та держави в цілому і стосуються усіх підсистем суспільного ладу: політичної, економічної, соціальної та духовно-культурної. Водночас усі вони є політико-правовими, оскільки, з одного боку, характеризують політику Української держави у відповідній сфері суспільного життя, а з іншого – являють собою правову форму здійснення цієї політики.

Провідна роль конституційного права в національній системі права визначається тим, що норми даної галузі:

регулюють ті суспільні відносини, які є фундаментальними, первинними, системоутворюючими, такими, що забезпечують цілісність суспільства і держави;

визначають об’єктивну структуру права, обумовлюють виділення в ньому профілюючих галузей (зокрема, цивільного, адміністративного та кримінального) і водночас спричиняють об’єднання норм різних профілюючих галузей у комплексні галузі (підприємницьке, екологічне, муніципальне тощо);

засновують принципові стандарти розв’язання міжгалузевих і внутрішньогалузевих протиріч, слугують основою для уточнення предметів регулювання окремих галузей права;

визначають правовий статус владних суб’єктів, від яких залежить характер нормативного регулювання в інших галузях права, життєдіяльність суспільства в цілому; насамперед, конституційне право визначає правовий статус первинних суб’єктів права, носіїв суверенітету – народу і держави;

закріплюють загальну систему правових актів в Україні, визначають порядок їх розробки, прийняття та чинності;

визначають загальний правовий статус суб’єктів, який потім розвивається й деталізується в нормах інших галузей права, стосовно конкретних сфер суспільного життя.

Структуру предмету галузі конституційного права України складають:

1) відносини політичного характеру, що характери­зують якісні риси держави – державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб’єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумо­вою владарювання) і характеризують існуючі у суспіль­стві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систе­му забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров’я тощо;

3) відносини, що характеризують принципові взає­мозв’язки держави з особою і складають основи правово­го статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв’язків з дер­жавою; в) основні права, свободи і обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації і діяльності орга­нів державної влади України, взаємозв’язок найголов­ніших ланок державного апарату;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані із державно-територіальним і адміністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають засади і принципи ор­ганізації та функціонування місцевого самоврядування в Україні, діяльності органів місцевого самоврядування.

Система галузі конституційного права України – це її внутрішня побудова, що відображає зумовлену предметом правового регулювання єдність і диференціацію конституційно-правових норм. У загальному вигляді систему конституційного права України можна уявити трирівневе утворення: вищий рівень складають основні (генеральні) інститути, проміжний – прості (звичайні) інститути, а нижній – конституційно-правові норми.

Основний (генеральний) інститут конституційного права України – це найбільш крупний елемент системи даної галузі, що являє собою відносно самостійну сукупність конституційно-правових норм, які регулюють однорідну групу політико-правових відносин. Кожен генеральний інститут складається з кількох простих інститутів, які регулюють відносини одного виду. Нарешті, кожен простий інститут являє собою сукупність елементарних частин – конституційно-правових норм – загальнообов’язкових, формально визначених,  встановлених (санкціонованих) і гарантованих державою правил, за допомогою яких здійснюється цілеспрямоване впорядкування політико-правових відносин.

Інститути конституційного права у сукупності утворюють чітку си­стему, яка відіграє роль певної матриці при структуруванні Конституції України. У найбільш загальному вигляді систему конституційного права України складають вісім генеральних інститутів:

1) засади конституційного ладу – система конституційно-правових норм декларативного характеру, яка закріплює фундаментальні політико-правові принципи, покладені в основу розбудови Української державності;

2) конституційні основи правового статусу особи в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає принципи правового статусу особи в Україні, основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина, гарантії реалізації проголошених права і свобод, особливості правового статусу іноземців в Україні тощо;

3) конституційні форми безпосередньої (прямої) демократії – система конституційно-правових норм, що визначає порядок безпосередньої реалізації Українським народом свого суверенітету через вибори, референдуми, збори громадян за місцем проживання тощо;

4) конституційна форма правління в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає інституційно-функціональну організацію державної влади в Україні;

5) конституційна форма державного устрою в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає політико-територіальну організацію державної влади в Україні;

6) конституційні засади місцевого самоврядування в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає організацію муніципальної влади в Україні, систему, функції та компетенцію органів місцевого самоврядування;

7) конституційні засади національної безпеки і оборони України – система конституційно-правових норм, що визначає комплекс національних інтересів України, перелік загроз цим інтересам та організаційно-правові заходи щодо забезпечення і захисту національних інтересів України від зовнішніх і внутрішніх загроз;

8) офіційні символи в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає опис і порядок використання державних символів та символів адміністративно-територіальних одиниць України.

§2. Метод конституційно-правового регулювання

Із загального арсеналу юридичних способів цілеспрямованого впорядкування правовідносин законодавець обирає конкретний набір таких, що є найбільш прийнятними для регулювання суспільних відносин, які складають предмет певної галузі права. Виходячи з цього, аналіз методу будь-якої галузі права повинен являти собою характеристику особливостей юридичного інструментарію, який використовується законодавцем у даній галузі. Відповідно, метод конституційно-правового регулювання – це сукупність прийомів, способів і засобів цілеспрямованого впорядкування суспільних відносин, які складають предмет конституційного права.

Для конституційного права як провідної галузі національної системи права характерний метод, що складається з наступного комплексу способів правового регулювання:

1. Поєднання імперативного і диспозитивного способів при домінуванні імперативного. Фундаментальність регульованих суспільних відносин і їхній зв’язок зі здійсненням публічної влади обумовлюють необхідність найбільш чіткої й однозначної їх регламентації, що виключає свавілля і волюнтаризм органів влади та їх посадових осіб.

2. Поєднання субординації і координації. Спосіб субординації переважає при регламентації відносин усередині системи органів публічної влади, між органами і посадовими особами різного рівня, а також у відносинах, пов’язаних із забезпеченням конституційної законності, національної безпеки, обороноздатності країни і громадського порядку.

3. Поєднання зобов’язувань, дозволів і заборон. Будь-які правовідносини можуть бути упорядковані кожним з названих способів, у залежності від того, до кого із суб’єктів правовідносин адресується нормативний припис. Законодавець обирає найбільш доцільний для даного випадку спосіб, формулюючи типові юридичні конструкції для однорідних правовідносин. Зв’язки усередині системи органів публічної влади закріплюються переважно через зобов’язування, взаємовідносини між особистістю й органами влади - через дозволи, адресовані особистості, або обов’язки посадових осіб, а заборони характерні для охоронних правовідносин.

4. Превалювання переконання над примусом. Конституційне право розраховане насамперед на нормальний плин суспільних відносин і добровільне належне виконання суб’єктами своїх обов’язків. Примус у конституційному праві - доволі рідкісне явище.

5. Мінімум власних санкцій; використання охоронних норм та інститутів інших галузей права для гарантування конституційно-правових норм.

6. Домінування регулятивного способу впливу на суспільні відносини; значна питома вага декларативного способу. Основоположна роль конституційного права обумовлює необхідність установити вихідну „систему координат” правового регулювання; роль таких координат і відіграють норми-цілі, норми-завдання, норми-принципи, норми-визначення та інші нетипові приписи.

7. Переважно загальнодержавне регулювання (за винятком інституту місцевого самоврядування, де переважають способи локального і місцевого регулювання). Для багатьох конституційно-правових інститутів характерним є використання виключно загальнодержавного способу регулювання (основи конституційного ладу, основи забезпечення національної безпеки й оборони, державні символи тощо). Це обумовлено необхідністю централізованої регламентації найважливіших політико-правових відносин, що забезпечують цілісність держави.

8. Юридичними фактами визнаються як діяння, так і події (за винятком інституту конституційно-правової відповідальності, де підставою виникнення відповідних відносин визнаються лише діяння).

9. Для конституційно-правової відповідальності характерним є переважання стягнень організаційного характеру (імпічмент Президенту України, відставка уряду, примусовий розпуск об’єднання громадян і т.п.).

10. Використання способу конституційного закріплення найважливіших конституційно-правових відносин; підзаконна регламентація поступово звужується, поступаючись місцем законодавчому регулюванню.

11. Найбільш значущою в порівнянні з іншими галузями є частка загального регулювання, високий ступінь абстрактності конституційно-правових норм.

Загалом метод конституційного права має відмітні риси, обумовленими специфікою предмета даної галузі та її місцем у національній правовій системі. Метод конституційного права має комплексний характер. Використовуючи із загального методу правового регулювання максимально широке коло способів цілеспрямованого впливу на суспільні відносини, законодавець, по суті, методом конституційного права визначає характер правової регламентації для всіх інших галузей права.

 

§3. Конституційно-правові відносини: поняття, особливості, види

Конституційно-правові відносини – це вольові, формалізовані суспільні відносини політико-правового характеру, цілеспрямоване впорядкування яких здійснюється чи має здійснюватися конституційно-правовими нормами. Вони є базовими, системоутворюючими і як такі складають фундамент складної системи соціальних зв’язків, що підлягають правовому регулюванню.

Найбільш суттєвими ознаками конституційно-правових відносин є:

фундаментальність – основоположний, вихідний характер; вони є передумовою виникнення й існування усіх інших суспільних відносин;

політико-правовий характер – вони є політичними за змістом і юридичними за формою;

найважливіші з них (з точки зору законодавця) отримують найвищу – конституційну форму закріплення й захисту;

установчий характер – вони спрямовані на запровадження нового стану політико-правового буття, визначають певну „систему координат” у даній сфері, слугують тією „точкою відліку”, з якої розпочинається існування інших суспільних відносин;

підвищена стабільність – вони відображають глибинні, сутнісні закономірності розвитку держави і суспільства, а тому й тривалий час залишаються незмінними; це надає бажаної передбачуваності й стійкості всій системі суспільних відносин, надає змогу суспільству накопичити сили для нового ривка в своєму розвитку, для нових революційних змін;

особливий суб’єктний склад – їм властиве неповторне коло суб’єктів, які виступають у правовідносини як учасники політичного життя суспільства; серед них є такі, що не зустрічаються в інших галузях права, наприклад Український народ, Українська нація, національні меншини, територіальні громади, виборчі комісії, політичні партії тощо (загальна система суб’єктів конституційного права України зображена на схемі);

особливий об’єктний склад – вони складаються з приводу певних політико-правових цінностей як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема народний і державний суверенітет, державна і муніципальна влада, основні права і свободи громадян тощо.

Конституційно-правові відносини класифікуються за багатьма критеріями:

за змістом (сферою існування) – залежно від основних (генеральних) інститутів (відносини, що характеризують засади конституційного ладу, форму правління тощо);

за часом існування – довготривалі (правові стани) і короткочасні;

за характером розподілу прав і обов’язків між суб’єктами – прості (коли є уповноважена і зобов’язана сторони) і складні (обидві сторони мають взаємні права й обов’язки);

за роллю в механізмі реалізації прав та обов’язків – матеріальні та процесуальні;

за способом індивідуалізації суб’єктів – відносні (двосторонні, багатосторонні) й абсолютні (де одному уповноваженому суб’єкту протистоїть невизначена кількість зобов’язаних);

за цільовим призначення – правоустановчі та правоохоронні;

за характером відносин між суб’єктами – координаційні (паритетні) й субординаційні (відносини влади-підпорядкування).

Схема 1. Система основних суб’єктів конституційного права України

 

 

 

 

 

§4. Конституційно-правові норми: поняття, особливості, види

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові, формально визначені, встановлені чи санкціоновані державою правила, за допомогою яких здійснюється цілеспрямоване впорядкування політико-правових відносин.

Ці норми є різновидом норм права і мають всі ознаки, притаманні даному виду соціальних норм: а) вони виступають регулятором суспільних відно­син; б) встановлюють загальнообов’язкові правила пове­дінки; в) мають формально визначений характер; г) ма­ють письмову, документальну форму, містяться в норма­тивно-правових актах та інших джерелах права; д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

Разом з тим, конституційно-правові норми мають ряд специфічних якостей і ознак, які вирізняють їх з-поміж інших норм права. До основних особливостей конституційно-правових норм належать:

особливий предмет регулювання – конституційно-правові відносини;

політико-правовий характер – вони мають політичний зміст, оскільки стосуються організації та здійснення політичної, публічної влади;

фундаментальність – основоположний, вихідний характер, зумовлений предметом правового регулювання;

ідеологічність – в них відображається та чи інша ідеологія, оскільки сама держава є ідеологічною за своєю природою організацією;

висока стабільність – вони змінюються, як правило, рідше, ніж норми інших галузей права, оскільки, з огляду знов-таки на предмет регулювання, такі зміни мають бути зумовлені суттєвими зрушеннями в тих чи інших підсистемах суспільного ладу.

Значна частина конституційно-правових норм має загальнорегулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми, норми-цілі тощо). Деякі автори на цій підставі роблять загальний висновок про те, що конституційно-правовим нормам притаманна усіченість, тобто відсутність хоча б одного з трьох елементів загальної структури (гіпотези, санкції або гіпотези й санкції). Насправді тричленна структура в загальній теорії держави і права стосується тільки регулятивних норм права і відображає логічну послідовність викладення правового припису. Декларативні норми (незалежно від їх галузевої приналежності) такої „класичної” структури не мають, за що й отримали в науці назву „нетипові правові приписи”.  До того ж слід пам’ятати, що структура статті нормативного акту вкрай рідко співпадає з логічною структурою регулятивної норми права; як правило, для того, щоб віднайти всі складові цієї структури, необхідно проаналізувати цілу низку статей, а то й низку нормативних актів.

Конституційно-правові норми класифікую­ться за різними критеріями:

1) за змістом (сферою реалізації) – згідно з генеральними інститутами конституційного права (норми, що проголошують засади конституційного ладу, визначають основи правового статусу особи тощо);

2) за юридичною силою – норми Конституції (як такі, що мають найвищу юридичну силу); норми міжнародно-правових актів, ратифікованих Верховною Радою України; норми законів України; норми підзаконних нормативних актів (постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів міністерств тощо);

3) за ступенем категоричності припису, що міститься в нормі – імперативні й диспозитивні;

4) за призначенням у механізмі правового регулюван­ня – матеріальні й процесуальні;

5) за часом дії – постійні й тимчасові;

6) за колом осіб (суб’єктів) – загальні й спеціальні;

7) за територією дії – загальнодержавні (всеукраїнські), регіональні, місцеві, локальні;

8) за характером диспозиції – уповноважуючі, зобов’язуючі, забороняючі;

9) за функ­ціональним спрямуванням – регулятивні, охороняючі, декларативні;

10) за ступенем відповідності фактично існуючим відносинам – реальні й фіктивні.

§5. Джерела конституційного права України як галузі права

Джерела конституційного права України – це способи зовнішнього оформлення конституційно-правових норм, форми надання цим нормам офіційного, загальнообов’язкового характеру.

Для того, щоб визнати той чи інший документ джерелом конституційного права України, він має відповідати трьом ознакам: 1) бути нормативним, тобто містити норми права і бути розрахованим на неодноразове використання; 2) бути чинним, тобто мати юридичну силу, бути здатним до реального впорядкування суспільних відносин; 3) містити хоча б одну конституційно-правову норму. Доволі часто нормативні документи містять норми різних галузей, тому один і той самий документ може визнаватися одночасно джерелом кількох галузей права.

Україна тяжіє до країн з романо-германською системою права, де головним джерелом будь-якої галузі права (в тому числі й конституційного) визнаються нормативно-правові акти. Проте процеси глобалізації та міжнародної інтеграції призводять до взаємозбагачення правових систем і розширення кола джерел права. Це повною мірою стосується й України.

На сьогодні до джерел конституційного права України належать:

Нормативно-правові акти – прийняті компетентними органами чи референдумом у встановленому порядку документи, що містять норми права й розраховані на неодноразове використання. Провідне місце серед них посідає Конституція України як Основний Закон суспільства і держави. Усі інші нормативно-правові акти (закони й підзаконні нормативні акти) повинні відповідати їй і прийматися на її підставі.

Нормативні договори. На сьогодні джерелами конституційного права України є тільки міжнародні договори конституційно-правового змісту (наприклад, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р. чи Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 р.), проте недавня вітчизняна історія знає й внутрішньодержавні договори (наприклад, Конституційний Договір 1995 р.). Можливість укладення внутрішньодержавних договорів конституційно-правового змісту не виключається і в майбутньому.

Політико-правові документи. Це джерела декларативно-установчого характеру, в яких проголошуються політико-правові орієнтири державотворення на найближчу і віддалену перспективу. Такими документами є Декларація про державний суверенітет України 1990 р., Акт проголошення незалежності 1991 р., Декларація прав національностей України 1991 р.

Конституційно-правові звичаї. Для їх формування потрібен значний досвід конституціоналізму, усталена політико-правова практика, якого ще Україна не має. Тому даний вид джерел конституційного права в нашій країні поки що є рідкістю. Прикладом конституційно-правового звичаю в Україні може слугувати розташування Першого заступника Голови Верховної Ради України праворуч, а заступника – ліворуч від Голови на засіданнях парламенту.

Конституційно-правові (судові) прецеденти. Цей вид джерел є новим для вітчизняної політико-правової теорії й практики, проте в умовах євроінтеграції і визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини роль прецедентного права безумовно зростатиме. Зокрема, ст.17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” 23 лютого 2006 р. вже зараз вимагає від національних судів застосовувати при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Однак виконання цієї норми викликає чимало проблем і гострих дискусій як в теорії, так і на практиці.

У деяких навчальних виданнях і наукових публікаціях обґрунтовується ідея про те, що джерелом конституційного права України є рішення Конституційного Суду України. Проте згідно з Конституцією України та Законом України „Про Конституційний Суд України” до компетенції даного органу віднесено прийняття тільки інтерпретаційних та правозастосовчих актів, які за визначенням не містять норм права, а тому й джерелом права бути не можуть. Інша річ, що при вирішенні тих чи інших питань компетентні органи зобов’язані брати до уваги правову позицію Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

Глава 2. Конституційне право України як галузева юридична наука та навчальна дисципліна

 

§1. Поняття і предмет науки конституційного права України

Наука конституційного права України – це галузева юридична наука, що являє собою цілісну систему узагальнених знань, висновків та ідей щодо про явища і події політико-правової дійсності.

Предметом даної науки є чотири види політико-правових явищ: конституційно-правові відносини, конституційно-правові норми, політико-правова практика і конституційно-правові доктрини.

Предмет науки конституційного права України є доволі широким і має тенденцію до подальшого розширення, оскільки політико-правова практика ставить нові проблеми, на які наука має надавати аргументовані відповіді. Тому до її предмету належать не тільки норми й інститути даної галузі права, але й аналіз великого кола політико-правових відносин, їх специфіки, засади їх виникнення, розвитку і припинення. Ефективність дії конституційно-правових норм та інститутів, пропозиції щодо підвищення результативності їх впливу на суспільні відносини  – важливе завдання цієї науки.

Наука конституційного права вивчає практику реалізації конституційно-правових норм, досліджує закономірності розвитку галузі конституцій­ного права, формулює практичні рекомендації з метою вдосконалення конституційно-правових норм і конституційно-правових відносин. До предмету науки конституційного права України належить також розробка комплексних теоретичних проблем становлення народовладдя в нашій країні та його конституційного регулювання, сутність народного, державного і національного суверенітетів, а також форми і механізми реалізації народовладдя на практиці. Вона аналізує проблеми і труднощі розвитку конституційного процесу, механізми їх вирішення.

В умовах становлення в Україні конституціоналізму на основі загальнолюдських цінностей важливим предметом науки є аналіз сутності, принципів, функцій Конституції, механізму її прийняття та зміни, ролі конституційного законодавства в демократизації суспільних відносин, у формуванні правової держави та громадянського суспільства.

Джерелами науки конституційного права є:

1)         нормативно-правові акти, які містять конституційно-правові норми; при цьому до кола наукових досліджень входять не тільки чинні джерела конституційного права, але й ті документи, які втратили чинність, але зберігають інтерес в історичному плані, або ті, що тільки перебувають на стадії розробки і набудуть чинності в майбутньому;

2) матеріали практики органів державної влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських організацій тощо; вони дають змогу оцінити динаміку політико-правових процесів, підґрунтя тих чи інших владних рішень;

3)         праці вітчизняних і зарубіжних вчених.

Варто відзначити, що Харків і Одеса були визнаними центрами конституційно-правової думки ще в царській Росії, мали власні правові школи, які на рівних конкурували з московською, санкт-петербурзькою та ярославською школами. Зокрема, у Харківському університеті тривалий час працювали видатні вітчизняні конституціоналісти – професори Н.О. Куплевасський та М.І. Палієнко. За радянських часів центри конституційно-правової були сформовані в Києві та Львові. У теперішній час, в умовах незалежності України, відбувається певна диверсифікація конституційно-правової науки; поряд зі зміцненням традиційних центрів конституційно-правової думки відбувається формування наукових шкіл у Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Чернівцях. Вагомий внесок у розвиток науки конституційного права України в цілому та її окремих положень зробили відомі вітчизняні вчені-юристи М.О. Баймуратов, Л.В. Бориславський, А.З. Георгіца, А.М. Колодій, В.П. Колісник, О.Л. Копиленко, В.В. Кравченко, Л.Т. Кривенко, О.В. Марцеляк, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, В.І. Чушенко, Л.І. Юзьков та ін.

§2. Завдання і функції науки конституційного права України

Завдання науки конституційного права України – це ті головні суспільно корисні результати, яких вона має досягти; те, заради чого вона існує і розвивається. Головним завданням науки конституційного права України на сучасному етапі є „наукове супроводження” процесів розбудови незалежної, демократичної, правової держави, формування ефективного механізму забезпечення і захисту основних прав людини. Для цього наука має проникнути в сутність і призначення відповідної галузі права, розкрити її основоположні політико-правових принципи, тенденції розвитку, проаналізувати основні конституційно-правові інститути. Особлива увага має приділятися засадам конституційного ладу, в якому втілюються головні напрямки будівництва Української державності, взаємовідносин людини і держави, становлення суверенітету Українського народу та форм його реалізації. Завдання науки полягає і в тому, аби, критично засвоюючи результати вітчизняного й зарубіжного конституційного досвіду, втілювати відповідні теоретичні положення й концепції в сучасну державно-правову практику України.

Основні напрямки впливу науки конституційного права України на вітчизняну політико-правову практику, в яких виявляється її сутність та соціальне призначення, називаються її функціями. Серед основних функцій науки конституційного права України можна виокремити наступні:

– гносеологічна (пізнавальна) – з’ясування сутності, форми і змісту, а також основних закономірностей виникнення і розвитку певних політико-правових явищ і процесів;

– евристична – відкриття дедалі нових сутнісних ознак і відмітних рис політико-правових явищ, виведення наукового знання на якісно новий рівень;

– політична – всебічне дослідження юридичних аспектів політичної системи, пошук оптимальних моделей правового статусу учасників політичного спілкування, формування юридичної бази для внутрішньої та зовнішньої політики України;

– ідеологічна (виховна) – формування у державних і муніципальних службовців, партійних активістів, пересічних громадян високої правосвідомості, переконання у цінності конституціоналізму, надання їм необхідних знань і навичок для ефективної участі у політико-правових відносинах;

– методологічна – надання допомоги іншим юридичним наукам шляхом створення належної методологічної бази для галузевих досліджень; обґрунтування категорій, які мають вихідне значення для всіх галузей національної системи права;

прогностична – з’ясування подальшої динаміки політико-правових явищ і процесів, передбачення їхнього стану в найближчій і віддаленій перспективі, надання органам публічної влади обґрунтованих рекомендацій щодо оптимального реагування на ті виклики, які очікують державу і суспільство у політико-правовій сфері;

комунікативна – створення наукової бази для конструктивного публічного діалогу в політико-правовій сфері, інформування органів публічної влади, громадських формувань і широких кіл громадськості з приводу сучасного стану і подальших перспектив розбудови державності, забезпечення прав людини тощо;

інтегративна (системотворча) – створення необхідних передумов для об’єднання всіх юридичних наук в цілісну систему шляхом формування базових, вихідних політико-правових постулатів, юридичних категорій і світоглядних орієнтирів;

практико-прикладна (інструментальна) – забезпечення політико-правової практики необхідними теоретичними обґрунтуваннями, висновками, пропозиціями щодо вдосконалення конституційного законодавства та організації роботи органів публічної влади, знаходження шляхів розв’язання тих проблем ф протиріч, з якими стикається держава і суспільство на тих чи інших етапах свого розвитку.

Загалом, завдання та функції науки конституційного права України зумовлені її предметом і відображають її провідну роль в системі галузевих юридичних наук.

§3. Методологія науки конституційного права України

Методологія науки конституційного права України – це система теоретичних принципів і спеціальних засобів дослідження її предмета.

Сучасний етап політико-правового розвитку в Україні характеризується критичним переглядом методології радянської науки. На зміну принципам класовості й партійності приходять принципи об’єктивності та плюралізму. Водночас, дослідження конституційно-правових явищ продовжують базуватися на принципах науковості, історизму, комплексності, всебічності, поєднання теорії і практики.

Загальнотеоретичним, філософським методом даної науки є діалектичний матеріалізм, в основі якого лежить “вчення про матеріальну природу світу, що змінюється і розвивається”. Однак на сучасному етапі, відміну від радянських часів, діалектичний матеріалізм позбавляється ідеологічного, марксистсько-ленінського забарвлення, поєднуючись із принципом позапартійності. Згідно з вимогами методу матеріалістичної діалектики, всі політико-правові явища розглядаються як елементи суспільного буття, у взаємозв’язку між собою і суспільним життям, у їхній взаємообумовленості і взаємозалежності. Вони знаходяться не у статиці, а в динаміці, розвитку на основі дії законів переходу від поступових кількісних змін до корінних якісних перетворень, боротьби протиріч між старим і новим, між відмираючим і новонароджуваним, заперечення заперечення у суспільному житті, з якими пов’язані виникнення, розвиток і функціонування органів публічної влади, інститутів громадянського суспільства, зміцнення конституційно-правового статусу особи тощо.

Водночас, при дослідженні конституційно-правових проблем використовується цілий ряд загальних методів, які застосовуються не тільки конституційним правом, але й іншими науками: системний, функціональний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, формально-юридичний, моделювання, аналіз, синтез та ін.

У науці конституційного права України широко використовуються і спеціальні методи, які розробляються в межах окремих спеціальних наук. Серед них найбільш поширеними є статистичний і соціометричний методи. Є підстави сподіватись, що з подальшим розвитком науки конституційного права України  при дослідженні статусу органів публічної влади та громадських формувань дедалі ширше будуть застосовуватися знання таких наук, як синергетика (наука про самоорганізацію у складних системах), юридична герменевтика (наука про тлумачення правових норм), семіотика (наука про знакові системи) тощо.

Водночас усі зазначені методи вимагають безпосереднього ознайомлення з практикою діяльності органів публічної влади, інститутів громадянського суспільства і являють собою систему, тобто  потребують комплексного застосування.

 

§4. Актуальні проблеми науки конституційного права України

на сучасному етапі

Сучасний розвиток науки конституційного права України є доволі інтенсивним, що зумовлено бурхливими процесами державотворення та міжнародної (насамперед європейської) інтеграції України, які вимагають конституційного закріплення, а також створенням нових політико-правових інститутів, не відомих попереднім етапам розвитку країни.

Суттєве оновлення всіх сфер суспільного життя ставить перед наукою конституційного права України все нові й дедалі більш складні проблеми. У підсумку це призвело до того, що гострої актуальності набув увесь спектр політико-правових явищ і процесів, що складають предмет науки конституційного права України. Будь-яке питання сучасного політико-правового життя України має декілька варіантів вирішення, жодна конституційно-правова концепція не може бути визнана домінуючою, що є цілком закономірним для перехідного (транзитного) суспільства.

Водночас, серед загального переліку проблем, що стоять перед наукою конституційного права України на сучасному етапі, варто відзначити такі:

проблеми теорії конституції;

конституційна реформа в Україні;

проблеми захисту конституційного ладу;

проблеми становлення конституціоналізму в Україні;

охорона Конституції та проблеми забезпечення конституційної законності;

проблеми забезпечення національної безпеки України;

проблеми конституційно-правової відповідальності;

проблеми становлення громадянського суспільства;

державно-правові конфлікти;

проблеми забезпечення прямого народовладдя в Україні;

проблеми оптимізації форми правління в Україні;

проблеми територіальної організації публічної влади в Україні;

проблеми забезпечення самостійності й ефективності місцевого самоврядування в Україні;

проблеми теорії прав людини і громадянина;

конституційно-правові проблеми захисту прав людини;

конституційно-правові проблеми державно-конфесійних відносин;

проблеми інституціоналізації політичних партій і правового закріплення політичної системи України;

проблеми імплементації міжнародно-правових стандартів у конституційне законодавство України.

Проблематика сучасної конституційно-правової науки яскраво відображається у темах дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право. Слід відзначити, що серед дисертаційних досліджень та монографічних праць, які побачили світ протягом останнього десятиріччя, дедалі більше робіт фундаментального характеру та порівняльно-правових досліджень; простежується подальша „гуманізація” конституційно-правової науки та невпинне розширення предмету наукових пошуків. Аналізується конституційно-правовий досвід дедалі ширшого кола зарубіжних держав, більш об’єктивно оцінюється й вітчизняний досвід державного будівництва в дореволюційній Росії та Радянському Союзі, поступово накопичується досвід розв’язання конституційно-правових проблем і конфліктів на теренах незалежної України Проте слід визнати, що конституційно-правова наука досі відстає від потреб державного будівництва, що вимагає подальшої інтенсифікації наукових досліджень у даній сфері та забезпечення більш оперативного реагування конституційної теорії на виклики сьогодення.

 

§5. Конституційне право України як навчальна дисципліна

Конституційне право України як навчальна дисципліна являє собою частину знань, накопичених і систематизованих однойменною наукою про явища і процеси політико-правової дійсності, необхідну для формування повноцінного фахівця-правознавця. Ця навчальна дисципліна викладається в усіх юридичних навчальних закладах і на юридичних факультетах, відкриваючи цикл галузевих юридичних дисциплін.

Мета навчальної дисципліни „Конституційне право України” – ознайомити студентів, курсантів, слухачів з основними поняттями, якими оперує наука конституційного права, розкрити поло­ження вчення про конституцію та показати особливості конституційно­го процесу в Україні, дати аналіз основних конституційно-правових інститутів. Тому обсяг навчальної дисципліни „Конституційне право України” значно менший від обсягу однойменної науки. При цьому обов’язково враховується не тільки напрям підготовки, але й спеціалізація майбутнього фахівця, той обсяг конституційно-правових знань, який знадобиться йому при виконанні службових обов’язків. Якщо наука конституційного права України охоплює всю сукупність знань про політико-правові явища, то навчальна дисципліна містить тільки ту їх частину, котра необхідна для підготовки фахівців-правознавців. Якщо в практичній діяльності такого фахівця з’ясуються певні прогалини в конституційно-правових знаннях, то він може їх надолужити, звернувшись до спеціальної наукової літератури (монографій, збірок наукових праць, статей у фахових виданнях тощо).

Система конституційного права як навчальної дисципліни практично ідентична системі однойменної науки і відображається в навчальній програмі, зміст якої розподіляється на розділи, глави і теми.

Вивчивши цю дисципліну, студенти, курсанти, слухачі повинні знати зміст основних інститутів конституційного права України, основні конституційно-правові поняття й терміни; отримати всебічну картину конституційного ладу нашої країни і водночас розуміти ті нормативні положення, які мають вихідне значення для всіх інших галузей права. Після вивчення дисципліни „Конституційне право України” студент, курсант, слухач повинен уміти: будувати професійну діяльність та стосунки з оточуючими на конституційних принципах; за необхідності застосовувати приписи чинної Конституції України безпосередньо, без залучення деталізуючих норм; здійснювати конституційно-правову кваліфікацію подій і явищ, що відбуваються у різних сферах суспільного життя; оцінювати власні вчинки та вчинки колег-професіоналів з точки зору відповідності приписам конституційного законодавства України; давати фахову оцінку подій і явищ у суспільно-політичному житті України та зарубіжних країн, про які йдеться у засобах масової інформації; скеровувати перебіг подій у конституційно-правове русло; аналізувати чинне конституційне законодавство України з точки зору конституційно-правової теорії; аргументовано відстоювати власну позицію з позицій науки конституційного права та чинного конституційного законодавства.

Глибоке засвоєння курсантами, студентами, слухачами положень науки конституційного права, конституційного законодавства України має важливе значення для формування у них належної професійної культури юриста і демок­ратичного світогляду, для усвідомлення тих загальнолюдських ціннос­тей, на яких базується Конституція України. Іншими словами, дана дисципліна покликана забезпечити майбутніх юристів фундаментальними знаннями, котрі становитимуть основу їх діяльності у будь-якій сфері.

 

Контрольні питання до Розділу І:

Які суспільні відносини складають предмет конституційного права України як галузі права?

Які два блоки суспільних відносин складають ядро, серцевину предмету конституційного права як галузі права?

У чому полягає специфіка методу конституційно-правового регулювання?

Чим зумовлена провідна роль конституційного права у національній правовій системі України?

Хто є первинним суб’єктом конституційно-правових відносин і чому?

Які існують види конституційно-правових норм?

Що таке декларативні конституційно-правові норми та яку роль вони виконують у механізмі конституційно-правового регулювання?

Яким ознакам мають відповідати джерела конституційного права як галузі права?

Як співвідносяться між собою конституційне право України як галузь і однойменна наука?

Які методи наукового пізнання застосовуються сучасною наукою конституційного права?

Конституція Української РСР 1978 р. на сьогодні є джерелом конституційного права України як галузі права чи науки? Чому?

Які найбільш актуальні проблеми стоять перед наукою конституційного права України на сучасному етапі?